Обґрунтовано теоретико-методологічні засади публічного управління регіональною політикою сталого розвитку та розроблено практичні рекомендації щодо запровадження новітніх підходів до її регулювання в сучасних умовах українського державотворення. Здійснено науковий аналіз існуючих концепцій сталого розвитку, досліджено онтологію та взаємозв’язок базових категорій феномену регіональної політики сталого розвитку, уточнено її цілі, проведено історичну етапізацію розвитку концептуальних основ сталого розвитку. Вивчено й узагальнено світовий досвід реалізації політики сталого розвитку, а також розроблено пропозиції щодо можливості його запровадження в Україні. Поглиблено розуміння ролі, місця, сфер відповідальності та функцій органів місцевої влади щодо реалізації регіональної політики сталого розвитку. Удосконалено теоретичні підходи щодо визначення феномену «публічне управління регіональною політикою сталого розвитку». Доповнено теоретико-методологічні засади механізмів публічного управління регіональною політикою сталого розвитку. Сформульовано новий науковий термін та обґрунтовано окремий науково-практичний напрям у галузі науки «Державне управління» – «державне регулювання сталого розвитку» («sustainable government administration»). Запропоновано новий методологічний підхід щодо критеріального порівняльного аналізу особливостей реалізації державного управління, публічного адміністрування та державного регулювання сталого розвитку. Представлено концептуальну модель державного регулювання регіональної політики сталого розвитку України. Наведено структурно-логічну схему архітектоніки публічного управління сталим розвитком регіонів. Удосконалено розробку й процедуру здійснення критичного аналізу діяльності міжнародних, регіональних та державних інституцій на шляху досягнення глобальних Цілей сталого розвитку до 2030 р. Розроблено концептуальні засади поетапного запровадження в Україні універсальної комплексної агрегованої системи оцінки стану сталого розвитку.

Досліджено інструменти фінансування державних і місцевих програм і проектів в Україні та Польщі (бюджетні, грантові, фінансово-кредитні та інвестиційні інструменти). Мета роботи - визначення можливостей використання інструментів фінансування державних і місцевих програм і проектів в Україні та Польщі для реалізації національної та регіональної публічної політики. Методи дослідження - порівняльний аналіз аналітичних та офіційних статистичних даних України та Польщі на основі класифікації груп інструментів фінансування державних і місцевих програм і проектів. Доведено, що основними інструментами фінансування державних і місцевих проектів і програм в Україні та Польщі є бюджетні (субвенції, місцеві цільові програми) та грантові інструменти (грантові програми, міжнародна технічна допомога). Оцінка структури розподілу коштів у межах окремих програм у Польщі та Україні надала можливість виділити ключові об'єкти грантового фінансування в Україні (освіта, спорт, охорона здоров'я та соціальний захист) і в Польщі (планування територій, дорожньо-транспортна інфраструктура, розвиток бізнесу та інновацій). Визначено, що важливим фінансово-кредитним інструментом у країнах є міжнародні кредити Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Європейського банку реконструкції та розвитку та Європейського інвестиційного банку, про що свідчать загальні обсяги кредитів (позик), залучених державами від міжнародних організацій. Досліджено особливості розвитку та реалізації інвестиційних інструментів фінансування державних і місцевих програм і проектів: державно-приватного партнерства, лізингової діяльності. У висновках узагальнено механізми використання інструментів фінансування в Україні та Польщі і запропоновано напрями зміцнення наявних можливостей і вдосконалення процесу фінансування державних і місцевих програм та проектів для України.

