Досліджено реформування державної політики Чеської Республіки в галузі освіти у період підготовки до вступу в ЄС. Відзначено, що досвід реформування системи освіти даної країни у період адаптації до ЄС є корисним для України, оскільки Чехія пройшла шлях реформ у найбільш короткі строки, що дозволило уряду країни комплексно виконати завдання входження до європейського освітнього простору та проведення системи освіти у відповідність з європейськими стандартами. Досліджено досвід реформування системи освіти Чеської Республіки та запропоновано певну стратегію реформування освітньої галузі України, побудовану на засадах стратегічного планування. Умовно таку стратегію запропоновано поділити на шість блоків, кожний з яких визначає певний напрям діяльності, а саме: стратегічний, управлінський, фінансовий, управління людськими ресурсами, організаційний блок (адміністрування закладів освіти) і технологічний. Відповідні механізми реформування системи освіти України за умов їх комплексного запровадження дасть змогу найбільш ефективно вирішувати проблеми адаптації системи освіти України до вимог європейського освітнього простору.

Комплексно досліджено проблеми забезпечення застосування у кримінальному процесі конфіскації майна як виду додаткового покарання та кримінально-процесуального засобу. Досліджено історичні умови розвитку законодавчого регулювання застосування конфіскації майна. Визначено шість етапів розвитку нормативно-правового регулювання забезпечення застосування конфіскації майна. На підставі аналізу праць вітчизняних і зарубіжних учених-процесуалістів розкрито суть поняття "забезпечення конфіскації майна" й особливості її застосування у кримінальному процесі. Обгрунтовано положення про необхідність законодавчого закріплення загального правила застосування конфіскації засобів, знарядь вчинення злочину, речей, здобутих злочинним шляхом, у чинному Кримінально-правовому кодексі (КПК) України та запропоновано виключити положення про їх застосування з Особливої частини Кримінального кодексу України. Наведено пропозицію щодо речових доказів віднести також будь-який дохід чи прибуток від речей, одержаних злочинними шляхом, та унормувати вирішення питання про їх конфіскацію завдяки внесенню змін до статей 78 і 81 КПК України. За даними матеріалів анкетування практичних працівників і на підставі результатів дослідження, запропоновано зміни та доповнення до статей 125, 126, 177, 179 КПК України з метою вдосконалення практики забезпечення застосування конфіскації майна та речових доказів.

Досліджено теоретико-методологічні та практичні проблеми адміністративно-правового статусу органів прокуратури України. Визначено шість історико-правових періодів розвитку інситуту прокуратури України, а також місце прокуратури у механізмі держави. Розкрито сутність і структуру її адміністративно-правового статусу. Охарактеризовано правові засади організації діяльності органів прокуратури України. Визначено особливості діяльності органів прокуратури України, досліджено форми їх взаємовідносин і взаємодії з іншими державними органами та громадськими організаціями.

Узагальнено, систематизовано та відображено у пропозиціях для України досвід самоврядування в містах Німеччини, зокрема, стосовно організаційно-правового статусу органів та посадових осіб, нормативно-правової регламентації процесу формування (обрання) та функціонування, статутного регулювання питання місцевого значення. Виокремлено шість етапів становлення комунального самоврядування в містах Німеччини на основі вивчення його еволюції: перший (XI - XIII ст.), другий (XIV - XV ст.), третій (XVI - XVIII ст.), четвертий (початок XIX - до 1952 р.), п'ятий (1952 р. - до 1990 р.), щостий (кінець XX - початок XXI ст.). Удосконалено понятійно-категоріальний апарат, який використовується у вітчизняній літературі з державного права та місцевого самоврядування. Набули подальшого розвитку положення основних теорій місцевого самоврядування (громадської, державницької, муніципального дуалізму) в частині дослідження їх імплементації у чинному законодавсті Німеччини.

