Поглиблено теоретичні засади встановлення пріоритетів інноваційного розвитку економіки за умов перманентної кризи, які не суперечать гарантуванню продовольчої безпеки. Аргументовано, що управлінський процес виходу з кризи та подальшого ефективного розвитку країни має спиратися на теоретичну платформу ієрархії пріоритетів, найпотужнішим з яких є методологічний. Зазначено, що одним із істотних недоліків у сфері забезпечення продовольчої безпеки є відсутність Закону України "Про продовольчу безпеку України". Для запобігання кризовим явищам за умов невизначеності пріоритетом державного управління має стати прораховування майбутніх ризиків, визначення можливих стратегічних сценаріїв гарантування продовольчої безпеки за умов криз. Обгрунтовано, що під час регулювання інноваційних і соціально-економічних процесів за умов перманентних криз передусім слід орієнтуватися на те, як впливатимуть закладені прогнозами зміни на основні індикатори продовольчої безпеки, зокрема показники якості та кількості споживання продовольства однією особою, у тому числі й у розрізі регіонів.

Збільшення кількості територій із надзвичайною гуманітарною ситуацією спричинені збройними конфліктами і їх тривалістю потребують досліджень з метою уточнення міжнародно-правової бази для проведення операцій з надання продовольчої допомоги, звертаючи увагу на зміни й практику в сфері прав людини, гуманітарного права, екологічного права та співробітництва в інтересах сталого розвитку. Проаналізовано загальні проблеми продовольчої допомоги на території збройних конфліктів, зосереджуючи увагу на конкретному прикладі, а саме - кризі у Східній Україні. Драматична ситуація, від якої потерпають деякі області України - де, починаючи з весни 2014 року, діють Світова продовольча програма (СПП), різноманітні інші міжнародні організації, Європейський Союз і деякі національні об'єднання з розвитку - підкреслює наскільки важливим є досягти чіткого розуміння всіх нормативних рівнів в сфері охорони і безпеки продовольчої допомоги.

Штучний інтелект (ШІ) належить до технологічних сфер, що швидко розвиваються та в майбутньому матимуть значні наслідки для національної безпеки та обороноздатності. Для багатьох країн світу ШІ став одним із ключових пріоритетів розвитку оборонного комплексу. Виявлено основні напрямки використання ШІ в забезпеченні обороноздатності країни. Методичною базою статті є: огляд літератури й аналіз загальних трендів розвитку технологій ШІ. Досліджено еволюцію ШІ, що дозволило визначити такі етапи: виникнення експертних систем; розвиток машинного та статистичного навчання; розвиток концепції та технології глибокого навчання і контекстної адаптації. Проаналізовано передбачення компанії Gartner щодо розвитку технологій ШІ та визначено, що в майбутньому зростатиме вплив методів глибокого навчання, нейроморфних обчислень, які моделюють нейронну структуру та роботу мозку людини; методів змагального машинного навчання, методів аналітики, відомих як "малі дані" та "широкі дані". Проаналізовано звіт "Science & Technology Trends 2020 - 2040" Організації НАТО з науки та технологій, який обгрунтовує важливість використання ШІ для розвитку військового потенціалу, формування стратегічних пріоритетів у сфері розвитку озброєння та прийняття політичних рішень. Визначено, що на формування та розвиток військового потенціалу очікується зростання впливу вбудованого ШІ в такі технології, як ядерні, аерокосмічні, кібернетичні технології, технології розробки нових матеріалів та біотехнології; віртуальна/доповнена реальність; квантові обчислення; дослідження матеріалів та ін. Визначено можливі напрямки використання ШІ в таких сферах, як: C4ISR, зброя та її ефективне використання, UxV, планування можливостей, CBRN, військова медицина, логістика, кібер- та інфопростір та ін. Визначено переваги від використання ШІ для розвитку обороноздатності країн світу та значні загрози, які потребують подальших досліджень технологій і методів ШІ та напрямків їх практичного використання у сфері оборони та захисту.

