Однією із найпоширеніших причин смертності населення є інсульти, які в більшості країн посідають третє місце серед причин смертності. Поширеність інсультів в Україні одна з найбільших в Європі - 282,3 випадку на 100 тис. населення, або близько 100 тис. щорічно. Проаналізовано дані МОЗ України, низки лікувальних установ України та м. Київ щодо лікування хворих з інсультами. Показано можливості та перспективи надання медичної допомоги хворим із інсультами у м. Київ та Україні, враховуючи наявні медичні ресурси та ефективне їх використання. Аналіз сучасного стану надання медичної допомоги хворим із гострими порушеннями мозкового кровообігу виявив, що використання нейрохірургічних служб у м. Київ та Україні, які мають необхідне обладнання, штат, кадри, служби ургентної допомоги, після незначної реорганізації надасть змогу найближчим часом забезпечити невідкладну допомогу хворим із інсультами.

Мета роботи - визначити клінічні та анатомічні параметри, які впливають на стратегію і тактику мікрохірургічного лікування артеріальних аневризм (АА) головного мозку (ГМ) для оптимізації та підвищення ефективності цих операцій. Проведено ретроспективний аналіз результатів комплексного клініко-інструментального обстеження 437 хворих дорослого віку, прооперованих методом кліпування АА ГМ, які перебували на обстеженні та лікуванні в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 2009 до 2018 р. (результати лікування АА дистальних відділів передньої мозкової артерії (ПМА) проаналізовано період з 1998 до 2015 р.). Чоловіків було 235 (53,8 %), жінок - 202 (46,2 %). У всіх вікових групах переважали чоловіки. Усім хворим проведено комплексне клініко-інструментальне дослідження відповідно до додатку до наказу МОЗ України № 317 від 13.06.2008 р. Шифр за МКХ- 10: і60.1. Результати обстежень для уніфікації оцінювали за міжнародними шкалами та класифікаціями. Найчастіше АА уражували комплекс ПМА-передня сполучна артерія (145 (33,2 %) спостережень), рідше - біфуркацію М1-М2-сегмента середньої мозкової артерії (112 (25,6 %)), С5-С6-сегменти внутрішньої сонної артерії (98 (22,4 %)), А2-А5-сегменти ПМА (79 (18,1 %)). АА біфуркації основної артерії були найменшою серією спостережень - 3 (0,7 %) випадки. Клінічно АА ГМ виявили себе розривом у 382 (87,6 %) спостереженнях. Більшість АА були мішкоподібними - 364 (83,3 %). Складні (за анатомічними параметрами) АА виявлено у 73 (16,7 %) хворих. Розширені базальні краніотомічні доступи застосовано у 46 (10,5 %) випадках, птеріональну краніотомію - у 323 (73,9 %), інші доступи - у 68 (15,6 %). Техніку простого кліпування аневризми використано в 273 (57,4 %) випадках, multiple clipping з clip reconstruction - у 148 (39,0 %), інші методики - у 16 (3,6 %). Тимчасове блокування кровотоку перед процедурою кліпування АА виконано 319 (73,0 %) пацієнтам, "пілотне" кліпування - 76 (17,4 %), без проксимального контролю - 42 (9,6 %). Висновки: при виборі адекватної стратегії і тактики мікрохірургічної деваскуляризації АА ГМ слід ураховувати клінічні вияви та особливості перебігу захворювання. Вибір оптимального мікрохірургічного коридору і техніки кліпування АА залежить від анатомо-топографічних і гемодинамічних параметрів АА та ураженого нею артеріального сегмента ГМ.