Теоретично обгрунтовано модель правової культури в юнацькому віці. Встановлено, що базовими психологічними характеристиками, які можуть детермінувати правову культуру в осіб юнацького віку, є психологічна та соціальна зрілість, система цінностей, система імперативів, самосвідомість, правосвідомість, рівень інтелекту особистості тощо. Виділено шість умовних психологічних портретів особистості з різним рівнем правової культури, а саме, раціонально-вимогливий, безтурботно-щасливий, відповідально-чесний, сумлінно-обов'язковий, врівноважено-справедливий, ідеалістично-впевнений. Розроблено й успішно апробовано систему корекційного впливу на правову культуру в юнацькому віці за інформаційно-просвітницьким, навчальним, розвивальним, рефлексивним напрямами.

Розкрито питання критеріїв забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Спочатку зроблено акцент на тому, що забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць відбувається через систему управління цими територіальними утвореннями. Автором досліджено всі складові системи управління адміністративно-територіальними одиницями: об'єкти та суб'єкти управління, а також критерії забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць. На основі методологічного аналізу та грунтовного аналізу вітчизняного законодавства було вказано на відсутність єдиного підходу до виокремлення критеріїв забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Спочатку досліджено зміст поняття "критерії", після чого дано власне визначення цієї категорії, а також подано більш ширше трактування поняття "критерії забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць". Результатом дослідження є визначення принципів, ознак та умов забезпечення збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Виокремлено шість груп критеріїв, на основі яких можна зробити комплексну оцінку сукупності ознак за кожною групою збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

Розглянуто особливості глобалізаційних змін, що мають вплив на всі сфери життя сучасної молодої людини. Проаналізовано шість основних підходів до освіти XXI ст. Проаналізовано вплив технологічного прогресу на ринок праці. У зв'язку із наявними змінами постає необхідність у зміні підходів до освіти загалом. Доведено, що освітні програми майбутнього повинні бути розраховані не на засвоєння матеріалу студентом, а на розвиток аналітичного, креативного мислення, що зможе знайти своє практичне застосування у майбутній професійній діяльності.

Мета роботи - вивчити правопорушення допінгу в історії та те, як воно регулюється міжнародним правом як з точки зору спортивного, так і кримінального законодавства. Використано загальнонаукові, філософські та спеціально-правові методи наукових досліджень. Для визначення спортивного права, допінгу використовується метод системного аналізу. Догматичний метод був цінним для формулювання висновків та рекомендацій практичного характеру в рамках дослідницьких питань щодо запобігання використанню допінгу в спорті. Допінг - це метод, який використовувався людством протягом століть до н.е. Однак рух проти допінгу розпочався лише у 20 ст., і, працюючи, спортивні федерації, держави та міжнародні організації намагаються досягти союзу в боротьбі з допінгом. Єдність була досягнута в основному засобами ВАДА, а списки заборонених речовин і методів оновлюються щороку, проте для створення повної єдності необхідно застосовувати ефективний механізм контролю. Запобігання застосуванню допінгу або введення необхідних санкцій є справою правильного виконання закону. Обговорення грунтувалося на тому, чи чинні норми є достатньо ефективними для боротьби з використанням допінгу. Спортивне право можна визначити як систему, яка регулює спортивну діяльність, відносини, що виникають зі спорту, ситуації, з якими стикаються реальні особи та юридичні особи, які беруть участь у цих відносинах, і вирішує проблеми, що виникають. У багатьох міжнародних та національних нормативно-правових актах, що регулюють використання допінгу, є визначення допінгу в різних формах та сферах застосування. Антидопінгова конвенція Ради Європи, Міжнародна конвенція проти допінгу в спорті ЮНЕСКО та Всесвітній антидопінговий кодекс (WADC), що регулюються ВАДА. CoE - перша міжнародна організація, яка регулює та визначає допінг. Його положення стали основним джерелом національного та міжнародного законодавства, включаючи МОК. У 1984 р. була Конвенція була найповнішим регулюванням, встановленим до дати її укладення. Мета Конвенції описується як зменшення та усунення в кінцевому підсумку вживання допінгу, і було зазначено, що вона повинна дотримуватися конституціями держав. Після того, як РЄ, МОК почали працювати над власним законодавством щодо допінгу і склали перелік заборонених речовин та методів, які вважаються джерелом допінгу для спортивних організацій та держав, його негайно було застосовано на практиці на Олімпіаді в Токіо 1968 р. Цей перелік посилався як антидопінговий кодекс олімпійського руху, був основним документом у створенні ВАДА і був використаний як основа для створення ВАДК. Сьогодні МОК все ще вимагає впровадження WADC федераціями і відіграє велику роль у розробці кодексу та оновленні вказаного списку. ЮНЕСКО прийняла Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту та провела шість засідань під назвою зустрічей MINEPS, одна з яких була основополжним фактором підготовки Антидопінгової конвенції Ради Європи. Міжнародна конвенція проти допінгу у спорті була підготовлена під керівництвом ЮНЕСКО, прийнята в 2005 р. та відкрита для підписання державами. ЮНЕСКО підготував конвенцію, виходячи з необхідності підготовки нового універсального контракту.

