Мета роботи - оптимізувати хірургічний етап лікування менінгіом та артеріальних аневризм (АА) навколоселярної ділянки (НСД) за результатами аналізу індивідуальних топографо-анатомічних особливостей. Проаналізовано результати діагностики та хірургічного лікування 383 хворих, з них 137 із менінгіомами НСД (97 жінок і 40 чоловіків, середній вік - 51,8 року) та 246 з АА НСД (138 жінок і 108 чоловіків, середній вік - 52,0 роки). Усіх пацієнтів прооперовано в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 01.01.2010 до 31.11.2016 р. АА вражали різні сегменти внутрішньої сонної артерії - 98 спостережень, комплекс передньої мозкової - передньої сполучної артерії - 145, біфуркацію основної артерії - 3. Складні АА зафіксовано в 52 хворих. При АА застосовано такі краніотомічні доступи: птеріональний - у 202 випадках, орбітозигоматичний - у 4, птеріональний із передньою клиноїдектомією - у 32, підскроневий - у 8; при видаленні менінгіом: субфронтальний - у 28, птеріональний - у 71, фронтоорбітозигоматичний і його варіанти - у 38 спостережень. Тотального видалення вдалося досягти у 57 хворих, субтотального - у 22, парціального - у 58. Поліпшення та збереження на до операційному рівні функції зорового нерва мало місце у 38 і 78 випадках відповідно. Відзначено поліпшення якості життя хворих (регрес неврологічного дефіциту, відновлення порушених функцій, високий ступінь соціальної адаптації). Зроблено висновки, що вибір краніотомічного доступу до АА НСД залежав від локалізації та геометричних параметрів АА щодо кісткових структур основи черепа, об'єму та розташування внутрішньочерепного крововиливу, запланованого мікрохірургічного коридору до АА і техніки деваскуляризації аневризми, а вибір оперативного доступу при менінгіомах НСД - від топографо-анатомічних особливостей пухлин, їх розмірів, співвідношенням із навколишніми невральними структурами.

Мета роботи - дослідити особливості клінічної відповіді під час хірургічного лікування хвороби Паркінсона (ХП) із леводопа-індукованими дискінезіями (ЛІД) деструктивними стереотаксичними втручаннями у проекції вентроінтермедіального ядра таламуса (Vim). Спостерігали 10 пацієнтів із ХП, яким виконали вентроінтермедіальну таламотомію (Vim-таламотомію) з приводу резистентного тремору, який поєднувався з початковими ЛІД (група 1). У дослідження було залучено 8 пацієнтів, у яких констатовано розвиток ЛІД за катамнестичного спостереження після Vim-таламотомії, виконаної раніше з приводу тремтіння (група 2). У групі 1 після Vim-таламотомії у 9 пацієнтів спостерігали припинення ЛІД у контралатеральних кінцівках. У всіх пацієнтів групи 2 виявлено спільне клінічне спостереження: ЛІД маніфестували на іпсилатеральному боці до раніше виконаної Vim-таламотомії, тоді як на контралатеральному боці вони не розвивалися. Такі очевидні антидискінетичні ефекти наших Vim-таламотомій суперечать сучасним уявленням про анатомо-патофізіологічні особливості ЛІД. Зроблено висновки, що наявність антидискінетичного ефекту під час виконання Vim-таламотомії пацієнтам із ХП вентроорального ядра таламуса (Vop). Розташування вогнища деструкції у двох суміжних ядрах Vim/Vop є можливим за локалізації стереотаксичної мішені на 3 мм дозаду від серединнокомісуральної точки та/або за умови діагональної траєкторії електрода з неізольованим кінчиком завдовжки 4 мм. З огляду на позитивний ефект на симптомокомплекс тремор-ЛІД, Vim/Vop-таламотомію можна рекомендувати як операцію вибору пацієнтам із відповідним фенотипом ХП.

Однією із найпоширеніших причин смертності населення є інсульти, які в більшості країн посідають третє місце серед причин смертності. Поширеність інсультів в Україні одна з найбільших в Європі - 282,3 випадку на 100 тис. населення, або близько 100 тис. щорічно. Проаналізовано дані МОЗ України, низки лікувальних установ України та м. Київ щодо лікування хворих з інсультами. Показано можливості та перспективи надання медичної допомоги хворим із інсультами у м. Київ та Україні, враховуючи наявні медичні ресурси та ефективне їх використання. Аналіз сучасного стану надання медичної допомоги хворим із гострими порушеннями мозкового кровообігу виявив, що використання нейрохірургічних служб у м. Київ та Україні, які мають необхідне обладнання, штат, кадри, служби ургентної допомоги, після незначної реорганізації надасть змогу найближчим часом забезпечити невідкладну допомогу хворим із інсультами.