Здійснено дослідження механізмів публічного та місцевого управління, які є одним з основних важелів у сфері національної економіки, мають резерви для розширення ринкового потенціалу країни й розвитку інших галузей та є основою забезпечення формування дієвої управлінської і господарської системи держави, а також реалізації різнопланових ініціатив населення України. Спрощений підхід, заснований на концепції самозабезпечення та зменшення реального виробництва, непрозора бюджетна підтримка та система податкових пільг засвідчили свою неспроможність у стимулюванні формування дієвої системи публічного управління й адміністрування в Україні, зокрема й щодо зростання господарської системи. Доведено, що публічне управління й адміністрування та їх складник - державне управління у сфері національного й регіонального (місцевого) розвитку - це одна з найважливіших проблем формування розвинених ринкових відносин в Україні та її регіонах, особливо за умов реформи децентралізації владних повноважень. Формування конкурентоспроможної соціально орієнтованої ринкової економіки з розвиненим господарським сектором і його важливою складовою частиною - підприємницьким (ресурсним) середовищем - є стратегічним курсом державної економічної політики в Україні. Пріоритетність розвитку управлінського й економічного сектора в національній економіці та її регіонах зумовлюється винятковим значенням і незамінністю надання послуг, працевлаштування тощо для якісного життя людини в Україні. Обгрунтовано, що на першому етапі реформи децентралізації в Україні відбулися законодавчі зміни, які надали змогу впровадити елементи деволюції управлінських повноважень в окремих сферах розвитку. Практичний вимір утілення першого етапу реформи демонструє вектор децентралізації в напрямі деволюції, що передбачає розширення повноважень, відповідальності та ресурсної бази органів місцевої влади. Посилення фінансової спроможності органів місцевого самоврядування виконувати власні й делеговані функції (сучасний етап реформи) може відбуватися внаслідок розширення власних джерел доходів відповідних місцевих бюджетів, а також надання достатнього обсягу державних трансфертів і субвенцій для виконання делегованих повноважень. Водночас уповноваження органів місцевого самоврядування забезпечувати надання публічних послуг не знімає з держави функцію нагляду за законністю рішень, які ухвалюють органи місцевого самоврядування у відповідній сфері.

Сьогодні криза в Україні призводить до погіршення соціально-економічних умов. Тому пріоритетом повинно стати формування соціально-економічної безпеки (СЕБ) регіонів. Ефективним інструментом для цього є публічне управління, яке сприяє участі громадянського суспільства у процесі регулювання розвитку регіонів. Тому постає актуальне завдання дослідження передумов його впровадження, спроможності публічного управління в досягненні належних результатів. Мета роботи - вивчення особливостей, темпів та ефективності впровадження публічного управління для формування належного рівня безпеки соціально-економічного розвитку регіонів. Методологія базується на системному підході до застосування публічного управління та його впливу на формування належного рівня безпеки розвитком регіонів; формалізації рівнів, мети, наслідків застосування регуляторних інструментів, алгоритмів долучення до регулювання громадянського суспільства: порівняльному аналізі рівня дотаційності територіальних громад. Установлено передумови формування СЕБ регіонів. Розроблено структурну схему застосування регуляторних інструментів розвитку регіону для формування належного рівня безпеки. Для цього регуляторні інструменти сегментовано відповідно до політичного, економічного, соціального, екологічного, просторового рівнів, які деталізують відповідні напрями розвитку та їхні результати. Розроблено структурно-функціональну схему алгоритму впровадження публічного управління розвитком регіонів. Установлено, що поширення публічного управління на виконання певних завдань повинно відповідати рівневі соціальної відповідальності. Виявлено високий рівень дотаційності бюджетів територіальних громад, що призводить до збільшення рівня соціально-економічної небезпеки. Тому вказано, що основною метою публічного управління має стати збалансований розвиток територіальних громад. Ефективність управління запропоновано оцінювати за авторським формульним представленням за темпами досягнення балансування бюджетів та як ступінь досягнення цілей за ефективного співвідношення досягнутого результату і витрат.

