Проаналізовано внутрішньоцерковні трансформації 1920-х рр. на українських землях. Показано, що демократичні тенденції даного періоду були характерні не тільки для українського церковного руху, а й для інституційного розвитку Вселенського православ'я в цілому. Ці тенденції мали прояв, насамперед, у процесах автокефалії та церковного оновлення. З'ясовано механізми реалізації принципів собороправності православного церковного життя за різних суспільно-політичних систем. Значну увагу приділено проблемам демонополізації єпископської влади, а також запровадження колегіальних органів церковного управління. Доведено, що внутрішньоцерковні зміни можливі лише за умов досягнення мінімізації конфліктного потенціалу, зумовленого зіткненням церковних новацій з традиціоналізмом.