Мета роботи - вивчити особливості клінічних неврологічних виявів інтрапераційного розриву артеріальних аневризм у ранній післяопераційний період та ефективність методів його профілактики. Проведено ретроспективне дослідження результатів хірургічного лікування 69 (31 (44,9 %) чоловік та 38 (55,1 %) жінок) хворих з гострим порушенням мозкового кровообігу за геморагічним типом унаслідок розриву аневризм головного мозку, у яких мав місце інтраоперативний розрив артеріальних аневризм. Вік хворих - від був від 21 до 65 років, середній вік - (42,2 +- 14,2) року. В усіх випадках захворювання виявлялося клінікою нетравматичного внутрішньочерепного крововиливу внаслідок розриву аневризм. Первинний розрив зафіксовано у 57 (82,6 %) хворих, повторний - у 12 (17,4 %). Утворення внутришньочерепної гематоми спостерігали у 36 (52,2 %) хворих. При госпіталізації всім хворим проводили комп'ютерну томографію головного мозку для верифікації внутришньочерепного крововиливу, набряку головного мозку, ішемічних уражень та гідроцефалічного розширення шлуночкової системи. Діагностику та визначення ступеня ангіоспазму здійснювали за допомогою церебральної ангіографії та транскраніальної допплерографії. Наявність аневризм головного мозку встановлювали за допомогою церебральної та мультиспиральної комп'ютерної ангіографії. Для оцінки радикальності виключення аневризми з кровотоку під час операції використовували допплерографічне обстеження. Клінічний стан хворих оцінювали за шкалою Hunt-Hess, шкалоюWorld Federation of Neurological Surgeon Grading System for Subarachnoid Hemorrhage (WFNS SAH grading scales), шкалою ком Глазго. У гострий період прооперовано 47 (68,12 %) хворих, у підгострий та холодний - 22 (31,9 %) хворих. У 63 хворих інтраопераційний розрив аневризми виник під час виділення аневризми з арахноїдальних спайок, у 2 - під час видалення внутрішньомозкової гематоми, у 3 - при підході до аневризми внаслідок ретракції шпателями. Висновки: інтраопераційний розрив аневризм головного мозку - найчастіше інтраопераційне ускладнення при кліпуванні аневризм головного мозку, виникнення якого погіршує загальний стан хворого, призводить до формування стійкого вогнищевого дефіциту та збільшує ймовірність летального наслідку після операції. Застосування адекватного хірургічного доступу з оптимальним положенням хворого на операційному столі, індукована артеріальна гіпотензія, тимчасова оклюзія кліпсою артерії, яка несе аневризму, є надійними методами профілактики виникнення інтраопераційних розривів артеріальних аневризм. Хірургічна тактика при інтраопераційному розриві аневризми індівідуальна та залежить від етапу оперативного втручання, на якому виникла кровотеча з аневризми, її інтенсивності, анатомо-топографічних особливостей аневризми та артеріальної ланки кровопостачання головного мозку.

Мета роботи - визначити оптимальну тактику ендоваскулярної оклюзії гігантської мішкоподібної аневризми супракліноїдного відділу правої внутрішньої сонної артерії (ВСАпр.), від якої відходить права середня мозкова артерія (СМАпр.), на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр. і деконструкції кліноїдного відділу ВСАпр. за допомогою мікроспіралей зі збереженням адекватної перфузії в басейні СМАпр.. Проаналізовано результати хірургічного лікування ендоваскулярної емболізації гігантських внутрішньочерепних аневризм, які не розірвалися, на тлі супутнього стенозу ВСА (два схожі випадки у власній практиці). В усіх випадках незалежно від ступеня стенозу ВСА виконано ізольовану койлінг-оклюзію аневризми. Стентування стенозованої ділянки ВСА не проводили. Наведено результати комбінованого 3-етапного хірургічного лікування (bypass, ендоваскулярна койлінг-оклюзія аневризми ВСА, деконструкція ВСА) пацієнтки з гігантською мішкоподібною аневризмою супракліноїдного відділу ВСАпр., від якої відходить СМАпр., на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр.. Через 3 міс стан пацієнтки був соматично задовільним. Неврологічно: зберігався вихідний помірний парез відвідного нерва справа. Пацієнтці рекомендували динамічне спостереження з проведенням магнітно-резонансної томографії головного мозку та церебральної ангіографії через 6 та 12 міс. Аналіз результату комбінованого хірургічного лікування при поєднаній патології судин головного мозку (мішкоподібна аневризма, стеноз ВСАпр., стеноз СМАпр.) показав, що хірургічна тактика була виправданою і може застосовуватись як метод лікування за згаданої патології.

