Становлення системи публічного управління персоналом в Україні відбувається на основі сучасних концепцій, теорій та практик HR-менеджменту. Кожна історична епоха та соціально-економічна формація так чи інакше позначилася на системі управління персоналом. Дослідження різних наукових теорій і шкіл менеджменту надає змогу визначити особливості впливу кожної з них на феномен сучасної системи управління персоналом. У роботі проаналізовано різні наукові підходи, теорії та концепції формування й організації системи публічного управління персоналом у різні історичні періоди, а саме: класична школа наукового управління; класична адміністративна школа управління; теорія ідеальної бюрократії; школа людських стосунків; емпірична школа управління; школа соціальних систем; "Нова школа"; теорія менеджменту людських ресурсів; ситуаційна теорія менеджменту; системна теорія менеджменту; теорія організаційної культури; теорія сучасного працівника, що розвивається. Обгрунтовано основні принципи і постулати кожної наукової теорії, починаючи від класичної школи наукового управління (з 1885 р.) і завершуючи сьогоденням - теорією сучасного працівника, що розвивається (з 2000 р.). З'ясовано специфічні особливості тенденцій змін наукових шкіл, а саме: кожна наступна наукова теорія є наслідком прояву специфічних характеристик і принципів попередньої; наукові школи змінюються приблизно кожні 20 років, тобто період зміни наукових концепцій досить стислий; кожна теорія менеджменту персоналу вплинула на становлення системи публічного управління, проте спостерігається сповільнення темпів зміни наукових концепцій у контексті державного управління. Подальші наукові дослідження необхідно скеровувати на вивчення сучасних концепцій і наукових течій у розвитку сьогоднішньої системи управління персоналом у публічній сфері.

Досліджено сучасний процес формування правового механізму цифрової трансформації сфери надання адміністративних послуг як напряму реформування державного управління. Розкрито сучасний стан та перспективи розвитку сфери надання електронних адміністративних послуг в Україні у контексті засадничих нормативно-правових актів. Досліджено сучасні тенденції формування правового механізму цифрової трансформації сфери надання адміністративних послуг і діяльності центрів надання адміністративних послуг, їх втілення у законопроєктах. Дотримуючись підходу системності засадничих документів у сфері цифровізації надання адміністративних послуг: доктрина - концепція (закони) - стратегія, проаналізовано процес становлення правового механізму цифрової трансформації зазначеної сфери дослідження у хронологічному вимірі. Визначено засадничі документи, які регламентують питання надання електронних адміністративних послуг в Україні та діяльності центрів надання адміністративних послуг. Встановлено, що основні проблеми тривалий час перебувають у площині правової регламентації надання й одержання електронних адміністративних послуг. Аргументовано необхідність цілісності процесу оптимізації структури засадничих документів цифрової трансформації сфери надання адміністративних послуг та діяльності відповідних центрів їх надання. Розкрито проблеми надання електронних адміністративних послуг, електронної взаємодії органів публічної влади та інші, що виникають у цій сфері. Розроблено висновки і пропозиції щодо унормування питань надання електронних адміністративних послуг в Україні, відповідно до європейських норм і стандартів. Встановлено, що національна політика цифрової трансформації адмінпослуг України є не досить ефективною, оскільки не має єдиної системи правового регулювання, незважаючи на формування та ухвалення країнами ЄС засадничих нормативно-правових актів. За результатами проведеного дослідження обгрунтовано необхідність цілісності системи правового забезпечення національної політики цифрової трансформації адмінпослуг України та діяльності центрів надання адміністративних послуг як важливий складник реформування державного управління.

В Україні відбувається оновлення нормативно-правового, організаційно-інформаційного та методологічного забезпечення всієї сукупності складників внутрішнього контролю, внутрішнього аудиту та заходів щодо їх гармонізації. Особливої актуальності набуває вирішення цієї проблеми стосовно централізованого державного внутрішнього аудиту, який наразі проводиться Державною аудиторською службою України з метою оцінки ефективності і результативності рішень виконавчої гілки влади. Це передбачає уточнення специфіки об'єктів та визначення перспектив розвитку системи нормативно-правового регулювання провадження відповідної діяльності на державному, регіональному та місцевому рівнях. Досліджено розвиток централізованого внутрішнього аудиту в Україні. Визначено ступінь аналізу обраної тематики роботи вітчизняними науковцями. Розкрито передумови формування централізованого аудиту на теренах нашої держави, а також проаналізовано законодавчі і нормативні акти у зазначеній сфері. Завершальним етапом проведення дослідження є вивчення сучасного стану використання централізованого внутрішнього аудиту, а також з'ясування причин ситуації, що склалася. Досліджено стан реалізації в Україні централізованого внутрішнього аудиту як аудиту адміністративної діяльності, функціонування якого зосереджується на питаннях, що мають ознаки проблем або відхилень у процесі досягнення запланованих цілей, на виявленні причин неефективної діяльності в державному секторі економіки. Запропоновані конкретні заходи спрямовані на вдосконалення централізованого внутрішнього аудиту щодо діяльності органів державного та комунального секторів, бюджетних установ, державних підприємств, вивчення доцільності їх створення та припинення, ефективності процесів управління та досягнення мети їх діяльності.

