Пошкодження опорно-рухової системи у разі політравми зустрічаються у 80 - 90 % випадків, у 10 - 15 % постраждалих вони є провідними та визначають прогноз щодо життя. Одними з найбільш значущих і життєво небезпечних травм опорно-рухової системи є білатеральні переломи стегна, лікування яких є складним завданням. Проаналізовано лікування 75-ти постраждалих із білатеральними переломами стегна та політравмою, які перебували в Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги в період з 2006 по 2015 рр. Виявлено, що на ранньому госпітальному етапі під час лікування білатеральних переломів стегна за політравми необхідна стабілізація переломів апаратом зовнішньої фіксації, що надає змогу знеболити, репонувати та максимально мобілізувати постраждалого. На госпітальному етапі лікування є потреба в заміні методу на внутрішній остеосинтез за показаннями залежно від локалізації та виду перелому з метою остаточної репозиції, стабільної фіксації та мобілізації суміжних суглобів. Використання комплексного диференційованого підходу до лікування білатеральних переломів стегна у постраждалих із політравмою дозволило одержати позитивні результати лікування в 94,6 % випадків.

Кристаллы основных фосфатов кальция уже давно ассоциируются с патогенезом остеоартрита (ОА). Основные фосфаты кальция с большой частотой определяются в синовиальной жидкости и суставном хряще при данном заболевании. В то время как осаждение основных фосфатов кальция рассматривается многими учеными как следствие прогрессирующего течения ОА, появились существенные доказательства того, что данные кристаллы могут выступать активными патогенными медиаторами ОА. "Кристаллы основных фосфатов кальция" - общий термин для описания нескольких видов фосфатов кальция, в том числе карбонатапатита, гидроксиапатита, три- и октакальциевых фосфатов, кристаллов витлокита магния. Кристаллы основных фосфатов кальция патогенетически связаны с ОА, кальцинирующим тендинитом, острым кристаллическим артритом и атеросклерозом. Кристаллы кальция определяются в синовиальной жидкости в 65 % случаев ОА коленного сустава, они с высокой частотой обнаруживаются в гиалиновом хряще при остеоартрите, а также у 100 % пациентов в суставном хряще при проведении операции тотального эндопротезирования. Кристаллы основных фосфатов кальция также были выявлены в синовиальной жидкости и синовиальной мембране пациентов с легким, умеренным и тяжелым поражением коленного сустава при артроскопии. Основные фосфаты кальция проявляют множественные биологические эффекты in vitro, в том числе способность стимулировать митогенез, продукцию простагландинов, цитокинов и матриксных металлопротеиназ в различных типах клеток, включая синовиоциты, хондроциты и макрофаги. Кристаллы основных фосфатов кальция также обусловливают воспаление при ОА путем прямого взаимодействия с врожденной иммунной системой. В обзоре обсуждены последние достижения в этой области и подведен итоги современного понимания роли кристаллов основных фосфатов кальция в патогенезе ОА. Взгляды на роль кристаллов основных фосфатов кальция в патогенезе ОА продолжают расширяться, однако уже сегодня существует достаточно экспериментальных и клинических доказательств важнейшей роли кальцийсодержащих кристаллов в развитии данного заболевания и прогрессирующей дегенерации суставного хряща.