Мета роботи - індивідуалізувати краніотомічний етап при операціях кліпування артеріальних аневризм (АА) головного мозку (ГМ) з урахуванням топографо- анатомічних та клінічних особливостей. Проведено ретроспективний аналіз мікрохірургічних операцій при АА ГМ у 430 пацієнтів (244 (56,7 %) жінок та 186 (43,3 %) чоловіків), котрі перебували на лікуванні в ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у період з 1998 до 2016 рр. Середній вік пацієнтів на момент встановлення діагнозу - 49 років. Комплекс діагностичних заходів передбачав клініко-неврологічне обстеження, інструментальні (нейровізуалізувальні та інвазивні) і лабораторні дослідження. В усіх хворі на момент госпіталізації мали місце клінічні вияви захворювання. Геморагічний тип перебігу був у 372 (86,5 %) хворих, із них у гострий період розриву АА ГМ прооперовано 329 (76,5 %), у "холодний" період - 43 (10,0 %). АА, котрі не рвалися (58 (13,5 %)) мали такі клінічні вияви: гостре порушення мозкового кровообігу за ішемічним типом - 20 (4,7 %) випадків, псевдотуморозний перебіг - 34 (7,9 %), асимптомні АА - 4 (0,9 %). Локалізація АА ГМ: комплекс передньої мозкової-передньої сполучної артерії - 145 (33,7 %) випадків, сегменти внутрішньої сонної артерії - 98 (22,8 %), біфуркація М1-М2-сегмента середньої мозкової артерії - 112 (26,1 %), дистальні відділи передньої мозкової артерії - 72 (16,7 %), біфуркація основної артерії - 3 (0,7 %). Проведено 94 (21,9 %) ургентні операції (за життєвими показаннями), 235 (54,6 %) термінових, 101 (23,5 %) планову. Застосовано такі краніотомічні доступи: передній міжпівкульний - у 64 (14,9 %) випадках, стандартний птеріональний - у 208 (48,4 %), розширений птеріональний - у 104 ( 24,2 %), птеріональний за типом "keyhole" - у 8 (1,9 %), орбітозигоматичний - у 6 (1,3 %), птеріональний з передньою кліноїдектомією - у 32 (7,4 %), підскроневий - у 8 ( 1,9 %). Висновки: на вибір оптимального краніотомічного доступу при операціях кліпування АА ГМ впливають тип клінічних виявів захворювання, анатомічна форма та об'єм внутрішньочерепного крововиливу, локалізація і геометричні параметри самої аневризми, анатомічне співвідношення параметрів АА з кістковими структурами основи черепа.

Критична ішемія нижніх кінцівок (КІ НК) - небезпечний для життя стан, який часто призводить до інвалідізації та смерті. Одним із можливих шляхів оптимізації ендоваскулярного лікування КІ НК є використання стентів. Наведено результати низки метааналізів досліджень використання різних типів стентів у різних сегментах аретеріального русла НК, порівняння стентування з іншими методами хірургічного та ендоваскулярного лікування. Застосування стентів з медикаментозним покриттям у стегново-підколінному сегменті поліпшує результати лікування КІ НК у порівнянні з іншими методами реваскуляризації. Рекомендовано імплантацію стентів з медикаментозним покриттям у гомілковому сегменті у разі коротких локальних уражень.

Приведено клиническое наблюдение пациента, проходившего лечение в нейрохирургическом отделении Запорожской областной клинической больницы. Больной обратился с жалобами на головную боль, головокружение, шаткость, периодически онемение и слабость в правой руке. Жалобы усиливались при физической работе и активном использовании правой руки. Проведена компьютерая томография с ангиографией (Toshiba Asteion 64 slices). Выявлен функционирующий стент левой подключичной артерии, критический протяженный стеноз брахиоцефального ствола и малый стеноз устья общей сонной артерии слева. Выполнено стентирование брахиоцефального ствола с переходом в общую сонную артерию с использованием дистальной противоэмболической защиты. Результат стентирования - оптимальный. Пациент отмечает регресс проявлений вестибуло-атактического синдрома, а также признаков приходящей ишемии верхней конечности. При контрольном осмотре через месяц после операции установлен регресс общемозговой симптоматики и цефалгического синдрома. Стентирование брахиоцефального ствола феморальным доступом эффективно. Использование устройств дистальной противоэмболической защиты повышает безопасность вмешательства. Применение дополнительного направляющего микропроводника позволяет безопасно проводить устройства дистальной противоэмболической защиты через изгибы сосудистого русла с острыми углами.

Мета роботи - визначити оптимальну тактику ендоваскулярної оклюзії гігантської мішкоподібної аневризми супракліноїдного відділу правої внутрішньої сонної артерії (ВСАпр.), від якої відходить права середня мозкова артерія (СМАпр.), на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр. і деконструкції кліноїдного відділу ВСАпр. за допомогою мікроспіралей зі збереженням адекватної перфузії в басейні СМАпр.. Проаналізовано результати хірургічного лікування ендоваскулярної емболізації гігантських внутрішньочерепних аневризм, які не розірвалися, на тлі супутнього стенозу ВСА (два схожі випадки у власній практиці). В усіх випадках незалежно від ступеня стенозу ВСА виконано ізольовану койлінг-оклюзію аневризми. Стентування стенозованої ділянки ВСА не проводили. Наведено результати комбінованого 3-етапного хірургічного лікування (bypass, ендоваскулярна койлінг-оклюзія аневризми ВСА, деконструкція ВСА) пацієнтки з гігантською мішкоподібною аневризмою супракліноїдного відділу ВСАпр., від якої відходить СМАпр., на тлі гіпоплазії та стенозу ВСАпр. в кам'янистому сегменті у поєднанні зі стенозом у М1-сегменті СМАпр.. Через 3 міс стан пацієнтки був соматично задовільним. Неврологічно: зберігався вихідний помірний парез відвідного нерва справа. Пацієнтці рекомендували динамічне спостереження з проведенням магнітно-резонансної томографії головного мозку та церебральної ангіографії через 6 та 12 міс. Аналіз результату комбінованого хірургічного лікування при поєднаній патології судин головного мозку (мішкоподібна аневризма, стеноз ВСАпр., стеноз СМАпр.) показав, що хірургічна тактика була виправданою і може застосовуватись як метод лікування за згаданої патології.