Розглянуто теоретико-методологічні засади інформаційно-комунікаційного забезпечення розвитку старостинських округів в Україні. Підкреслено, що формування інформаційного суспільства та цифровізації переважно залежить від темпів запровадження інформаційних технологій як в Україні загалом, так і на рівні старостинських округів. Обгрунтовано, що створення передумов для соціально-економічного та інноваційного розвитку, задоволення інформаційних потреб громадян на рівні старостинських округів не може відбуватися окремо від впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Визначено, що до складу інформаційно-комунікаційного забезпечення розвитку старостинських округів входять інформаційні системи, мережі, ресурси та інформаційні технології, що формують умови для забезпечення потреб і реалізації прав громадян та суспільства. Розвинена інформаційно-комунікаційна інфраструктура є одним із найважливіших чинників розвитку держави, за її допомогою провадиться впорядкована взаємодія між державними органами влади та органами місцевого самоврядування, що виникає на основі поєднання інформації в єдиний інформаційний простір. Доведено, що створення ефективного інформаційного простору передбачає активне використання інформаційно-телекомунікаційних систем і мереж інформаційного обміну, широкомасштабну комп'ютеризацію процесів обробки інформації в усіх сферах діяльності, що дуже важливо для розвитку старостинських округів в Україні.Окреслено проблеми інформаційно-комунікаційного забезпечення старостинських округів в Україні та визначено його основні напрями. Серед основних завдань, виконання яких сприятиме якісному інформаційно-комунікаційному забезпеченню старостинських округів, можна виділити: прискорення процесу розробки та впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у сфері публічного управління; підвищення якості електронних послуг; поліпшення організаційної спроможності старостинських округів щодо використання інформаційно-комунікаційних технологій. Зазначено, що інформаційно-комунікаційне забезпечення розвитку старостинських округів в Україні в умовах цифровізації безпосередньо залежить від нормативно-правового, ресурсно-інфраструктурного та програмно-технологічного забезпечення управлінських процесів.

Актуальним і важливим для утвердження міцності Української державності є подальший результативний пошук національної моделі публічного управління, яка базувалася б на гуманно орієнтованій, такій, що опирається на демократичні принципи та застосовує ефективні методи і механізми належного врядування, управлінській культурі публічних службовців та інших представників державного управління. Сам процес формування, становлення й утвердження демократичної управлінської культури як певної концептуальної моделі управління постає як стратегічне завдання життєвості і здатності державного управління до змін і реформ. Основою таких позитивних перетворень має стати публічний службовець, який не тільки вміє працювати, а й хоче працювати за нових обставин, готовий до змін у собі та є вагомою частиною модернізації українського суспільства, складником нового публічного менеджменту. Сьогодні досить актуальними залишаються проблеми управління, зокрема управлінської культури та її ролі і значення у професійній управлінській роботі публічних службовців. Успішно сформована демократична управлінська культура як стратегічна ознака державної управлінської діяльності своїми дієвими можливостями, зокрема компетентністю й управлінським професіоналізмом; вмінням налагодити організаційний складник управлінської роботи; знаннями і виконанням своїх службових обов'язків; контактом і взаєморозумінням у спілкуванні з громадянами, яким надаються адміністративні послуги, створює таку модель, котра безпосередньо стосується і впливає на виконання своїх функцій публічними службовцями. Зазначено, що концептуальна модель управлінської культури українських публічних службовців осмислюється як своєрідне управлінське теоретико-практичне завдання для науковців і практиків. Це завдання характеризує стратегічний підхід до процесів системних змін у галузі державної (публічної) політики та підготовки сучасних державних менеджерів управління. Такі управлінці на часі. Лише державницький погляд, політична воля й успішні соціально-економічні зміни призведуть до оптимізації публічного управління, в якому належне місце посяде сформована демократична управлінська культура публічного службовця.