Мета роботи - проаналізувати найближчі результати хірургічного лікування хворих із супратенторіальними пухлинами мозку (СПГМ) з інсультоподібним перебігом. Вивчено найближчі результати хірургічного лікування 176 хворих із СПГМ з інсультоподібним перебігом, які перебували на стаціонарному лікуванні в клініці невідкладної нейрохірургії лікарні швидкої медичної допомоги м. Києва у період з 2008 до 2015 рр. Вік пацієнтів становив від 20 до 70 років, середній вік - (53,7 +- 13,4) року. Осіб чоловічої статі було 104 (59,1 %), жіночої - 72 (40,9 %). Внутрішньомозкові пухлини діагностовано у 156 (88,6 %) випадках, метастатичне ушкодження головного мозку - у 35 (19,9 %), позамозкові пухлини - у 20 (11,4 %). Пацієнтів розподілили на дві групи залежно від порушення мозкового кровообігу (ПМК): група I - 103 хворих з ПМК за геморагічним типом, група II - 73 хворих з ПМК за ішемічним типом. У ранній післяопераційний період для виявлення післяопераційних ускладнень та оцінки радикальності хірургічного лікування всім пацієнтам проводили комп'ютерну та/або магнітно-резонансну томографію. Обов'язковим був офтальмологічний огляд до та після операції. Тотально видалено пухлини у 68 (38,6 %) хворих, субтотально - у 82 (46,6 %), парціально - у 26 (14,8 %). У всіх спостереженнях якість життя до операції за індексом Карновського була менше 70 балів, після операції кількість таких хворих зменшилася до 36 (20,5 %). Поліпшення якості життя хворих зумовлено регресом неврологічного дефіциту, усуненням функційних розладів, кращим ступенем соціальної адаптації. Висновки: основним критерієм успішного хірургічного лікування СПГМ з інсультоподібним перебігом є виживання хворих при високій радикальності хірургічного втручання та задовільних показниках якості життя в післяопераційний період. На обсяг видалення СПГМ впливали розмір ураження, його локалізація, патогістологічна характеристика пухлин. Лікувальна тактика у хворих із СПГМ з інсультоподібним перебігом має грунтуватися на індивідуальному підході. Адекватне хірургічне видалення пухлин і гематоми поліпшує якість життя у більшості хворих (79,5 %).

Мета роботи - вивчити особливості хірургічної техніки та проаналізувати результати лікування пацієнтів із менінгіомами оболонки зорового нерва. Проведено ретроспективний аналіз результатів комплексного обстеження та хірургічного лікування 8 пацієнтів (5 жінок та 3 чоловіків) із менінгіомами оболонки зорового нерва, госпіталізованих та прооперованих у відділенні нейрохірургії № 2 Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у період з 2000 до 2015 р. До операції 3 (37,5 %) пацієнти мали гостроту зору більше ніж 0,5 Д, ще 3 (37,5 %) - 0,5-0,1 Д. У 2 (25 %) хворих зір був втрачений (0,1-0,0 Д). У 2 пацієнтів був екзофтальм (менше 4 мм). Диплопію виявлено у 3 (37,5 %) пацієнтів, дефекти полів зору - в 2, окорухові порушення - в 3, птоз - в 1. Стандартний птеріональний доступ із декомпресією зорового каналу застосовано у 7 пацієнтів, комбінований інтра- та екстрадуральний доступ разом з інтрадуральною ревізією зорового нерва - в 1. У 5 (62,5 %) випадках проведено тотальну резекцію, у 3 (37,5 %) - субтотальну. При виписці гострота зору не відрізнялася від доопераційного показника у 6 (75 %) пацієнтів, у 2 (25 %) відзначено погіршення зору. У 2 пацієнтів із екзофтальмом він регресував. Після операції стійкий птоз та диплопія виникли у 2 пацієнтів. Висновки: за відсутності втрати зору пацієнти можуть спостерігатися із проведенням контрольного офтальмологічного огляду та планової магнітно-резонансної томографії з контрастуванням. Хірургічне втручання з декомпресією зорового нерва та внутрішньочерепну резекцію пухлини виконують при внутрішньоканальному та внутрішньочерепному поширенні пухлини.

Мета роботи - вивчити особливості виконання артеріографії у хворих на цукровий діабет з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки при стенотично-оклюзійному ураженні артерій підколінно-гомілкового сегмента. Проаналізовано досвід виконання артеріографії у 108 хворих на ЦД II типу з ХКІНК. Усі пацієнти мали стенотично-оклюзійне ураження артерій підколінно-гомілкового сегмента за прохідних артерій здухвинно-стегнового сегмента. Пацієнтів розподілили на дві групи. До першої групи залучено 56 хворих, яким виконали артеріографію за розробленою методикою (патент України на корисну модель № 114970 від 27.03.2017 р. "Спосіб ангіографічного дослідження артерій нижньої кінцівки у хворого на ішемічну форму синдрому стопи діабетика"), до другої - 52 хворих, котрим виконали артеріографію за Seldinger. За даними ультразвукового дуплексного сканування виявлено, що 63,1 % об'єму крові із загальної стегнової артерії у хворих на ЦД з ХКІНК при стенотично-оклюзійному ураженні артерій підколінно-гомілкового сегмента розподіляється в поверхневу стегнову артерію, 36,9 % - до глибокої стегнової артерії. Застосування запропонованої методики артеріографії дало змогу зменшити кількість діючої речовини контрасту, яку вводили хворим першої групи, в 2,16 разу порівняно з хворими другої групи. В першій групі частота геморагічних ускладнень була суттєво меншою, ніж у другій. Висновок: запропоновану методику виконання артеріографії доцільно застосовувати у хворих на ЦД з ХКІНК на тлі стенотично-оклюзійного ураження артерій підколінно-гомілкового сегмента.

