Проаналізовано причини первинного й вторинного запалення очеревини в різних ділянках черевної порожнини. Наведено аналіз збудників первинного й вторинного перитоніту. Запропоновано підхід до антибактеріальної терапії залежно від первинного джерела інфекції, природної та набутої резистентності мікроорганізмів.

Обследованы 38 больных с клапанными пороками сердца III - IV стадий, которым при подготовке к операции на открытом сердце в комплексе с медикаментозной коррекцией проведен курс интервальной гипоксической тренировки (ИГТ). Режим ИГТ следующий: 3 сеанса на день в течение 5 - 7 дней. Каждый сеанс состоял из гипоксического (1,5 - 2 мин) и нормоксического (5 мин) периодов. Определена частота сердечных сокращений (ЧСС) и насыщенность гемоглобина кислородом (SaO2) с помощью пульсоксиметра на протяжении всего курса гипокситерапии. В результате ИГТ отмечено снижение максимальной ЧСС, наблюдаемой при гипоксическом эпизоде сеанса, которая в первый день тренировки превышала исходный уровень на 20,5 %, в последний - на 13,3 %. Установлено уменьшение кардиосатурационного коэффициента (КСК), отражающего соотношение степени повышения ЧСС и степени снижения минимальной SaO2 под гипоксическим влиянием. Изменения уровня, а также кинетики этих показателей свидетельствуют об эффективности использованного режима гипокситерапии. КСК предложено использовать для оценки влияния ИГТ, в частности при подборе индивидуальних адекватных режимов гипокситерапии.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р682.440.11-52

Рубрики:

Риніт

Шифр НБУВ: Ж16788 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано фактори, які спричиняють колонізацію патогенами судинного катетера. Запропоновано схему-алгоритм дій за підозри на колонізацію патогенами судинного катетера. Окреслено коло мікроорганізмів, які найчастіше колонізують судинний катетер і спричинюють катетерасоційований сепсис. Розглянуто питання антибіотикотерапії у хворих на катетерасоційований сепсис.

Проаналізовано доцільність включення імуноглобулінів для внутрішньовенного введення в алгоритм інтенсивної терапії хворих з тяжким сепсисом.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р514.85-1

Рубрики:

Сепсис

Шифр НБУВ: Ж16788 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Изучены практический и теоретический арсеналы лекарственных средств, используемых при фармакотерапии перитонита в до-, во время и послеоперационные периоды интенсивной терапии перитонита. Определен арсенал основных лекарственных средств различных фармакологических групп, которые использовались на этих этапах.

Проаналізовано доцільність використання меропенему (Ронему) для емпіричної (стартової) терапії хворих за вторинного поширеного перитоніту.

Викладено сучасні дані про етіологію та патогенез багатоформної ексудативної еритеми (БЕЕ). Описано клінічні прояви, ускладнення, зокрема синдром Стівенса-Джонсона, та тотальний епідермальний некроліз, методи діагностики, включно з загальнолабораторною та специфічною алерго-, імунодіагностикою та морфологічною верифікацією захворювання. Наведено основні методи системного та місцевого лікування БЕЕ, зокрема інтенсивну терапію, профілактику рецидивів.

Изложены современные данные об этиологии и патогенезе многоформной эксудативной эритемы (МЭЭ). Описаны клинические проявления, осложнения, в частности синдром Стивенса-Джонсона и тотальный эпидермальный некролиз, методы диагностики, включая общелабораторную и специфическую алерго-, иммунодиагностику и морфологическую верификацию заболевания. Приведены основные методы системного и местного лечения МЭЭ, в частности интенсивная терапия, профилактика рецидивов.