Здійснено аналіз нормативно-правового забезпечення реалізації сервісно орієнтованої екологічної політики в Україні. З'ясовано, що цілі, напрями та сервісна орієнтованість державної екологічної політики в Україні визначені стратегічними документами (Конституцією України, кодексами, указами Президента, законами, концепціями, стратегіями та планами з їх реалізації тощо) з метою створення сприятливого середовища для розвитку галузі й еколого-збалансованого природокористування. Звернено увагу, що за основними напрямами діяльності Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України виокремлюють понад 15 стратегічних документів, що в комплексі з іншими нормативно-правовими актами надають змогу удосконалити національне екологічне законодавство за допомогою запровадження в екологічній сфері загальноєвропейських цінностей і принципів: "забруднювач платить", екологічної відповідальності, раціонального природокористування, відповідності державної екологічної політики сучасним запитам суспільства і зобов'язанням України перед європейськими партнерами. На сучасному етапі розвитку нормативно-правове регулювання екологічної сфери відбувається в умовах апроксимації (адаптації) національного екологічного законодавства до європейського в частині управління відходами, якістю питної води та атмосферного повітря. Під час аналізу також виявлено, що поняття "інформація про стан навколишнього природного середовища", "інформація про стан довкілля", незважаючи на деяке звуження їх змісту у вітчизняному законодавстві, синонімічні поняттю "екологічна інформація", що використовується в міжнародному співтоваристві. З метою уникнення різного тлумачення цих термінів автором запропоновано закріпити термін "екологічна інформація" в законодавстві України, відповідно до норм Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, а також відповідно до інших міжнародних нормативно-правових актів. У межах дослідження забезпечення вільного доступу до екологічної інформації розглянуто як один із обов'язкових елементів формування сервісно орієнтованої державної екологічної політики в Україні. Гарантом цих процесів визначено органи публічної влади, що працюють у сфері екології та потребують розвиненої інформаційно-комунікаційної інфраструктури для прискорення процесів цифровізації в Україні.

Мета роботи - опис наявного досвіду публічно-приватного партнерства під час організації проведення робіт із інженерного захисту від підтоплення і затоплення північно-західної частини міста Вільнянськ Запорізької обл. в аспекті експлуатаційного утримання захисних споруд цивільного захисту на зазначеній території. У дослідженні наведено цитати з Конституції України, де зазначено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. Доведено те, що обов'язок держави - захищати життя людини, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Також наведено цитату з Кодексу цивільного захисту України про те, що цивільний захист - це функція держави. Як приклад розглянуто надзвичайну ситуацію, спричинену обстрілами території населених пунктів Донецької та Луганської обл. сучасними звичайними засобами ураження, починаючи з 2014 р. Акцентовано увагу на нагальній потребі захисту неевакуйованого мирного населення в кризових районах від вибухів боєприпасів, використовуючи для цього пристосовані укриття подвійного призначення 2 звичайні приватні підвали. Однак переховування людей у таких спорудах іноді може бути неможливим, короткочасним і небезпечним через підтоплення та пошкодження підвалів грунтовими водами. Проблема підтоплення й затоплення територій населених пунктів має також негативний вплив і з побутово-господарської точки зору. Адже, окрім небезпеки і можливості описаного вище руйнування конструкцій, грунтові води заважають комфортному проживанню та перешкоджають веденню господарства і за відсутності чинників надзвичайної ситуації. Отже, таким спорудам і територіям, де вони розміщені, також потрібно приділяти достатню увагу та проводити їх інженерний захист. У роботі розкрито особистий досвід автора: описано його дії й оприлюднено листування з органами публічної влади. На думку автора, такі його дії разом із зусиллями інших зацікавлених осіб ініціювали публічно-приватне партнерство на різних рівнях публічної влади та зрушили з місця вирішення проблеми підтоплення й затоплення північно-західної частини м. Вільнянськ Запорізької обл. Водночас до інженерного захисту потрапили і наявні в тій місцевості захисні споруди цивільного захисту різної класифікації. Зазначені роботи розпочато у плановому порядку, наразі вони тривають завдяки публічно-приватному партнерству. Однак викладений механізм публічно-приватного партнерства недосконалий: організаційні заходи проводяться повільно, що разом з іншими недоліками негативно впливає на кінцевий результат. Такий механізм потребує більшої уваги керівництва, детального аналізу недоліків і доопрацювання у процесі його реалізації та є цілком життєздатним за наявності ефективного менеджменту.

Досліджено роль інституту старост у функціонуванні системи місцевого самоврядування в сучасній Україні; висвітлено сучасний стан та особливості побудови системи публічного адміністрування на місцях. Доведено, що процес ефективного управління на місцевому рівні потребує пошуку нових форм створення оптимальної конфігурації організаційної основи громад і вдосконалення механізмів та інструментів формування нової системи комунікації місцевої влади і мешканців громади. Визначено, що основною метою муніципальної реформи в Україні є створення правових, матеріальних, фінансових, організаційних, інформаційних та інших умов для забезпечення спроможності місцевих громад та надання місцевим органам влади реальних можливостей із формування дієвої системи публічного управління та адміністрування на місцях за допомогою введення нової самоврядної конструкції - інституту старост. У межах дослідження законодавчого поля інституту старост в Україні доведено, що ця нова конструкція неодноразово зазнавала суттєвих змін, що актуалізує питання деталізації муніципально-правового статусу старости за сучасних умов державотворення та правотворення в Україні. Здійснено порівняльно-правовий аналіз муніципально-правового статусу старости в системі публічного адміністрування; виокремлено його основні елементи, що впливають на функціонал старости. Порівняно особливості правового регулювання інституту старост відповідно до чинного законодавства. Акцентовано увагу на зміні структурних елементів правового статусу старости, які визначають правомочність, особливості процедури затвердження на посаду, механізм реалізації повноважень та гарантії діяльності старости у відповідному старостинському округу. Аргументовано, що позиція старости визнається найважливішим інститутом суспільного життя старостинського округу, що поєднує в собі функції представника як місцевої влади, так і населення. Доведено, що законодавчого регламентування потребує зміна правового статусу старости й обов'язковість встановлення меж його діяльності в інтересах жителів відповідного старостинського округу у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради.

