Вивчено структуру відкритих пошкоджень кисті, рівень інвалідності та характер помилок при наданні першої допомоги потерпілим з відкритою травмою кисті. Для покращання результатів лікування відкритої травми кисті обгрунтовано необхідність випуску методичних рекомендацій з тактики хірургічного лікування відкритої травми кисті у працівників сільського господарства; оснащення травматологічних відділень шовним матеріалом та інструментарієм для операцій та ін.

Изучены причины формирования и патогенез посттравматических сгибательных контрактур пальцев кисти у больных с последствиями сочетанной травмы. Проведен ретроспективный анализ формирования сгибательных контрактур пальцев у 112 больных с последствиями тяжелой травмы верхней конечности. Большинство сгибательных контрактур возникали у больных с тажелой травмой кисти или с разрушением суставов. Наиболее часто (55,6 %) контрагировались ПМФ суставы 2 - 5 пальцев. Среди всех сгибательных контрактур пальцев наибольший удельный вес (49,6 %) составляли случаи с повреждением и неадекватным швом сухожилий сгибателей, недостаточной послеоперационной реабилитацией. Другими механизмами развития стойких сгибательных контрактур пальцев кисти были: рубцовый блок травмированных сухожилий (59,6 %), гнойно-некротические осложнения (22,8 %), травма костей и суставов (7,7 %), дефекты кожи (5,1 %). На основе изучения анамнестических данных и ретроспективного анализа причин формирования сгибательных контрактур разработана схема патогенеза развития сгибательных контрактур пальцев кисти, выделены типичные пути формирования контрактур.

Приведены результаты изучения первичной инвалидности; частота, структура и другие показатели стойкой утраты трудоспособности при открытых повреждениях кисти у работников некоторых сельскохозяйственных регионов Киевской области. Уровень первичной инвалидности при открытых повреждениях кисти составил в 1997 г. 0,37 на 10 тыс. населения, т. е. 25,4 % от общего количества впервые признанных инвалидами при травмах аппарата опоры и движения. Ампутации, контрактуры, нарушения движения, чувствительности пальцев придают инвалидности стойкий характер. Тяжесть травмы была причиной инвалидности в 55,4 % от общего числа случаев. В 44,6 % случаев в основе стойкого нарушения функции кисти были ошибки, допущенные при лечении открытих повреждений кисти и пальцев. Снижение стойкой утраты трудоспособности возможно при соответствующей организации помощи пострадавшим с открытыми повреждениями кисти на всех этапах.

На основе анализа 267-ми историй болезней предложена классификация открытой сочетанной травмы верхней конечности. По тяжести травмы больные были разделены на четыре категории, выделено три уровня повреждений: плече-локтевой сустав, предплечье-запястный сустав, кисть. Доказано наличие тесной корреляционной зависимости между степенью тяжести травмы и интегральным количественным показателем функции верхней конечности. Классификация может представлять определенный интерес с точки зрения анализа научного материала, экспертной оценки тяжести травмы и для практической работы ортопедов травматологов.

Проанализировано 389 медицинских делбольных с последствиями травм верхней конечности, которые прошли освидетельствование с 1999 по 2001 гг. в Киевской городской травматологической ВТЕК. Больные с травмой верхней конечности составили 30,4 % от всех пострадавших с травмами конечностей и таза за указанный период времени. Средний возраст освидетельствованных лиц составлял <$E 45,07~symbol С~11,9> года. Изучено распределение больных в зависимости от вида, характера и уровня травм. Проведен детальный анализ по типу травмированных структур, локализации повреждений, наличия ампутаций, характеру патологии травмированных структур. Проанализованы особенности хирургического и реабилитационного лечения больных с повреждениями верхней конечности, а также осложнения лечения и их причины. Изучена динамика инвалидности на протяжении 3-х лет, а также зависимость инвалидности пациентов от тяжести повреждений.

