Дисертацію присвячено проблемі удосконалення хірургічного лікування гліом супратенторіальної локалізації. Вперше на матеріалі 119 випадків комплексно досліджено особливості гліом лобово-скроневої ділянки мозку. Визначено топографічні варіанти нейроектодермальних пухлин цієї ділянки головного мозку та простежено шляхи їх переважного поширення. Вивчено характер взаємовідносин гліальних пухлин різного ступеня злоякісності з шарами стінок магістральних судин. Проведено об'єктивізацію ступеня злоякісності гліом за даними вивчення апоптозу.

Дисертацію присвячено питанню радіонуклідної діагностики супратенторіальних гліом головного мозку. В роботі оцінені можливості комплексної сцинтиграфії у діагностиці ступеня анаплазії пухлин на доопераційному етапі. Встановлено, що інтенсивність сцинтиграфічної візуалізації пухлин визначається васкуляризацією новоутворень та рівнем анаплазії пухлинної тканини. Локалізація гліом не впливає на виразність їх сцинтиграфічної візуалізації. Співставлення кількісних показників радіонуклідного та морфометричного досліджень виявили наявність кореляційної залежності між ними. Комплексна сцинтиграфія є більш точною у діагностиці ступеня злоякісності гліом порівняно з комп'ютерною томографією, магнітно-резонансною томографією та ангіографією. Одержані результати доводять високу інформативність радіонуклідного дослідження, яке дає унікальну, тільки йому властиву інформацію про характер новоутворення, що дозволяє більш чітко вибирати лікувальну тактику.

Дисертацію присвячено вивченню клініко-імунологічних особливостей гліом головного мозку різного ступеня злоякісності. На основі клінічних МР-томографічних досліджень у 128 хворих з гліомами мозку встановлено, що розмір перифокальної зони пухлин залежить як від локалізації, так і ступеня злоякісності пухлини. Досліджено, що перифокальна зона гліом, локалізованих в лобовій долі мозку значно менша, ніж за локалізації в скроневій долі. Для гліом III - IV ступеня злоякісності характерні більш великі розміри перифокальної зони, ніж для гліом I - II ступеня. У перифокальній зоні, незалежно від ступеня злоякісності, в більшості хворих виявлено поодинокі або чисельні кістки, що свідчить про наявність в ній патологічних змін. Установлено, що в залежності від розміру перифокальної зони виявляються зміни в імунній системі. Для великих за розміром перифокальних зон (більше 5 см²) характерне більше пригнічення клітинного та підсилення гуморального імунітету, ніж для малих за об'ємом перифокальних зон. У крові та лікворі визначено підвищений вміст нейронспецифічної енолази, особливо при великих розмірах перифокальної зони. Отримані результати поширюють уявлення про природу перифокальної зони гліом головного мозку і повинні враховуватися у лікуванні хворих з цією патологією.

Обстежено 214 хворих з поширеними доброякісними і злоякісними пухлинами порожнини носа, навколоносових пазух, орбіти й основи черепа. Вивчено 15 варіантів діагностичних алгоритмів із застосуванням рентгенівської комп'ютерної томографії (РКТ), спіральної РКТ і магнітно-резонансної томографії (МРТ). Оптимальна структура інтегративного алгоритму діагностики хворих на поширені новоутворення з гіпоцентром у порожнині носа і навколоносових пазухах: клініко-рентгенологічне обстеження (КРО) + РКТ / спіральна РКТ + МРТ; з гіпоцентром в орбіті чи основі черепа: КРО + МРТ + РКТ / спіральна РКТ. На основі вивченої семіотики РКТ дозволяє встановити тканинний генез пухлин у 1,4% спостережень, доброякісний чи злоякісний характер новоутворення - в 71%, МРТ - в 7,4% і 75% відповідно. Відповідність даних топографо-анатомічної РКТ-діагностики до результатів інтраопераційної візуальної верифікації: для новоутворень порожнини носа і навколоносових пазух - у 90,3%, основи черепа - в 86,1%, орбіти - 87,5% спостережень; для МРТ - новоутворень порожнини носа і навколоносових пазух - у 85%, основи черепа - в 92,8%, орбіти - 80,9%; для спіральної РКТ - пухлин порожнини носа і навколоносових пазух - в 95%, основи черепа - в 90,9%.