Зазначено теоретичну класифікацію розумних міст за версіями 1.0, 2.0 і 3.0. Виділено основні ознаки технологій, які можна віднести до Smart city. Проаналізовано приклади реалізації новітніх smart-технологій у різних містах світу та в Україні, зокрема. Досліджено, що проект ЄС/ПРООН "Місцевий розвиток, орієнтований на громаду - 3" реалізував проекти інноваційного врядування у 27 містах України. Шість основних напрямів інноваційного врядування забезпечили такі зміни: "Безпечне місто", "Електронний туризм", "Розумні зупинки", "інтерактивна мапа міста", "Місто для всіх", "Розумна вулиця". Досліджено, що створення "розумного міста" вимагає злагодженої роботи величезного числа фахівців: чиновників, які розуміють, навіщо це потрібно робити, і що виділяють фінансування; управлінців в області розподілу ресурсів та інфраструктури; аналітиків великих даних, соціологів, фахівців з поведінки людей і представників багатьох інших професій. Зазначено, що "розумне місто" "вміє" прокладати в потрібному місці доріжки, запобігати злочинності у "проблемних" місцях, спрямовувати транспорт так, щоб зменшувати затори та викиди. Допомагає розвивати новий бізнес, ефективно і прозоро використовувати міський бюджет, спираючись на аналітику і Big Data. Доведено, що концепція Smart city вимагає впровадження мереж сучасного покоління 5G, де швидкість передачі даних - вже не основний параметр, а на перший план виходять суцільне покриття територій, доступ до Інтернету у важкодоступних місцях, безперебійна одночасна робота в мережі величезного числа пристроїв. У цю складову частину "розумного міста" входять усілякі джерела інформації: фото- і відеокамери, датчики руху, температури, забруднення повітря, рівня шуму і т. д. Отже, мобільні оператори також зацікавлені в розвитку Smart city. Щодо сучасного досвіду України зазначено, що в менших територіальних масштабах ця тенденція найбільш чітко візуалізується (і буде розвиватися найближчим часом) на прикладі об'єднаних територіальних громад, які перетворюються на невеликі локальні агломерації зі своїми новими центрами. Ці центри очікувано будуть притягувати до себе жителів з околиць об'єднаних територіальних громад, розширюючи тим самим центр і звільняючи віддалені від нього території.

Визначено концептуальні підходи до аналізу розвитку державної пенсійної системи (ПС) як актуальної проблеми теорії та практики. Досліджено сутність ПС і понятійний інструментарій її аналізу. Розглянуто принципи побудови пенсійного забезпечення. Наведено історіографію ПС в Україні. Визначено інституціональну інфраструктуру ПС. Розкрито загальносвітові тенденції розвитку ПС і узагальнено зарубіжний досвід пенсійного забезпечення. Шість етапів, пов'язаних з визначенням концептуальних підходів до пенсійного забезпечення відображають основні періоди еволюційної трансформації сучасної пенсійної системи як "пенсійної спадщини" колишнього СРСР. Обгрунтовано інституціональну матрицю та морфологічну модель ПС. Основні теоретичні положення та висновки дисертації доведено до рівня конкретних пропозицій, зокрема щодо доповнення й уточнення окремих положень Стратегії розвитку ПС в Україні.