Мета роботи - провести аналіз результатів хірургічного лікування хворих на цукровий діабет з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки та ураженням артерій підколінно-гомілкового сегмента (ПГС). Проаналізовано результати хірургічного лікування 118 хворих на цукровий діабет 2 типу з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки, які проходили лікування в центрі судинної хірургії клінічної лікарні "Феофанія" у 2010 - 2016 рр. Чоловіків було 74 (62,7 %), жінок - 44 (37,3 %) віком від 62 до 83 років (середній вік - (68,6 +- 5,4) року). Хворих розподілили на дві групи: 42 (35,6 %) пацієнти, яким виконали відкриту артеріальну реконструкцію, та 76 (64,4 %) пацієнтів, котрим здійснили балонну ангіопластику. Первинна прохідність зони артеріальної реконструкції у пацієнтів, яким виконали відкриту артеріальну реконструкцію, становила 92,9 %, вторинна прохідність - 97,6 %, частка високих ампутацій - 2,4 %, летальність протягом періоду спостереження - 4,8 %; у пацієнтів, котрим здійснили балонну ангіопластику, - відповідно 86,8; 96,1; 4,0 і 1,3 %. Висновки: через рік первинна прохідність зони артеріальної реконструкції була кращою після відкритих операцій на артеріях ПГС, ніж після ендоваскулярних втручань, а показники вторинної прохідності були порівнянними. Високі ампутації після ендоваскулярних втручань виконували майже вдвічі частіше, ніж після відкритих операцій. Летальність протягом періоду спостереження після відкритих операцій на артеріях ПГС майже в 4 рази перевищувала таку після ендоваскулярних втручань. При лікуванні хворих на цукровий діабет з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки у разі стенотично-оклюзійного ураження артерій ПГС ендоваскулярні методи доцільно використовувати у пацієнтів похилого та старечого віку з тяжкою супутньою патологією.

Мета роботи - поліпшити результати лікування пацієнтів із перивентрикулярними олігоастроцитомами. Олігоастроцітоми (ОА) головного мозку II ступеня анаплазії виявлено у 16 пацієнтів, III ступеня - у 65. Діагностичний алгоритм передбачав аналіз даних комп'ютерної, магнітно-резонансної та однофотонної емісійної комп'ютерної томографії у нативних режимах і з контрастним підсиленням. Як джерело лазерного випромінування використовували напівпровідниковий лазер "Ліка-хірург" (з довжиною хвилі 0,808 і 1,47 мкм, потужністю 30 і 7 Вт). Навігаційний супровід оперативних втручань здійснювали із застосуванням системи хірургічної навігації Medtronic StealthStation TREON Plus (Medtronic, США). У 27 хворих з ОА виявлено переважання олігодендрогліального компонента, у 28 - астроцитарного, у 26 - умовно однакове представництво клітин обох компонентів. Тотальне видалення проведено у 55 пацієнтів, субтотальне - у 26. У доопераційний період якість життя >= 80 % за індексом Карновського встановлено у 34 пацієнтів, у післяопераційний - у 77 (95,1 %). Зроблено висновок, що диференційоване використання лазерних технологій і навігаційного супроводу з урахуванням структурних особливостей ОА з перивентрикулярним ростом надають змогу оптимізувати хірургічну тактику та провести радикальне видалення пухлини з мінімальною травматизацією оточувальних невральних структур.

Цель работы - изучить возможность улучшения результатов эмболизации селезеночной артерии (ЭСА) как метода вторичной профилактики путем модификации технологии эмболизации. Проанализированы результаты применения ЭСА в качестве метода вторичной профилактики у 90 пациентов, перенесших от 1 до 8 эпизодов кровотечения (в среднем 2,93 на 1 пациента). Пациентов распределили на две группы. В 1-й группе (n = 35) применяли "стандартную" ЭСА спиралями типа Гиантурко, во 2-й группе (n = 55) - модифицированную технологию эмболизации "мягкими" спиралями для повышения эффекта редукции кровотока в селезеночной артерии. Отдаленные результаты (контрольная точка "12 мес") удалось проследить у 76 (85 %) пациентов. Стабильный результат вторичной профилактики (контрольная точка "12 мес") достигнут у 81,8 % пациентов 2-й группы, или на 21,8 % чаще, чем в 1-й группе. Технология компактной или "облачной" эмболизации позволила уменьшить количество случаев реканализации селезеночной артерии и обусловленных ею фатальных рецидивов варикозного кровотечения с 10 до 3, или на 25 %, а летальность - с 28,6 до 3,6 %. Сделан вывод, что модифицированная методика "облачной" эмболизации с использованием "мягких" спиралей позволяет достичь длительного и стойкого эффекта редукции селезеночного артериального кровотока, существенно снизить риск развития реканализации и фатальных эпизодов варикозного кровотечения у пациентов с клинически значимой портальной гипертензией.