Одним из побочных эффектов ингибиторов протонной помпы, описанных в последнее десятилетие, является потенциальное негативное воздействие на костную ткань с развитием остеопороза и последующих переломов костей. Представлены последние данные о наличие взаимосвязи между длительным приемом ингибиторов протонной помпы и повышенным риском переломов костей. На сегодняшний день три больших исследования "случай - контроль" и одно ретроспективное когортное исследование продемонстрировали, что терапия ингибиторами протонной помпы повышает относительный риск переломов от 1,15 (95 % доверительный интервал (ДИ) 1,10 +- 1,20) до 1,92 (95 % ДИ 1,16 +- 3,18); риски их развития были связаны с дозой препаратов и длительностью воздействия. Последние данные укрепили существующие доказательства влияния ингибиторов протонной помпы на развитие остеопороза. Таким образом, длительный прием ингибиторов протонной помпы признан независимым фактором риска остеопоротических переломов. Повышение риска переломов возникает при длительном (более 1 года) и высокодозовом применении этих препаратов. Однако механизмы такого влияния остаются неясными и продолжают интенсивно изучаться. Прямое воздействие на всасывание кальция или на функцию остеобластов или остеокластов не может в настоящее время правдоподобно объяснить механизм. Одним из механизмов нарушения костного метаболизма при длительном и высокодозовом лечении ингибиторами протонной помпы может быть подавление активности вакуольной H<^>+-АТФазы. При этом могут пострадать такие важнейшие функции, как фагоцитарная активность лейкоцитов, костная резорбция и ацидификация мочи. Еще одним гипотетическим механизмом развития остеопороза и переломов может быть нарушение всасывания витамина B12, железа, магния и кальция при длительном приеме ингибиторов протонной помпы, что формирует минеральную недостаточность. Сделано предположение, что использование ингибиторов протонной помпы способно влиять и на эффективность противоостеопоротической терапии, в частности, бисфосфонатов, снижая эффективность их антипереломного действия. Эти данные свидетельствуют о том, что врачам, вероятно, следует избегать сочетания ингибиторов протонной помпы и пероральных бисфосфонатов. При исходной патологии верхнего этажа желудочно-кишечного тракта или высокого риска развития эзофагита предпочтение следует отдать парентеральным антирезорбтивным препаратам (ибандронат, золедронат, деносумаб). Связь между приемом ингибиторами протонной помпы и остеопоротическими переломами на сегодняшний день установлена, хотя механизмы этой ассоциации не полностью понятны. Также пока непонятно, могут ли добавки кальция и витамина D уменьшить этот риск. И хотя повышенный риск переломов является достаточно скромным, необходимо помнить, что при длительной и высокодозовой терапии ингибиторами протонной помпы возможно развитие переломов костей, особенно у пациентов, которые уже имеют дополнительные факторы риска. Приведенные исследования акцентируют внимание на необходимости четких показаний к приему данного класса препаратов, поскольку их длительный бесконтрольный прием может способствовать проявлению побочных эффектов, в том числе остеопороза и остеопоротических переломов.

Проведено ретроспективний аналіз рентгенограм кульшових суглобів (КС) у пацієнтів із дитячим церебральним паралічем та встановлено, що коректна стандартизована укладка пацієнта під час рентгенологічного обстеження КС є визначальною умовою для подальшого динамічного спостереження за рентгеноморфометричними показниками КС і вибору правильної тактики лікування. Методика включає 4 етапи: визначення величини контрактури у КС за допомогою клінічного обстеження, коректну укладку пацієнта у разі проведення рентгенологічного обстеження, оцінку рентгеноморфометричних показників коректності укладки, оцінку діагностичних рентгеноморфометричних критеріїв КС. У групі пацієнтів з некоректною укладкою помилкове визначення рентгеноморфометричних показників КС наближається до 100 %, в той час як за коректної укладки спостерігається протилежна ситуація.

Коксартроз является актуальной проблемой современного здравоохранения в связи с высокой распространенностью этой патологии, разнообразием его этиологических факторов, хроническим течением и недостаточной эффективностью консервативного лечения, в большинстве случаев заканчивающегося заменой пораженного сустава на искусственный. На основе собственной лечебной практики и рекомендаций Европейского общества клинических и экономических аспектов остеопороза и остеоартроза автором изложены подходы к медикаментозному лечению коксартроза, роль и значение нестероидных противовоспалительных препаратов в его консервативной терапии.

Проаналізовано сучасний стан застосування консервативного й оперативного методів лікування переломів променевої кістки в типовому місці. Розглянуто роль репозиції, консервативних і оперативних методів лікування цих переломів. Наведено цікавий випадок комплексного оперативного лікування перелому Бартона.