Дисертацію присвячено питанням підвищення ефективності лікування хворих з радіоіндуційованими внутрішньочерепними менінгеомами. Обгрунтовано патогенетичний зв'язок між рентгенівським опроміненням голови з приводу грибкових захворювань волосяної частини і виникненням внутрішньочерепних менінгеом. Подано характеристику особливостей клінічних проявів та інформативності інструментальних методів діагностики. Обгрунтовано раціональні доступи і методи видалення радіоіндуційованих внутрішньочерепних менінгеом. Проведено аналіз можливих післяопераційних ускладнень, пов'язаних з післярадіаційними змінами покровів і кісток черепа. Вивчено можливі ускладнення під час оперативних втручань при видаленні радіоіндуційованих внутрішньочерепних менінгеом, а також в післяопераційному періоді, які пов'язані з післярадіаційними змінами покровів і кісток черепа. Проведено оцінку найближчих результатів хірургічного лікування внутрішньочерепних менінгеом у осіб, що отримали рентгенівське опромінення голови.

На основі аналізу результатів дослідження топографії та мікрохірургічної анатомії пухлин ділянки III шлуночка виділено анатомотопографічні варіанти новоутворень, вивчено особливості васкуляризації пухлин залежно від їх переважної локалізації та гістологічної структури. Встановлено, що клінічні синдроми пухлин ділянки III шлуночка залежать від їх первинного місцерозташування і переважного поширення в найближчі структури мозку. Запропоновано метод доопераційної комплексної діагностики пухлин ділянки III шлуночка з використанням комп'ютерної та магнітно-резонансної томографії. На основі аналізу результатів, отриманих під час вивчення макро- та мікротопографічних особливостей пухлин, оптимізовано оперативні доступи, які забезпечують найбільш радикальне видалення новоутворень. Розроблено показання та протипоказання до хірургічного лікування хворих з пухлинами ділянки III шлуночка залежно від їх стану, анатомотопографічних співвідношень пухлин і прилеглих структур головного мозку, характеру росту і гістобіологічних властивостей новоутворень.

Дисертацію присвячено актуальним питанням комбінованого лікування гліальних пухлин головного мозку з використанням різних видів ад'ювантної моно- та поліхіміотерапії на експериментальному і клінічному матеріалі за допомогою статистичних, клінічних та морфологічних (світлова та електронна мікроскопія) методик досліджень. Серед препаратів, які використовувалися для монохіміотерапевтичного лікування, найвищу антибластичну активність проявили алкілуючі препарати ССNU та хлофіден. Використання циклічної монохіміотерапії показало її вищу антибластичну ефективність у порівнянні з іншими досліджуваними препаратами у режимі монохіміотерапії. Проведені клінічні випробування нових поліхіміотерапевтичних комплексів VDB, VDF показали їх високу ефективність у лікуванні гліальних пухлин мозку різного ступеня анаплазії.

Дисертацію присвячено універсальній реакції - набряк-набухання головного мозку, різні варіанти якого часто виникають за наявності внутрішньочерепних пухлин, обгрунтуванню та впровадженню у клініку методу екстракорпоральної детоксикації та дегідратації ультрафільтрації крові. Розглянуто недоліки консервативного лікування набряку-набухання мозку в післяопераційний період у нейроонкологічних хворих, що сприяють повільному регресу набряку-набухання мозку та приєднанню гнійно-запальних ускладнень. Обгрунтовано включення у комплекс лікувальних заходів методу ультрафільтрації крові, що прискорює ліквідацію набряку-набухання мозку шляхом виведення зовні внутрішньо-клітинної рідини, зменшує ендогенну інтоксикацію, не викликає порушення гемодинаміки, електролітного та білкового складу крові, явищ гемоконцентрації. Доведено, що показанням до застосування ультрафільтрації крові є значний післяопераційний набряк-набухання мозку, який недостатньо піддається медикаментозній терапії.

