Досліджено проблему підвищення ефективності лікування хворих на вперше діагностований туберкульоз легень шляхом удосконалення стандартних режимів хіміотерапії (ХТ) на підставі вивчення віддалених результатів лікування у 1 549-ти хворих на вперше діагностований туберкульоз легень залежно від тривалості інтенсивної фази й основного курсу ХТ, терміну перебування у стаціонарі. Установлено, що у разі застосування 4-компонентних стандартних режимів ХТ припинення бактеріовиділення відбувається у більш пізні терміни, ніж триває інтенсивна фаза у 46,3 % хворих, що зумовлено високою частотою первинної медикаментозної резистентності (27,0 %) і поширеними деструктивними процесами. Показник загоєння каверн є важливим критерієм оцінювання результатів лікування хворих на деструктивний туберкульоз легень навіть за умови припинення бактеріовиділення та завершення основного курсу хіміотерапії. У хворих з незагоєними кавернами рецидиви туберкульозу виникають у 5,2 раза частіше. Подовження основного курсу ХТ понад 8 місяців за таких випадків забезпечує зменшення частоти рецидивів туберкульозу у 4 рази.

Вивчено концентрацію глікозильованого гемоглобіну у хворих на туберкульоз (ТБ) легень з порушеними толерантністю до глюкози та глікемією натще і у хворих без цих порушень. Середня концентрація глікозильованого гемоглобіну у хворих на ТБ з доклінічними порушеннями глікемії посідає проміжне місце між величиною його вмісту у здорових і величинами, характерними для клінічно явного цукрового діабету. Це вказує на стабільність гіперглікемічних епізодів протягом попередніх 6 - 9 тиж. Одержані дані переконливо свідчать про потребу цілеспрямованої корекції станів доклінічних порушень вуглеводного обміну у хворих на ТБ легень.

Мета роботи - проаналізувати стан функції печінки у хворих на вперше діагностованим туберкульозом (ВДТБ) легень до початку антимікобактеріальної терапії (АМБТ) за допомогою ультразвукового дослідження (УЗД) гепатобіліарної системи печінки. У клінічному дослідженні взяли участь 47 дорослих хворих із ВДТБ легень, яких обстежували за національними методами і стандартами до початку АМБТ. Пацієнтів було розподілено на дві групи залежно від супутньої патології, а саме: вірусних гепатитів B і/або C. Хворі обох груп не відрізнялися за віком, статтю, типом туберкульозного процесу та коморбідністю. У більшості пацієнтів із супутніми вірусними гепатитами виявлено ознаки ураження печінки, які проявлялися гепатомегалією і спленомегалією, зниженням або підвищенням ехогенності паренхіми печінки, неоднорідністю її структури та параметрів портального кровоплину, на відміну від пацієнтів із ВДТБ легень без вірусних гепатитів. Висновки: ще до початку антимікобактеріальної терапії у пацієнтів із супутніми вірусними гепатитами були збільшені деякі біохімічні показники та спостерігалися зміни в паренхімі печінки під час УЗД. Це потребує особливої уваги у разі застосування антимікобактеріальних препаратів.

