На підставі результатів дослідження праць західних, польських, російських і вітчизняних спеціалів у галузі міжнародного права й історії міжнародно-правових відносин висвітлено історико-правові проблеми процесу возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР в аспекті відповідності нормам міжнародного права 1939 - 1945 рр. Проаналізовано складні історичні умови Другої світової війни, за яких склався західний кордон України на його відтинку з Республікою Польща. Зроблено висновки щодо обгрунтованості сучасних претензій радикального крила польського політикуму на ревізію міждержавного кордону.

На основе результатов исследования работ западных, польских, российских и отечественных специалистов в сфере международного права и истории международно-правовых отношений освещены историко-правовые проблемы процесса воссоединения западноукраинских земель с УССР в аспекте его соответствия нормам международного права 1939 - 1945 гг. Проанализированы сложные исторические условия Второй мировой войны, в которых сформировалася западная граница Украины на ее отрезке с Республикой Польша. Зделаны выводы, касающиеся обоснованности современных претензий радикального крыла польского политикума на ревизию межгосударственной границы.

Розглянуто питання реагування австрійських імперських органів судової влади та адміністративних властей на політичну активність т. зв. москвофілів - частини західноукраїнського політикуму, орієнтованого на Російську імперію.

Стаття присвячена видатній історичній особистості кінця XIX - початку XX ст. Це представник світської інтелігенції Галичини, який зумів організувати просвітницький правничий рух і галицький політикум; очільник Західно-Української Народної Республіки, автор майже півсотні наукових праць, видавець журналу "Часопись Правнича", укладач "Німецько-українського правничого словаря", автор "Історії політичної думки галицьких українців 1848 - 1914. На підставі споминів і документів та ін. Посол Віденського парламенту, член і керівник Головної Української Ради Союзу визволення України, Загальної Української Ради, президент першого українського Секретаріату ЗУНР, голова Комісії виборчої реформи в УНР у Станіславові, член Національної Ради Адвокатської у Варшаві та ін.

Розглянуто питання реагування австрійських імперських органів судової влади та адміністративних властей на політичну активність т. зв. москвофілів - частини західноукраїнського політикуму, орієнтованого на Російську імперію.

Проаналізовано правові засади норм виборчого законодавства Австро-Угорської імперії, які регламентували процедуру виборів до крайових сеймів, а також до імперського парламенту. Недосконалість куріальної системи вибрів і наявність майнового цензу визнаються рудиментом попередньої епохи та засобом, що не надавав змоги українцям на рівні конкурувати у виборчому процесі з польським політикумом Галичини. На основі статистичних відомостей стосовно українського сеймового й парламентського представництва визначено рівень законотворчої активності українських депутатів галицького сейму та парламенту.

Проаналізовано діяльність радянських спецслужб щодо дискредитації українського еміграційного уряду - Державного центру Української Народної Республіки на еміграції та особисто його керівника Симона Петлюру. Екзильний уряд УНР, який стояв на позиціях антикомунізму та контролював інтерновану в польських таборах українську армію, становив реальну загрозу для існування більшовицького режиму в Україні. Тому, і центральний радянський уряд в Москві, і підконтрольний йому уряд УСРР в Харкові докладали максимум зусиль для дискредитації діяльності Симона Петлюри. Одним із головних напрямів такої підривної роботи проти українського еміграційного уряду стала діяльність більшовицьких спецслужб. "Чекісти" вербували агентуру серед українських військовиків та політичних діячів близьких до Державного центру. Зокрема, ГПУ вдалося, через створення фіктивної "Вищої Військової Ради", яка нібито діяла на території України, вивезти одного із популярних військових діячів армії УНР отамана Юрія Тютюника до УСРР. Юрій Тютюник погодився на співпрацю із більшовицькою владою і більше року, під керівництвом ГПУ, проводив агентурну гру з метою залучення спільників і з числа генералітету УНР (йшлося, насамперед про генерала Олександра Удовиченка), встановлення зв'язку Симона Петлюри з "Вищою Військовою Радою" та дискредитації Державного центру УНР перед урядовими чинниками Речі Посполитої та урядами інших держав. Така робота не мала великого успіху, тому ГПУ вдалася до розсекречення свого агента, використовуючи факт переходу "петлюрівського" генерала для деморалізації українського політикуму та військових на еміграції. Даний хід супроводжувався широкою інформаційною кампанією в радянській пресі і мав значний пропагандистський ефект як в Україні так і за кордоном. Зрештою, зрада Ю.Тютюника стала одним із чинників повернення українців до УРСР та послаблення антибільшовицького руху.