Визначено, що в сучасному українському суспільстві існує певна проблематика соціальної нерівності серед населення, підвищення безробіття, поступове зниження рівня життя та соціальне розшарування суспільства тощо. Саме ці чинники, з огляду на агресію Російської Федерації (переселення населення з територій, не підконтрольних Україні) та анексію Криму, зумовлюють певне підвищення напруги серед населення. Все це створює підгрунтя для модернізації роботи соціальних закладів. Досліджено термінологічний базис понять "соціальний заклад" та "соціальні послуги". Соціальний заклад - це систематизоване, свідоме об'єднання дій людей для досягнення певних цілей. Соціальні послуги - це діяльність уповноважених органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, яка пов'язана з делегуванням ними суб'єктам, що надають соціальні послуги, права надавати такі послуги на основі проведення конкурсу й укладання соціальних контрактів та формування ринку соціальних послуг. Виокремлено систему соціального управління будь-якого державного закладу, що базується на таких факторах, як: методи управління, методи впливу на соціальні процеси та організаційна структура. Розкрито основні недоліки роботи наявної системи соціальних закладів, до них, зокрема, належать: доволі обмежене фінансування напряму соціальної роботи з безпритульними; монополізація державою надання соціальних послуг; нівелювання залученням громадських, благодійних і релігійних організацій; відсутність інформаційної бази громадян, які одержують та можуть одержати соціальні послуги, тощо. Виокремлено перспективи модернізації роботи соціальних закладів із надання послуг населенню. Серед найактуальніших можна відзначити: налаштування нової системи надання соціальних послуг населенню через поліпшення ринку соціальних послуг; запровадження стандартів якісних соціальних послуг; розробку механізмів державного регулювання системи соціальних послуг на засадах децентралізації державного управління, тощо.

Мета роботи - критичний оглядовий аналіз і виявлення особливостей моделей публічного управління середньою освітою в економічно розвинутих державах світу - Китаї та США. Актуальність вибору Китаю та США для аналізу наявного досвіду управління середньою освітою зумовлена різними умовами й підходами до публічного адміністрування соціальної сфери в цілому, а також - схожим високим рівнем організації та функціонування середньої освіти, що має прояв у рейтингових показниках підготовки школярів. Уперше введено у вітчизняний науковий обіг і проаналізовано праці закордонних дослідників, присвячені питанням публічного управління середньою освітою в Китаї (М. А. Гульової, Ці Мінянь, Чень Чжаомін, Лі Сюй, В. А. Штурби й С. С. Васильєва) і США (Н. Г. Типенко, Д. Б. Джон-стоуна, Г. Гранта). Досліджено чинне законодавство, що регулює галузь середньої освіти в Китаї та США: Закон КНР "Про обов'язкове навчання" (1986), Довгострокову програму КНР з реформ і розвитку освіти на 2010 - 2020 рр. (2002), план "Модернізація сільських початкових і середніх шкіл у центральних і західних регіонах країни", проєкт "Сучасне дистанційне навчання в сільських початкових і молодших класах середньої школи", Закон США "Про початкову та середню освіту" (1965) (ESEA), Закон США "Про шкільну реформу" (2001), програму "Освітні центри місцевих громад XXI століття". У результаті дослідження продемонстровано різні підходи до державного регулювання середньою освітою в Китаї та США, наголошено на необхідності дебюрократизації, децентралізації та підвищення ефективності чинних механізмів організаційного та правового регулювання середньою освітою в обох країнах. На підставі проведеного дослідження автором наголошено на можливості досягнення суттэвих успіхів у публічному управлінні середньою освітою виключно в поєднанні централізованого й децентралізованого підходів, державного патронажу та публічно-приватного партнерства й залучення незалежних експертів і науковців до розробки та впровадження освітянських реформ.