Мета дослідження - вивчення частоти ототоксичних реакцій за умов тривалого застосування аміноглікозидів у хворих на мультирезистентний туберкульоз (МРТБ) та розробка методів їх профілактики і лікування. У дослідження було включено 433 хворих на МРТБ, у схеми хіміотерапії яких входили аміноглікозиди або капреоміцин. Пацієнтів було розподілено на 3 групи: 176 осіб, які одержували канаміцин (Km), 165 осіб, які одержували амікацин (Am), 92 - капреоміцин (Cm). Крім цих препаратів до схеми лікування входили ще 5 препаратів: піразинамід, етамбутол, левофлоксацин або моксифлоксацин, теризидон або циклосерин, парааміносаліцилова кислота. Інтенсивна фаза тривала 8 міс. Нетяжкі прояви гострої сенсоневральної приглухуватості діагностували під час моніторингу функції слуху (аудіометрія). На тлі застосування лікування для запобігання ототоксичним реакціям від аміноглікозидів/капреоміцину у хворих на МРТБ (вітамінів групи B у високих дозах, кальцію пантотенату, синтетичних плазмозамінників із підвищеною осмолярністю та комплексом електролітів) частота цих ускладнень становить 10,6 %, у тому числі з тяжкими проявами, які вимагають відміни препарату, у 5,1 % хворого. Висновки: амікацин і канаміцин вірогідно частіше викликали ототоксичні реакції у порівнянні із капреоміцином і відповідно у 13,3 % і 11,4 % осіб проти 4,3 % осіб. У 100,0 % пацієнтів із нетяжкими проявами гострої сенсоневральної приглухуватості на тлі профілактичного лікування вдається досягти покращення слуху або запобігти прогресуванню ускладнення і завершити інтенсивну фазу хіміотерапії без відміни препарату.

Мета роботи - визначити особливості функціонального стану адренокортикальної системи у хворих на ко-інфекцію туберкульоз (ТБ)/ВІЛ. Обстежено 30 дорослих хворих з різними клінічними формами (14 хворих на інфільтративний і 16 - на дисемінований ТБ) вперше діагностованого ТБ легень I категорії (1-ша група) та 81-го хворого з уперше діагностованим ТБ легень I категорії у поєднанні з ВІЛ-інфекцією/СНІДом (2-га група відповідно складалася із 37-ми хворих на інфільтративний та 44-х - на дисемінований ТБ) віком від 19-ти до 50-ти років. Для оцінки функціонального стану адренокортикальної системи визначали глюкокортикоїдну функцію надниркових залоз за вмістом кортизолу і адренокортикотропного гормона за допомогою радіоімунологічного методу. За результатами дослідження встановлено, що у хворих на ко-інфекцію ТБ/ВІЛ у порівнянні з ВІЛ-негативними спостерігається нижча активність адренокортикальної системи, що свідчить про вичерпання її функціональних резервних можливостей, більшою мірою, знижується саме функція кіркової речовини надниркових залоз, на кшталт її первинної недостатності. Також виявлено залежність гормональних функцій від поширеності легеневого процесу. Висновки: у хворих на ко-інфекцію ТБ/ВІЛ знижена активність адренокортикальної системи, а саме функції кіркової речовини надниркових залоз. Суттєво впливала на гормональні показники поширеність процесу.

Мета роботи - вивчення ефективності та безпечності кларитроміцину у хворих на туберкульоз із розширеною резистентністю (РРТБ). У контрольованому дослідженні вивчали ефективність індивідуалізованих режимів хіміотерапії, які передбачали призначення кларитроміцину, у 37-ми хворих на РРТБ. Хворим з групи порівняння, яку сформували за методом підбору пари відповідно до випадку захворювання і профілю медикаментозної резистентності, призначали такі ж самі індивідуалізовані режими хіміотерапії без кларитроміцину. В кожній групі переважали пацієнти з повторними випадками захворювання - по 30 (81,1 %). Припинилося бактеріовиділення та зникли клінічні симптоми у 16-ти (43,2 %) хворих з основної групи та 15-ти (40,5 %) з контрольної. Гепатотоксичні та шлунково-кишкові побічні реакції від комплексної хіміотерапії спостерігали відповідно у 21,6 та 40,5 % хворих основної групи і у 5,4 та 18,9 % контрольної (<$Eroman p~<<~0,05>). Висновки: додавання кларитроміцину до режимів хіміотерапії не підвищує ефективності лікування хворих на РРТБ, але вірогідно збільшує частоту гепатотоксичних та шлунково-кишкових побічних реакцій. Кларитроміцин не доцільно вводити в режими хіміотерапії хворих з РРТБ.