Мета роботи - вивчити ефективність доопераційної емболізації гілок воротної вени (ДЕВВ) при підготовці пацієнтів з поширеними гемангіомами печінки до радикальної резекції печінки. ДЕВВ виконано у 67 пацієнтів з гемангіомами печінки, об'єм запланованого печінкового залишку (ЗПЗ) у яких становив менше ніж 20 % від неушкодженої паренхіми печінки. Вивчено лабораторні показники до ДЕВВ, на 5-ту добу після втручання и безпосередньо перед резекцією печінки. Гіпертрофію ЗПЗ оцінювали шляхом порівняння даних комп'ютерної томографії до ДЕВВ і перед резекцією печінки. Після ДЕВВ спостерігали збільшення ЗПЗ на 57,0 %, що дало змогу віднести 62 (92,5 %) пацієнтів до групи операбельних. Значне підвищення вмісту амінотрансфераз і зниження рівня альбуміну та загального білка на 5-ту добу після ДЕВВ і повернення цих показників до висхідних значень перед резекцією печінки свідчить про підвищення процесів цитолізу, зниження синтетичної функції печінки безпосередньо після ендоваскулярного втручання. Відновлення печінкової тканини відбувається протягом 3 тиж. Висновок: у пацієнтів з поширеними гемангіомами печінки - кандидатів на резекцію печінки ДЕВВ є ефективною малоінвазивною методикою зниження ризику післяопераційних ускладнень, пов'язаних з малим печінковим залишком.

Мета роботи - вивчити результати хірургічного лікування пацієнтів з поширеними пухлинами печінки, яким для ремоделювання запланованого печінкового залишку виконано емболізацію гілок ворітної вени (ЕГВВ). ЕГВВ виконано у 485 пацієнтів у період з 2003 до 2018 р. У всіх пацієнтів розраховували об'єм запланованого печінкового залишку до ЕГВВ і перед резекцією печінки. Досліджували рівень післяопераційної морбідності та летальності, а також відділену загальну та безрецидивну виживаність порівняно з групою пацієнтів, яким перед резекцією печінки не виконували ЕГВВ. В усіх пацієнтів після ЕГВВ спостерігали збільшення залишкового об'єму печінки в середньому на 58,6 %. Виявлено залежність ступеня гіпертрофії від обсягу виконаної емболізації. Радикальну резекцію печінки проведено у 397 (81,9 %) осіб. В основній групі пацієнтів спостерігали зменшення частоти випадків гострої післяопераційної печінкової недостатності з 9,3 до 2,3 %, післяопераційної летальності - з 8,8 до 4,6 % порівняно з групою пацієнтів, у яких методики ендоваскулярного ремоделювання печінки не застосовували. За загальною 3-річною і 5-річною післяопераційною виживаністю групи статистично значущо не відрізнялися. Висновки: емболізація гілок ворітної вени є необхідним методом підготовки хворих з малим розрахунковим печінковим залишком до великої резекції печінки та дає змогу знизити післяопераційну морбідність і летальність у цій групі пацієнтів.