Здійснено обгрунтування потреби вдосконалення управління персоналом як у публічній сфері, так і в інших організаціях різних форм власності, що спричинено високим рівнем безробіття і недостатнім обсягом кваліфікованого кадрового резерву. Наголошено на важливості питання для HR менеджменту в органах публічної влади зміни технології та стимулюванні в управлінні персоналом у сучасних умовах використання технологій штучного інтелекту. На основі доступної статистичної інформації проведено аналіз забезпеченості персоналом за категоріями в державній службі України, кількості населення, що припадає на одного держслужбовця, і досліджено тенденції зміни місця України у світових рейтингах. Акцентовано увагу на кадровому потенціалі як головному складнику ефективності управління HR менеджментом у публічній сфері на сучасному етапі розвитку України, який відіграє головну роль у визначенні та вирішенні головних поточних і стратегічних завдань і цілей щодо проблем і перспектив розвитку всього суспільства. Визначено ключові питання, що варто вирішити при створенні моделі державної служби європейського зразка, і систематизовано основні тенденції в розвитку HR менеджменту в публічній сфері з детальним аналізом характеру їх впливу на розробку стратегій розвитку й управління персоналом в органах публічної влади, ураховуючи єдність HR менеджменту в органах публічної влади, сферу впливу та функціонування, дієвість системи винагород і їх різновид, цінність досвіду й механізм забезпечення кар'єрного розвитку працівників, поєднання досвіду старшого покоління з енергійністю молодшого, соціальний вплив, управління ефективністю персоналу, роль сучасної діджиталізації в публічній сфері управління, розширення засобів організації комунікаційних зв'язків та аналіз на основі використання персональних даних. За результатами роботи встановлено, що стратегічне управління в цьому напрямі має базуватися на активній мотиваційній політиці, спрямованій на ефективну організацію командної роботи держаних службовців, яка буде здатна забезпечити формування дієвої системи управління персоналом з урахуванням знань, умінь, навичок, особистісних якостей державних службовців; зазначених тенденціях розвитку й участі в розробці освітніх програм підготовки майбутніх фахівців.

Інтегроване управління кордонами як комплексний механізм державного управління у сфері прикордонної безпеки впроваджується в Україні на європейських засадах із 2010 р. Потреби, що зростають в інформаційних ресурсах, змушують суб'єкти інтегрованого управління кордонами вдаватися до організації та забезпечення ефективного процесу інформаційної взаємодії на національному й міжнародному рівнях. Сфера прикордонної безпеки держави є надзвичайно динамічною. Вона потребує постійного вдосконалення діяльності суб'єктів інтегрованого управління кордонами, що можливе тільки за умови належної організації системи інформаційного співробітництва. Дослідження актуальних проблем теорії та практики у сфері інформаційних відносин між компетентними суб'єктами державного управління, діяльність яких спрямована на досягнення цілей державної політики щодо забезпечення національних інтересів на державному кордоні, потребують комплексного підходу особливо в контексті виконання задекларованих у державних документах відповідних стратегічних цілей. Насамперед така робота потребує визначення самого поняття й суті процесу інформаційного співробітництва в інтегрованому управлінні кордонами. Але поки що ці питання й досі залишаються нерозкритими, що й зумовило необхідність проведення дослідження. У роботі наведено авторські визначення поняття й суті інформаційного співробітництва в інтегрованому управлінні кордонами. Зазначено, що необхідність модернізації наявних механізмів інформаційної взаємодії суб'єктів державного управління у сфері прикордонної безпеки пов'язана із сучасними соціально-політичними й економічними реаліями в Україні, а також із надмірною перевантаженістю державного апарату, що призводить до дублювання функцій державного управління й ускладнює міжвідомчу взаємодію та міжнародне співробітництво. Такий стан справ особливо негативно впливає на досягнення цілей державної політики у сфері прикордонної безпеки, визначених стратегічними документами. Перспективами подальших досліджень у цьому напрямі можна вважати розроблення науково-практичних підходів до автоматизації процесів інформаційного співробітництва в інтегрованому управлінні кордонами на основі використання сучасних організаційно-правових підходів і програмно-технологічного середовища.

Розкрито особливості підготовки кадрів у сфері цивільного захисту в контексті аудиторського дослідження. Узагальнено інформаційні джерела при проведенні аудиту системи підготовки кадрів Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Визначено основні завдання закладів освіти Державної служби України з надзвичайних ситуацій у контексті кадрової політики. На підставі проведених опитувань виявлено певні проблеми в підготовці кадрів у сфері цивільного захисту й запропоновано шляхи їх вирішення. Поряд із першочерговими завданнями щодо зміцнення національної безпеки, подолання економічної та екологічної кризи, реформування державного управління забезпечення прав і свобод людини залишається головним обов'язком держави, має визначати зміст і спрямованість діяльності держави в усіх її зусиллях. У таких умовах зростає актуальність і важливість розвитку служби цивільного захисту як функції держави, спрямованої на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання їм, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час і в особливий період. Забезпечення права на освіту людини є одним зі стратегічних напрямів реалізації Національної стратегії у сфері прав людини, що зумовлено необхідністю вдосконалення діяльності держави щодо утвердження й забезпечення прав і свобод людини, створення дієвих механізмів їх реалізації та захисту, розв'язання системних проблем у зазначеній сфері. Якісна освіта має своїм наслідком підготовку висококваліфікованих кадрів, зокрема, у сфері цивільного захисту. Елементом національної безпеки є безпека протипожежна й безпека перед наслідками інших місцевих загроз. Державна служба України з надзвичайних ситуацій є одним із об'єктів цієї системи, що реалізує завдання в загальній системі безпеки держави й публічного порядку. Запорукою ефективного функціонування системи національної безпеки опосередковано є відповідна підготовка кадрів служби цивільного захисту. Саме тому у зв'язку з вищезазначеним сьогодні дослідження підготовки кадрів для системи Державної служби України з надзвичайних ситуацій є актуальним і необхідним.