Мета роботи - вивчити особливості клінічних неврологічних виявів інтрапераційного розриву артеріальних аневризм у ранній післяопераційний період та ефективність методів його профілактики. Проведено ретроспективне дослідження результатів хірургічного лікування 69 (31 (44,9 %) чоловік та 38 (55,1 %) жінок) хворих з гострим порушенням мозкового кровообігу за геморагічним типом унаслідок розриву аневризм головного мозку, у яких мав місце інтраоперативний розрив артеріальних аневризм. Вік хворих - від був від 21 до 65 років, середній вік - (42,2 +- 14,2) року. В усіх випадках захворювання виявлялося клінікою нетравматичного внутрішньочерепного крововиливу внаслідок розриву аневризм. Первинний розрив зафіксовано у 57 (82,6 %) хворих, повторний - у 12 (17,4 %). Утворення внутришньочерепної гематоми спостерігали у 36 (52,2 %) хворих. При госпіталізації всім хворим проводили комп'ютерну томографію головного мозку для верифікації внутришньочерепного крововиливу, набряку головного мозку, ішемічних уражень та гідроцефалічного розширення шлуночкової системи. Діагностику та визначення ступеня ангіоспазму здійснювали за допомогою церебральної ангіографії та транскраніальної допплерографії. Наявність аневризм головного мозку встановлювали за допомогою церебральної та мультиспиральної комп'ютерної ангіографії. Для оцінки радикальності виключення аневризми з кровотоку під час операції використовували допплерографічне обстеження. Клінічний стан хворих оцінювали за шкалою Hunt-Hess, шкалоюWorld Federation of Neurological Surgeon Grading System for Subarachnoid Hemorrhage (WFNS SAH grading scales), шкалою ком Глазго. У гострий період прооперовано 47 (68,12 %) хворих, у підгострий та холодний - 22 (31,9 %) хворих. У 63 хворих інтраопераційний розрив аневризми виник під час виділення аневризми з арахноїдальних спайок, у 2 - під час видалення внутрішньомозкової гематоми, у 3 - при підході до аневризми внаслідок ретракції шпателями. Висновки: інтраопераційний розрив аневризм головного мозку - найчастіше інтраопераційне ускладнення при кліпуванні аневризм головного мозку, виникнення якого погіршує загальний стан хворого, призводить до формування стійкого вогнищевого дефіциту та збільшує ймовірність летального наслідку після операції. Застосування адекватного хірургічного доступу з оптимальним положенням хворого на операційному столі, індукована артеріальна гіпотензія, тимчасова оклюзія кліпсою артерії, яка несе аневризму, є надійними методами профілактики виникнення інтраопераційних розривів артеріальних аневризм. Хірургічна тактика при інтраопераційному розриві аневризми індівідуальна та залежить від етапу оперативного втручання, на якому виникла кровотеча з аневризми, її інтенсивності, анатомо-топографічних особливостей аневризми та артеріальної ланки кровопостачання головного мозку.

Мета роботи - вивчити ефективність доопераційної емболізації гілок воротної вени (ДЕВВ) при підготовці пацієнтів з поширеними гемангіомами печінки до радикальної резекції печінки. ДЕВВ виконано у 67 пацієнтів з гемангіомами печінки, об'єм запланованого печінкового залишку (ЗПЗ) у яких становив менше ніж 20 % від неушкодженої паренхіми печінки. Вивчено лабораторні показники до ДЕВВ, на 5-ту добу після втручання и безпосередньо перед резекцією печінки. Гіпертрофію ЗПЗ оцінювали шляхом порівняння даних комп'ютерної томографії до ДЕВВ і перед резекцією печінки. Після ДЕВВ спостерігали збільшення ЗПЗ на 57,0 %, що дало змогу віднести 62 (92,5 %) пацієнтів до групи операбельних. Значне підвищення вмісту амінотрансфераз і зниження рівня альбуміну та загального білка на 5-ту добу після ДЕВВ і повернення цих показників до висхідних значень перед резекцією печінки свідчить про підвищення процесів цитолізу, зниження синтетичної функції печінки безпосередньо після ендоваскулярного втручання. Відновлення печінкової тканини відбувається протягом 3 тиж. Висновок: у пацієнтів з поширеними гемангіомами печінки - кандидатів на резекцію печінки ДЕВВ є ефективною малоінвазивною методикою зниження ризику післяопераційних ускладнень, пов'язаних з малим печінковим залишком.