Розглянуто питання підвищення ефективності лікування епідермоїдних пухлин задньої черепної ямки. Досліджено клініко-неврологічні, комп'ютерно-томографічні та магнітно-резонансні ознаки даних пухлин, вивчено їх анатомо-топографічні особливості. Виявлено кілька варіантів розповсюдження епідермоїдних пухлин задньої черепної ямки. Встановлено, що важливим чинником для хірургічного лікування даних пухлин є визначення анатомо-топографічних взаємовідносин капсули пухлини з черепними нервами та судинами. За результатами досліджень розроблено методику хірургічного лікування, яка дозволила значно покращити лікування епідермоїдних пухлин. Проаналізовано фактори ризику виникнення післяопераційного асептичного менінгіту та визначено методи його профілактики.

Проведено удосконалення методики магніторезонансних (МРТ) дослідження структур задньої черепної ямки (ЗЧЯ) з використанням додаткових можливостей та програм, спеціального алгоритму згідно з належністю пухлин до внутрішньо- та позамозкових пухлин, гліом стовбуру мозку і метастазів ЗЧЯ. Розроблено спеціальний алгоритм для диференціальної діагностики пухлин мосто-мозочкового кута, в першу чергу, акустичним невріном, гліом стовбуру та навколостовбурових пухлин ЗЧЯ. За даними МРТ досліджень визначено семіотику різних груп і видів пухлин ЗЧЯ. Досліджено кореляцію форми та контурів пухлин з характером їх росту та ступенем злоякісності. Висвітлено критерії диференціальної діагностики різних груп і видів пухлин ЗЧЯ.

Дисертацію присвячено питанням нейрорадіології в діагностиці гліом півкуль головного мозку методами комп'ютерної (КТ), магнітно-резонансної томографії (МРТ) і магнітно-резонансної спектроскопії (МРС). Вирішено важливе для променевої діагностики та нейрохірургії наукове завдання підвищення ефективності розпізнавання гліом півкуль головного мозку різних гістобіологічних видів і ступеня їх злоякісності. Дослідження грунтується на результатах обстеження 126 хворих з гліомами півкуль головного мозку, яким було проведено хірургічне втручання з наступним гістологічним дослідженням тканини пухлин. Визначено найбільш характерні ознаки, які відображають структурні властивості кожного гістобіологічного виду гліом і ступеня їх злоякісності. Розроблено таблицю, у якій систематизовано КТ- і МРТ-ознаки залежно від характеру їх проявлення і частоти зустрічальності , застосування якої дозволило підвищити розпізнавання гістобіологічних властивостей гліом і ступеня їх злоякісності у середньому в разі КТ - на 15,0 %, МРТ - на 16,3 %. Показано, що співвідношення площини зони набряку мозку до площини пухлини зростає зі збільшенням ступеня злоякісності гліом півкуль головного мозку. За умов застосування ¹H МР-спектроскопії встановлено, що виразність порушень метаболізму в пухлині збільшується у разі зростання ступеня злоякісності гліом. КТ, МРТ та МРС дозволяють підвищити рівень ефективності неінвазивної діагностики гістобіологічних властивостей гліом і ступеня їх злоякісності.

Проведено клінічні спостереження 14 хворих з епібульбарними новоутвореннями, яким в комплексній терапії після хірургічного видалення пухлин було призначено підкон'юнктивальні ін'єкції віаферону протягом 7 - 8 днів. Гістоморфологічно у 8 хворих діагностовано доброякісні, а в 6 хворих - злоякісні пухлини. Спостереження за хворими протягом 6 - 14 місяців не виявило рецидивів захворювання. Обговорено механізм антипроліферативної дії рекомбінантного альфа-2а-інтерферону - віаферону.