Уточнено категорійний апарат поняття "оцінювання", встановлено, що найбільш доцільним у контексті дослідження виступає розгляд його як визначення змін за результатами політики/проекту. Наголошено на необхідності розмежування понять оцінювання й моніторинг, де оцінювання передбачає аналіз, який застосовується час від часу, при цьому моніторинг - це постійний збір інформації та її реєстрація за показниками, визначеними заздалегідь. Встановлено, що і оцінювання і моніторинг є невід'ємними елементами забезпечення якості процесів, проте в вітчизняній практиці вони застосовуються здебільшого фрагментарно. Виділено особливості сервісної сфери в контексті оцінювання й моніторингу, до яких відносяться наступні: об'єктом оцінювання виступає діяльність організації, що надає послугу; складність числового виразу якості послуг; споживач послуги сам виступає учасником процесу надання послуги, відтак, якість має відповідати його очікуванням; послуги не зберігаються, вони реалізуються у процесі контакту з споживачем. Зазначені особливості значним чином впливають на процес оцінювання публічної послуги, до них також інколи додаються неможливість належним чином оцінити послугу у випадку, якщо отримувачем є людина недостатньо інформована або дитина. Зроблено акцент на необхідності розширення суспільної компоненти щодо оцінювання системи надання публічних послуг, що представляє з себе цілком самостійний елемент і найбільш доцільною виглядає модель контролю, в якій він виконує власне функціональне призначення. Запропоновано практику оцінювання публічних послуг розглянути на прикладі соціальної сфери, встановлено, що профільним нормативним актом при цьому виступає Закон України "Про соціальні послуги", де визначено показники якості соціальних послуг, що грунтуються на позитивній результативності соціальних послуг відносно її одержувачів I ступеня задоволення їх потреби в цих послугах. Привернуто увагу до Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017 - 2026 рр., що також виступає одним із елементів забезпечення оцінювання в системі надання соціальних послуг. Увагу приділено зарубіжному досвіду з оцінювання й моніторингу публічних послуг, що надає змогу оцінити якість послуги громадяни можуть на всіх етапах її надання, також на етапі її призупинення й відмови від її надання. Якість послуги оцінюється за п'ятьма критеріями: час надання послуги, час очікування в черзі, ввічливість і компетентність співробітника, комфортність приміщення, доступність інформації щодо послуги.

Досліджено поняття "глобалістичної свідомості" у вимірі методології науки публічного управління. Однією з принципових структурних відмінностей політичної культури від глобалістичної свідомості визначено наявність у структурі політичної культури специфічних моделей політичної поведінки. Глобалістична свідомість включає лише основні компоненти політичної культури, такі як політичні знання, цінності та переконання, але не включає чіткі форми політичної участі та політичної дії, які виділяються поряд із системоутворюючими компонентами в системі структурних елементів політична культура. На відміну від політичної культури, глобалістична свідомість може передбачати лише готовність до певного виду політичної поведінки, покроковий алгоритм дій, пов'язаних із трансформацією глобальних проблем, але не саму політичну поведінку та її моделі. Автори підкреслюють, що не можна не враховувати предметні відмінності між досліджуваними поняттями. Якщо предмет політичної культури охоплює лише політичне життя людства, політичні проблеми розвитку людства в їх співвідношенні з іншими сферами суспільного життя, то глобалістична свідомість охоплює не лише відображення політичних, а й екологічних, соціально-економічних, демографічних, медичних та багатьох інших глобальних проблем, їх комплексний, всебічний аналіз з точки зору різних галузей науки. У цьому контексті предмет глобалістичної свідомості значно ширший за предмет політичної культури, що забезпечує цілісне відображення всього різноманіття проблем глобального розвитку. Визначено, що політична культура охоплює низку цінностей, переконань щодо політичних питань на всіх рівнях, від індивідуальних, групових та соціальних до міжнародних, регіональних і глобальних проблем. Тоді як глобалістична свідомість зосереджується на відображенні лише проблем у глобальному масштабі, не охоплюючи всіх інших рівнів соціальних проблем. Тобто, залежно від рівня розглянутих проблем, об'єкт глобалістичної свідомості є вужчим за об'єкт політичної культури, що допомагає зосередитися на детальному вивченні глобальних проблем, не відволікаючись на інші проблеми нижчих рівнів.

