Проаналізовано дослідницькі практики та тексти відомих українських істориків XIX - XX ст., зокрема М. Слабченка, М. Яворського, О. Оглоблина, Б. Крупницького, Ф. Шевченка, О. Компана. Зазначено, що тексти істориків не дуже спонукають до суцільних генералізацій і формалізованих висновків, а, навпаки, продукують індивідуалізовані враження та роздумування, зокрема щодо представлення неповторності стилю того чи іншого автора. У нагоді стає звернення до макроконтекстів культурних епох, які дозволяють не тільки окреслити певні стильові варіації та типи вчених, а й нав'язати більш-менш релевантні мірила вартості щодо їхнього історичного письма.