Критична ішемія нижніх кінцівок (КІ НК) - небезпечний для життя стан, який часто призводить до інвалідізації та смерті. Одним із можливих шляхів оптимізації ендоваскулярного лікування КІ НК є використання стентів. Наведено результати низки метааналізів досліджень використання різних типів стентів у різних сегментах аретеріального русла НК, порівняння стентування з іншими методами хірургічного та ендоваскулярного лікування. Застосування стентів з медикаментозним покриттям у стегново-підколінному сегменті поліпшує результати лікування КІ НК у порівнянні з іншими методами реваскуляризації. Рекомендовано імплантацію стентів з медикаментозним покриттям у гомілковому сегменті у разі коротких локальних уражень.

Цель работы - изучить возможность улучшения результатов эмболизации селезеночной артерии (ЭСА) как метода вторичной профилактики путем модификации технологии эмболизации. Проанализированы результаты применения ЭСА в качестве метода вторичной профилактики у 90 пациентов, перенесших от 1 до 8 эпизодов кровотечения (в среднем 2,93 на 1 пациента). Пациентов распределили на две группы. В 1-й группе (n = 35) применяли "стандартную" ЭСА спиралями типа Гиантурко, во 2-й группе (n = 55) - модифицированную технологию эмболизации "мягкими" спиралями для повышения эффекта редукции кровотока в селезеночной артерии. Отдаленные результаты (контрольная точка "12 мес") удалось проследить у 76 (85 %) пациентов. Стабильный результат вторичной профилактики (контрольная точка "12 мес") достигнут у 81,8 % пациентов 2-й группы, или на 21,8 % чаще, чем в 1-й группе. Технология компактной или "облачной" эмболизации позволила уменьшить количество случаев реканализации селезеночной артерии и обусловленных ею фатальных рецидивов варикозного кровотечения с 10 до 3, или на 25 %, а летальность - с 28,6 до 3,6 %. Сделан вывод, что модифицированная методика "облачной" эмболизации с использованием "мягких" спиралей позволяет достичь длительного и стойкого эффекта редукции селезеночного артериального кровотока, существенно снизить риск развития реканализации и фатальных эпизодов варикозного кровотечения у пациентов с клинически значимой портальной гипертензией.

Приведено клиническое наблюдение пациента, проходившего лечение в нейрохирургическом отделении Запорожской областной клинической больницы. Больной обратился с жалобами на головную боль, головокружение, шаткость, периодически онемение и слабость в правой руке. Жалобы усиливались при физической работе и активном использовании правой руки. Проведена компьютерая томография с ангиографией (Toshiba Asteion 64 slices). Выявлен функционирующий стент левой подключичной артерии, критический протяженный стеноз брахиоцефального ствола и малый стеноз устья общей сонной артерии слева. Выполнено стентирование брахиоцефального ствола с переходом в общую сонную артерию с использованием дистальной противоэмболической защиты. Результат стентирования - оптимальный. Пациент отмечает регресс проявлений вестибуло-атактического синдрома, а также признаков приходящей ишемии верхней конечности. При контрольном осмотре через месяц после операции установлен регресс общемозговой симптоматики и цефалгического синдрома. Стентирование брахиоцефального ствола феморальным доступом эффективно. Использование устройств дистальной противоэмболической защиты повышает безопасность вмешательства. Применение дополнительного направляющего микропроводника позволяет безопасно проводить устройства дистальной противоэмболической защиты через изгибы сосудистого русла с острыми углами.

Мета роботи - вивчити поширеність фузиформних аневризм (ФА) серед артеріальних аневризм (АА) судин головного мозку (СГМ) та їх структуру. Проаналізовано дані 1650 хворих з АА СГМ за період із січня 2007 р. до грудня 2017 р. У 79 хворих були ФА, з них у одного - 2. Серед хворих були 43 чоловіки та 36 жінок віком від 14 до 74 років. Більше половини (53 %) пацієнтів були молодше 50 років. Аневризми первинно виявлено за даними методів нейровізуалізації (спіральної комп'ютерної та магнітно-резонансної томографії). Всім хворим проводили селективну церебральну ангіографію. Встановлено, що ФА трапляються рідше, ніж інші АА. У нашому дослідженні - у 4,78 % випадків. ФА частіше локалізувались у вертебробазилярному басейні - 41 випадок, ніж у каротидному - 39. Найчастіше ФА локалізувалася в сегментах основної (n = 30), внутрішньої сонної (n = 17) і середньої мозкової (n = 14) артерій, рідше - в сегментах хребтової (n = 6), задньої мозкової (n = 5), передньої мозкової (n = 7), задньої сполучної (n = 1) артерій. У 65 випадках ФА виявлено як самостійну патологію, у 10 - разом із мішкоподібними аневризмами (МПА). У 4 хворих спостерігали екстракраніальні стенози судин в інших басейнах. Зроблено висновки, що ФА - рідкісне захворювання СГМ. Частіше бувають самостійними, рідше поєднуються з МПА та стенозами СГМ. Частіше виявляють у осіб середнього віку, переважно в осіб чоловічої статі. Найчастішою локалізацією ФА є основна (37,5 %) та внутрішня сонна (21,25 %) артерія.