Проведено дослідження теоретичних засад і практичних передумов формування провідних положень концепції стратегічного менеджменту в публічному управлінні, авторство якої належить П. Нату та Р. Бекофу, а суть зводиться до необхідності заміни класичного управління стратегічним аналогом із ключовим акцентом на стратегічному лідерстві, а також на скрізному дотриманні мети, місії та перспектив публічної організації. Доведено, що основними практичними чинниками виникнення наприкінці XX ст. відповідної концепції зокрема та цілого наукового напряму стратегічного менеджменту в публічному управлінні загалом стали соціальні, політичні, економічні, управлінські проблеми тощо, серед яких насамперед виділяються ускладнення суспільних взаємодій, збільшення і деталізація потреб та вимог громадян, економічний спад, змінюваний політичний контекст, хиби в мотивації державних службовців, технологічні інновації, глобалізація, цифровізація, сервісізація і т. д. Щодо теоретичного контексту формування концепції П. Ната та Р. Бекофа стверджується, що науковими імпульсами постали порушені в науковій спільноті такі теоретичні питання, як невідповідність ієрархічної моделі публічного управління сучасному мережевому світу, потреба у підвищенні ефективності системи публічного управління, взаємодія середовища та публічної організації, збільшення кваліфікованих людських ресурсів на державній службі, доцільність стратегічного лідерства в державних установах, розробка принципів та інструментів стратегічного управління у публічному вимірі, відмінність моделей стратегічного менеджменту в організаціях публічного та приватного секторів тощо. Резюмується, що теорія та практика публічного управління і адміністрування свідчать про те, що сучасні державні організації усвідомлюють необхідність переходу від класичного лідерства до стратегічного. Однією з проблем є те, що концепції стратегічного лідерства для приватного сектора мають адаптуватися для державних установ з урахуванням їх організаційних, культурних, структурних та цільових особливостей.

Державотворчі процеси в роки Української революції 1917 - 1921 рр. відбувалися у складних суспільно-політичних умовах. Події, які відбуваються нині на території України, можна сміливо порівнювати з подіями періоду Директорії: зовнішні вороги, агресія з боку Російської Федерації, реформи у сфері державного будівництва, пошук власної моделі розбудови структури органів місцевого самоврядування. Щоб не втратити державу, як це було на початку XX ст., потрібно розглянути трагічні уроки минулого. Дослідження місцевого самоврядування періоду Директорії має юридичне значення, оскільки враховує традиції, історичний досвід, українську ментальність, що надає змогу розробити і запровадити власну структуру органів місцевого самоврядування. Методологія дослідження грунтується на поєднанні структурно-функціонального аналізу, порівняльно-правового методу, методу системності, структурно-функціонального методу, аналізу документів та порівняльного методу. Автор дотримувався в дослідженні принципів історизму, системності, науковості та верифікації. Наукова новизна роботи полягала в тому, що, використовуючи порівняльно-правовий метод, а також метод аналізу документів, автор аналізує структуру, повноваження органів місцевого самоврядування періоду Директорії. Досліджено причини, з яких не вдалося ввести в життя ту структуру органів державної, що була запропонована політичною елітою. Директорії так і не вдалося розбудувати ефективну систему органів місцевого самоврядування з таких причин: не враховано політичну думку населення (громадяни не підтримували політику Директорії); відбувся розкол політичної верхівки; не вистачало фахових державних службовців (саботували розбудову органів місцевої влади, призначалися на посади неблагонадійні елементи); частина високоосвіченого населення не мала права бути обраними в органи місцевого самоврядування (поміщики, капіталісти); законодавча політика Директорії в розбудові органів місцевої влади була непослідовною, що призводило до суперечностей між військовою і цивільними адміністраціями.