Розглянуто та проаналізовано політичні концепції Т. Гоббса та Дж. Локка, визначено основні аспекти природного стану, формування та функціонування держави за Т. Гоббсом; визначено основні аспекти природного стану, формування та функціонування держави за Дж. Локком; визначено спільні та відмінні риси політичних теорій видатних філософів. У політичній філософії Т. Гоббса було розроблено ідею про внутрішню непокору, свободу совісті як "права людини і громадянина", про те, що державна влада мусить визнавати, а не просто дозволяти персональну незалежність своїх громадян, їх права діяти на власний розсуд. Концепції і поняття, які він використовував, згодом були застосовані Локком у його власній теорії. Зазначено, що Дж. Локк уперше сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства, а його вчення значною мірою вплинуло на формування юридичного знання і встановлення буржуазного конституційного правління в країнах не тільки Європи, а й Америки. Т. Гоббс і Дж. Локк, обгрунтовуючи природу держави, брали за основу теорію "суспільного договору", що саме по собі наділяє їх філософські погляди на походження держави низкою спільних рис. Проте філософи по-різному тлумачили природний стан, зміст суспільного договору, громадський стан, і, зрештою, сам державний стан. Тож, незважаючи на спільну базисну теорію і конструкцію, вони отримують в результаті майже діаметрально протилежні державні системи. Концепція Т. Гоббса визначається багатьма дослідниками як абсолютистська, а Дж. Локка як ліберальна. Локк є фундатором ліберально-демократичної традиції в західній політичній думці, його вплив помітний і в американській конституції, і у маніфестах часів французької революції, а пізніше - й у розвитку сучасного лібералізму, а його праці зіграли значну роль у розвитку теорій природних прав, конституціоналізму і толерантності. Гоббс зробив перше системне дослідження політичного механізму з точки зору його владної природи. Тобто, перший концептуальний аналіз природи влади, яка знаходиться в основі будь-якого політичного механізму як такого. Зроблено висновок, що з огляду на те, як праці Томаса Гоббса і Джона Локка вплинули на розвиток сучасної західної ліберальної політичної теорії, дослідження їх політичних концепцій допомагає в розумінні шляху, який пройшла європейська правова думка, що є важливим для розуміння сучасних політичних процесів.

З'ясовано особливості юрисдикції Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), які визначають його місце серед інших міжнародних судових інституцій, а також характеризують його роль у загальній справі захисту прав та свобод людини. Проаналізовано статті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які визначають юрисдикцію ЄСПЛ, щодо тлумачення і застосування Конвенції та Протоколів до неї. Досліджено субсидіарний характер юрисдикції ЄСПЛ. Охарактеризовано територіальну (ratione loci) та юрисдикцію в часі (ratione temporis) ЄСПЛ, які на думку авторів є найбільш актуальними в контексті військового вторгнення Російської Федерації на територію нашої держави та окупації окремих територій України. Встановлено, що за загальним правилом територіальна юрисдикція ЄСПЛ розповсюджується на всю суверенну територію Високої Договірної Сторони Конвенції, та в прецедентній практиці суду набув поширення екстериторіальний принцип визначення юрисдикції. Зокрема у міждержавному спорі між Республікою Кіпр та Туреччиною було підтверджено можливість застосування Конвенції до окупованих територій. Принцип екстериторіальності був застосований також при розгляді справи "Ілашку та інші проти Молдови та Росії". Щодо юрисдикції ЄСПЛ в часі з'ясовано, що вона визначається датою набрання чинності Конвенцією для держави - відповідача у справі та моментом денонсації Конвенції. Разом з тим учасниця може денонсувати Конвенцію тільки зі спливом п'ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після подання відповідного повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи. Зроблено висновок, що така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її зобов'язань за Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов'язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.