Мета роботи - поліпшити результати лікування пацієнтів із перивентрикулярними олігоастроцитомами. Олігоастроцітоми (ОА) головного мозку II ступеня анаплазії виявлено у 16 пацієнтів, III ступеня - у 65. Діагностичний алгоритм передбачав аналіз даних комп'ютерної, магнітно-резонансної та однофотонної емісійної комп'ютерної томографії у нативних режимах і з контрастним підсиленням. Як джерело лазерного випромінування використовували напівпровідниковий лазер "Ліка-хірург" (з довжиною хвилі 0,808 і 1,47 мкм, потужністю 30 і 7 Вт). Навігаційний супровід оперативних втручань здійснювали із застосуванням системи хірургічної навігації Medtronic StealthStation TREON Plus (Medtronic, США). У 27 хворих з ОА виявлено переважання олігодендрогліального компонента, у 28 - астроцитарного, у 26 - умовно однакове представництво клітин обох компонентів. Тотальне видалення проведено у 55 пацієнтів, субтотальне - у 26. У доопераційний період якість життя >= 80 % за індексом Карновського встановлено у 34 пацієнтів, у післяопераційний - у 77 (95,1 %). Зроблено висновок, що диференційоване використання лазерних технологій і навігаційного супроводу з урахуванням структурних особливостей ОА з перивентрикулярним ростом надають змогу оптимізувати хірургічну тактику та провести радикальне видалення пухлини з мінімальною травматизацією оточувальних невральних структур.

Мета роботи - поліпшити результати лікування хворих з артеріовенозними мальформаціями склепіння черепа. Проаналізовано результати лікування трьох хворих (двох чоловіків віком 27 і 36 років та однієї жінки віком 32 роки) із посттравматичними артеріовенозними сполуками склепіння черепа. Основним методом верифікації діагнозу була селективна церебральна ангіографія (ЦАГ). В двох випадках застосовано комбіноване лікування - ендоваскулярну емболізацію (ЕЕ) та видалення сполуки, в одному - лише ЕЕ. В усіх випадках появі клінічних виявів передувала локальна травма з пошкодженням м'яких тканин склепіння черепа. В усіх пацієнтів сполука локалізувалася по середній лінії в проекції пересічення сагітального та коронарного швів. Тривалість періоду між появою клінічних симптомів і проведенням оперативного втручання: в двох випадках - 3 роки, в одному - 30 років. При ЦАГ в усіх випадках переважним джерелом заповнення співустя була поверхнева скронева артерія, яка утворювала анастомози з контралатеральною поверхневою скроневою і середньою менінгеальною артерією, а також з менінгеальними гілками очної артерії. В двох випадках співустя було представлене аномально розширеною ангіоматозною сіткою з дрібних артерій без видимого прямого артеріовенозного дренажу, в одному випадку це був прямий артеріовенозний шунт. У всіх випадках проведено ЕЕ співустя, в двох випадках - видалення співустя. Ускладнень під час виконання втручання не було. Досягнуто повного роз'єднання співустя з гарним косметичним ефектом. Зроблено висновки, що посттравматичні артеріовенозні сполуки склепіння черепа є гетерогенними за будовою. Вибір оптимальної тактики лікування залежить від типу будови сполуки. У разі прямих артеріовенозних шунтів методом вибору має бути ендоваскулярне роз'єднання, за наявності розгалуженої ангіоматозної сітки емболізацію необхідно доповнювати видаленням сполуки.

