Досліджено документальні жанри в українській, російській, білоруській та польській літературах XX ст. Висвітлено розвиток "табірного тексту" про радянські концтабори від 1930-х рр., зокрема, тексти-свідчення непрофесійних авторів, у контексті формування новітньої культурної парадигми з її світоглядно-естетичною кризою. Визначено два етапи, а саме: прозу, створену в'язнями сталінської доби, та дисидентську прозу 1960 - 1990-х рр. Розглянуто найважливіші проблемно-конфліктні колізії та вузли, поетику табірних текстів та їх рецепцію. У порівняльному аспекті досліджено ситуацію побутування табірної документалістики в українській літературі та літературах сусідніх країн, міжкультурні зв'язки та взаємовпливи яких завжди були інтенсивними. Висвітлено можливі ресурси детального вивчення белетризованих текстів - творів професійних авторів-письменників (романів, автобіографічних повістей, новел), а також неписьменницьких свідчень у найрізноманітнішій жанровій формі, далекій від знаних літературних зразків. Розвинуто теоретичне тлумачення даної літератури як царини жанрових модифікацій і словесного самовияву, що має лише самоцінно-естетичне спрямування (мистецький пошук, фіксацію та формування творчих задумів, стильові експерименти, рефлексію та самооцінку художника), виявляє авторську настанову на пошук екзистенційної правди, а також значення автентичного слова, здатного знайти у стражданні сенс світобудови, сенс людини й історії з усіма її катастрофами.