Мета роботи - вивчити правопорушення допінгу в історії та те, як воно регулюється міжнародним правом як з точки зору спортивного, так і кримінального законодавства. Використано загальнонаукові, філософські та спеціально-правові методи наукових досліджень. Для визначення спортивного права, допінгу використовується метод системного аналізу. Догматичний метод був цінним для формулювання висновків та рекомендацій практичного характеру в рамках дослідницьких питань щодо запобігання використанню допінгу в спорті. Допінг - це метод, який використовувався людством протягом століть до н.е. Однак рух проти допінгу розпочався лише у 20 ст., і, працюючи, спортивні федерації, держави та міжнародні організації намагаються досягти союзу в боротьбі з допінгом. Єдність була досягнута в основному засобами ВАДА, а списки заборонених речовин і методів оновлюються щороку, проте для створення повної єдності необхідно застосовувати ефективний механізм контролю. Запобігання застосуванню допінгу або введення необхідних санкцій є справою правильного виконання закону. Обговорення грунтувалося на тому, чи чинні норми є достатньо ефективними для боротьби з використанням допінгу. Спортивне право можна визначити як систему, яка регулює спортивну діяльність, відносини, що виникають зі спорту, ситуації, з якими стикаються реальні особи та юридичні особи, які беруть участь у цих відносинах, і вирішує проблеми, що виникають. У багатьох міжнародних та національних нормативно-правових актах, що регулюють використання допінгу, є визначення допінгу в різних формах та сферах застосування. Антидопінгова конвенція Ради Європи, Міжнародна конвенція проти допінгу в спорті ЮНЕСКО та Всесвітній антидопінговий кодекс (WADC), що регулюються ВАДА. CoE - перша міжнародна організація, яка регулює та визначає допінг. Його положення стали основним джерелом національного та міжнародного законодавства, включаючи МОК. У 1984 р. була Конвенція була найповнішим регулюванням, встановленим до дати її укладення. Мета Конвенції описується як зменшення та усунення в кінцевому підсумку вживання допінгу, і було зазначено, що вона повинна дотримуватися конституціями держав. Після того, як РЄ, МОК почали працювати над власним законодавством щодо допінгу і склали перелік заборонених речовин та методів, які вважаються джерелом допінгу для спортивних організацій та держав, його негайно було застосовано на практиці на Олімпіаді в Токіо 1968 р. Цей перелік посилався як антидопінговий кодекс олімпійського руху, був основним документом у створенні ВАДА і був використаний як основа для створення ВАДК. Сьогодні МОК все ще вимагає впровадження WADC федераціями і відіграє велику роль у розробці кодексу та оновленні вказаного списку. ЮНЕСКО прийняла Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту та провела шість засідань під назвою зустрічей MINEPS, одна з яких була основополжним фактором підготовки Антидопінгової конвенції Ради Європи. Міжнародна конвенція проти допінгу у спорті була підготовлена під керівництвом ЮНЕСКО, прийнята в 2005 р. та відкрита для підписання державами. ЮНЕСКО підготував конвенцію, виходячи з необхідності підготовки нового універсального контракту.