Висвітлено питання про роль та значення принципу субсидіарності як сучасного принципу, що допомагає забезпечувати взаємодію між інституціями різного рівня в складних ієрархічних системах, в тому числі, міжнародних або наднаціональних. Особливого значення набуває висвітлення принципу субсидіарності через його роль в соціальній доктрині католицької церкви, яка вплинула на формування та просування фундаментальних думок з організації діяльності церкви і, як результат, на погляди щодо сучасної та прогресивної організації відносин між інституціями, організаціями, групами в межах держави, так і організації відносин між державами або державами та наднаціональними інституціями на міжнародному рівні, в основі чого були покладені думки про соціальну справедливість та свободу щодо самостійного вирішення певних питань на локальному рівні. Досліджено основні положення, які встановлюють та регулюють принцип субсидіарності в Європейському Союзі як наднаціонального утворення в аспекті широкого масиву розуміння сучасними вченими принципу субсидіарності як частини складного механізму взаємодії суб'єктів у горизонтальних та вертикальних відносинах. Для проведення аналізу поняття "принципу субсидіарності", стаття окреслює декілька підходів до його визначення та розуміння сучасними вітчизняними та закордонними вченими. Звернено увагу на розуміння цього поняття через вимір справедливості, гармонізації інтересів та досягнення суспільного блага при його застосуванні у глобальних наднаціональних утвореннях, в основі чого покладено питання розподілу компетенцій. Звернено увагу читачів та дослідників на означене питання, стаття наголошує на важливості розуміння фундаментальних ідей та концепцій, які покладені в основу сучасних принципів адміністративного права, їх генезу та вплив на процеси державотворення та питання розподілу компетенцій в ієрархії суб'єктів різного рівня (в даному випадку - принципу субсидіарності), які, в свою чергу, активно впливають на взаємовідносини в суспільстві, та як результат, на подальший розвиток і потенційне вдосконалення їх взаємодії.

Проаналізовано окремі особливості механізму надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам. Встановлено, що він є результатом трансформації механізму надання адресної допомоги для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг. Проведено порівняльний аналіз ключових характеристик порядку надання цих двох допомог. Зокрема визначено, що в процесі трансформації загалом збережено такі основні характеристики як: грошова форма, фіксований розмір, адресність. Певною мірою послаблено цільову спрямованість допомоги на проживання, що обумовлено корегуванням мети її надання. Охарактеризовано особливості категоріального способу адресування допомоги на проживання. Зокрема, проведено аналіз змін до переліку критеріїв визначення належності до категорії отримувача цього виду допомоги. Встановлено, що такі зміни дозволяють мінімізувати ризик помилкового включення при наданні допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, що є критично важливим в умовах воєнного стану. Визначено, що цифровізація механізму надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам є надзвичайно важливою для гарантування прав внутрішньо переміщених осіб, які передбачені національним законодавством та міжнародними актами, ратифікованими в Україні. Закцентовано увагу на доцільності внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб". Зокрема, з огляду на значення допомог в системі соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, запропоновано на законодавчому рівні передбачити право на допомогу на проживання для внутрішньо переміщених осіб. Вироблено загальні пропозиції щодо удосконалення правового регулювання умов та порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам.

Розглянуто особливості юридичного складу як юридичної конструкції, що об'єднує визначені юридичні елементи, і водночас як елемента більш складної юридичної конструкції причинно-наслідкового зв'язку. Визначено правову природу юридичної конструкції і специфіку використання цієї наукової концепції у ході досліджень юридичних явищ і процесів. Встановлено, що юридичний склад являє собою юридичну конструкцію як сукупність визначених елементів (юридичного факту і умов його настання або сукупності юридичних фактів) і водночас є елементом конструкції причинно-наслідкового зв'язку, розвиток якої в умовах практики призводить до спричинення юридичним складом наслідків у формі виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин. Юридичний склад є нормативно-фактичною конструкцією як утворенням, що містить не лише ідеальний (закріплену на рівні положень чинного цивільного законодавства модель обставин правової реальності), а й реальний, тобто фактичний елемент (обставини, що настають в умовах правової реальності). Цінність юридичного складу як інструменту наукового або аналітичного пізнання правової реальності через юридичні моделі визначається саме через характер елементів, що включаються в склад, взаємозв'язки між ними і, як наслідок, можливість визначення самої здатності конкретного юридичного складу спричиняти юридично важливі наслідки. Конструкція юридичного складу дозволяє розглядати її елементну будову у її завершеному чи незавершеному стані з урахуванням встановленої нормою права юридичної моделі, а також визначати характер таких зв'язків, у тому числі у контексті темпорального співвідношення між моментами їх налагодження. Водночас при дослідженні причино-наслідкової конструкції в умовах практики правозастосування він виступає інструментом пізнавальної локалізації, групування і мислимого упорядкування тих обставин правової реальності що є актуальними на момент накопичування елементів юридичного складу у зв'язку з чим дозволяє визначати відповідність або невідповідність правової ситуації правовій моделі, й тим самим встановлювати спричинення або неспричинення ним юридичного наслідку.