Медична реабілітація являє собою комплекс лікувальних заходів, спрямованих на відновлення та розвиток фізіологічних функцій хворого, на виявлення та активацію компенсаторних можливостей його організму з метою забезпечення в подальшому умов для повернення хворого до активного способу життя. Основні вимоги до реабілітації - ранній початок, наступність, послідовність та чітке дотримання методичних вимог залежно від віку та стану пацієнта. Матеріалом для даної роботи став аналіз результатів ендопротезування 50-ти хворих із дисплазією тазостегнового суглоба (ТСС) Crowe III, IV типу, яким виконано 63 ендопротезування ТСС, із них 13-м хворим ендопротезування було виконано з обох сторін. З дисплазією Crowe III типу було 42 випадки і Crowe IV - 21 випадок. Серед оперованих пацієнтів було 45 (90 %) жінок і 5 (10 %) чоловіків. Оцінку результатів проводили за шкалою Harris. Результати ендопротезування ТСС за тяжкої дисплазії спостерігалися в термін від 6-ти міс до 12-ти років. Після ендопротезування за тривалого спостереження одержано покращання стану ТСС в середньому до оперативного лікування з 41,7 +- 4,1 (незадовільний результат) до 84,6 +- 6,5 бала після операції у віддаленому періоді, що відповідало доброму стану ТСС за шкалою Harris. Висновки: пацієнти після ендопротезування розпочинали ходьбу на другий - третій день після операції. Пацієнти, яким виконували ендопротезування із застосуванням безцементної та гібридної фіксації компонентів, ходили з навантаженням на оперовану кінцівку до 30 % ваги тіла та поступовим збільшенням тривалості ходьби. У разі ендопротезування із застосуванням цементної фіксації компонентів дозволяли навантажувати оперовану кінцівку до 80 %. Через 4 - 6 тиж після операції пацієнти ходили без милиць, із повним навантаженням на кінцівку. Пацієнтам із тяжким типом дисплазії ТСС, яким виконували пластику покрівлі тазостегнової западини під час ендопротезування, рекомендовано подовжувати реабілітацію до 16 - 24 тиж після операції з обмеженням навантаження на оперовану кінцівку, після рентгенологічного контролю й підтвердження перебудови трансплантата - ходити за допомогою палиці, а через 1 - 2 тиж без неї. Своєчасно проведена реабілітація у післяопераційному періоді надає змогу відновити силу м'язів і рухи в оперованому суглобі та повернути хворого до повноцінного способу життя.

Останніми роками співвідношення нейтрофілів та лімфоцитів одержало популярність як показник, що визначає прогноз захворювання або травми. Цей показник відображає силу стресу чи/або системного запалення у критичних хворих, які перенесли шок, політравму, великі хірургічні втручання або сепсис. Встановлено, що зростання кількості нейтрофілів на фоні зниження пулу лімфоцитів є ознакою інфекції, сепсису. Мета роботи - визначити, який із показників периферійної крові є інформативним для прогнозу тривалості ранозагоювального процесу. Проведено ретроспективний аналіз 133-х історій хвороби осіб чоловічої статі, які одержали мінно-вибухові та вогнепальні поранення протягом 2014 - 2015 рр. Залежно від терміну закриття ран, до або після 21-ї доби, випадки було розподілено на дві групи. Після визначення тих показників периферійної крові (абсолютна кількість лейкоцитів, моноцитів, тромбоцитів, швидкість осідання еритроцитів та нейтрофільно-лімфоцитарне співвідношення), різниця між якими в групах хворих статистично вірогідна, за допомогою ROC-аналізу визначали, який із цих параметрів можливо використовувати як предиктор тривалості загоєння рани, та розраховували оптимальне порогове значення цього показника. Виявлено статистично значиму різницю у кількості лейкоцитів, швидкості осідання еритроцитів та за нейтрофільно-лімфоцитарним співвідношенням (p = 0,03; p = 0,0006; p = 0,0012 відповідно) між групами. Нейтрофільно-лімфоцитарне співвідношення виявилось тим показником, за яким можливо передбачити затримку загоєння бойових поранень. Ця модель статистично вірогідна, має найбільший показник AUC серед усіх досліджених показників. Запропоновано порогове значення нейтрофільно-лімфоцитарного співвідношення на рівні 2,49. За такого значення цього показника чутливість становить 82 %, специфічність - 58 %. Висновки: серед показників периферійної крові саме нейтрофільно-лімфоцитарне співвідношення має прогностичне значення щодо тривалості ранозагоювального процесу. За даними ROC-аналізу встановлено порогове значення нейтрофільно-лімфоцитарного співвідношення на рівні 2,49. За такого рівня та вище необхідно передбачати тривалість ранозагоєння понад 21-у добу.