Притаманні сучасному світу процеси глобалізації економіки і інтернаціоналізації взаємовідносин змінили значення та ролі учасників усередині суспільства кожної країни, призвели до перерозподілу зобов'язань і відповідальності між ними в процесі управління просторовим соціально-економічним розвитком на місцях. Наразі спостерігається тенденція до зменшення ролі держави в процесах організації управління територіальним розвитком, натомість суб'єктами зовнішніх і внутрішніх соціально-економічних відносин частіше виступають регіони та територіальні громади. Організація ефективного публічного управління на місцях задля поліпшення добробуту власних громад і забезпечення сталого розвитку потребує більш продуманих, стратегічних, планованих, амбітних, інноваційних тощо рішень. Аналіз теоретико-методичних підходів щодо визначення чинників (факторів) розвитку регіонів, територій, громад для використання у практичній діяльності безпосередньо впливає на ефективність функціонування системи територіального місцевого самоврядування, спроможність виконувати покладені повноваження, забезпечувати високий рівень якості життя громадян і сталий розвиток території. Автори теорій і моделей просторового розвитку розглядали розвиток територій з позиції широкого кола факторів впливу: географічних, адміністративних, економічних, соціальних, політичних, інноваційних тощо. Ефективне управління територіальним розвитком у сучасних умовах набуває актуальності не лише з позиції необхідності вирішення існуючих проблем, а й розширення можливостей для саморозвитку територій. Проте питання щодо пошуку сучасних ефективних теоретико-методичних підходів для визначення чинників просторового розвитку регіонів (територій, громад) та використання їх у системі публічного управління різних рівнів, зокрема місцевого, в Україні залишаються надалі актуальними.

У ХХI ст. людство все частіше стикається з наслідками нераціонального природокористування, спотворених соціальних і культурних цінностей, намагаючись знайти нову "матрицю" свого подальшого руху. Такі пошуки розпочались ще в ХХ ст., починаючи з доповідей Римського клубу та "Порядку денного на ХХI ст.". У 2015 р. новою рамкою глобального рівня стали 17 Цілей сталого розвитку та відповідні завдання для досягнення кожної з них. Зважаючи на національні пріоритети, зазначені Цілі були згодом адаптовані в багатьох країнах світу, з перспективою наскрізного впровадження в практику управління на всіх рівнях. В Україні адаптовані Цілі були затверджені Указом Президента у 2019 р. та мають знайти відображення у стратегіях та планах, розроблених на новий програмний період. Представлено аналіз успішності цього процесу щодо стратегій соціальноекономічного розвитку на регіональному та місцевому рівнях. Виявлено низку прогалин насамперед у забезпеченні екологічної складової сталого розвитку, а також репрезентації Цілей 2030 в цілому. Їх усунення має відбуватись за підтримки експертних наукових кіл і з акцентом на освіту та просвіту в сфері сталого розвитку.

Розглянуто підходи до розуміння економічного розвитку загалом та сталого розвитку, що покладено в основу сучасного розуміння концепції місцевого економічного розвитку. Удосконалено перелік факторів, що впливають на реалізацію цілей сталого розвитку регіону, що, на відміну від наявних, охоплює економічні, екологічні, соціальні та політичні та дозволяє усебічно охарактеризувати механізм управління сталим розвитком на локальному рівні як підгрунтя інтеграції просторового та регіонального розвитку. Розроблено концептуальний підхід до управління сталим розвитком регіону в умовах децентралізації, що грунтується на оцінці та збалансуванні конкурентних переваг. Особливої уваги потребує оцінка управління сталим розвитком та визначення проблем соціо-еколого-еконо-політичного характеру. Ефективність управління сталим розвитком регіону поєднує взаємопов'язані сфери: соціальну, економічну, екологічну та політичну та ефективне їх управління на локальному рівні як підгрунтя інтеграції просторового й регіонального розвитку. Запропоновано концептуальний підхід до формування підсистем сталого розвитку регіону з його складовими, завданнями та функціями; моделювання принципів управління сталим розвитком регіону в умовах децентралізації здійснювати, грунтуючись на основних принципах.

Увагу приділено теоретико-методологічним та практичним засадам забезпечення економічного розвитку та співробітництва регіонів України в умовах реформування місцевого самоврядування. Досліджено наукові засади, інституціональне забезпечення, інноваційний базис регіонального розвитку та співробітництва. Підведено підсумки реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влада в Україні. Розроблено концептуальні та методичні підходи до оцінки ефективності регіонального економічного розвитку та співробітництва, вивчено європейський та світовий досвід, на основі чого обгрунтовано пропозиції щодо запровадження відповідних механізмів та інструментів в практику управління економічним розвитком регіонів України. Визначено стратегічні пріоритети забезпечення територіально-виробничої функціональності громад. Досліджено наукове підгрунтя та інституціональне забезпечення регіонального економічного розвитку і співробітництва в умовах реформування місцевого самоврядування.