Цель работы - улучшить результаты каротидного стентирования за счет оптимизации выбора метода и инструментов противоэмболической защиты и дизайна каротидного стента в зависимости от характеристик атеросклеротической бляшки и морфологии сонных артерий. В эндоваскулярном центре Днепропетровской областной клинической больницы имени И. И. Мечникова за последние 15 лет выполнено 479 каротидных стентирований экстракраниальных сегментов сонных артерий у 411 пациентов в возрасте от 41 до 82 лет. Все операции проведены с использованием разных типов противоэмболических систем защиты (дистального, проксимального или их сочетания) и дизайна каротидных стентов. Установлены высокая эффективность и низкий уровень осложнений каротидного стентирования. Послеоперационная смертность составила 0,73 %. Интраоперационные эмболические осложнения отмечены в 0,73 % наблюдений, реперфузионный синдром - в 1,7 %, местные осложнения в месте пункции бедренной артерии - в 1,95 %. Ипсилатеральный ишемический инсульт развился в 2 (0,49 %) случаях в течение первых 30 дней наблюдения после каротидного стентирования и в 4 (0,97 %) - в течение 5 лет. Вывод: эндоваскулярные методы в лечении стенозов экстракраниальных отделов внутренних сонных артерий являются эффективными и ассоциируются с небольшим риском осложнений, который можно уменьшить за счет дифференцированного выбора инструментов и методов противоэмболической защиты, дизайна каротидных стентов с учетом характеристик атеросклеротической бляшки и морфологии сонных артерий.

Мета роботи - встановити прогностичний вплив первинного коронарного стентування на клінічний перебіг та особливості ремоделювання лівого шлуночка (ЛШ) у пацієнтів з гострим інфарктом міокарда з елевацією сегмента ST (ІМелST) та діастолічною дисфункцією (ДД) у госпітальний період. У дослідження залучено 80 пацієнтів з ІМелST, яким проведено первинне коронарне втручання (група I), та 20 пацієнтів з ІМелST без реваскуляризації міокарда (група II). У період госпіталізації проаналізовано дані коронарографії, на 5-ту добу визначено рівень N-термінального фрагмента мозкового натрійуретичного пептиду (NT-proBNP) і ехокардіографічні показники ДД. При виписці проводили велоергометрію для визначення функціонального класу стенокардії. Якість життя оцінювали за допомогою опитувальника SAQ (Seattle Angina Questionnaire). Середній рівень NT-proBNP у групі II становив (782,3 +- 17,3) пг/мл, а у групі I - (300,5 +- 14,3) пг/мл (<$E p~<<~0,001>), що свідчить про менш виражені ранні процеси ремоделювання ЛШ у пацієнтів з ІМелST. ДД оцінювали за величиною співвідношення раннього та пізнього діастолічного наповнення: у групі I - 0,89 +- 0,06, що характерно для ДД з порушенням процесів релаксації ЛШ, у групі II - 1,17 +- 0,04, що характерно для рестриктивного типу. За SAQ, пацієнти групи I мали кращу якість життя і вищу толерантність до фізичного навантаження (I - II-й функціональний клас) порівняно з особами групи II. Висновки: у пацієнтів з ІМелST після своєчасно проведеного первинного коронарного стентування статистично значущо нижчий рівень NT-proBNP, який є раннім маркером ремоделювання ЛШ, а ехокардіографічні показники ДД мають менш виражений патологічний характер, що пояснює підвищену толерантність до фізичного навантаження при виписці зі стаціонару і кращу якість життя пацієнтів.

Мета роботи - вивчити динаміку леводопа-замісної терапії у пацієнтів із хворобою Паркінсона (ХП) у ранній та віддалений період після однобічної стереотаксичної радіочастотної палідотомії (ОСРП). За період з 2008 до 2016 р. ОСРП виконано 16 пацієнтам (7 чоловікам та 9 жінкам віком від 48 до 73 років, середній вік - 56 років) із ХП, ускладненою леводопа-індукованими дискінезіями та моторними флуктуаціями (МФ). Динаміку симптомів захворювання інтерпретували за допомогою окремих розділів та пунктів уніфікованої рейтингової шкали оцінки тяжкості паркінсонізму (UPDRS). Фармакологічне навантаження оцінювали шляхом обчислення леводопа-еквівалентної дози (ЛЕД) за допомогою стандартних конвентаторів. Визначали доопераційний статус хворого та його динаміку через 1 тиж та 1 рік після хірургічного втручання. Через 1 тиж після ОСРП середня добова ЛЕД порівняно з доопераційною знизилася на 43,2 %. Відзначено зниження вираженості МФ та моторних симптомів ОFF-періоду на контралатеральному боці. Через 1 рік показник зниження середньої добової ЛЕД щодо доопераційного рівня становив 22,3 %. Констатовано зменшення вираженості впливу операції на МФ та сталість ефектів щодо моторних симптомів OFF-періоду на контралатеральному боці. Висновки: первинні ефекти ОСРП щодо зниження добової ЛЕД виснажуються протягом 1 року спостереження на тлі рецидивування МФ, незважаючи на сталі позитивні ефекти операції щодо моторних симптомів ОFF-періоду на контралатеральному боці.