Розглянуто особливості державної політики у сфері охорони об'єктів культурної спадщини, зокрема, з позиції політико-правового аспекту. Сучасна наука розглядає питання, пов'язані з об'єктами культурної спадщини під різними ракурсами, залежно від предметного регулювання. На сьогодні об'єкти культурного надбання досліджують у межах багатьох галузей, які вивчають не тільки актуальні аспекти щодо механізму їх збереження та популяризації, але правового захисту й охорони, а також проблем щодо державного регулювання. Це спричиняє виокремлення низки підходів державної політики у питаннях охорони культурної спадщини, яка знаходиться на тимчасово окупованих територіях України, захисту та збереження як їх самих, так і їх автентичності. Актуальність досліджуваного питання значно посилилася через загострену ситуацію, в якій перебуває Україна з часу окупації частини її території. Це зумовлює органічну потребу в удосконаленні політики держави у питаннях охорони та збереження культурного надбання України, в тому числі на рівні законодавства. Станом на тепер не можна відчути законодавчий брак у стосунку до законів, які б регламентували питання охорони вітчизняного культурного надбання, функціонування культурної сфери та захисту усієї пам'яткоохоронної галузі. Здійснений аналіз прийнятих останнім часом нормативно-правових актів доводить бажання та наміри вітчизняного політикуму закласти ключові стратегічні напрями в удосконаленні сфери охорони національного культурного надбання. Заслуговує на увагу проєкт Закону України "Про засади державної політики перехідного періоду", яким, окрім іншого, пропонуються заходи, що стосуються захисту культурних цінностей. Авторка висловила спостереження щодо стану державної політики у сфері охорони об'єктів культурної спадщини із акцентом уваги на політиці України відносно об'єктів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, зокрема, наголошено на важливості здійсненого кроку нашої держави у питаннях міжнародного впливу на країну-агресора задля збереження культурних цінностей на окупованій території України, що мало наслідком ратифікацію Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р.

Проаналізовано методологічну та джерельну базу дослідження, стан наукової розробки проблеми, сучасні підходи дослідників стосовно наукового розуміння виникнення і вирішення проблем прав людини та релігійної свободи. Наголошено на тому, що у межах цих наукових розробок питання співвідношення прав людини і релігійної свободи недостатньо проаналізовано з позицій філософського осмислення та правової регламентації. На основі філософсько-правового осмислення права на свободу світогляду окреслено напрями значущих для українського суспільства наукових досліджень категорії "релігійна свобода" в контексті політології, культурології, психології та інших наук і при цьому акцентовано на особливості саме юридичного вирішення проблеми забезпечення релігійної свободи як одного з основоположних прав людини на повноцінне життя, а також як одного із чинників дихотомії національного та універсального у праві. Окреслено, що релігійна свобода (як і всі основоположні права людини) мають соціально-буттєву зумовленість, адже суспільство є осередком формування і джерелом кореспондування духовних потреб особи у правову систему, що забезпечує бінарний логічний зв‘язок (соціокультурні імплікації) соціуму і права, а також гарантує нормативну пропорційність релігійної свободи в межах реалізації загальних прав людини. Зазначено, що релігійна свобода є одним із фундаментальних міжнародних гуманітарних стандартів у сфері прав людини. Констатовано, що на сучасному етапі (2019 рік) проблема подальшого вдосконалення національного законодавства щодо дотримання релігійної свободи в Україні все ще не втратила своєї актуальності і надалі залишається у центрі уваги правників, релігійних та громадських діячів, політикуму. Вивчено актуальні питання вдосконалення нормативно-правового регулювання процесів реалізації прав людини і релігійної свободи. Наголошено, що процес імплементації міжнародно-правових норм про захист права людини на релігійну свободу на рівні національного законодавства триває, цей процес відбувається на засадах соціального, правового, політичного прагматизму, зокрема на принципах доцільності та ефективного поєднання мети і засобів, зорієнтованих на розбудову законодавчої бази з урахуванням норм, регламентованих міжнародними документами з прав людини, а також світових екуменічних тенденцій.