Зазначено теоретичну класифікацію розумних міст за версіями 1.0, 2.0 і 3.0. Виділено основні ознаки технологій, які можна віднести до Smart city. Проаналізовано приклади реалізації новітніх smart-технологій у різних містах світу та в Україні, зокрема. Досліджено, що проект ЄС/ПРООН "Місцевий розвиток, орієнтований на громаду - 3" реалізував проекти інноваційного врядування у 27 містах України. Шість основних напрямів інноваційного врядування забезпечили такі зміни: "Безпечне місто", "Електронний туризм", "Розумні зупинки", "інтерактивна мапа міста", "Місто для всіх", "Розумна вулиця". Досліджено, що створення "розумного міста" вимагає злагодженої роботи величезного числа фахівців: чиновників, які розуміють, навіщо це потрібно робити, і що виділяють фінансування; управлінців в області розподілу ресурсів та інфраструктури; аналітиків великих даних, соціологів, фахівців з поведінки людей і представників багатьох інших професій. Зазначено, що "розумне місто" "вміє" прокладати в потрібному місці доріжки, запобігати злочинності у "проблемних" місцях, спрямовувати транспорт так, щоб зменшувати затори та викиди. Допомагає розвивати новий бізнес, ефективно і прозоро використовувати міський бюджет, спираючись на аналітику і Big Data. Доведено, що концепція Smart city вимагає впровадження мереж сучасного покоління 5G, де швидкість передачі даних - вже не основний параметр, а на перший план виходять суцільне покриття територій, доступ до Інтернету у важкодоступних місцях, безперебійна одночасна робота в мережі величезного числа пристроїв. У цю складову частину "розумного міста" входять усілякі джерела інформації: фото- і відеокамери, датчики руху, температури, забруднення повітря, рівня шуму і т. д. Отже, мобільні оператори також зацікавлені в розвитку Smart city. Щодо сучасного досвіду України зазначено, що в менших територіальних масштабах ця тенденція найбільш чітко візуалізується (і буде розвиватися найближчим часом) на прикладі об'єднаних територіальних громад, які перетворюються на невеликі локальні агломерації зі своїми новими центрами. Ці центри очікувано будуть притягувати до себе жителів з околиць об'єднаних територіальних громад, розширюючи тим самим центр і звільняючи віддалені від нього території.

Здійснено ретроспективний аналіз історичного аспекту процесу становлення, формування та розвитку законодавства про адвокатську таємницю, виокремлено й охарактеризовано шість етапів цього процесу. Досліджено поняття й ознаки адвокатської таємниці як об'єкта адміністративно-правового регулювання. Охарактеризовано сучасний стан нормативно-правового регулювання відносин конфіденційності сторін договору про надання правової допомоги. Значну увагу приділено вивченню змісту адміністративно-правового забезпечення адвокатської таємниці. Здійснено адміністративно-правову характеристику суб'єктів збереження адвокатської таємниці, запропоновано авторську класифікацію цих суб'єктів. Класифіковано й охарактеризовано адміністративно-правові засоби забезпечення адвокатської таємниці, форми та методи діяльності адвоката щодо її забезпечення. За результатами порівняльної характеристики світових стандартів режиму адвокатської таємниці з українськими аналогами виокремлено напрями запозичення зарубіжного досвіду у вітчизняну правову систему. Розглянуто проблему реформування адміністративно-правового забезпечення адвокатури, зокрема питання усунення наявних недоліків і колізій законодавства. Запропоновано низку змін у закони, кодекси, підзаконні нормативні акти, у тому числі щодо шляхів удосконалення взаємодії адвокатури з іншими державними органами у сфері охорони адвокатської таємниці.

Розкрито теоретико-методичні засади та надано практичні рекомендації щодо державного регулювання РЖКП (ринок житлово-комунальних послуг) України. Подано тлумачення "ринку житлово-комунальних послуг" та "державного регулювання ринку житлово-комунальних послуг". Розроблено проект ухвали органу місцевого самоврядування про відкритість публічної інформації для комунальних підприємств і виокремлено шість критеріїв створення наглядових рад при комунальних підприємствах. Уточнено функції державних регуляторів на РЖКП і запропоновано їх чітке розмежування для ефективного впливу на учасників ринку та виконання вимог споживачів щодо якості послуг. Зазначено, що результатом застосування запропонованих оптимізаційних моделей стане конкурентоспроможна й ефективна тарифна політика, яка задовільнить попит на якісні житлово-комунальні послуги та сформує нову територіально-організаційну структуру РЖКП. Запропоновано проект стандарту якості надання житлово-комунальних послуг, розкрито його структуру й елементи контролю при застосуванні системного підходу до управління якістю на РЖКП їх виробниками.