Мета роботи - визначити клінічні та анатомічні параметри, які впливають на стратегію і тактику мікрохірургічного лікування артеріальних аневризм (АА) головного мозку (ГМ) для оптимізації та підвищення ефективності цих операцій. Проведено ретроспективний аналіз результатів комплексного клініко-інструментального обстеження 437 хворих дорослого віку, прооперованих методом кліпування АА ГМ, які перебували на обстеженні та лікуванні в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 2009 до 2018 р. (результати лікування АА дистальних відділів передньої мозкової артерії (ПМА) проаналізовано період з 1998 до 2015 р.). Чоловіків було 235 (53,8 %), жінок - 202 (46,2 %). У всіх вікових групах переважали чоловіки. Усім хворим проведено комплексне клініко-інструментальне дослідження відповідно до додатку до наказу МОЗ України № 317 від 13.06.2008 р. Шифр за МКХ- 10: і60.1. Результати обстежень для уніфікації оцінювали за міжнародними шкалами та класифікаціями. Найчастіше АА уражували комплекс ПМА-передня сполучна артерія (145 (33,2 %) спостережень), рідше - біфуркацію М1-М2-сегмента середньої мозкової артерії (112 (25,6 %)), С5-С6-сегменти внутрішньої сонної артерії (98 (22,4 %)), А2-А5-сегменти ПМА (79 (18,1 %)). АА біфуркації основної артерії були найменшою серією спостережень - 3 (0,7 %) випадки. Клінічно АА ГМ виявили себе розривом у 382 (87,6 %) спостереженнях. Більшість АА були мішкоподібними - 364 (83,3 %). Складні (за анатомічними параметрами) АА виявлено у 73 (16,7 %) хворих. Розширені базальні краніотомічні доступи застосовано у 46 (10,5 %) випадках, птеріональну краніотомію - у 323 (73,9 %), інші доступи - у 68 (15,6 %). Техніку простого кліпування аневризми використано в 273 (57,4 %) випадках, multiple clipping з clip reconstruction - у 148 (39,0 %), інші методики - у 16 (3,6 %). Тимчасове блокування кровотоку перед процедурою кліпування АА виконано 319 (73,0 %) пацієнтам, "пілотне" кліпування - 76 (17,4 %), без проксимального контролю - 42 (9,6 %). Висновки: при виборі адекватної стратегії і тактики мікрохірургічної деваскуляризації АА ГМ слід ураховувати клінічні вияви та особливості перебігу захворювання. Вибір оптимального мікрохірургічного коридору і техніки кліпування АА залежить від анатомо-топографічних і гемодинамічних параметрів АА та ураженого нею артеріального сегмента ГМ.

Мета роботи - індивідуалізувати краніотомічний етап при операціях кліпування артеріальних аневризм (АА) головного мозку (ГМ) з урахуванням топографо- анатомічних та клінічних особливостей. Проведено ретроспективний аналіз мікрохірургічних операцій при АА ГМ у 430 пацієнтів (244 (56,7 %) жінок та 186 (43,3 %) чоловіків), котрі перебували на лікуванні в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 1998 до 2016 рр. Середній вік пацієнтів на момент встановлення діагнозу - 49 років. Комплекс діагностичних заходів передбачав клініко-неврологічне обстеження, інструментальні (нейровізуалізувальні та інвазивні) і лабораторні дослідження. В усіх хворі на момент госпіталізації мали місце клінічні вияви захворювання. Геморагічний тип перебігу був у 372 (86,5 %) хворих, із них у гострий період розриву АА ГМ прооперовано 329 (76,5 %), у "холодний" період - 43 (10,0 %). АА, котрі не рвалися (58 (13,5 %)) мали такі клінічні вияви: гостре порушення мозкового кровообігу за ішемічним типом - 20 (4,7 %) випадків, псевдотуморозний перебіг - 34 (7,9 %), асимптомні АА - 4 (0,9 %). Локалізація АА ГМ: комплекс передньої мозкової-передньої сполучної артерії - 145 (33,7 %) випадків, сегменти внутрішньої сонної артерії - 98 (22,8 %), біфуркація М1-М2-сегмента середньої мозкової артерії - 112 (26,1 %), дистальні відділи передньої мозкової артерії - 72 (16,7 %), біфуркація основної артерії - 3 (0,7 %). Проведено 94 (21,9 %) ургентні операції (за життєвими показаннями), 235 (54,6 %) термінових, 101 (23,5 %) планову. Застосовано такі краніотомічні доступи: передній міжпівкульний - у 64 (14,9 %) випадках, стандартний птеріональний - у 208 (48,4 %), розширений птеріональний - у 104 ( 24,2 %), птеріональний за типом "keyhole" - у 8 (1,9 %), орбітозигоматичний - у 6 (1,3 %), птеріональний з передньою кліноїдектомією - у 32 (7,4 %), підскроневий - у 8 ( 1,9 %). Висновки: на вибір оптимального краніотомічного доступу при операціях кліпування АА ГМ впливають тип клінічних виявів захворювання, анатомічна форма та об'єм внутрішньочерепного крововиливу, локалізація і геометричні параметри самої аневризми, анатомічне співвідношення параметрів АА з кістковими структурами основи черепа.