Проанализировано лечение 118-ти больных с последствиями открытой сочетанной травмы верхней конечности, осложненной сгибательными контрактурами пальцев. Разработана схема хирургического лечения в зависимости от ведущего этиопатогенетического фактора. Больным проведено многоэтапное хирургическое лечение, которое включало ряд операций на контрагированных суставах (мобилизация, артродез, пересадка сустава на сосудистой ножке). Установлены показания к операциям на суставах. Проанализированы результаты лечения, указаны причины, которые ведут к рецидиву контрактур, предложены профилактические мероприятия.

Обгрунтовано новий підхід до розв'язання наукової проблеми покращання результатів хірургічного лікування хворих з наслідками поліструктурної травми верхної кінцівки на основі розробки системи диференційованого хірургічного лікування з урахуванням тяжкості та характеру ушкодження. Проаналізовано 389 медичних справ хворих з наслідками травм верхньої кінцівки, обстежених у травматологічній медико-соціальних експертних комісій (МСЕК). Досліджено результати лікування 465-ти хворих з наслідками поліструктурної травми верхньої кінцівки. Вивчено причини інвалідності, проаналізовано помилки й ускладнення у лікуванні хворих. Розроблено класифікацію наслідків поліструктурної травми верхньої кінцівки та систему визначення її анатомічної втрати. Вивчено зміни у м'язах згиначів пальців кисті у разі тенотомічного синдрому внаслідок поліструктурної травми. Обгрунтовано концепцію оцінювання стану травмованої кінцівки та хірургічного лікування хворих з наслідками поліструктурної травми верхньої кінцівки.

Проаналізовано 389 медичних справ хворих з наслідками травм верхньої кінцівки, які проходили огляд у травматологічній МСЕК і вивчено результати лікування 465-ти хворих з наслідками поліструктурної травми верхньої кінцівки (НПТВК). Вивчено причини інвалідності, помилки й ускладнення лікування хворих. Запропоновано класифікацію НПТВК та систему визначення її анатомічної втрати. Визначено зміни у м'язах згиначів пальців кисті у разі тенотомічного синдрому внаслідок поліструктурної травми. Досліджено концепцію оцінки стану травмованої кінцівки та хірургічного лікування хворих з НПТВК.

Переломи ділянки ліктьового суглоба становлять близько 4,3 % від загальної кількості переломів. Ліктьовий суглоб схильний до розвитку контрактур після травм, і переломи його кісток часто можуть призводити до істотних функціональних порушень. Подано розроблені рекомендації з реабілітації пацієнтів після реконструктивних оперативних втручань на головці променевої кістки. Проаналізовано віддалені результати лікування пацієнтів після реконструктивних оперативних втручань із приводу перелому проксимальних відділів променевої кістки. Загальна кількість спостережень - 46:18 чоловіків та 28 жінок. Вік хворих коливався від 7 до 62 років та в середньому становив 30 року. Права кінцівка страждала в 29 випадках, ліва - в 17. Реабілітація хворих після хірургічного лікування переломів головки променевої кістки має важливе значення, її характер та інтенсивність залежать від типу хірургічного втручання та часу, що минув після операції. Важливими віхами в досягненні повного об'єму рухів у ліктьовому суглобі ми вважаємо: гіпсування хворих у післяопераційному періоді в положенні розгинання в ліктьовому суглобі; початок активної реабілітаційної програми з 1-го дня після оперативного втручання; застосування змінних іммобілізаційних шин для ліктьового суглоба в положеннях максимального згинання та розгинання ліктьового суглоба з поступовою їх заміною при досягненні більшого кута. Розроблена нами система післяопераційної реабілітації ліктьового суглоба дозволила одержати 80 % добрих та відмінних результатів лікування у групі пацієнтів із переломами головки променевої кістки.