Незадовільні результати лікування у пацієнтів старше 60-ти років з переломами дистального метаепіфіза променевої кістки зустрічаються в 44 % випадків (не вдається одержати задовільного зіставлення відламків після первинної репозиції або настає вторинне зміщення). Переважна більшість пацієнтів лікується консервативно за рядом об'єктивних причин. Великий відсоток поганих результатів зумовлює пошук оптимальної методики ведення таких пацієнтів. Мета роботи - оптимізувати тактику надання амбулаторно-поліклінічної допомоги постраждалим із переломами дистального метаепіфіза променевої кістки шляхом мультимодального знеболення, малотравматичної репозиції за допомогою запропонованого пристрою і фіксації фрагментів адекватними засобами іммобілізації з використанням нових технологій, що надасть змогу покращити результати лікування. У разі надходження пацієнтам із переломом дистального метаепіфіза променевої кістки проводили щадну репозицію з застосуванням запропонованого пристрою пластирного витягнення, фіксації сучасними пластиковими фіксуючими пов'язками скотчкаст. У всіх 12-ти пацієнтів визначали компоненти болю. Проведення профілактичних заходів (психогенна підготовка постраждалих, мультимодальне знеболювання, медикаментозна профілактика та лікування, раннє фізіолікування і лікувальна фізкультура) призвело до зниження вираженості больового синдрому. Вже до 4-ї доби після травми постраждалі відзначали зниження інтенсивності болю з 7,42 +- 0,31 бала до 2,40 +- 0,12 бала на 7-му і 14-ту добу за даними візуально-аналогової шкали (задовільна переносимість болю - 2,1 +- 0,1 бала - 2,2 +- 0,3 бала, що є свідченням доброї переносимості болю). Такі ж показники збереглися і до кінця іммобілізаційного періоду. Результати лікування оцінювали через 90 днів після травми. Після відновного лікування 11-ти пацієнтів оцінювали біль як незначну і терпиму. У одного постраждалого мала місце хронізація больового синдрому (5,2 +- 0,6 бала). Були контрактури пальців і променезап'ясткового суглоба. Зберігався нейропатичний виражений больовий синдром. У двох пацієнтів мали місце виражені нейротрофічні та функціональні порушення, які у подальшому потребували тривалого консервативного лікування. Під час опитування хворих за шкалою DASH функцію пошкодженої руки визначили як задовільну (33,2 +- 0,4 бала). Одержані результати свідчать про ефективність запропонованого підходу до лікування пацієнтів із переломами дистального метаепіфіза променевої кістки.

Наведено аналіз результатів ендопротезування кульшового суглоба (КС) й ефективності реабілітаційних заходів у 146-ти хворих на ревматоїдний артрит, яким було виконано 203 оперативних втручання. У 57-ми із них здійснено ендопротезування обох КС. Вік пацієнтів коливався від 18-ти до 77-ми років і в середньому становив 45,1 +- 1,1 року. Жінок було в 4 рази більше, ніж чоловіків. Добрі результати одержано в 169-ти випадках (83,3 %), задовільні - у 34-х (16,7 %). Причиною задовільного результату в пацієнтів були анкілоз КС в доопераційному періоді або виражені контрактури зі значною гіпотрофією м'язів, що вплинуло на функціональний результат.

Хвороба Ольє, відома також під назвами "дисхондроплазія", "множинний енхондроматоз", є порушенням хондрогенезу, за якого спотворюється енхондральне окостеніння, що призводить до розвитку внутрішньокісткових хрящових осередків. Мета роботи - удосконалити діагностику акроформи хвороби Ольє шляхом встановлення та висвітлення ультрасонографічних особливостей проявів перебігу акроформи дисхондроплазії. За одержаними даними інформативність поєднання ультразвукової діагностики з традиційною рентгенографією була вищою на 1/3 у порівнянні із застосуванням виключно рентгенівського методу. Тому основним завданням було обговорення й аналіз результатів ультразвукового дослідження акроформи хвороби Ольє. Встановлено характерні сонографічні прояви акроформи дисхондроплазії: випуклі, щільні, нерівні, хвилясті контури утворення, з неправильною формою та неоднорідною структурою. Ультрасонографічно діагностовано 61 патологічний осередок, серед яких 18 (29,5 %) не було виявлено на первинних рентгенограмах, це пояснюється їх незначними розмірами у поєднанні з відсутністю візуальних деформацій на початкових стадіях уражень та проекційними похибками за рентгенографії. Висновки: ультрасонографія є перспективним і пріоритетним методом діагностики у хворих з акроформою дисхондроплазії, інформативність якого вища, ніж у виключно рентгенологічного методу, на 29,5 %. За даними ультразвукової діагностики акроформа дисхондроплазії характеризується наявністю в кістках кистей патологічних хрящеподібних утворень з нерівними контурами, неправильної форми та неоднорідною ехоструктурою. Застосування ультразвукової діагностики у разі акроформи хвороби Ольє в комбінації з рентгенографією сприяє більш ранньому виявленню клінічно безсимптомних хрящових осередків у кістках кистей, надає змогу проводити моніторинг їх розвитку, своєчасно виявляти загрозу росту патологічного вогнища за межі кортікального шару в суміжні тканини, що є підгрунтям для хірургічного видалення вищевказаних уражень Ольє.