Досліджено питання диференційованого підходу до хірургічного, консервативного та комбінованого лікування гліальних пухлин супратенторальної локалізації залежно від гістоструктури і локалізації пухлини, віку хворих, тяжкості вихідного стану, наявності порушень ліквоциркуляції, з урахуванням часу пухлинної прогресії. У ході оперативних втручань використовувались сучасні хірургічні технології - кріогенні, лазерні, ультразвукові, мікрохірургічні. Зазначено, що хірургічне лікування доповнювалось антибластичною хіміотерапією та променевою терапією. За умов протипоказань до хірургічного лікування, направленого на видалення пухлини, застосовувались альтернативні методи - паліативні лікворошунтувальні операції або консервативну антибластичну терапію. На підставі проведеного комп'ютерно-статистичного аналізу результатів лікування 1221 хворого встановлено основні прогностично сприятливі та несприятливі фактори, що визначають ризик оперативного втручання та віддалені його результати за показниками тривалості та якості життя хворого після операції. Вперше проаналізовано вплив поєднання різних прогностично значущих факторів на найближчий та віддалений прогноз на підставі підрахунку суми прогностичних коефіцієнтів. Розроблено алгоритм дифенційованого лікування гліом супратенторіальної локалізації, який дав можливість знизити частоту летальних випадків протягом останніх 10 років на 8 % і поліпшити віддалені результати лікування.

С использованием компьютерной томографии (КТ) исследованы частота обнаружения метастазов в головном мозге и их зависимость от денситометрических данных, локализации первичной опухоли, возраста и пола больных. В 54,4 % случаев КТ подтвердила подозрения на метастазы, в 22,5 % случаев обнаружена другая патология. Установлено, что денсистость некротической части метастаза в головном мозге составила 18 - 20 ЕХ, за исключением метастазов меланомы. Наибольшее число метастазов (63,8 % случаев) обнаружено в группе больных 38 - 60 лет. Отмечено, что наибольшее количество метастазов в головной мозг дают первичная опухоль в легких у мужчин и опухоль грудной железы у женщин.

Встановлено основні причини та патофізіологічні механізми розвитку післяопераційних вітальних порушень у хворих з позамозковими доброякісними субтенторіальними пухлинами - гіпоксичне ушкодження мозку та порушення метаболізму основних макроенергетичних субстрактів (аденотрифосфорної кислоти, аденозидифосфорної кислоти, 2-3 дифосфоглицеринової кислоти) внаслідок пухлинного процесу й оперативного втручання. Уточнено характер порушень функціонального стану стовбурових відділів мозку, зумовлених позамозковими пухлинами задньої черепної ямки, до операції та у ранньому післяопераційному періоді за даними реєстрації слухових викликаних потенціалів мозкового стовбура. Надано кількісну оцінку прогностичного значення гістекстури, розмірів і локалізації пухлини, її зв'язку зі стовбуровими відділами мозку, магістральними судинами, виразністю гідроцефалії та перифокального набряку мозку. Визначено роль вікового фактора, тривалості плину захворювання, якості життя до операції (індекс Карновського), виразності загально-мозкової та осередкової симптоматики у визначенні вірогідності розвитку порушень основних життєвих функцій під час і після операції. Вивчено вплив особливостей оперативного втручання на його результат з урахуванням радикальності, тривалості, об'єму крововтрати, порушень гемодинаміки. Вперше встановлено вплив післяопераційних інтерацеребральних та загально-соматичних ускладнень (крововиливу в мозок, його набряку, гнійно-септичних, бронхолегеневих, тромбоемболічних, великих крововтрат, гострої серцево-судинної недостатності) на результат операції. Досліджено головні прогностично несприятливі сполучення