Висвітлено питання окремих ланок патогенезу, клініки та діагностики дисфункції головних природних детоксикаційних систем (ниркової, печінкової, гастроінтестинальної) як компоненту синдрому поліорганної дисфункції. На основі удосконалених критеріїв діагностики дисфункції природних детоксикаційних систем вона розмежована на три ступені тяжкості: компенсована та декомпенсована недостатності та неспроможність. Охарактеризовано детоксикаційний ефект різних технологій еферентної терапії та їх вплив на гомеостаз критичних хворих і розроблено алгоритм їх включення в комплекс інтенсивної терапії (ІТ) хворих з поліорганною дисфункцією. У хворих з компенсованою стадією гострої ниркової дисфункції (ГНД) рання цілеспрямована ІТ, доповнена нутритивною підтримкою, прискорює регрес симптомів синдрому поліорганної дисфункції (СПОД). У разі некомпенсованої стадії включення в комплекс ІТ гемодіалізу супроводжується швидшим відновленням функції нирок і регресом самого СПОД. У хворих з нирковою неспроможністю оптимальним методом протезування ниркової дисфункції є повільна пролонгована гемодіафільтрація. У хворих з компенсованою гострою печінковою дисфукцією (ГПечД) інфузійна терапія з нутритивною підтримкою з переходом на раннє ентеральне харчування, доповнена ентеросорбцією з селективною деконтамінацією кишок прискорює нормалізацію гемостазу, пігментної функції та рівня цитолітичних ферментів. У хворих з некомпенсованою ГПечД доповнення вищенаведеного комплексу ІТ плазмаферезом дозволило швидше регресувати ознакам гіпокоагуляції, детоксикаційної функції, енцефалопатії.

У разі неспроможності печінки включення в комплекс ІТ альбумінового діалізу забезпечували швидший регрес ознак синдрому системної відповіді організму на запалення (SIRS), нормалізацію пігментної, синтетичної та дезінтоксикаційної функції печінки. У хворих з компенсованою дисфункцією ШКТ раннє ентеральне харчування призводить до більш швидкого регресу симптомів синдрому гастроінтестинальної дисфункції (СГІД), тяжкості стану та СПОД. У хворих з некомпенсованим СГІД застосування селективної деконтамінації ШКТ, інтестинальної оксигенації та ентеросорбції призводить до швидшого регресу ознак SIRS, зменшення тяжкості стану хворих, проявів СПОД та його компонента СГІД. У разі неспроможності ШКТ включення в комплекс ІТ інтестинальної оксигенації-ентеросорбції перфтораном призводить до швидшого регресу явищ SIRS, поліпшення загального стану хворих регресу СПОД взагалі та СГІД зокрема.

Представлены результаты включения плазмафереза в алгоритм интенсивной терапии острой печеночной недостаточности, обоснован необходимый объем эксфузии плазмы и кратность операции.

Описано клінічний випадок ефективної корекції життєзагрожуючої гіпокоагуляції концентратом протромбіназного комплексу октаплекс у пацієнтки з політравмою. Продемонстровано нормалізацію таких показників, як протромбіновий індекс, міжнародне нормалізаційне відношення, тромбіновий індекс та рівень загального фібриногену, що поєднувалося з клінічними ознаками припинення дифузної кровоточивості. Проте впродовж наступних шести діб лікування відзначались персистуючий дефіцит антитромбіну III, прогресуюче наростання рівня D-димерів і пригнічення системи фібринолізу, що корелювало зі зростанням рівня поліорганної дисфункції.

Висвітлено питання анестезіологічного забезпечення операції кесарева розтину. Наведено класифікацію рівнів невідкладності згідно з клінічним протоколом акушерської допомоги "Кесарів розтин" і суперечливі питання. Описано передопераційну підготовку вагітних у випадку екстрених і планових операцій і моніторинг роділлі та новонародженого. Через відмінності, знайдені в протоколах із профілактики аспірації в різних клініках, висвітлено та це ускладнення. Розглянуто аспекти невдалої пре- та інтраопераційної блокади. Описано фармакокінетику та фармакодинаміку місцевих анестетиків, опіоїдів та ад'ювантів за регіональної анестезії. Особливий акцент зроблено на протоколи складної інтубації й екстубації.

Розроблено та впроваджено в навчальний процес план організації та поетапний хід заняття для ефективного засвоєння теорії та практичних навичок під час викладання дисципліни "Екстрена та невідкладна медична допомога" для студентів 5-го курсу медичного факультету на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

Охарактеризовано стратегію інтенсивної терапії хворих із вторинним поширеним перитонітом, ускладненим токсико-септичним шоком та поліорганною дисфункцією.

Зазначено, що реалізація проекту багатоцентрового обсерваційного дослідження "Західноукраїнський реєстр сепсису" відкриває можливості для новітнього рівня опрацювання проблеми діагностики та лікування сепсису.