Проаналізовано законодавство та позицію держави щодо розвитку інституту захисту прав дітей з приводу влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, в період воєнного часу, а також законодавчого врегулювання ряду питань щодо захисту прав прав дітей, деякі питання раніше можливо було вирішити на загальних засадах, але під час воєнного сану стало неможливим. Очевидно, що воєнний стан та активні бойові дії в Україні визначають нові реалії сьогодення, і встановлений чинним законодавством загальний порядок захисту прав дітей, який діяв у мирний час, у більшості випадків просто перестав працю, питання про можливість реального захисту прав дітей, які стали жертвами російської агресії і залишилися без піклування батьків чи перебувають у складних життєвих обставинах. Дитина має право на особисте життя та захист від посягання на нього, також має право на захист від усіх форм фізичного та психологічного насильства, також потребу є захисту від жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарань, від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень, а також на родину, відпочинок, дозвілля, освіту. Війна принесла багатого горя та страждань в кожну сім'ю. Понад усіх страждають діти. Їх звичайна картина життя змінюється, виникає страх. голод, сирітство. Наша держава зараз перебуває в дуже складній ситуації. Війна увійшла у кожну сім'ю, люди втрачають своїх рідних, близьких, і саме найгірше, коли дитина залишається без батьків. Тому питання захисту прав дітей, а особливо в умовах активних воєнних дій, потребують захисту не лише діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, а й діти, які в мирний час мали батьків і не потребували такого захисту.

Висвітлено питання дотримання гарантій прав громадян при укладенні трудових договорів та цивільно-правових договорів на виконання роботи у зв'язку з особливостями правового регулювання в умовах карантину та воєнного стану. Проаналізовано зміст принципу свободи договору в цивільному праві і свободи трудового договору у трудовому праві. Вказуючи на відмінності у об'єкті трудових і цивільних правовідносин, гарантіях, що передбачені для суб'єктів правовідносин трудовим і цивільним законодавством, доводиться, що спільним для трудових і цивільних договорів, які є підставою виникнення відповідних відносин, є договірний характер визначення їх змісту, що грунтується на взаємному вільному волевиявленні сторін. Висловлено твердження, що робочий час необхідно розглядати як обов?язок працівника виконувати роботу протягом певного періоду (дні, години, хвилини) і як міру праці, за виконання якої роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату. На основі цього обгрунтовано висновок, що робочий час - це проміжок часу, протягом якого працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором, а також інші періоди, які згідно із законодавством зараховуються до робочого часу. Аналізуючи норми КЗпП України, які регулюють режим робочого часу, встановлено, що правове регулювання гнучкого режиму робочого часу та трудового договору з нефіксованим робочим часом суттєво зменшують гарантії трудових прав громадян і працівників, оскільки сторони обмежені лише тривалістю робочого часу і вільні у встановленні режиму його використання. Такі зміни суперечать соціальному призначенню трудового права захищати інтереси працівника як найбільш уразливого суб'єкта трудового права. У зв'язку з розширенням індивідуального регулювання трудових відносин, обгрунтовується необхідність визначити основні засади, якими повинні керуватися сторони цих відносин, головними серед яких повинні бути справедливість, добросовісність та розумність, які є загальними засадами цивільного законодавства. Запропоновано КЗпП України доповнити статтею, в якій визначити справедливість, добросовісність та розумність моральними засадами законодавства про працю і передбачити правові гарантії дотримання їх суб'єктами трудового права.