Несмотря на развитие методов лечения внутрисуставных повреждений, восстановление функции после тяжелых травм локтевого сустава (ЛС) остается сложной и далеко не решенной проблемой. Цель исследжования - разработать дифференцированную тактику лечения пациентов с "несчастливой триадой локтевого сустава" в зависимости от сроков повреждения, его характера и сочетанных повреждений. Проанализированы результаты лечения 27-ми больных (14-ти мужчин, 13-ти женщин в возрасте от 17 до 66 лет) с "несчастливой триадой локтевого сустава". В 11 случаях (41 %) наблюдалось повреждение правой верхней конечности, у 16 больных (59 %) был поврежден левый ЛС. Срок послеоперационного наблюдения составил от 3-х до 120-ти мес. Отдаленные результаты лечения были оценены у 22-х из 27-ми пациентов по шкале Mayo Elbow Performance Score (MEPS). Результаты лечения пациентов с "несчастливой триадой" зависят от тяжести и запущенности травмы и характера предыдущего хирургического лечения. Согласно MEPS у прооперированных пациентов с "несчастливой триадой локтевого сустава" удалось достичь отличных результатов в 5-ти случаях (23 %), хороших - в 10-ти (45 %), удовлетворительных - в 5-ти (23 %), а неудовлетворительных - в 2-х (9 %). Вывод: "несчастливая триада" - тяжелая травма локтевого сустава, которая требует полного восстановления всех поврежденных структур с дозированной послеоперационной реабилитацией в ранние сроки после травмы. Сохранение головки лучевой кости и венечного отростка локтевой кости является залогом восстановления полной функции ЛС. При сочетании "несчастливой триады локтевого сустава" с повреждением Эссекса - Лопрести, кроме реконструктивной операции на ЛС, необходимо выполнять корригирующие вмешательства для устранения лучевой косорукости и конфликтов, развивающихся в дистальном лучелоктевом сочленении.

Переломи дистального епіметафіза плеча трапляються з частотою 5,7 випадку на 100 000 населення. Переломи головки плечової кістки (ПК) становлять 0,5 - 1 % від всіх переломів ділянки ліктьового суглоба і 6 % від всіх переломів дистального епіметафіза ПК. Висвітлено досвід авторів у лікуванні пацієнтів з цією патологією шляхом остеосинтезу ізольованих переломів головки ПК мікрогвинтами та гвинтами Герберта. У відділі мікрохірургії та реконструктивної хірургії верхньої кінцівки ДУ "ІТО НАМН України" в період з 2007 по 2012 рр. спостерігали 18 хворих із переломами capitulum humeri. У 17 пацієнтів було виконано малоінвазивний остеосинтез ізольованих переломів головки ПК мікрогвинтами та гвинтами Герберта, а також в одному випадку було здійснено видалення фрагмента головки. Серед прооперованих було 8 чоловіків та 10 жінок. Вік хворих коливався від 12 до 78 років та в середньому становив 36,23 +- 22,25 року. Хворі надходили в різні строки після травми - від 3 - 4 діб до 6 міс. Результати лікування хворих було оцінено в 13 пацієнтів після консолідації переломів і завершення реабілітаційної програми за Mayo Elbow Performance Score. У групі обстежених хворих було одержано 46,16 % відмінних та 53,84 % добрих результатів лікування. Не спостерігали жодного випадку розвитку асептичного некрозу синтезованих фрагментів кістки та жодного випадку незрощення кісток. На кінцевий функціональний результат лікування дуже сильно впливав час, що минав від моменту травми до оперативного втручання. Висновки: найбільш оптимальним способом остеосинтезу ізольованих переломів головчастого підвищення плечової кістки є застосування мікрогвинтів різних конструкцій.