Мета роботи - поліпшити результати лікування пацієнтів із перивентрикулярними олігоастроцитомами. Олігоастроцітоми (ОА) головного мозку II ступеня анаплазії виявлено у 16 пацієнтів, III ступеня - у 65. Діагностичний алгоритм передбачав аналіз даних комп'ютерної, магнітно-резонансної та однофотонної емісійної комп'ютерної томографії у нативних режимах і з контрастним підсиленням. Як джерело лазерного випромінування використовували напівпровідниковий лазер "Ліка-хірург" (з довжиною хвилі 0,808 і 1,47 мкм, потужністю 30 і 7 Вт). Навігаційний супровід оперативних втручань здійснювали із застосуванням системи хірургічної навігації Medtronic StealthStation TREON Plus (Medtronic, США). У 27 хворих з ОА виявлено переважання олігодендрогліального компонента, у 28 - астроцитарного, у 26 - умовно однакове представництво клітин обох компонентів. Тотальне видалення проведено у 55 пацієнтів, субтотальне - у 26. У доопераційний період якість життя >= 80 % за індексом Карновського встановлено у 34 пацієнтів, у післяопераційний - у 77 (95,1 %). Зроблено висновок, що диференційоване використання лазерних технологій і навігаційного супроводу з урахуванням структурних особливостей ОА з перивентрикулярним ростом надають змогу оптимізувати хірургічну тактику та провести радикальне видалення пухлини з мінімальною травматизацією оточувальних невральних структур.

Мета роботи - поліпшити результати лікування хворих з артеріовенозними мальформаціями склепіння черепа. Проаналізовано результати лікування трьох хворих (двох чоловіків віком 27 і 36 років та однієї жінки віком 32 роки) із посттравматичними артеріовенозними сполуками склепіння черепа. Основним методом верифікації діагнозу була селективна церебральна ангіографія (ЦАГ). В двох випадках застосовано комбіноване лікування - ендоваскулярну емболізацію (ЕЕ) та видалення сполуки, в одному - лише ЕЕ. В усіх випадках появі клінічних виявів передувала локальна травма з пошкодженням м'яких тканин склепіння черепа. В усіх пацієнтів сполука локалізувалася по середній лінії в проекції пересічення сагітального та коронарного швів. Тривалість періоду між появою клінічних симптомів і проведенням оперативного втручання: в двох випадках - 3 роки, в одному - 30 років. При ЦАГ в усіх випадках переважним джерелом заповнення співустя була поверхнева скронева артерія, яка утворювала анастомози з контралатеральною поверхневою скроневою і середньою менінгеальною артерією, а також з менінгеальними гілками очної артерії. В двох випадках співустя було представлене аномально розширеною ангіоматозною сіткою з дрібних артерій без видимого прямого артеріовенозного дренажу, в одному випадку це був прямий артеріовенозний шунт. У всіх випадках проведено ЕЕ співустя, в двох випадках - видалення співустя. Ускладнень під час виконання втручання не було. Досягнуто повного роз'єднання співустя з гарним косметичним ефектом. Зроблено висновки, що посттравматичні артеріовенозні сполуки склепіння черепа є гетерогенними за будовою. Вибір оптимальної тактики лікування залежить від типу будови сполуки. У разі прямих артеріовенозних шунтів методом вибору має бути ендоваскулярне роз'єднання, за наявності розгалуженої ангіоматозної сітки емболізацію необхідно доповнювати видаленням сполуки.

Для прямої реваскуляризації при критичній ішемії нижніх кінцівок використовують ендоваскулярні, відкриті хірургічні та гібридні втручання. Показання до використання певних методів операцій є предметом дискусії. У 2007 р. було прийнято TransAtlantic Inter Society Consensus for the Management of Peripheral Arterial Disease (TASC II), в якому наведено показання до ендоваскулярного та хірургічного лікування уражень периферичних артерій. Як свідчить клінічна практика, багато пацієнтів з критичною ішемією нижніх кінцівок мають ураження судинного русла типу С і D за класифікацією TASC II, які потребують хірургічного втручання. З різних причин у пацієнтів може не бути альтернативи у вигляді відкритої операції і ендоваскулярне втручання - єдиний можливий спосіб реваскуляризації. Наведено результати порівняльних досліджень ендоваскулярних та відкритих хірургічних методів для реваскуляризації у стегново-підколінному сегменті, зокрема у разі уражень типу С і D. Незважаючи на рекомендації щодо використання ендоваскулярних та хірургічних методів залежно від типу ураження за класифікацією TASC II, немає доказів переваги тих чи тих методів реваскуляризації стегново-підколінного сегмента. Для визначенння місця різних методів реваскуляризації у лікуванні пацієнтів з ураженнями стегново-підколінного сегмента необхідно провести великі рандомізовані дослідження впливу на результати лікування розташування зони судинного ураження, ступеня захворювання, наявності та локалізації гнійно-некротичних уражень, супутньої патології.