Мета роботи - дослідити особливості нейроофтальмологічної симптоматики у хворих з артеріальними аневризмами (АА) головного мозку (ГМ). Проаналізовано результати обстеження 70 хворих (38 (54,3 %) жінок і 32 (45,7 %) чоловіків) з АА ГМ, які перебували на лікуванні в Інституті нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України в період з 2013 до 2016 рр. Проведено комплексне обстеження хворих згідно з "Алгоритмом надання медичної допомоги пацієнтові з гострим порушенням мозкового кровообігу за типом САК" (додаток до наказу МОЗ України № 317 від 13.06.2008). Пацієнтів розподілили на дві групи: I - 13 (18,6 %) хворих з псевдотуморозним типом клінічних виявів захворювання, II - 57 (81,4 %) пацієнтів у гострий період (до 30-ї доби) геморагічного інсульту внаслідок розриву АА ГМ. Нейроофтальмологічний огляд передбачав клініко-неврологічне обстеження, візометрію, периметрію, біомікроскопію, офтальмоскопію. Стійкі порушення зорових функцій після лікування виявлено у 16 (23 %) хворих (у групі I - у 8 (61,5 %) хворих (12 очей), у групі II - у 8 (14,0 %) пацієнтів (16 очей)). Для всіх хворих у групі I було характерним поступове зниження гостроти зору у строки від 3 міс до 2 років. У 43 (75,4 %) пацієнтів у групі II мало місце "транзиторне" порушення зорових функцій щонайменше за 1 рік до геморагічної маніфестації захворювання. При розриві АА порушення зорових функцій виникало раптово в усіх хворих, у 8 (14,0 %) з них зафіксовано гемофтальм (у 2 (2 ока)), двобічний геморагічний (центральний) ретиніт (в 1 (2 ока)), двобічні застійні диски зорових нервів на початковій стадії (у 2 (4 ока)), однобічну задню оптичну ішемічну нейропатію (у 3 (3 ока)). Окорухові розлади транзиторного характеру у 35 (61,4 %) хворих у групі II були спричинені ураженням окорухового, блокового та відвідного черепних нервів. Висновки: нейроофтальмологічні вияви АА ГМ залежать від локалізації аневризми та варіанта клінічних виявів захворювання. "Транзиторні" порушення зорових функцій у хворих з АА ГМ можуть бути предикторами розриву аневризми. Розвиток задньої оптичної нейропатії при розриві АА ГМ є несприятливою ознакою щодо прогнозу відновлення зорових функцій. Мікрохірургічні втручання при АА ГМ із зовнішньою декомпресією зорових та окорухових нервів позитивно впливають на відновлення функції зору.

Цель работы - выявить особенности клинических проявлений и оперативного лечения артериальных аневризм (АА) внутренней сонной артерии (ВСА) для оптимизации их хирургического лечения. За период с 01.01.2011 г. по 31.12.2017 г. по поводу АА ВСА было прооперировано 184 пациента, из них 95 (51,6 %) женщин и 89 (48,4 %) мужчин с незначительным преобладанием женщин во всех возрастных группах. Локализация АА ВСА: клиноидный сегмент - 4 (2,2 %) случая, устье офтальмической артерии - 16 (8,7 %), устье верхней гипофизарной артерии - 2 (1,1 %), устье задней соединительной артерии - 82 (44,7 %), устье передней хориоидальной артерии - 58 (31,4 %), область бифуркации ВСА - 22 (11,9 %). Все больные обследованы с использованием физикальных, инструментальных (нейровизуализационных, функциональных) и лабораторных методов. Клинические проявления АА ВСА: разрыв АА ВСА - 154 (83,7 %) наблюдения, псевдотуморозное течение - 26 (14,1 %), асимптомные - 4 (2,2 %). При разрыве АА ВСА в 58 (31,5 %) случаях сформировались внутримозговые и/или внутрижелудочковые кровоизлияния, в 82 (44,6 %) имело место поражение черепно-мозговых нервов. Клипирование АА ВСА выполнено в 102 (55,4 %) наблюдениях, эндоваскулярная деваскуляризация - в 82 (44,6 %). Неотложные (ургентные) оперативные вмешательства проведены в 51 (27,7 %) случае, срочные - в 93 (50,5 %), плановые - в 40 (21,8 %). Хороший результат лечения достигнут у 111 (60,3 %) пациентов. Умер 21 (11,4 %) больной. Вывод: при выборе оптимального вида и срока проведения операции при АА ВСА следует учитывать: тип клинического течения заболевания, тяжесть состояния больного, морфометрические характеристики аневризмы, ВСА и ее ветвей, анатомические характеристики внутричерепного кровоизлияния, выраженность ангиоспазма.

Мета роботи - оптимізувати хірургічний етап лікування менінгіом та артеріальних аневризм (АА) навколоселярної ділянки (НСД) за результатами аналізу індивідуальних топографо-анатомічних особливостей. Проаналізовано результати діагностики та хірургічного лікування 383 хворих, з них 137 із менінгіомами НСД (97 жінок і 40 чоловіків, середній вік - 51,8 року) та 246 з АА НСД (138 жінок і 108 чоловіків, середній вік - 52,0 роки). Усіх пацієнтів прооперовано в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 01.01.2010 до 31.11.2016 р. АА вражали різні сегменти внутрішньої сонної артерії - 98 спостережень, комплекс передньої мозкової - передньої сполучної артерії - 145, біфуркацію основної артерії - 3. Складні АА зафіксовано в 52 хворих. При АА застосовано такі краніотомічні доступи: птеріональний - у 202 випадках, орбітозигоматичний - у 4, птеріональний із передньою клиноїдектомією - у 32, підскроневий - у 8; при видаленні менінгіом: субфронтальний - у 28, птеріональний - у 71, фронтоорбітозигоматичний і його варіанти - у 38 спостережень. Тотального видалення вдалося досягти у 57 хворих, субтотального - у 22, парціального - у 58. Поліпшення та збереження на до операційному рівні функції зорового нерва мало місце у 38 і 78 випадках відповідно. Відзначено поліпшення якості життя хворих (регрес неврологічного дефіциту, відновлення порушених функцій, високий ступінь соціальної адаптації). Зроблено висновки, що вибір краніотомічного доступу до АА НСД залежав від локалізації та геометричних параметрів АА щодо кісткових структур основи черепа, об'єму та розташування внутрішньочерепного крововиливу, запланованого мікрохірургічного коридору до АА і техніки деваскуляризації аневризми, а вибір оперативного доступу при менінгіомах НСД - від топографо-анатомічних особливостей пухлин, їх розмірів, співвідношенням із навколишніми невральними структурами.