Мета роботи - вивчити поведінку елементів ЛС і факторів забезпечення стабільності в ньому за умов дефекту ГПК 5 - 10 - 15 мм у діапазоні рухів <$E5~-~90 symbol Р> з навантаженням 5 кг. Розрахунки напружено-деформованого стану елементів ЛС за допомогою методу скінченних елементів на базі комп'ютерної 3D-моделі Zygote Media Group, Inc. Інтактного ЛС і суглоба з дефектом ГПК 5 - 10 - 15 мм у положеннях 5 та <$E90 symbol Р> згинання. Критеріями оцінки напружено-деформованого стану були напруження за Мізисом, контактні напруження, максимальні деформації та переміщення. У положенні згинання у ЛС <$E5 symbol Р> зростання розміру дефекту ГПК викликає зростання максимальних напружень на ліктьовій кістці на 36,5 % (<$Esigma sub max ~=~8,0> МРа) в субхондральних ділянках суглобової поверхні та в місці кріплення lig. collaterale ulnare (іmax = 8,86 MPa), максимальних деформацій - на 53 % (<$Eepsilon sub max ~=~0,31> мм) на lig. collaterale radiale, загальних переміщень моделі ЛС - на 37 % (<$EDELTA~=~33,36>) за рахунок дистального відділу променевої кістки, загальних переміщень ГПК - у 4 рази (<$EDELTA~=~5,13> мм). У положенні згинання у ЛС <$E90 symbol Р> зростання розміру дефекту ГПК викликає зростання максимальних напружень на lig. collaterale radiale у 4 рази (<$Esigma sub max ~=~57,14> МРа), субхондрально на суглобовій поверхні ліктьової кістки - удвічі (<$Esigma sub max ~=~6,67> МРа) та в місці кріплення lig. collaterale ulnare (<$Esigma sub max ~=~16,02> MPa), субхондрально на суглобовій поверхні плечової кістки в ділянці контакту з ліктьовою кісткою - у 1,5 разу (<$Esigma sub max ~=~7,08> МРа), зменшення максимальних напружень на суглобовому хрящі плечової кістки у 3,6 разу, зростання максимальних деформацій удвічі (<$Eepsilon sub max ~=~0,71> мм) на lig. collaterale ulnare posterior, загальних переміщень проксимального відділу передпліччя - у 14 разів (<$EDELTA~=~58,52> мм), загальних переміщень головки променевої кістки - у 215 разів (<$EDELTA~=~21,53> мм). Висновки: за даними дослідження, видалення ГПК значно порушує нормальну біомеханіку рухів у ЛС, призводить до перерозподілу навантажень та нестабільності в суглобі. Основною структурою, що стабілізує суглоб, є lig. collaterale radiale, що утримує суглоб у стабільному стані в усіх положеннях згинання. Зі збільшенням кута згинання в суглобі збільшуються показники деформацій моделі за її рахунок. Значне збільшення показників напружень у ділянках кріплення lig. collaterale radiale за наявності дефекту ГПК свідчить про її важливу роль як стабілізатора у разі вальгусноєго навантаження. Інтактний ЛС у положенні згинання <$E90 symbol Р> знаходиться за більш стабільних умов, ніж у положенні згинання <$E5 symbol Р>. Збільшення величини дефекту ГПК викликає значне порушення стабільності ЛС у положенні згинання <$E90 symbol Р>. Доцільно уникати видалення фрагментів у разі переломів ГПК та проводити роботу з відновлення стабільності суглоба.

Наведено дані клініко-інструментального обстеження та лікування 327 хворих з ушкодженням периферичних нервів унаслідок травми кінцівок. На основі визначених особливостей перебігу ефективної та неефективної реіннервації м'язів, кількісних прогностичних електроміографічних і сонографічних критеріїв (активності введення, коефіцієнтів гіпотрофії та ехощільності) щодо ефективності відновлення функції та формування незворотної денерваційної атрофії м'язів запропоновано діагностично-прогностичну схему обгрунтування тактики лікування даного контингенту хворих.