Мета роботи - пошук оптимальних комбінацій хірургічних методів лікування ускладненого інтракраніального аневризматичного крововиливу. Проведено аналіз результатів хірургічного лікування ускладненого інтракраніального аневризматичного крововиливу. У досліджуваній групі було 32 жінки і 21 чоловік. Переважали пацієнти молодого (20 (37,7 %)) та середнього (24 (45,3 %)) віку. Дев'ять (17 %) осіб були похилого віку. Для оклюзії церебральних аневризм, які розірвалися, в усіх випадках застосували ендоваскулярну емболізацію відокремлюваними спіралями. Виконано комбіновані втручання: ендоваскулярну емболізацію церебральної аневризми та одномоментне стентування гирла внутрішньої сонної артерії при стенозі останньої (5,7 %), ендоваскулярну емболізацію церебральної аневризми та одномоментну балонну ангіопластику ангіоспазму (3,8 %), ендоваскулярну емболізацію церебральної аневризми та одномоментну внутрішньоартеріальну фармакоангіопластику ангіоспазму німодипіном (28,3 %). Проведено багатоетапне хірургічне лікування: видалення паренхіматозної гематоми протягом 24 - 48 год після ендоваскулярної емболізації церебральної аневризми (5,7 %), вентрикулостомію передніх рогів бічних шлуночків протягом 4 - 24 год після ендоваскулярної емболізації церебральної аневризми (9,4 %), у 4 випадках доповнену вентрикулярним фібринолізом, декомпресійну краніоектомію (5,7 %) та балонну ангіопластику (3,8 %). За тяжкістю субарахноїдального крововиливу за шкалою Hunt-Hess розподіл до лікування був таким: 1 - 2 ст. - 56,6 %, 3 ст. - 20,7 %, 4 ст. - 15,1 %, 5 ст. - 7,5 %. Після лікування сприятливий результат (1-ий і 2-ий ступінь за шкалою Ренкіна) отримано у 34 спостереженнях, несприятливий результат (3 - 5-ий ступінь) - у 9. У 10 (18,9 %) випадках мав місце летальний наслідок. Серед усіх спостережень ендоваскулярної оклюзії церебральних аневризм у геморагічний період смертність становила 12,9 %. Висновки: встановлено ефективність використаних комбінованих ендоваскулярних та багатоетапних хірургічних втручань.

Мета роботи - дослідити особливості клінічної відповіді під час хірургічного лікування хвороби Паркінсона (ХП) із леводопа-індукованими дискінезіями (ЛІД) деструктивними стереотаксичними втручаннями у проекції вентроінтермедіального ядра таламуса (Vim). Спостерігали 10 пацієнтів із ХП, яким виконали вентроінтермедіальну таламотомію (Vim-таламотомію) з приводу резистентного тремору, який поєднувався з початковими ЛІД (група 1). У дослідження було залучено 8 пацієнтів, у яких констатовано розвиток ЛІД за катамнестичного спостереження після Vim-таламотомії, виконаної раніше з приводу тремтіння (група 2). У групі 1 після Vim-таламотомії у 9 пацієнтів спостерігали припинення ЛІД у контралатеральних кінцівках. У всіх пацієнтів групи 2 виявлено спільне клінічне спостереження: ЛІД маніфестували на іпсилатеральному боці до раніше виконаної Vim-таламотомії, тоді як на контралатеральному боці вони не розвивалися. Такі очевидні антидискінетичні ефекти наших Vim-таламотомій суперечать сучасним уявленням про анатомо-патофізіологічні особливості ЛІД. Зроблено висновки, що наявність антидискінетичного ефекту під час виконання Vim-таламотомії пацієнтам із ХП вентроорального ядра таламуса (Vop). Розташування вогнища деструкції у двох суміжних ядрах Vim/Vop є можливим за локалізації стереотаксичної мішені на 3 мм дозаду від серединнокомісуральної точки та/або за умови діагональної траєкторії електрода з неізольованим кінчиком завдовжки 4 мм. З огляду на позитивний ефект на симптомокомплекс тремор-ЛІД, Vim/Vop-таламотомію можна рекомендувати як операцію вибору пацієнтам із відповідним фенотипом ХП.