Мета роботи - поліпшити результати хірургічного лікування хворих з метастатичним ураженням гіпофіза. Проаналізовано результати лікування 35 пацієнтів, прооперованих з приводу метастазів у гіпофіз у ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 2005 до 2015 рр. Діагноз "пітуїтарний метастаз" гістологічно підтверджено в усіх хворих. На момент звернення в установу у 23 хворих мала місце та чи та стадія ракової хвороби. Найчастішою первинною пухлиною був рак легень (34,3 %), молочних залоз (22,9 %), нирки (8,6 %), прямої кишки, простати, крові (всі по 5,7 %). У 27 (77,2 %) хворого операції виконано транссфеноїдальним доступом, у 8 (22,8 %) - транскраніальним. Видалення об'ємного утворення гіпофіза з різним ступенем радикальності виконано у 30 (85,8 %) пацієнтів, внутрішньомозкової пухлини та об'ємного утворення турецького сідла - у 3 (8,6 %). Діагностичну біопсію проведено у 2 (5,6 %) пацієнтів. Тотального видалення пітуїтарного метастазу досягнуто у 7 (20,0 %) хворих, субтотального - у 17 (48,6 %), часткового - у 9 (25,7 %). Кращі показники радикальності оперативного втручання мали місце у хворих з незначною кровоточивістю та щільністю метастатичного ураження, без поширення в кавернозний синус. Позитивна динаміка якості життя хворих після хірургічного лікування була пов'язана із регресом зорових порушень, локального больового синдрому, меншою мірою - з регресом окорухових порушень. Висновки: основними показаннями до оперативного втручання з приводу метастазу в гіпофіз є симптомний перебіг захворювання, необхідність верифікації гістологічного діагнозу за відсутності онкологічного анамнезу або первинного вогнища пухлини. Найближчі результати хірургічного лікування хворих із метастазами в гіпофіз свідчать про необхідність ретельного відбору пацієнтів та поліпшення стану хворих унаслідок усунення або зменшення неврологічної симптоматики.

Мета роботи - проаналізувати найближчі результати хірургічного лікування хворих з менінгіомами параселярної локалізації (МПСЛ). Проведено аналіз найближчих результатів хірургічного лікування 137 хворих із МПСЛ. Осіб чоловічої статі було 40 (29,2 %), жіночої статі - 97 (70,8 %). Середній вік становив (51,8 +- 0,9) року. Критерії відбору: менінгіоми горбка турецького сідла, малого крила основної кітки та переднього нахиленого відростка, медіальних відділів великого крила та латеральної стінки кавернозного синуса. При виборі доступу ураховували розміри пухлини, локалізацію та співвідношення з оточуючими невральними структурами. Найближчі результати лікування МПСЛ були задовільними. Тотального видалення вдалося досягнути у 57 (41,6 %) хворих, субтотального - у 77 (56,2 %), парціального - у 3 (2,2 %). Функція зорового нерва поліпшилася у 38 (27,7 %) хворих. Поліпшення якості життя хворих було зумовлене регресом неврологічного дефіциту, зникненням функційних розладів, високим ступенем соціальної адаптації. Висновки: видалення МПСЛ завдяки застосуванню комбінованого фронтотемпороорбітозигоматичного доступу відповідає сучасним вимогам нейрохірургії. Використання комбінованого доступу дає змогу проводити ефективне максимальне видалення МПСЛ та запобігає травматизації оточуючих мозкових структур.