Мета роботи - вивчити фактори забезпечення стабільності в ліктьовому суглобі (ЛС) в положенні розгинання <$E175 symbol Р> за умов дефекту головки ПК 5 - 10 - 15 мм, комбінованого з пошкодженням колатеральних зв'язок ЛС, за навантаження 5 кг. Зростання показників переміщень одночасно супроводжується значним зростанням показників напружень на ЛК у 6 разів (<$Esigma max~=~39,82> MPa), ПК - у 5 разів (<$Esigma max~=~40,02> MPa) та на ділянках кріплення lig. collateralе ulnare аnterior intermediate і lig. collaterale radiale до кістки - у 7 разів (<$Esigma max~=~52,4> MPa). Ізольоване пошкодження lig. collateralе ulnare викликає значне зростання показників загальних переміщень моделі (Total Deformation) на 64,1 % (<$EDELTA~=~39,99> мм) та переміщень проксимального відділу (головки) ПК на 44,6 % (<$EDELTA~=~5,38> мм). При цьому відбувається зростання показників напружень на ЛК утричі (<$Esigma max~=~19,27> MPa), ПК - у 3,8 разу (<$Esigma max~=~27,08> MPa), плечовій кістці - у 2,8 разу (<$Esigma max~=~18,53> MPa) та ділянках кріплення пошкодженої lig. collateralе ulnare аnterior intermediate до медіального виростка ПК - у 6,7 разу (<$Esigma max~=~7,94> MPa) та ділянках кріплення lig. collateralе radiale до ПК - у 3,9 разу (<$Esigma max~=~28,47> MPa). Пошкодження lig. collateralе ulnare, комбіноване з дефектом головки ПК 15 мм, викликає зростання показників загальних переміщень моделі (Total Deformation) в 1,2 разу (<$EDELTA~=~49,43> мм). При цьому показники загальних переміщень проксимального відділу ПК (головки) зменшились на 4 % (<$EDELTA~=~5,14> мм). Дефект головки 15 мм викликає додаткові переміщення проксимального відділу ПК за віссю X (Directional Deformation) до <$EDELTA~=~13> мм. Зростання показників переміщень одночасно супроводжується зростанням показників напружень на ЛК на 27 % (<$Esigma max~=~19,27> MPa), ПК - на 36 % (<$Esigma max~=~27,08> MPa) та на ділянках кріплення lig. collateralе ulnare anterior intermediate і lig. collaterale radiale до кістки - в 1,8 разу (<$Esigma max~=~28,47> MPa). Висновки: за даними дослідження, пошкодження lig. collateralе radiale та lig. collateralе ulnare викликає збільшення показників загальних переміщень (Total Deformation) усієї моделі та загальних переміщень проксимального відділу ПК (головки) за рахунок девіації дистального відділу передпліччя (променевої кістки), які відображають виникнення нестабільності ЛС у положенні розгинання <$E175 symbol Р>. Зі збільшенням величини дефекту головки ПК на фоні пошкодження колатеральних зв'язок ЛС відбувається пропорційне порушення стабільності ЛС. Асиметричність навантаження на суглобові поверхні призводить до зростання напружень на контактних поверхнях ЛК та ПК, у відповідних ділянках суглобового хряща ЛК та ПК, на залишках пошкоджених зв'язок та у місцях їх кріплення до ЛК та ПК. Пошкодження lig. collateralе ulnare призводить до більш значного порушення стабільності ЛС, ніж у разі пошкодження lig. collateralе radiale, за рахунок суми загальних переміщень (Total Deformation) дистального відділу передпліччя (девіації) та осьових переміщень проксимального відділу ПК (Directional Deformations) в ділянці дефекту головки, з її наближенням до суглобової поверхні надвиростка ПК.

Перелом в ділянці ліктьового суглоба (ЛС) становить 5 - 6 % в структурі всіх ушкоджень скелета, проте, частота незадовільних результатів лікування та утворення контрактури цієї зони сягає 20 - 25 %. Порівняно ефективність розробки рухів під час реабілітації хворих, оперованих з приводу післятравматичної контрактури ЛС. Ретроспективний аналіз проведений у 69 пацієнтів з згинально-розгинальною контрактурою ЛС, яким виконували операцію артролізу. У пацієнтів 1-ї групи застосовували активну реабілітаційну програму без використання фіксуючих пристроїв; 2-ї групи - під час розробки рухів застосовували дві гіпсові шини у положенні максимального згинання та розгинання мобілізованого ЛС. Після оперативного втручання та рухової реабілітації кінцевий обсяг згинально-розгинальних рухів у пацієнтів 1-ї групи збільшився на 59,58<$E symbol Р>, 2-ї групи - на 70,7<$E symbol Р>. За шкалою Mayo Elbow Performance Score (MEPS), через 6 міс після операції стан пацієнтів 1-ї групи оцінений у середньому (75 +- 7,3) бала, 2-ї групи - (84,6 +- 10,5) бала. Висновок: лікування післятравматичної контрактури ЛС є вкрай складною, актуальною проблемою, потребує індивідуального підходу. При порівнянні ефективності реабілітації пацієнтів відзначене достовірне збільшення обсягу рухів та кращий функціональний результат за MEPS при використанні двох змінних гіпсових шин.