Звернено увагу на нормативно-правове регулювання запобіжної діяльності щодо неповнолітніх. Протиправна діяльність неповнолітніх викликає підвищену увагу, оскільки вона є індикатором соціальної ситуації в країні, а боротьба із нею є одним із найважливіших завдань суспільства. Проблема запобігання злочинності неповнолітніх завжди була і є актуальною. Кризові процеси, що відбуваються в державі, сприяли зміні суспільних цінностей, значному розшарування населення за рівнем доходів, і обумовили "соціальну дезорієнтацію" населення. За таких обставин певна частина неповнолітніх зробила свій вибір в напрямку порушення закону. Узагальнено запобіжні заходи щодо неповнолітніх підозрюваних і обвинувачених можна поділити на такі категорії: фізично-примусові (домашній арешт, тримання під вартою, затримання (тимчасовий запобіжний захід), поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку особи, тимчасовий арешт, екстрадиційний арешт, а також запропонований нами запобіжний захід - поміщення неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого до спеціалізованої дитячої установи закритого типу). Психолого-примусові, які поділяються на: запобіжні заходи, засновані на особистій обіцянці самого підозрюваного, обвинуваченого; запобіжні заходи, засновані на майновій відповідальності (застава, яка внесена самим підозрюваним, обвинуваченим); запобіжні заходи, засновані на діях третіх осіб. Ефективність профілактики правопорушень серед неповнолітніх залежить від професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ, при використанні спеціального інструментарію для виявлення неблагополучних сімей, неповнолітніх, схильних до девіантної, злочинної та адиктивної поведінки, встановлення особливості соціальної ситуації розвитку, підліткової субкультури, індивідуально-психологічних особливостей неповнолітніх правопорушників.

Досліджено перспективи запровадження інституту медіації при розгляді скарг громадян щодо поліцейських у діяльності Національної поліції. Проаналізовано досвід США та розкрито особливості медіації при розгляді скарг громадян щодо поліцейських, встановлено її переваги: забезпечення психологічного комфорту, відсутність обмеження предметом спору, конфіденційність, можливість сторін конфлікту впливати на результат, економічність, короткостроковість; відсутність дисциплінарних стягнень для поліцейського і відповідно негативних наслідків для просування кар'єрними сходами; оперативність в порівнянні з дисциплінарним провадженням. Розкрито зміст поняття медіації крізь призму законодавчого закріплення та наукових підходів вчених. Окреслено у перспективі напрями застосування медіаційної процедури у діяльності Національної поліції: у діяльності підрозділів превентивної комунікації ("поліції діалогу") щодо усунення конфліктних аспектів спілкування; у діяльності підрозділів ювенальної поліції щодо вирішення конфліктів "батьків та дітей", випадків булінгу; у діяльності дільничних офіцерів поліції щодо вирішення конфліктів між сусідами, членами подружжя, фактів "домашнього насильства"; у діяльності підрозділів роботи з персоналом; у діяльності первинних профспілкових організації в органах Національної поліції. Обгрунтовано пропозицію запровадження навчальної дисципліни "Базовий курс медіації" до програми підготовки працівників підрозділів превентивної комунікації, ювенальної превенції, контролю за обігом зброї, дільничних офіцерів поліції, поліцейських офіцерів громади, патрульних поліцейських. Вказано на конгруентність запровадження досвіду використання процедури медіації в діяльності Національної поліції положенням Національної стратегії у сфері прав людини на 2021 - 2023, зокрема, в частині запровадження альтернативних способів вирішення спорів (медіації).