Цель работы - улучшить результаты эндоваскулярного лечения окклюзионно-стенотической патологии брахиоцефальных артерий (БЦА). Проанализированы результаты хирургического лечения 112 пациентов (79 (70,5 %) мужчин и 33 (29,5 %) женщин в возрасте от 28 до 86 лет) с симптомным окклюзионно-стенотическим поражением БЦА, проходивших лечение в нейрохирургическом отделении КУ "Запорожская областная клиническая больница" в период с 2010 по 2018 г. Наблюдения разделили на три группы в зависимости от локализации поражения: внутренняя сонная артерия (ВСА) - 74 (66 %) случая (преобладал стеноз устья ВСА (n = 71)), позвоночная артерия (ПА) - 25 (22,4 %), первая порция подключичной артерии или брахиоцефального ствола - 13 (11,6 %). Всем пациентам в дооперационный период проведена магнитно-резонансная томография головного мозга, а 45 (40 %) - компьютерная томография с ангиографией. Во всех случаях перед оперативным вмешательством оценивали состояние и анатомию БЦА и интракраниальных артерий, и возможности коллатерального кровотока с помощью инвазивной ангиографии. В первой группе защита дистального русла была использована в 72 (97,2 %) случаях, во второй - в 2 (8 %) при разрешении протяженных стенозов устья доминантной ПА, в третьей - в 1 (7,7 %) при стентировании критического протяженного стеноза БЦА с переходом в общую сонную артерию. Осложнения отмечены в 9 наблюдениях: в 1 - развитие ишемического инсульта, интраоперационно у пациента с эшелонированным поражением интракраниального бассейна стентируемой ВСА, вероятно, на фоне гипотонии, развившейся во время имплантации стента; в 8 (7,1 %) - формирование гематомы в месте пункции бедренной артерии. Выводы: использование устройств защиты дистального русла является обязательным при стандартном каротидном стентировании. Выбор метода защиты зависит от выраженности стеноза, а также индивидуальных особенностей коллатерального кровотока. При стентировании подключичной артерии, брахиоцефального ствола и ПА в ряде случаев оправдано применение устройств дистальной защиты, что повышает безопасность операции.

Проанализирован результат лечения в эндоваскулярном центре Днепропетровской областной больницы имени И. И. Мечникова пациента с мультифокальным атеросклеротическим окклюзионно-стенотическим поражением магистральных артерий головы и конечностей: окклюзией правой внутренней сонной артерии, грубым стенозом в луковице левой внутренней сонной артерии, окклюзией в начальном сегменте левой подключичной артерии, Steal-синдромом, грубым стенозом в правой поверхностной бедренной артерии. Семь месяцев назад пациент перенес ишемический инсульт в правом каротидном бассейне, имели место повторяющиеся транзиторные ишемические атаки в вертебробазилярном бассейне и признаки хронической ишемии в правой нижней конечности (II Б по классификации Фонтейна-Покровского). Пациенту в одну сессию были выполнены каротидное стентирование слева, баллонная ангиопластика грубого стеноза в поверхностной бедренной артерии справа и попытка реканализации окклюзии в начальном сегменте левой подключичной артерии. С дистального конца через зону окклюзии прошли субинтимально, но выйти в истинный просвет артерии не удалось. Через 4 мес проведено повторное вмешательство. Через правосторонний феморальный доступ осуществляли ангиографический контроль, левосторонним радиальным доступом устройство Outback Re-entry catheter (Cordis) дистальным концом проведено через зону окклюзии субинтимально по направлению к проксимальной культе левой подключичной артерии и здесь осуществлен выход в истинный артериальный просвет. Проведена баллонная ангиопластика в зоне окклюзированного сегмента левой подключичной артерии. В эту зону имплантирован стент Jaguar (Balton) размером 8 x 40 мм. На контрольных ангиографических сериях видно, что восстановлены просвет левой подключичной артерии и антеградный кровоток по ней и левой позвоночной артерии, устранен Steal-синдром. В течение 5 мес наблюдения после операции транзиторные ишемические атаки не повторялись, признаков ишемии в нижних конечностях также не наблюдали. Использование устройства Outback Re-entry catheter (Cordis) может быть полезным при реканализации хронических окклюзий не только артерий нижних конечностей, но и проксимальных хронических окклюзий подключичных артерий.