Комплексно досліджено історико-правові засади становлення та розвитку адміністративно-територіального устрою України в XX - на початку XXI ст. Охарактеризовано джерельну базу дослідження, що містить нормативно-правові акти та документи, які супроводжували їх прийняття, рішення судів, архівні та довідкові матеріали, мемуари. Відповідно до хронології виділено шість періодів правового регулювання адміністративно-територіального устрою: до розпаду Російської імперії, період національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр., міжвоєнний період, період Другої світової війни, повоєнний період та період незалежної України. Зазначено, що аналіз правового статусу адміністративно-територіальних одиниць проведено виходячи з поділу їх на автономні адміністративно-територіальні одиниці, області, райони, сільради, населені пункти та райони у містах. Окремо розглянуто особливості правового регулювання статусу адміністративно-територіальних одиниць - міст Києва та Севастополя. Наголошено на доцільності врегулювання тричленної системи адміністративно-територіального устрою на рівні окремого закону України.

Наведено нові наукові положення та науково обґрунтовані результати, що розв'язують важливу науково-прикладну проблему, яка полягає у теоретико-методологічному обґрунтуванні системи державного регулювання соціально-економічних відносин у будівництві та розробці рекомендацій щодо вдосконалення механізму нормативно-правового регулювання будівельної галузі в Україні. Визначено, що нормативно-правове регулювання соціально-економічних відносин у будівництві доречно розглядати як цілеспрямований вплив, зокрема норм права, на відносини між суб'єктами будівництва з метою забезпечення за допомогою адміністративних і правових засобів (принципів, форм і методів державного управління та юридичної відповідальності), гарантування визначених законодавством прав фізичних і юридичних осіб. Установлено особливості соціально-економічних відносин у будівництві та недоліки державного регулювання цієї сфери. Запропоновано авторське бачення принципів регулювання таких відносин у контексті публічного адміністрування, серед яких: прозорість і доступність нормативно-правової бази для всіх учасників будівельного ринку; системність та узгодженість нормативних актів зі стандартами ЄС; уніфікація термінології та усунення підміни понять; імплементація міжнародного досвіду з урахуванням особливостей і специфіки будівництва в Україні; забезпечення поступовості процесу розробки нових, перегляду й оновлення діючих нормативних актів технічного характеру у сфері будівництва, з урахуванням стандартів ЄС. Систематизовано структурні складові державного управління нормативно-правовим регулюванням соціально-економічних відносин у будівництві, що охоплюють як суб'єктів регулювання, так і систему нормативно-правових актів та нормативних документів у розрізі правовідносин, технічних і технологічних вимог, що підлягають регулюванню. Узагальнено закономірності становлення та розвитку нормативно-правового регулювання будівельної діяльності шляхом виділення восьми етапів розвитку цієї сфери. Доведено, що впровадження міжнародного досвіду є позитивним аспектом для подальшого розвитку й побудови досконалої моделі вітчизняної будівельної галузі. Виокремлено три етапи імплементації європейського досвіду, які підтверджують дієвість загальних принципів нормативно-правового регулювання будівельної галузі розвинених країн, що полягають, зокрема, у роздержавленні управління будівництвом і передачі більшості владно-управлінських функцій органам місцевого самоврядування та саморегулівним організаціям. Виокремлено шість основних напрямів розвитку будівельної галузі, які відрізняються критеріальним підходом до виявлення взаємозв'язку ефективності державного механізму нормативно-правового регулювання соціально-економічних відносин та економічного зростання у будівництві, серед яких: реформування будівельної діяльності в частині нормативно-правового забезпечення; запровадження ефективного державного регулювання та контролю у будівництві; створення сприятливих умов для діяльності всіх учасників будівельного ринку; адаптація будівельного законодавства України до норм ЄС; удосконалення державних інструментів підтримки розвитку будівельного сектора економіки; запровадження інновацій у розвитку сучасної наукової складової будівельного виробництва. Запропоновано п'ять основних шляхів подолання негативних тенденцій, пов'язаних із реалізацією авторського та технічного наглядів у будівельній галузі України, що відрізняються авторськими новелами та передбачають: установлення особливостей здійснення технічного нагляду за будівництвом об'єкта на підставі будівельного паспорта; забезпечення можливості здійснення технічного нагляду за будівництвом групою інженерів технічного нагляду або інженером-консультантом; розробка електронного кабінету для архітекторів та інженерів технічного нагляду, що відображатиме об'єкти будівництва, на яких такі особи здійснюють авторський чи технічний нагляд; визначення авторського нагляду як добровільного права автора проєкту, а не як обов'язку замовника; затвердження типової форми договору про надання інжинірингових послуг, яка б передбачала функції, основні обов'язки й описувала процедуру вирішення спорів у процесі створення об'єкта будівництва. Розроблено та науково обґрунтовано концептуальну модель удосконалення механізму нормативно-правового регулювання соціально-економічних відносин у будівництві, в основі якої лежить покроковий алгоритм реалізації на засадах принципово нового плану дій, розділеного на три етапи, в основу кожного з яких покладено п'ять базових принципів, що стосуються різних інтересів учасників будівельного ринку та вимагають координації діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а саме: принцип повноти, прозорості та доступності інформації про містобудівну діяльність для всіх її учасників; принцип компетентності громадськості при прийнятті рішень щодо безпечної експлуатації об'єктів будівництва; принцип мінімізації корупційних ризиків; принцип субсидіарності та децентралізації в галузі будівництва; принцип максимальної інтеграції й автоматизації дозвільних процедур за якісними критеріями. Вищезазначені принципи окреслюють також основні пріоритети розвитку державного управління у сфері містобудування, шляхи вдосконалення нормативно-правових механізмів просторового розвитку територій, а також нові підходи до участі громадянського суспільства в управлінні процесами сталого розвитку регіонів. Визначено, що головною метою концептуальної моделі вдосконалення механізму нормативно-правового регулювання соціально-економічних відносин у будівництві є встановлення правових, інституційних, фінансових і корпоративних передумов реформування будівельної галузі через удосконалення системи державного управління загалом.