Мета роботи - вивчити частоту синдрому асептичного менінгіту (САМ), описати особливості його діагностики та клінічних виявів, диференційні діагностичні критерії, а також особливості показників імунітету у хворих з кістозними менінгіомами головного мозку (КМ ГМ) із звичайним післяопераційним перебігом та розвитком САМ. Проаналізовано історії хвороби 54 хворих з КМ ГМ різної локалізації та гістологічної структури, прооперованих у відділенні позамозкових пухлин та ендоскопічної нейрохірургії ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у 2012 - 2016 рр. Імунітет оцінено у 18 пацієнтів з пухлинами ГМ різної гістоструктури (менінгіоми - у 13, гліоми низького ступеня анаплазії - у 2, високого ступеня анаплазії - у 3) із післяопераційним САМ. Проведено порівняння зі звичайним післяопераційним перебігом у 7 пацієнтів з пухлинами ГМ без розвитку САМ (менінгіоми - у 3, гліобластома - в 3, метастаз раку - в 1). Дослідження проводили на 1-шу-7-му, 8- му-14-ту, 15-ту добу і більше після операції. Фенотип лімфоцитів периферичної крові (СD3+, CD4+, CD8+, CD4+/CD8+) визначали за допомогою моноклональних антитіл (набір IMK Plus, Becton Dickinson, США) методом протокової цитометрії (FASCaliburE2085), рівень імуноглобулінів A, M та G у сироватці крові - методом простої радіальної імунодифузії в гелі за Манчіні. Функціональну активність нейтрофілів оціннювали в тесті фагоцитозу за фагоцитарною активністю і фагоцитарним числом, а також у тесті відновлення нітросинього тетразолю. До контрольної групи залучено 10 хворих із стійкою компресією корінців попереково-крижового відділу хребта. САМ мав місце у 8 (14,81 %) пацієнтів. Клінічна картина САМ розвивалася гостро на 3-тю-7-му добу після операції. У загальному аналізі крові відзначали лейкоцитоз без значних коливань, високу ШОЕ. Аналіз показників імунитету периферичної крові хворих із САМ не виявив ознак інфекційного чи автоімунного запалення. Зміни були невиразними, нетиповими і нетривалими. Показники повертались до норми протягом 3 тиж. Предикторами ризику розвитку САМ у доопераційний період є такі лабораторні показники, як зменшення кількості лімфоцитів та еозинофілів, збільшення кількості моноцитів у периферичній крові. Розвиток САМ є найвірогіднішим у разі конвекситальної локалізації КМ ГМ (лікворні шляхи, шлуночки великого мозку та задня черепна яма) і наявності пухлин з різними гістологічними варіантами (анапластичні КМ ГМ, гліальні пухлини з кистозним компонентом, некрозом та розпадом тканини пухлини). Висновки: радикальне видалення КМ ГМ, запобігання потраплянню кістозної рідини в лікворні шляхи, раціональне використання глюкокортикоїдів протягом перших 5 - 10 днів після операції надають змогу значно знизити частоту розвитку САМ. При появі ознак менінгіту обов'язковим є його диференціація з бактеріальним менінгітом та лікування для виведення кістозних компонентів з ліквору і зменшення запальної реакції оболонок великого мозку за допомогою глюкокортикоїдів.

Критична ішемія нижніх кінцівок (КІ НК) - небезпечний для життя стан, який часто призводить до інвалідізації та смерті. Одним із можливих шляхів оптимізації ендоваскулярного лікування КІ НК є використання стентів. Наведено результати низки метааналізів досліджень використання різних типів стентів у різних сегментах аретеріального русла НК, порівняння стентування з іншими методами хірургічного та ендоваскулярного лікування. Застосування стентів з медикаментозним покриттям у стегново-підколінному сегменті поліпшує результати лікування КІ НК у порівнянні з іншими методами реваскуляризації. Рекомендовано імплантацію стентів з медикаментозним покриттям у гомілковому сегменті у разі коротких локальних уражень.