Мета роботи - вивчити частоту синдрому асептичного менінгіту (САМ), описати особливості його діагностики та клінічних виявів, диференційні діагностичні критерії, а також особливості показників імунітету у хворих з кістозними менінгіомами головного мозку (КМ ГМ) із звичайним післяопераційним перебігом та розвитком САМ. Проаналізовано історії хвороби 54 хворих з КМ ГМ різної локалізації та гістологічної структури, прооперованих у відділенні позамозкових пухлин та ендоскопічної нейрохірургії ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у 2012 - 2016 рр. Імунітет оцінено у 18 пацієнтів з пухлинами ГМ різної гістоструктури (менінгіоми - у 13, гліоми низького ступеня анаплазії - у 2, високого ступеня анаплазії - у 3) із післяопераційним САМ. Проведено порівняння зі звичайним післяопераційним перебігом у 7 пацієнтів з пухлинами ГМ без розвитку САМ (менінгіоми - у 3, гліобластома - в 3, метастаз раку - в 1). Дослідження проводили на 1-шу-7-му, 8- му-14-ту, 15-ту добу і більше після операції. Фенотип лімфоцитів периферичної крові (СD3+, CD4+, CD8+, CD4+/CD8+) визначали за допомогою моноклональних антитіл (набір IMK Plus, Becton Dickinson, США) методом протокової цитометрії (FASCaliburE2085), рівень імуноглобулінів A, M та G у сироватці крові - методом простої радіальної імунодифузії в гелі за Манчіні. Функціональну активність нейтрофілів оціннювали в тесті фагоцитозу за фагоцитарною активністю і фагоцитарним числом, а також у тесті відновлення нітросинього тетразолю. До контрольної групи залучено 10 хворих із стійкою компресією корінців попереково-крижового відділу хребта. САМ мав місце у 8 (14,81 %) пацієнтів. Клінічна картина САМ розвивалася гостро на 3-тю-7-му добу після операції. У загальному аналізі крові відзначали лейкоцитоз без значних коливань, високу ШОЕ. Аналіз показників імунитету периферичної крові хворих із САМ не виявив ознак інфекційного чи автоімунного запалення. Зміни були невиразними, нетиповими і нетривалими. Показники повертались до норми протягом 3 тиж. Предикторами ризику розвитку САМ у доопераційний період є такі лабораторні показники, як зменшення кількості лімфоцитів та еозинофілів, збільшення кількості моноцитів у периферичній крові. Розвиток САМ є найвірогіднішим у разі конвекситальної локалізації КМ ГМ (лікворні шляхи, шлуночки великого мозку та задня черепна яма) і наявності пухлин з різними гістологічними варіантами (анапластичні КМ ГМ, гліальні пухлини з кистозним компонентом, некрозом та розпадом тканини пухлини). Висновки: радикальне видалення КМ ГМ, запобігання потраплянню кістозної рідини в лікворні шляхи, раціональне використання глюкокортикоїдів протягом перших 5 - 10 днів після операції надають змогу значно знизити частоту розвитку САМ. При появі ознак менінгіту обов'язковим є його диференціація з бактеріальним менінгітом та лікування для виведення кістозних компонентів з ліквору і зменшення запальної реакції оболонок великого мозку за допомогою глюкокортикоїдів.

Мета роботи - визначити клінічне значення однобічної стереотаксичної радіочастотної палідотомії (ОСРП) у пацієнтів із хворобою Паркінсона (ХП), ускладненою леводопа-індукованими дискінезіями (ЛІД) та моторними флуктуаціями (МФ) через тиждень та 1 рік після операції. За період з 2008 до 2016 рр. ОСРП було виконано 16 пацієнтам (7 чоловікам та 9 жінкам віком від 48 до 73 років, середній вік - 56 років) із ХП, ускладненою ЛІД та МФ. Динаміку симптомів захворювання інтерпретували за допомогою окремих розділів та пунктів уніфікованої рейтингової шкали оцінки тяжкості паркінсонізму UPDRS. Середня вираженість ЛІД на контралатеральному боці через тиждень після ОСРП знизилася на 87,8 %, а через 1 рік різниця із доопераційним статусом становила 85,4 %. Відповідні показники аксіальних дискінезій дорівнювали 65,3 та 42,0 %. Вираженість ЛІД на іпсилатеральному боці після ОСРП знизилася на 25,0 %, а через 1 рік - збільшилася на 10,0 % порівняно із доопераційним рівнем. Через тиждень після палідотомії констатовано зниження вираженості МФ на 32,2 %, через 1 рік цей показник становив 12 %. Вираженість тремору спокою на контралатеральному боці знизилася через тиждень на 70,0 %, через 1 рік різниця із доопераційним статусом дорівнювала 60,0 %. Показники контралатеральної гіпокінезії становили відповідно 28,6 і 14,3 %. Контралатеральна ригідність зменшилася через тиждень на 71,4 %, а через 1 рік - суттєво не змінилася. Тремор, ригідність та гіпокінезія на іпсилатеральному боці не змінилися через тиждень після втручання, а за результатами контрольного огляду - несуттєво прогресували, що можна пояснити загальним прогресуванням захворювання. Позитивного або негативного впливу ОСРП на постуральні порушення не виявлено. Минущі мовні порушення відзначено у 2 (12,5 %) випадках. У 2 (12,5 %) пацієнтів спостерігали транзиторний парез лицьової мускулатури на контралатеральному боці. Висновки: найбільш наочним ефектом ОСРП при ХП є контроль ЛІД на контралатеральному боці, що спостерігається протягом щонайменше року після операції. Позитивні ефекти щодо аксіальних дискінезій через 1 рік після операції частково виснажуються, тоді як вплив на ЛІД на іпсилатеральному боці є незначним і нетривалим. Ефекти операції щодо МФ помірно знижуються протягом року. Відчутним та сталим є вплив ОСРП на контралатеральні тремор, ригідність та гіпокінезію. Явища неврологічного дефіциту після ОСРП є транзиторними.

