Уперше в українському мовознавстві запропоновано монографічне дослідження з діахронної соціолінгвістики. У центрі різноспектрової проблематики - еволюція статусу староукраїнської (руської) мови впродовж ХІV - ХVІІ ст. на тлі суспільно-політичних обставин, релігійної та ідейно-філософської парадигми часу, аналізу реконструйованої мовної і мовно-етнічної (національної) свідомості урядово-шляхетської та духовно-освітньої еліти. Розглянуто історію перших діахронних соціолінгвістичних досліджень в українському та зарубіжному мовознавстві, визначено методологію вивчення суспільного статусу староукраїнської (руської) мови в діахронії як єдності ідей, обставин, часу. Проаналізовано процеси формування феномену проста (руська) мова й інших лінгвономенів (язик, наріччя, річ, діалект, бесіда, письмо) та їхніх етноатрибутивних складників як наслідку суспільно-політичних обставин та ідейно-філософських вимірів часу. Уперше проаналізовано правові документи XIV - XVII ст. в соціолінгвістичному аспекті та визначено основні напрями рецепції староукраїнської (руської) мови в середовищі урядово-шляхетської еліти із запровадженням термінів лінгвоправовий та лінгвотеоретичний лінгвосоціум для вивчення мовної картини гетьманських канцелярій. Увагу приділено реконструкції та аналізу мовної та мовно-етнічної (національної) свідомості провідних духовно-освітніх середовищ і окремих мовних особистостей у контексті формування нової українськомовно-етнічної єдності. Висвітлено основні тенденції українськомовного виміру в освітньому дискурсі.