Незважаючи на удосконалення як хірургічної, так і анестезіологічної технології лікування хворих з гострим панкреатитом, летальність при цьому захворюванні залишається високою. Основною причиною високої летальності у пізній стадії гострого панкреатиту є сепсис та його ускладнення: токсико-септичний шок, поліорганна дисфункція. Тому проблема вибору технології антибіотикотерапії у даної категорії хворих і надалі залишається вкрай серйозною. У ранній стадії гострого панкреатиту головною проблемою інтенсивної терапії залишається інфузійна терапія (ліберальна vs рестриктивна технологія), а в пізній стадії приєднується ще й проблема адекватної як за часом, так і за ефективністю антибіотикотерапії.

Стан пацієнта з політравмою ускладнюється розвитком поліорганної дисфункції, одним із головних компонентів якої є гостра дихальна дисфункція (ГДД). Причина виникнення ГДД - розвиток респіраторного дистрес-синдрому (РДС). Летальність у хворих із РДС досягає від 27 до 45 %. Мета роботи - обговорення показань до респіраторної терапії і технології її проведення у хворих із політравмою та переводу хворих до самостійного дихання після тривалої механічної вентиляції легень (МВЛ). Протягом лише 2015 року на дві клінічні бази кафедри анестезіології та інтенсивної терапії Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (Львівська комунальна міська клінічна лікарня швидкої медичногої допомоги та 8-ма міська клінічна лікарня м. Львова) надійшли 32 пацієнти з приводу тяжкої політравми. Тяжкість травми оцінювалась у 18 +- 1 бал за шкалою ISS, тяжкість стану хворих - у 21 - 23 бали за шкалою АРАСНЕ II, а тяжкість поліорганної дисфункції - у 5 - 7 балів за шкалою SOFA. У всіх хворих наявність (чи відсутність) респіраторного дистрес-синдрому встановлювали згідно з Берлінськими дефініціями цього патологічного стану (Тhe ARDS Definition Task Force, 2012). Протезування дихальної дисфункції проводили методом "крок за кроком" (step by step): інгаляція О2 - неінвазивна МВЛ - інвазивна МВЛ. Усім хворим інвазивну МВЛ проводили за технологією PCV (pressure control ventilation). Обговорено тактику корекції вихідних параметрів МВЛ за умови незадовільних показників оксигенації крові, а також тактику відлучення хворих від тривалої МВЛ. Усі технології відлучення хворих від тривалої МВЛ проходять через один із примусово-допоміжних режимів (SIMV/PSV, PSIMV/PSV, BIPAP/PSV) на допоміжний PSV CPAP з подальшим відлученням від респіратора. Висновки: найбільш вагомим параметром, що вказує на необхідність проведення МВЛ, є РаО2 << 65 - 70 мм рт.ст. при FiO2 0,4 - 0,45. Протезування дихальної дисфункції у хворих із політравмою доцільно проводити методом "крок за кроком" (step by step ): інгаляція О2 - неінвазивна МВЛ - інвазивна МВЛ. Відлучення хворих із політравмою від тривалої МВЛ доцільно проводити через один із примусово-допоміжних режимів: SIMV/PSV, PSIMV/PSV, BIPAP/PSV на допоміжний PSV CPAP з подальшим відлученням від респіратора, контролюючи перебування хворого в респіраторному комфорті: ДО - 7 - 9 мл/кг; f - 12 - 15/хв; SaO2 >> 94 %; РаО2 >> 65 - 70 мм рт.ст.