Досліджено особливості трансформації адміністративно-територіального поділу та адміністративно-територіального устрою як складника сучасного процесу адміністративно-територіальної реформи через аналіз теоретико-методологічних підходів та відповідних нормативно-правових актів. Обгрунтовано, що завершення адміністративно-територіальної реформи є назрілою проблемою чергового етапу розвитку держави, що потребує нагального вирішення на основі внесення не лише до чинних законів, але й до конституційних положень виважених змін, які мають теоретико-методологічне підгрунтя. Виокремлено причини реформування адміністративно-територіального устрою України і децентралізаційних процесів. Означено основні законодавчі акти в цій сфері у хронологічному вимірі. У науковій літературі та нормативно-правових актах з'ясовано: суть окремих понять населених пунктів як адміністративно-територіальних одиниць базового рівня та адміністративно-територіальних одиниць окружного типу, критерії виокремлення адміністративно-територіальних рівнів, індикатори адміністративно-територіального устрою, дискусійні та колізійні питання. Встановлено розмитість та відсутність чітких індикаторів виокремлення адміністративно-територіальних одиниць, їх належності до відповідних категорій та рівнів. Охарактеризовано та проаналізовано основні теоретико-методологічні та правові підходи до реформування адміністративно-територіального поділу та адміністративно-територіального устрою шляхом аналізу переваг та недоліків різних моделей. За допомогою індикаторів (кратності адміністративно-територіальних одиниць, співмірності параметрів та морфометричності) проаналізовано адміністративно-територіальний устрій Вінницької обл., яка до виборів 2020 р. мала найбільшу кількість адміністративних сільських районів. Доведено, що сформований адміністративно-територіальний устрій Вінницької обл. після вже проведених змін не сприятиме розвитку ефективного місцевого самоврядування, високій якості надання управлінських послуг населенню, збалансованому розвитку територіальних громад навіть у межах одного району. У руслі останніх політичних подій наведено пропоновані органами публічної влади підходи щодо завершення адміністративно-територіальної реформи та децентралізації влади в Україні, які потребують відповідної правової оцінки. З урахуванням європейських норм і стандартів вироблено пропозиції у сфері адміністративно-територіальної реформи та децентралізації влади як важливого напряму реформування державного управління.

Проаналізовано історію виникнення громадських організацій та їх взаємодію з органами державної влади. Тематика громадянського суспільства є актуальною в нинішній ситуації. Автор описує історію виникнення та розвитку громадянського суспільства та громадських організацій як інститутів громадянського суспільства. Проаналізовано історію розвитку громадських рухів, організацій в Україні та їх співпрацю з органами виконавчої влади. Обгрунтовано думку про необхідність розвитку громадського сектора та необхідність залучення їх до державотворення. Розглянуто питання зародження громадянського руху в радянській Україні та причини активізації громадянського суспільства на зорі незалежної держави. Ситуація, яка панувала на теренах України, раніше не надавала змогу громадянському суспільству розвиватися і відчувати себе вільним та спроможним на все. Радянська система не допускала існування сильного громадянського суспільства і всіма способами придушувала протестні настрої в суспільстві. Дослідження процесу становлення громадського сектора в Україні надало змогу дійти висновку, що після подій Революції Гідності активність громадських формувань поступово та суттєво зростає. Проаналізовано тенденцію зростання кількості громадських організацій на теренах України та покращання якості їх функціонування. Процес імплементації європейських цінностей неможливий без комунікації між громадськими організаціями та владою. Упродовж останніх років наявна активізація вітчизняних законодавців щодо питань законодавчого забезпечення взаємодії громадянського суспільства з різними гілками влади на різних рівнях. У висновках наголошується, що Україна має високий потенціал у розвитку третього сектора та всі шанси досягнути європейського рівня демократизації владних процесів.

Наведені результати дослідження актуалізують проблематику організації та управління працею в системі державного управління. Запропоновано теоретико-змістовний аналіз природи і предметної області цього виду праці, розкрито зміст праці, специфіку, характерні риси й особливості праці в системі управління. Виокремлено функціональні обов'язки державних службовців, організаційні, технологічні та інституційні засади застосування науки державного управління в організації трудової діяльності. Визначено наукові засади оцінювання обсягів і складності управлінської праці і теоретико-методичні засади організації її планування, здійснено концептуалізацію побудови управління працею в системі органів виконавчої влади. Доведено пріоритетну роль формування, організації плину й ефективності процесів праці в організації системи управління для підвищення впливу органів влади на соціально-економічний розвиток керованих систем. Показано, що функціонування системи управління працею тісно пов'язується з потребами підвищення ефективності управлінської діяльності органів виконавчої влади, напряму впливає на результативність рішень, які приймаються. Розкрито зміст системи управління працею в контексті її кооперування із соціально-професійною, груповою і міжгруповою поведінкою, розширення корпоративного характеру і соціалізації управління, що сприяє створенню умов для забезпечення його конкурентоспроможності. Доведено необхідність перегляду досконалості побудови системи управління працею державних службовців в умовах сучасних змін у суспільстві, що потребує розробки реформаційних заходів у системі державного управління і є об'єктивно зумовленою необхідністю позитивної еволюції процесів державного управління. Підкреслено, що розвиток соціально-трудових відносин у цій сфері, досягнення консенсусу між інтересами органів влади, населення, господарюючих суб'єктів і суспільних інститутів набуває нового значення забезпечення збалансованості результатів управлінської діяльності із результатами праці керованих систем, забезпечення стійкості процесів розвитку і конкурентоспроможності органів влади.