Специфіка ведення бойових дій із застосуванням сучасної військової техніки обумовлює тяжкість пошкодження, що, зі свого боку, обтяжує та ускладнює надання медичної допомоги щодо відновлення анатомічних структур та функціональних можливостей. Зазначене обгрунтувало необхідність удосконалення, розробки новітніх технологій, принципів тактики хірургічного лікування поранених, зокрема, з вогнепальними травмами верхніх кінцівок. Мета роботи - довести ефективність хірургічного лікування поранених із поліструктурними вогнепальними травмами верхніх кінцівок за умови скорочення маршрутів евакуації до закладу IV рівня надання медичної допомоги. Об'єкт дослідження - 63 військовослужбовці з поліструктурними вогнепальними пораненнями верхніх кінцівок. Виділено 2 групи спостереження. Критерієм розподілу був строк між пораненням і фактом надходження до закладу IV рівня високоспеціалізованої допомоги: до тижня та 1 - 6 місяців. До першої групи увійшов 21 поранений, госпіталізований упродовж тижня, до другої - 42 особи, які з різних причин були госпіталізовані через 1 - 6 місяців після вогнепальної травми верхніх кінцівок. Середні строки від часу поранення до виконання запланованої базової відновно-пластичної операції в першій групі становили 21,0 +- 3,2 доби, у другій - 73,0 +- 6,5 доби. Порівняльний аналіз віддалених результатів свідчить, що пацієнти першої групи, які були госпіталізовані на IV етап у строк до тижня після поранення, потребували високоспеціалізованої медичної допомоги й отримали її, що надало можливість повернути в стрій 15 осіб із 21 (71,4 %), а решту - до повсякденних обов'язків. Тоді як серед пацієнтів другої групи, які потрапили на зазначений рівень допомоги через 1 - 6 місяців після травми, таких було практично вдвічі менше - 16 із 42 (38,1 %). У решти 26 (61,9 %) тривали лікувально-реабілітаційні заходи. Висновки: отже, своєчасне та адекватне надання медичної допомоги на високоспеціалізованому рівні є гарантом збереження якості життя пораненим та умовою, що не тільки дозволяє повернути їх до звичайних повсякденних обов'язків, але й надає можливість більшості з них повернутись до професійної військової діяльності.

Відновлення функції ліктьового суглоба після ушкоджень головки променевої кістки залишається вкрай актуальною проблемою. У дослідженні 18 пацієнтів із травмою в ділянці ліктьового суглоба, яким з приводу перелому головки променевої кістки було виконано ендопротезування. У 4 пацієнтів (22,2 %) ендопротезування було виконано в терміни до 10 - 12 днів після травми, у 14 хворих (77,8 %) ендопротезування виконувалося в середньому через 2 місяці після травми. У переважній більшості випадків (16 хворих) операція виконувалася на фоні інших ушкоджень ділянки ліктьового суглоба. Ізольований перелом головки променевої кістки був лише у 2 хворих. Серед прооперованих чоловіків і жінок було порівну - по 9 осіб, середній вік хворих становив 44,6 +- 9,9 року. Результати лікування оцінені в 14 хворих у період від 4 місяців до 4 років після операції (у середньому 2,19 +- 1,63 року після операції ) за шкалою Mayo Elbow Performance Score. Відмінні результати лікування були отримані в 6 випадках (42,8 %), добрі - у 4 пацієнтів (28,6 %), задовільні - у 4 випадках (28,6 %). Прибавка в секторі рухів ліктьового суглоба коливалася від 30 до 70 градусів по дузі, проте в кожному випадку була індивідуальною. Висновки: ендопротезування головки променевої кістки є ефективним хірургічним засобом відновлення функції ліктьового суглоба при тяжких необоротних ушкодженнях самої головки й поєднаних переломах ділянки ліктьового суглоба іншої локалізації.