Для прямої реваскуляризації при критичній ішемії нижніх кінцівок використовують ендоваскулярні, відкриті хірургічні та гібридні втручання. Показання до використання певних методів операцій є предметом дискусії. У 2007 р. було прийнято TransAtlantic Inter Society Consensus for the Management of Peripheral Arterial Disease (TASC II), в якому наведено показання до ендоваскулярного та хірургічного лікування уражень периферичних артерій. Як свідчить клінічна практика, багато пацієнтів з критичною ішемією нижніх кінцівок мають ураження судинного русла типу С і D за класифікацією TASC II, які потребують хірургічного втручання. З різних причин у пацієнтів може не бути альтернативи у вигляді відкритої операції і ендоваскулярне втручання - єдиний можливий спосіб реваскуляризації. Наведено результати порівняльних досліджень ендоваскулярних та відкритих хірургічних методів для реваскуляризації у стегново-підколінному сегменті, зокрема у разі уражень типу С і D. Незважаючи на рекомендації щодо використання ендоваскулярних та хірургічних методів залежно від типу ураження за класифікацією TASC II, немає доказів переваги тих чи тих методів реваскуляризації стегново-підколінного сегмента. Для визначенння місця різних методів реваскуляризації у лікуванні пацієнтів з ураженнями стегново-підколінного сегмента необхідно провести великі рандомізовані дослідження впливу на результати лікування розташування зони судинного ураження, ступеня захворювання, наявності та локалізації гнійно-некротичних уражень, супутньої патології.

Мета роботи - оцінити ефективність ендоваскулярних технологій у лікуванні гострого ішемічного інсульту в умовах багатопрофільного стаціонару. Невідкладне ендоваскулярне лікування при гострому ішемічному інсульті в каротидній системі проведено у 2015 - 2017 рр. 15 хворим, які перебували на стаціонарному лікуванні в клінічній лікарні швидкої медичної допомоги м. Львів: 6 - тромбектомію із застосуванням стент-ретриверів, 2 - тромбоаспірацію (2017), 7 - внутрішньоартеріальний тромболізис (2015 - 2016). У 4 пацієнтів, у яких застосовано механічну тромбектомію, та у 2 після тромбоаспірації досягнуто задовільної реканалізації артерії (75,0 %). із 7 пацієнтів, яким проведено як первинний, так і bridging внутрішньоартеріальний тромболізис, задовільної реканалізації досягнуто у 3 (42,9 %). На прикладі 2 клінічних випадків, які ілюструють деякі з можливих невдач при проведенні механічної тромбектомії проаналізовано, як використані методики узгоджуються з чинними міжнародними рекомендаціями щодо ендоваскулярного лікування пацієнтів з гострим ішемічним інсультом. Висновки: ендоваскулярне лікування ішемічного інсульту є високо безпечним та ефективним. Усі втручання пацієнтам із тромботичними оклюзіями екстракраніальних і проксимальних сегментів інтракраніальних артерій у нашій клініці проведено відповідно до міжнародних рекомендацій, що у 2017 р. дало змогу досягти задовільного ступеня реперфузії (2b/3 за шкалою Modified Treatment in Cerebral Ischaemia) у більшості випадків при виконанні тромбоаспірації або тромбектомії із застосуванням стент-ретриверів. Внутрішньоартеріальний тромболізис сприяв реперфузії 2b/3 за шкалою Modified Treatment in Cerebral Ischaemia у 42,9 % випадків, що свідчить про його меншу ефективність.

Мета роботи - оптимізувати тактику хірургічного лікування менінгіом навколоселярної локалізації з поширенням у канал зорового нерву. Проаналізовано результати хірургічного лікування 93 хворих (31 (33,3 %) чоловік та 62 (66,7 %) жінки) із менінгіомами навколоселярної локалізації з поширенням у канал зорового нерва. Середній вік пацієнтів становив (54,6 +- 5,3) року. інвазію пухлини в канал зорового нерва виявляли на етапі доопераційного планування за допомогою магнітно-резонансної томографії (у 39 (41,9 %) спостереженнях) та як інтраопераційну знахідку (у 54 (58,1 %)). Відповідно до цього за методикою оперативних втручань матеріал розподілено на дві клінічні підгрупи: в першій проводили ранню екстрадуральну декомпресію зорового нерва, в другій - під час чи після видалення пухлини. Радикальність оперативних втручань: тотальне видалення - 34 (36,6 %) випадки, субтотальне - 19 (20,4 %), парціальне - 40 (33,0 %). Поліпшення функції зорового нерва відзначено у 28 (30,1 %) прооперованих хворих, погіршення - у 16 (17,2 %), у решти - без змін. Кількість хворих з якістю життя за індексом Карновського понад 80 зросла із 75 (80,6 %) при госпіталізації до 84 (90,3 %) на момент виписки. Висновки: хірургічне видалення менінгіом навколоселярної локалізації часто ускладнене поширенням пухлини в канал зорового нерва. Виконання кісткової декомпресії каналу зорового нерва - необхідний та важливий етап хірургічного втручання, що забезпечує збереження функції зорового нерва та радикальність операції.