Проведено вивчення актуальних аспектів здійснення публічної політики щодо регулювання розвитку мов національних меншин. Акцентовано на Програмі ОБСЄ за головування Польщі у 2022 р. та січневому Форумі ОБСЄ (2022 р.). Вивчено рекомендаційні документи Верховних комісарів Організації з безпеки і співробітництва в Європі у справах національних меншин. Досліджено шість рекомендацій, спрямування яких охоплює регулювання важливих сфер життя меншин. Основну увагу приділено розвитку мови та пов'язаних із цим інших ознак самоідентифікації. У дослідженні застосовано структурно-функціональний й аналітичний метод за допомогою яких виокремлено рекомендації ОБСЄ, які стали об'єктом дослідження, вивчено їх положення. Використання теологічного підходу при розгляді документів різнопланової спрямованості надало змогу розкрити суть настанов європейського законодавця на адресу урядів держав у частині їх обов'язків з проведення політики відносно національних меншин. Предметом дослідження є концепти формулювання публічної політики, які містяться у Гаазьких, Ословських, Лундських, Люблянських, Талліннських рекомендаціях, Рекомендаціях щодо використання мов меншин у телерадіомовленні від 2003 р. Новизна роботи полягає у тому, що при обговоренні автор звертався до феномену мовного планування, як одного із механізмів державного регулювання. Висвітлено особливості інтерпретації мовного планування окремими іноземними й вітчизняними дослідниками. Стисло описано основні підходи та їх відмінності. Висловлено авторське бачення щодо послідовності стадій реалізації державної мовної політики, зокрема у питанні співвідношення акцентів у публічній політиці між розвитком мови титульної нації і мов національних меншин. Зроблено висновки щодо перспективних напрямів упровадження рекомендацій Верховних комісарів ОБСЄ у справах національних меншин в Україні у процесі формування й реалізації публічної політики щодо регулювання розвитку мов національних меншин, з урахуванням особливостей стану суспільства в умовах транзитного переходу.