Важливу роль у сучасній артропластиці КС відіграє оперативна техніка, а саме використання малоінвазивних технік та малотравматичних маніпуляцій. У зв'язку з початком розвитку малоінвазивних технологій в ортопедії та підвищеними потребами з боку пацієнтів у післяопераційному періоді великою необхідністю стала розробка новітніх малоінвазивних доступів для розв'язання поставлених завдань на противагу існуючим традиційним технікам. Мета роботи - проаналізувати переваги та недоліки мініінвазивного доступу за методом Роттінгера за тотального ендопротезування КС шляхом ретроспективного дослідження даної категорії пацієнтів. Дослідження проводилося на базі травматолого-ортопедичного відділення комунальної 8-ї міської клінічної лікарні м. Львів. Проведено аналіз 47-ми пацієнтів, оперованих за традиційним методом (Хардінга), - контрольна група (20 хворих з остеоартритом, 27 - із переломом шийки стегнової кістки) та 42 пацієнтів, оперованих за методом Роттінгера, - основна група (20 хворих із коксартрозом, 22 - із переломом шийки стегна). Вік пацієнтів становив 50 - 95 років (у середньому - 65 років). Проведено анкетування пацієнтів та оцінка за шкалою Харріса. Аналіз ефективності ендопротезування КС за методом Роттінгера у порівнянні з традиційним методом включав у себе інтраопераційні та післяопераційні критерії. Порівняльну характеристику здійснено в післяопераційному періоді та через 2 міс. Для оцінки за шкалою Харріса взято такі показники: наявність болю за навантаження на оперовану кінцівку, можливість проходити різні дистанції (необмежено, 15 хв, 30 хв, тільки у приміщенні, неможливо), можливість самостійно одягати шкарпетки або взуття, самостійно користуватися сходами, можливість виконувати повсякденну діяльність та працювати, необхідність у використанні допоміжних засобів, наявність кульгавості, можливість користуватися громадським транспортом, можливість сидіння, рухомість оперованого суглоба (у градусах). Оцінка за шкалою Харріса розподіляється так: << 70 - недостатньо, 71 - 79 - задовільно, 80 - 89 - добре, >> 90 - відмінно. Загальний результат за шкалою Харріса у разі використання методу Роттінгера становив 89,1 бала, що відповідає оцінці "добре", методу Хардінга - 72,8 бала ("задовільно"). За порівняння досліджуваних доступів у динаміці за шкалою Харріса одержані результати значно відрізнялися в ранній післяопераційний період. Через 6 тиж після операції оцінка за методом Роттінгера становила 95,3 бала ("відмінно"), Хардінга - 82,4 бала ("добре"). Результати оцінки пізнього післяопераційного періоду наближались до рівня кращих показників у разі використання методу Роттінгера. Висновки: косметичний ефект: за використання доступу Роттінгера довжина розрізу становила 8 - 10 см, відсутні міотомії та пошкодження широкої фасції стегна, краща візуалізація кульшової западини (acetabulum), проте гірша - проксимального відділу стегнової кістки, виникла потреба в спеціалізованому інструментарії. Дана операційна техніка забезпечує коротший період госпіталізації, зменшує необхідність у реабілітації та підтримці допоміжними засобами, знижує ризик ускладнень від тривалої іммобілізації, зменшує ризик дислокацій на 4,15 %.