Варіабельність ритму серця (ВРС) активно досліджується впродовж останніх десятиліть, існує велика кількість наукових праць, присвячених цій проблемі. Методика оцінки ВРС є простою у виконанні та інтерпретації. Проте у світовій медичній практиці аналіз ВРС, на жаль, не є рутинним обстеженням. Зміни ВРС досліджувалися під впливом різних медикаментозних препаратів, які використовуються під час загальної анестезії. В окремих дослідженнях вивчався вплив епідуральної анестезії із застосуванням лідокаїну на показники ВРС з метою аналізу адекватності знеболювання. Мета роботи - вивчити особливості ВРС у вузький період - під час оперативного втручання. У дослідження включено 26 чоловіків віком від 40 до 69 років, які оперувались з приводу пахових гриж під епідуральною анестезією. Виявлено, що в усіх обстежених осіб, незалежно від використаного місцевого анестетика, в інтраопераційний період відбулось посилення парасимпатичного тонусу вегетативної нервової системи. Така особливість більш виражена в пацієнтів віком 60 - 79 років. В осіб молодшого віку зберігалась тенденція до симпатектомії внаслідок впливу місцевого анестетика. В осіб старше від 60 років виявлена активація як симпатичного, так і парасимпатичного тонусу, проте перевага останнього призвела до статистично вірогідного зниження симпатовагального індексу. Висновки: оперативне втручання із застосуванням епідуральної анестезії характеризувалося гармонійними змінами симпатовагального тонусу з незначною перевагою парасимпатикотонії в осіб понад 60 років, що є ознакою безпечності епідуральної анестезії та адекватності знеболювання. Аналіз ВРС потребує ширшого застосування у клініці.

Протягом наступних 10 - 15 років у клініках не очікується появи нових класів антибіотиків. Якщо ще враховувати, що дедалі частіше з'являються полірезистентні штами бактерій, то стане очевидним, що проблема вибору адекватної технології антибіотикотерапії має глобальний характер. Обстежено 22 хворі (6 жінок та 16 чоловіків) із діагнозом "гострий панкреатит", які госпіталізовані з 2012 по 2016 рік у Львівську обласну клінічну лікарню. Причини гострого панкреатиту в 14 пацієнтів були жовчнокам'яна хвороба та мікролітіаз, у 4 хворих - зловживання алкоголем, а у 2 пацієнтів діагностовано ідіопатичний панкреатит. Обстеження з метою верифікації діагнозу, тяжкості гострого панкреатиту та його лікування проводили згідно зі стандартами діагностики та лікування гострого панкреатиту (методичні рекомендації; Київ, 2005), із протоколами діагностики та лікування гострого панкреатиту (посібник для лікарів; Київ, 2007) та міжнародним керівництвом із лікування тяжкого сепсису і септичного шоку (2012). Верифікацію бактеріальних ускладнень проводили за допомогою бактеріологічних досліджень та визначення рівня прокальцитоніну. У разі інфекційних ускладнень здійснювали інтенсивну терапію, що передбачена протоколом лікування сепсису/тяжкого сепсису та токсико-септичного шоку, але останнім часом екстрапольована і на інших критичних хворих (Surviving Sepsis Compaign - SSC-Guidelines, версія 2012 року). Усім хворим під УЗ-контролем проведено аспіраційну пункцію парапанкреатичних рідинних скупчень, з яких при бактеріальному дослідженні виділено Е. сoli - 10<^>4 - 10<^>5 КУО та Ps. aeruginosa - 10<^>5 - 10<^>6 КУО. У 12 хворих (ретроспективна група) за умов появи бактеріальних ускладнень із метою стартової емпіричної антибактеріальної терапії використовували меропенем, 1 г 3 рази на добу, а у 10 хворих (проспективна група) - меропенем + тобраміцин, 5 мг/кг/24 год (одноразове введення). Враховано те, що ступінь активності аміноглікозидів залежить від їх одномоментно створеної концентрації в крові хворого (дозозалежний ефект) і для них є характерним постантибіотичний ефект. Тяжкість панкреатиту (4 - 5 балів за шкалою Ranson), стану хворих (22 - 24 бали за шкалою АРАСНЕ II) та поліорганної дисфункції (6 - 7 балів за шкалою SOFA) у пацієнтів обох груп була порівнянною. У хворих проспективної групи на 3 - 4-й день швидше регресували ознаки загальної відповіді на запалення, тяжкості стану та поліорганної дисфункції. У ретроспективній групі з 12 пацієнтів у 9 стан ускладнився виникненням нозокоміальної пневмонії, а в основній групі хворих вона - діагностована лише в 3 пацієнтів. Висновки: комбінація карбапенемів (меропенему) з аміноглікозидами (тобраміцином) чинить синергічну дію під час лікування хворих із гнійно-септичними процесами, що зумовлені неферментуючими грамнегативними паличками (Ps. aeruginosa).