Проведено науковий аналіз змісту фактичних обставин, які визначають умови життя, виховання неповнолітнього правопорушника; визначено процесуальні засоби їх доказування; сформульовано науково обгрунтовані пропозиції та рекомендації. Для повного дослідження умов життя і виховання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого необхідно з'ясувати склад його сім'ї, обстановку в ній, взаємовідносини між дорослими членами сім'ї та дорослими і дітьми, ставлення батьків до виховання неповнолітнього, форми контролю за його поведінкою, морально-побутові умови сім'ї; обстановка в школі чи іншому навчальному закладі або на виробництві, його ставлення до навчання чи праці, взаємовідносини з вихователями, вчителями, однолітками, характер та ефективність заходів виховного впливу на нього; взаємовідносини та поведінка неповнолітнього поза домом, навчальним закладом і роботою; перебування на обліку в державних органах у зв'язку з "проблемною" поведінкою; притягнення до відповідальності за вчинення правопорушень. Зазначена доказова інформація встановлюється на підставі показань самого неповнолітнього, свідків з кола членів сім'ї, родичів, близького соціального оточення; документальних джерел (особові справи; характеристики дитини, довідки про склад сім'ї, акти обстеження житлово-побутових умов; довідки служби у справах дітей, сектору ювенальної превенції Національної поліції тощо). Однак саме досудова доповідь представника органу пробації є найбільш інформативним та незаангажованим джерелом даних про неповнолітнього. На підставі проведеного аналізу пропонуємо в ч. 1 ст. 93 КПК України передбачити для сторони обвинувачення повноваження щодо залучення представника органу пробації для участі у досудовому розслідуванні. Пропонуємо переглянути застосування інструментів пробації (зокрема, складання досудової доповіді) яка передбачена не для всіх неповнолітніх, а лише до осіб віком від 14 до 18 років (ст. 12 Закону України "Про пробацію", ч. 1 ст. 3141 КПК України). На нашу думку, такий підхід не відповідає концепції ювенальної юстиції.

Визначено правовий зміст діяльності прокурора у кримінальному провадженні, а також досліджено особливості реалізації його повноважень в умовах воєнного стану. Прокурор у кримінальному провадженні здійснює надані повноваження владно-розпорядчого характеру від його початку і до завершення. Діяльність прокурора у кримінальному провадженні знаходить відображення через різні функції органів прокуратури, на різних стадіях кримінального процесу. Під час проведення досудового розслідування прокурор здійснює нагляд у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. У судовому провадженні прокурор підтримує державне обвинувачення в суді, що знаходить логічне завершення і на стадіях перегляду судових рішень. Виокремлено функції прокурора у кримінальному процесі у інституційно-правовому та процесуальному аспектах. З'ясовано, що в умовах воєнного стану повноваження прокурора у кримінальному процесі значно розширюються. Так, у випадку відсутності об'єктивної можливості виконання слідчим суддею повноважень, визначених КПК України, - такі повноваження виконує керівник відповідного органу прокуратури за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором. В умовах воєнного стану тримання особи під вартою може бути продовжено за рішенням керівника відповідного органу прокуратури за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором. Такий об'єм повноважень прокурора, що призначений у конкретному кримінальному провадженні та прокурора - керівника органу прокуратури зумовлені необхідністю забезпечення виконання завдань кримінального провадження в умовах воєнного стану. Їх реалізація повинна здійснюватися у чіткій відповідності до закону, не порушуючи права та законні інтереси учасників кримінального процесу. Наділення прокурора новими повноваженнями зумовлене забезпеченням оперативності та ефективності кримінального провадження у виняткових обставинах воєнного стану. Вказано на можливі шляхи оптимізації діяльності прокурора у кримінальному провадженні в умовах правового режиму воєнного стану.

Проаналізовані особливості застосування сили чи погрози силою в міжнародному праві. Питання пов'язані із застосуванням сили, завжди були й залишаються найбільш актуальними й обговорюваними для суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин. З моменту прийняття Статуту Організації Об'єднаних Націй 1945 р. у міжнародному праві діє принцип незастосування сили. Проте, реалії сучасних міжнародних відносин такі, що сила активно застосовується й, швидше за все, буде застосовуватися в майбутньому. Незважаючи на плідну діяльність ООН, інститут застосування сили залишається одним з найбільш неурегульованим і спірним з позицій іжнародного права. У міжнародному праві питання про застосування сили лишається проблематичним і тлумачиться різними юристами неоднозначно, хоча Статут ООН забороняє застосування сили в міжнародних відносинах. Проте силові дії для вирішення спорів, що виникають між державами, усе-таки застосовуються, хоч це і є порушенням основних принципів і норм міжнародного права. Розвиток міжнародного гуманітарного права, інститутів захисту прав і свобод людини, миротворчої діяльності ООН, безумовно, сприяли тому, що застосування сили стало процесом, що якщо й допускається у випадках заборонених Статутом ООН, то, принаймні, засуджується міжнародним співтовариством, однак один з найважливіших інститутів сучасного міжнародного права, інституті відповідальності за застосування сили державами, як і раніше не має повноцінної нормативно-правової бази.