Цель работы - улучшить результаты каротидного стентирования за счет оптимизации выбора метода и инструментов противоэмболической защиты и дизайна каротидного стента в зависимости от характеристик атеросклеротической бляшки и морфологии сонных артерий. В эндоваскулярном центре Днепропетровской областной клинической больницы имени И. И. Мечникова за последние 15 лет выполнено 479 каротидных стентирований экстракраниальных сегментов сонных артерий у 411 пациентов в возрасте от 41 до 82 лет. Все операции проведены с использованием разных типов противоэмболических систем защиты (дистального, проксимального или их сочетания) и дизайна каротидных стентов. Установлены высокая эффективность и низкий уровень осложнений каротидного стентирования. Послеоперационная смертность составила 0,73 %. Интраоперационные эмболические осложнения отмечены в 0,73 % наблюдений, реперфузионный синдром - в 1,7 %, местные осложнения в месте пункции бедренной артерии - в 1,95 %. Ипсилатеральный ишемический инсульт развился в 2 (0,49 %) случаях в течение первых 30 дней наблюдения после каротидного стентирования и в 4 (0,97 %) - в течение 5 лет. Вывод: эндоваскулярные методы в лечении стенозов экстракраниальных отделов внутренних сонных артерий являются эффективными и ассоциируются с небольшим риском осложнений, который можно уменьшить за счет дифференцированного выбора инструментов и методов противоэмболической защиты, дизайна каротидных стентов с учетом характеристик атеросклеротической бляшки и морфологии сонных артерий.

Мета роботи - визначити оптимальну тактику ендоваскулярної оклюзії гігантської мішкоподібної аневризми супракліноїдного відділу правої внутрішньої сонної артерії (ВСАпр.), від якої відходить права середня мозкова артерія (СМАпр.), на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр. і деконструкції кліноїдного відділу ВСАпр. за допомогою мікроспіралей зі збереженням адекватної перфузії в басейні СМАпр.. Проаналізовано результати хірургічного лікування ендоваскулярної емболізації гігантських внутрішньочерепних аневризм, які не розірвалися, на тлі супутнього стенозу ВСА (два схожі випадки у власній практиці). В усіх випадках незалежно від ступеня стенозу ВСА виконано ізольовану койлінг-оклюзію аневризми. Стентування стенозованої ділянки ВСА не проводили. Наведено результати комбінованого 3-етапного хірургічного лікування (bypass, ендоваскулярна койлінг-оклюзія аневризми ВСА, деконструкція ВСА) пацієнтки з гігантською мішкоподібною аневризмою супракліноїдного відділу ВСАпр., від якої відходить СМАпр., на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр.. Через 3 міс стан пацієнтки був соматично задовільним. Неврологічно: зберігався вихідний помірний парез відвідного нерва справа. Пацієнтці рекомендували динамічне спостереження з проведенням магнітно-резонансної томографії головного мозку та церебральної ангіографії через 6 та 12 міс. Аналіз результату комбінованого хірургічного лікування при поєднаній патології судин головного мозку (мішкоподібна аневризма, стеноз ВСАпр., стеноз СМАпр.) показав, що хірургічна тактика була виправданою і може застосовуватись як метод лікування за згаданої патології.

Гостре порушення мозкового кровообігу залишається однією із головних причин смертності та інвалідності. Захворюваність на гострий інсульт аналогічна захворюваності на гострий коронарний синдром, але прогноз для пацієнта, який переніс інсульт, є значно гіршим. Дедалі більше наукових даних підтверджують, що принаймні 30 - 50 % (можливо, більше - це залежить від діагностичного підходу) ішемічних інсультів спричинені кардіологічною патологією (фібриляція передсердь, набуті або вроджені вади серця, інфекційний ендокардит тощо). Ще більша кількість пацієнтів мають супутню кардіологічну патологію, яка, якщо не є причиною, то погіршує перебіг і прогноз пацієнта із гострим порушенням мозкового кровообігу (ГПМК). Тому важливим та актуальним є визначення особливостей ведення таких хворих із урахуванням коморбідної патології і співпраця лікарів різних спеціальностей. У гострий період інсульту ведення пацієнтів із гіпертонічною хворобою, фібриляцією передсердь та іншою кардіальною патологією має особливості. Тактика кардіолога залежить від виду інсульту - ішемічний чи геморагічний. Правильний та своєчасний вибір гіпотензивної або антикоагулянтної терапії може істотно вплинути на перебіг ГПМК та прогноз для пацієнта. У хворих із перенесеним інсультом важливо визначити етіологічний чинник. За наявності кардіологічної патології, яка є причиною емболії, призначають антикоагулянти для профілактики повторних інсультів. Ефективна діагностика та лікування серцевих захворювань можуть сприяти як профілактиці інсульту, так і поліпшенню його прогнозу. Наведено огляд літератури щодо особливостей ведення кардіологічної патології у хворих, які перенесли інсульт або транзиторну ішемічну атаку. Розглянуто особливості лікування гіпертонічної хвороби в гострий період інсульту та постінсультний період, зокрема особливості статинотерапії. Висвітлено принципи призначення оральних антикоагулянтів при фібриляції передсердь у пацієнтів з гострим порушенням мозкового кровообігу. Описана медикаментозна профілактика інсульту при фібриляції передсердь. Приділено увагу питанню потрійної терапії (подвійна антитромбоцитарна та оральний антикоагулянт).

