Здійснено цілісний історіософський аналіз процесів інституційного виокремлення та розвитку православ'я. Запропоновано тезу, що форма існування конфесії за сучасних умов як федерації незалежних православних Церков є закономірним наслідком припинення догматично-канонічного розвитку Східного християнства на етапі незавершеності чіткого визначення меж ортодоксії та формулювання остаточних моносемантичних свідчень у віронавчальній царині, що спричинило переміщення акцентів у процесах функціонування православ'я з догматично-канонічних на етнополітичні чинники, а також збільшення ролі людського фактора (завдяки можливості суб'єктивного витрактування догматично-канонічної й традиційно-обрядової сфер буття православ'я та фактичного дозволу втручання у церковне життя світських осіб у процесах становлення православної інституційності. Відзначено щодо необхідності скликання Вселенського православного Собору. Зроблено висновок, що подальша доля православ'я значною мірою пов'язана також з вирішенням ним стратегічного питання, а саме: участь в екуменічному русі. Зауважено, що обмеження діяльності лише рамками власної конфесії може призвести та призводить до своєрідної "втечі від світу", зациклення лише на власних проблемах, до втрати православними союзників в особі католиків і протестантів у протистоянні з іншими релігійними напрямами та секуляризованим світом, що послабляє православ'я, зменшує кількість його прихильників у світі.