Вивчено вплив різних доз похідної платини Pt-ДНК-III на виживаність культивованих in vitro клітин, одержаних з пухлин головного мозку 1З оперованих пацієнтів. За результатами оброблення клітинних культур протягом 24 год препаратом зі зростаючими від 7,5 до 30,0 мкг/мл дозами виживаність клітин монотонно зменшується або нестійко змінюється у протилежних напрямках. У разі застосування препарату з найвищою дозою спостерігається ефект інгібування клітинного розмноження, який варіює в основному від 70 до 90 %.

Визначено частоту аберацій хромосом та анеуплоїдних клітин у лімфоцитах периферичної крові у 17 хворих з гліальними пухлинами різного ступеня злоякісності. Як умовний контроль обстежено 2 групи жителів Києва, які заперечували контакт з мутагенними факторами: 25 хворих з соматичною патологією (за винятком онкопатології), обстежених до лікування, 19 практично здорових осіб. Виявлено, що частота аберацій хромосом і частота анеуплоїдних клітин відповідно складала: у хворих з відносно доброякісними пухлинами (7 осіб) - 3,4 +- 0,5 і 14,4 +- 0,9 % відповідно, зі злоякісними (10 осіб) - 4,8 +- 0,5 і 22,0 +- 0,9 %; із соматичною патологією - 2,7 +- 0,2 і 9,2 +- 0,3 %; у практично здорових осіб - 1,7 +- 0,2 і 7,8 +- 0,5 %. Встановлено статистично достовірне підвищення частоти аберацій хромосом і рівня анеуплоїдних клітин у лімфоцитах периферичної крові у хворих з гліальними пухлинами. Відзначено тенденцію до зростання цих показників залежно від ступеня злоякісності пухлини.

Установлено, что однофотонная эмиссионная компьютерная томография с <$E nothing sup 99m roman Tc>-МИБИ информативна для выявления большинства опухолей головного мозга. Такое исследование позволяет объективно оценить локализацию, форму, размеры опухолей, а также наличие в них кист или зон распада. Характерной особенностью описанной методики исследования является визуализация хориоидальных сплетений, дислокация которых является косвенным признаком объемного процесса.

Рассмотрено изменение информативности диагностики внутримозговых опухолей при комплексной оценке результатов МРТ и ОФЭКТ. Описаны методы МРТ и ОФЭКТ, при помощи которых обследовано 16 пациентов с церебральными опухолями: глиобластомами (IV стадии) - 6, анапластическими астроцитомами (III стадии) - 7, астроцитомами (II стадии) - 2, метастазой меланомы - 1. Результативность МРТ была высокой в выявлении опухолей, характеристике их структурных особенностей. Метод ОФЭКТ четко выделял границы злокачественных новообразований, но был малоэффективен в диагностике глиом II стадии злокачественности и выявлении перифокального отека. В результате проведенных обследований сделаны выводы о целесообразности применения обоих методов диагностики у пациентов с названной патологией.

Отримано результати про участь у канцерогенезі злоякісних асроцитарних гліом біля 1 % генів, що експресуються у головному мозку. Визначено, що чотириразовее зниження кількості РНК зразка астроцитарної пухлини є його нормалізацією зі зразком РНК головного мозку людини для адекватного нозерн-аналізу експресії досліджуваних генів. Виділено групи для 203 ідентифікованих генів із відомою функцією, які потенційно задіяні у комплексах процесів неопластичної трансформації астроцитів. Доведено, що активація переважно в гліомах інгібованого у нормі гена Sox-2 може визначати у пухлинах експресію генів, які функціонують лише в проліферованих ембріональних нервових клітинах. Встановлено значно виражену експресію інгібованого у нормі гена HC gp-39 тільки у гліобластомі, для діагностики якої він може використовуватись як молекулярний маркер.