Мета роботи - проаналізувати найближчі результати хірургічного лікування хворих із супратенторіальними пухлинами мозку (СПГМ) з інсультоподібним перебігом. Вивчено найближчі результати хірургічного лікування 176 хворих із СПГМ з інсультоподібним перебігом, які перебували на стаціонарному лікуванні в клініці невідкладної нейрохірургії лікарні швидкої медичної допомоги м. Києва у період з 2008 до 2015 рр. Вік пацієнтів становив від 20 до 70 років, середній вік - (53,7 +- 13,4) року. Осіб чоловічої статі було 104 (59,1 %), жіночої - 72 (40,9 %). Внутрішньомозкові пухлини діагностовано у 156 (88,6 %) випадках, метастатичне ушкодження головного мозку - у 35 (19,9 %), позамозкові пухлини - у 20 (11,4 %). Пацієнтів розподілили на дві групи залежно від порушення мозкового кровообігу (ПМК): група I - 103 хворих з ПМК за геморагічним типом, група II - 73 хворих з ПМК за ішемічним типом. У ранній післяопераційний період для виявлення післяопераційних ускладнень та оцінки радикальності хірургічного лікування всім пацієнтам проводили комп'ютерну та/або магнітно-резонансну томографію. Обов'язковим був офтальмологічний огляд до та після операції. Тотально видалено пухлини у 68 (38,6 %) хворих, субтотально - у 82 (46,6 %), парціально - у 26 (14,8 %). У всіх спостереженнях якість життя до операції за індексом Карновського була менше 70 балів, після операції кількість таких хворих зменшилася до 36 (20,5 %). Поліпшення якості життя хворих зумовлено регресом неврологічного дефіциту, усуненням функційних розладів, кращим ступенем соціальної адаптації. Висновки: основним критерієм успішного хірургічного лікування СПГМ з інсультоподібним перебігом є виживання хворих при високій радикальності хірургічного втручання та задовільних показниках якості життя в післяопераційний період. На обсяг видалення СПГМ впливали розмір ураження, його локалізація, патогістологічна характеристика пухлин. Лікувальна тактика у хворих із СПГМ з інсультоподібним перебігом має грунтуватися на індивідуальному підході. Адекватне хірургічне видалення пухлин і гематоми поліпшує якість життя у більшості хворих (79,5 %).

Мета роботи - дослідити особливості нейроофтальмологічної симптоматики у хворих з артеріальними аневризмами (АА) головного мозку (ГМ). Проаналізовано результати обстеження 70 хворих (38 (54,3 %) жінок і 32 (45,7 %) чоловіків) з АА ГМ, які перебували на лікуванні в Інституті нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України в період з 2013 до 2016 рр. Проведено комплексне обстеження хворих згідно з "Алгоритмом надання медичної допомоги пацієнтові з гострим порушенням мозкового кровообігу за типом САК" (додаток до наказу МОЗ України № 317 від 13.06.2008). Пацієнтів розподілили на дві групи: I - 13 (18,6 %) хворих з псевдотуморозним типом клінічних виявів захворювання, II - 57 (81,4 %) пацієнтів у гострий період (до 30-ї доби) геморагічного інсульту внаслідок розриву АА ГМ. Нейроофтальмологічний огляд передбачав клініко-неврологічне обстеження, візометрію, периметрію, біомікроскопію, офтальмоскопію. Стійкі порушення зорових функцій після лікування виявлено у 16 (23 %) хворих (у групі I - у 8 (61,5 %) хворих (12 очей), у групі II - у 8 (14,0 %) пацієнтів (16 очей)). Для всіх хворих у групі I було характерним поступове зниження гостроти зору у строки від 3 міс до 2 років. У 43 (75,4 %) пацієнтів у групі II мало місце "транзиторне" порушення зорових функцій щонайменше за 1 рік до геморагічної маніфестації захворювання. При розриві АА порушення зорових функцій виникало раптово в усіх хворих, у 8 (14,0 %) з них зафіксовано гемофтальм (у 2 (2 ока)), двобічний геморагічний (центральний) ретиніт (в 1 (2 ока)), двобічні застійні диски зорових нервів на початковій стадії (у 2 (4 ока)), однобічну задню оптичну ішемічну нейропатію (у 3 (3 ока)). Окорухові розлади транзиторного характеру у 35 (61,4 %) хворих у групі II були спричинені ураженням окорухового, блокового та відвідного черепних нервів. Висновки: нейроофтальмологічні вияви АА ГМ залежать від локалізації аневризми та варіанта клінічних виявів захворювання. "Транзиторні" порушення зорових функцій у хворих з АА ГМ можуть бути предикторами розриву аневризми. Розвиток задньої оптичної нейропатії при розриві АА ГМ є несприятливою ознакою щодо прогнозу відновлення зорових функцій. Мікрохірургічні втручання при АА ГМ із зовнішньою декомпресією зорових та окорухових нервів позитивно впливають на відновлення функції зору.