Досліджено конституційно-правове регулювання інституту конституційної скарги в Україні. Визначено порядок подання та розгляду конституційної скарги, вимоги до її форми й змісту. З'ясовано, що право на конституційну скаргу належить фізичним особам (громадянам України, особам без громадянства, іноземцям) та юридичним особам приватного права. Конституційною скаргою є письмове клопотання до Конституційного Суду України щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб'єкта права на конституційну скаргу. Зазначено, що конституційну скаргу подають тоді, коли вичерпано всі національні засоби юридичного захисту та за умови, що з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон України (його окремі положення), минуло не більше трьох місяців. Визначено, що в конституційній скарзі потрібно вказати конкретні положення закону України, які треба перевірити на відповідність Конституції України, і конкретні положення Конституції України, на відповідність яким належить перевірити закон України. Конституційна скарга повинна містити об'рунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих положень) із зазначенням того, яке з гарантованих Конституцією України прав людини, на думку суб'єкта права на конституційну скаргу, зазнало порушення внаслідок застосування закону. Охарактеризовано процедуру проведення перевірки конституційних скарг секретаріатом та колегіями Конституційного Суду України, підстави для відмови у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою.

Розглянуто актуальні аспекти участі судді у соціальних мережах крізь призму дотримання ним етичних вимог та стандартів. Визначено, що соціальні мережі є одним із сучасних засобів формування довіри до судової влади та її представників. Вони виступають ефективним комунікаційним каналом для обміну інформацією та її поширення, платформою для забезпечення відкритості та прозорості судової влади як інституції, а також для формування її позитивного іміджу. Наголошено, що участь та поведінка судді у соціальних мережах нерозривно пов'язана із реалізацією ним права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Однак для судді це право обмежується обов'язком виявляти стриманість та належну обачність, а також вимогою уникати поширення інформації у соціальних мережах, яка потенційно може підірвати довіру суспільства у незалежний та неупереджений суд. Судді повинні демонструвати максимальну стриманість та поміркованість у висловленні власних поглядів та міркувань через соціальні мережі щодо подій політичного характеру, чутливих суспільних тем та особливо делікатних питань. Проаналізовано етичні засади поширення суддею у соціальних мережах інформації, що містить публічну критику колег-суддів та їх рішень, а також оцінку й критичні зауваження щодо дій та рішень представників інших правничих професій. Підкреслено, що до висловлювань судді діють ті ж самі вимоги стриманості, поваги до власної гідності та гідності правничої професії. Неприпустимими є образливі, зневажливі висловлювання та такі, які принижують авторитет правника та інституцію, яку він представляє. Підсумовано, що суддя є повноправним членом суспільства і як для виконання своїх професійних функцій, так і реалізації власних інтересів, не пов'язаних із судівництвом, повинен мати доступ до користування можливостями глобального інформаційного простору. Однак, реалізуючи свободу вираження поглядів, судді повинні пам'ятати про свою відповідальність і обов'язки в суспільстві та проявляти стриманість у висловленні своїх поглядів і думок за будь-яких обставин, оскільки їх заяви можуть поставити під загрозу їх незалежність, неупередженість та авторитет судової влади.

Стаття присвячена механізму правового регулювання призупинення дії трудового договору, як нового юридичного факту, вимушене внесеного якого до норм законодавства відбулось на підставі збройної агресії російської федерації по відношенню до України. Висвітлено зміст та ознаки призупинення дії трудового договору, наведено чіткі критерії розмежування простою, призупинення трудового договору та припинення трудового договору у зв'язку із відсутністю виробничих, організаційних та технічних умов для здійснення праці. Зроблено висновок, що призупинення може застосовуватися лише у випадку, якщо роботодавець не може забезпечити працівника роботою, а працівник одночасно не може її виконувати, у зв'язку із наявним ризиком для життя та здоров'я в результаті збройної агресії. Дана підстава чітко відмежовує призупинення від інших правопризупиняючих юридичних фактів, які наведені у Проекті Трудового кодексу України. Досліджено інші особливості процедури призупинення дії трудового договору, такі як: територіальне поширення дії даної норми, коло суб'єктів до яких вона може бути застосована та обмеженість застосування даної процедури у часі. Врегульовано порядок кадрової процедури призупинення дії трудового договору, висвітлено особливості повідомлення сторін та порядок оскарження дій роботодавця у випадку не згоди працівника із призупиненням дії трудового договору. Визначено специфіку компенсації державою-агресором середньої заробітної плати та єдиного страхового внеску, з подальшою можливістю зарахування періоду призупинення до страхового стажу працівника. Особливість судового процесу полягає у тому, що кожен працівник повинен звертатись до суду в індивідуальному порядку, а рішення у таких справах будуть виконуватись у рамках міжнародного приватного права із залученням міжнародних інститутів коштом арештованого майна російської федерації як в Україні, так і в будь-якій іншій країні.