Гостре порушення мозкового кровообігу залишається однією із головних причин смертності та інвалідності. Захворюваність на гострий інсульт аналогічна захворюваності на гострий коронарний синдром, але прогноз для пацієнта, який переніс інсульт, є значно гіршим. Дедалі більше наукових даних підтверджують, що принаймні 30 - 50 % (можливо, більше - це залежить від діагностичного підходу) ішемічних інсультів спричинені кардіологічною патологією (фібриляція передсердь, набуті або вроджені вади серця, інфекційний ендокардит тощо). Ще більша кількість пацієнтів мають супутню кардіологічну патологію, яка, якщо не є причиною, то погіршує перебіг і прогноз пацієнта із гострим порушенням мозкового кровообігу (ГПМК). Тому важливим та актуальним є визначення особливостей ведення таких хворих із урахуванням коморбідної патології і співпраця лікарів різних спеціальностей. У гострий період інсульту ведення пацієнтів із гіпертонічною хворобою, фібриляцією передсердь та іншою кардіальною патологією має особливості. Тактика кардіолога залежить від виду інсульту - ішемічний чи геморагічний. Правильний та своєчасний вибір гіпотензивної або антикоагулянтної терапії може істотно вплинути на перебіг ГПМК та прогноз для пацієнта. У хворих із перенесеним інсультом важливо визначити етіологічний чинник. За наявності кардіологічної патології, яка є причиною емболії, призначають антикоагулянти для профілактики повторних інсультів. Ефективна діагностика та лікування серцевих захворювань можуть сприяти як профілактиці інсульту, так і поліпшенню його прогнозу. Наведено огляд літератури щодо особливостей ведення кардіологічної патології у хворих, які перенесли інсульт або транзиторну ішемічну атаку. Розглянуто особливості лікування гіпертонічної хвороби в гострий період інсульту та постінсультний період, зокрема особливості статинотерапії. Висвітлено принципи призначення оральних антикоагулянтів при фібриляції передсердь у пацієнтів з гострим порушенням мозкового кровообігу. Описана медикаментозна профілактика інсульту при фібриляції передсердь. Приділено увагу питанню потрійної терапії (подвійна антитромбоцитарна та оральний антикоагулянт).

Мета роботи - вивчити частоту синдрому асептичного менінгіту (САМ), описати особливості його діагностики та клінічних виявів, диференційні діагностичні критерії, а також особливості показників імунітету у хворих з кістозними менінгіомами головного мозку (КМ ГМ) із звичайним післяопераційним перебігом та розвитком САМ. Проаналізовано історії хвороби 54 хворих з КМ ГМ різної локалізації та гістологічної структури, прооперованих у відділенні позамозкових пухлин та ендоскопічної нейрохірургії ДУ "Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України" у 2012 - 2016 рр. Імунітет оцінено у 18 пацієнтів з пухлинами ГМ різної гістоструктури (менінгіоми - у 13, гліоми низького ступеня анаплазії - у 2, високого ступеня анаплазії - у 3) із післяопераційним САМ. Проведено порівняння зі звичайним післяопераційним перебігом у 7 пацієнтів з пухлинами ГМ без розвитку САМ (менінгіоми - у 3, гліобластома - в 3, метастаз раку - в 1). Дослідження проводили на 1-шу-7-му, 8- му-14-ту, 15-ту добу і більше після операції. Фенотип лімфоцитів периферичної крові (СD3+, CD4+, CD8+, CD4+/CD8+) визначали за допомогою моноклональних антитіл (набір IMK Plus, Becton Dickinson, США) методом протокової цитометрії (FASCaliburE2085), рівень імуноглобулінів A, M та G у сироватці крові - методом простої радіальної імунодифузії в гелі за Манчіні. Функціональну активність нейтрофілів оціннювали в тесті фагоцитозу за фагоцитарною активністю і фагоцитарним числом, а також у тесті відновлення нітросинього тетразолю. До контрольної групи залучено 10 хворих із стійкою компресією корінців попереково-крижового відділу хребта. САМ мав місце у 8 (14,81 %) пацієнтів. Клінічна картина САМ розвивалася гостро на 3-тю-7-му добу після операції. У загальному аналізі крові відзначали лейкоцитоз без значних коливань, високу ШОЕ. Аналіз показників імунитету периферичної крові хворих із САМ не виявив ознак інфекційного чи автоімунного запалення. Зміни були невиразними, нетиповими і нетривалими. Показники повертались до норми протягом 3 тиж. Предикторами ризику розвитку САМ у доопераційний період є такі лабораторні показники, як зменшення кількості лімфоцитів та еозинофілів, збільшення кількості моноцитів у периферичній крові. Розвиток САМ є найвірогіднішим у разі конвекситальної локалізації КМ ГМ (лікворні шляхи, шлуночки великого мозку та задня черепна яма) і наявності пухлин з різними гістологічними варіантами (анапластичні КМ ГМ, гліальні пухлини з кистозним компонентом, некрозом та розпадом тканини пухлини). Висновки: радикальне видалення КМ ГМ, запобігання потраплянню кістозної рідини в лікворні шляхи, раціональне використання глюкокортикоїдів протягом перших 5 - 10 днів після операції надають змогу значно знизити частоту розвитку САМ. При появі ознак менінгіту обов'язковим є його диференціація з бактеріальним менінгітом та лікування для виведення кістозних компонентів з ліквору і зменшення запальної реакції оболонок великого мозку за допомогою глюкокортикоїдів.