Описан случай лечения пациентки с синдромом Элерса-Данлоса 4 типа и двусторонними диссекционными стенозами и аневризмами в V3- и V4-сегментах позвоночных артерий. Также верифицирована другая сосудистая аномалия - аберрантная правая подключичная артерия (arteria lusoria). При проведении церебральной ангиографии с динамическими ротационными пробами выявлен bow hunter's syndrome, заключающийся в нарастании затруднения кровотока по правой позвоночной артерии при повороте головы влево. Выполнена поэтапная эндоваскулярная реконструкция обеих позвоночных артерий. Первым этапом в левую позвоночную артерию на уровне диссекционного поражения имплантирован стент LVIS. Затем аневризма была эмболизирована отделяемыми микроспиралями Cosmos. Проведена балонная ангиопластика в стентированном сегменте комплаенсным баллон-катетером Scepter. На сериях ангиограмм: аневризма выключена, стеноз артерии устранен. Через 1 мес проведен второй этап эндоваскулярного лечения в том же объеме в правой позвоночной артерии. Попытка гемостаза с помощью устройства Аngioseal во время обеих операций оказалась неудачной. Гемостаз успешно осуществлен путем мануальной компрессии места пункции. По результатам генотипирования у пациентки выявлена мутация в гене COL3A1, который отвечает за синтез проколлагена III типа, подтвержден синдром Элерса-Данлоса 4 (сосудистого) типа). После операций неврологическая симптоматика у пациентки регрессировала в значительной степени. Эндоваскулярные методы могут быть эффективны при лечении диссекционных поражений позвоночных артерий у больных с сосудистым типом синдрома Элерса - Данлоса.

Мета роботи - провести аналіз результатів хірургічного лікування хворих на цукровий діабет з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки та ураженням артерій підколінно-гомілкового сегмента (ПГС). Проаналізовано результати хірургічного лікування 118 хворих на цукровий діабет 2 типу з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки, які проходили лікування в центрі судинної хірургії клінічної лікарні "Феофанія" у 2010 - 2016 рр. Чоловіків було 74 (62,7 %), жінок - 44 (37,3 %) віком від 62 до 83 років (середній вік - (68,6 +- 5,4) року). Хворих розподілили на дві групи: 42 (35,6 %) пацієнти, яким виконали відкриту артеріальну реконструкцію, та 76 (64,4 %) пацієнтів, котрим здійснили балонну ангіопластику. Первинна прохідність зони артеріальної реконструкції у пацієнтів, яким виконали відкриту артеріальну реконструкцію, становила 92,9 %, вторинна прохідність - 97,6 %, частка високих ампутацій - 2,4 %, летальність протягом періоду спостереження - 4,8 %; у пацієнтів, котрим здійснили балонну ангіопластику, - відповідно 86,8; 96,1; 4,0 і 1,3 %. Висновки: через рік первинна прохідність зони артеріальної реконструкції була кращою після відкритих операцій на артеріях ПГС, ніж після ендоваскулярних втручань, а показники вторинної прохідності були порівнянними. Високі ампутації після ендоваскулярних втручань виконували майже вдвічі частіше, ніж після відкритих операцій. Летальність протягом періоду спостереження після відкритих операцій на артеріях ПГС майже в 4 рази перевищувала таку після ендоваскулярних втручань. При лікуванні хворих на цукровий діабет з хронічною критичною ішемією нижньої кінцівки у разі стенотично-оклюзійного ураження артерій ПГС ендоваскулярні методи доцільно використовувати у пацієнтів похилого та старечого віку з тяжкою супутньою патологією.