Розглянуто способи контрзахисту суб'єктивних цивільних прав і порядку його здійснення. Аналіз предмету дослідження проводиться зі зверненням до судової практики у спорах про права на нерухоме майно. Розглянуто види способів здійснення контрзахисту суб'єктивних цивільних прав. Визначено, що контрзахист як усвідомлена поведінка суб'єкта цивільного права, спрямована на протидію захисту таких прав з метою недопущення досягненні мети останнього, може здійснюватись в активній (дії) або пасивній (бездіяльність) формі, мати юридичний або фактичний характер і при цьому здійснюватись учасником цивільного правовідношення самостійно без звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування їх службових чи посадових осіб (неюрисдикційних контрзахист) або ж зі зверненням до цих суб'єктів (юрисдикційний контрзахист). Обгрунтовано, що вибір використовуваних особою способів контрзахисту суб'єктивних цивільних прав, як правило, здійснюється з урахуванням застосованих опонентом способів захисту, а також мети, яку переслідує відповідна особа. В якості такої мети може виступати як збереження існуючого на момент виникнення спору стану (наприклад, збереження фактичного незаконного володіння благом), так і його зміна (наприклад, незаконне заволодіння певним благом). Встановлено, що контрзахист суб'єктивних цивільних прав також може здійснюватись учасниками цивільних правовідносин в превентивних цілях і переслідувати мету у формі обмеження можливостей певної особи у використанні захисного інструментарію, наприклад, певних способів захисту суб'єктивних цивільних прав або спрямовуватись на зниження ефективності їх використання, наприклад, шляхом відчуження певних видів майна для виключення можливості звернення стягнення на них при застосуванні способів захисту. Як правило, у такій формі контрзахист застосовується в умовах реальної загрози застосування іншим учасником цивільних правовідносин способів захисту своїх суб'єктивних цивільних прав.

Досліджено юридичний зміст свободи договору як головної засади цивільного законодавства, її межі та співвідношення з іншими принципами цивільного права. Загальні засади цивільного законодавства конкретизують принципи цивільного права, закріплені у позитивному праві та класифікуються залежно від сфер їх впливу. Вони застосовуються в усіх приватноправових відносинах, є обов'язковими для всіх учасників та забезпечують ефективність цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Цивільні відносини між учасниками від їх моменту виникнення і до завершення визначаються моральними та правовими межами. Це забезпечується наявністю у цивільному праві загальних засад та норм-принципів, завдяки яким реалізується механізм дії аналогії права, що надає можливість учасникам цивільного обороту визначати варіанти своєї поведінки у певних ситуаціях. З'ясовано, що загальні засади цивільного законодавства є нормативним виміром, еталоном правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин. На сучасному етапі розвитку цивільного права особливе місце належить моральним засадам цивільного законодавства які, відповідно до положень Цивільного кодексу України, є межами свободи договору. Розглянуто імперативні та диспозитивні межі свободи договору та їх значення у розвитку договірного регулювання цивільних відносин. Розкрито співвідношення законодавчого та договірного визначення меж свободи договору. Зроблено висновок, що визначені Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства обгрунтовані межі свободи договору покликані забезпечити максимальну свободу суб'єктів цивільних правовідносин, а застосування судами справедливих, розумних та пропорційних меж відповідатимуть утвердженню справедливості, добросовісності та розумності як необхідних умов розвитку цивільних правовідносин.