Анализ статистических данных о распространенности остеоартроза показывает, что в разных регионах Европы он поражает от 8 до 25 % взрослого населения. Тенденцией последнего времени является уменьшение среднего возраста пациентов с данной патологией. В популяции остеоартроз регистрируется у 3,5 % пациентов в возрасте до 39-ти лет, а после 50-ти лет количество больных значительно возрастает. Цель работы - определить количественные сцинтиграфические параметры операбельности при эндопротезировании коленных суставов у пациентов с посттравматическим остеоартрозом. Остеосцинтиграфия проводилась на томографической сцинтиляционной однодетекторной гамма-камере "Тамара-301Т" после внутривенного введения 99mTc-пирофосфата активностью 550 - 770 МБк. Все больные были разделены на три диагностические группы. В первую группу было включено 25 (45 %) пациентов, у которых накопление радиофармпрепарата в проекции пораженного сустава составляло +10 - 120 %, а в проекции проксимального отдела большеберцовой кости - +5 - 50 %; во вторую группу - 19 (34 %) больных, у которых включение индикатора в проекции пораженного суставного комплекса было равно +121 - 200 %, а в проекции проксимального отдела большеберцовой кости - +51 - 80 %; третья группа насчитывала 11 (21 %) пациентов с включением индикатора в проекции пораженного сустава более чем +200 %, а в проекции проксимального отдела большеберцовой кости - свыше +80 %. Через один год после эндопротезирования у больных первой группы послеоперационных осложнений зафиксировано не было. У 14-ти (56 %) пациентов второй и у 7-ми (63 %) - третьей группы через год после эндопротезирования были выявлены имплантассоциированные инфекционные осложнения. Выводы: для выполнения эндопротезирования коленных суставов без риска возникновения послеоперационных осложнений накопление радиофармпрепарата при остеосцинтиграфии в проекции пораженного остеоартрозом сустава должно быть в пределах +10 - 120 %, а в проекции проксимального отдела большеберцовой кости - +5 - 50 % по отношению к симметричной области исследования.

Изложен опыт мультимодального обезболивания 63-х больных с переломами дистального метаэпифиза лучевой кости с использованием дексалгина. Динамика показателей визуально-аналоговой шкалы и опросника DASH свидетельствует об эффективности предложенного комплексного лечения.

При проведении исследований ПДС с помощью метода математического моделирования все исследователи сталкиваются с проблемой поиска информации о механических свойствах тканей опорно-двигательного аппарата, в частности модуля упругости межпозвонковых дисков. Проблема состоит в том, что разные литературные источники предоставляют данные, отличающиеся в 10 - 100 раз. Цель исследования - определить экспериментальным путем на препаратах грудопоясничного отдела позвоночника свиньи величину модуля упругости межпозвонкового диска. Предмет исследования - биомеханическая физическая модель взрывного перелома тела Th12-позвонка, по классификации повреждений грудного и поясничного отделов позвоночника Magerl et al. (1994), соответствующая группам A (подгруппа A2, A3), AB (подгруппа B1.2, B2.3), AC (подгруппа C1.3). Модель была выполнена на 4-х анатомических препаратах блоков позвоночных сегментов животного (свинья) из нижнегрудного и поясничного отделов позвоночника (Th9 - L5) с полностью сохраненными дисками и связочными структурами. Нагрузочные тесты моделировали вертикальную осевую нагрузку. В результате эксперимента были получены данные о величине деформации препаратов позвоночника в норме и в условиях моделирования взрывного перелома Th12-позвонка при разных величинах нагрузки. На основании экспериментальных данных рассчитана величина общего модуля упругости моделей. Проанализирована степень влияния изгиба позвоночника на величину продольной деформации. Рассчитана средняя величина модуля упругости межпозвонкового диска грудопоясничного отдела позвоночника. Выводы: изменение кривизны позвоночника под действием нагрузки незначительно, и им можно пренебречь при расчетах величины общего модуля упругости моделей. В зависимости от степени разрушения ПДС Th12 общий модуль упругости модели снижается за счет выпадения из опорной функции элементов сегмента. На основании данных эксперимента расчетным путем определен модуль упругости межпозвонкового диска, величина которого составила 3,79 МПа, что может быть использовано при математическом моделировании ПДС.

Кальцифікуючий тендиніт - поширене захворювання плеча, що характеризується накопиченням кристалів гідроксіапатиту кальцію в товщі сухожилків ротаторної манжети плечового суглоба. Описано досвід лікування 152 пацієнтів із кальцифікуючим тендинітом сухожилків ротаторної манжети плеча. Середній вік хворих становив 43,4 року, жінок було 68 %. У 79 % випадків відмічалось нагромадження гідроксіапатиту кальцію в товщі сухожилка надостьового м'яза плеча. У результаті застосування малоінвазивної методики розмивання кальцинатів під ультразвуковим контролем у 61,18 % хворих було одержано добрі та відмінні результати лікування, у 17,1 % - задовільні. У хворих із незадовільними результатами після нідлінгу кальцинатів (21,72 %) було виконано артроскопічне оперативне втручання щодо видалення кальцинатів із подальшим ушиванням ротаторної манжети плеча.

Переломи дистального епіметафіза плеча трапляються з частотою 5,7 випадку на 100 000 населення. Переломи головки плечової кістки (ПК) становлять 0,5 - 1 % від всіх переломів ділянки ліктьового суглоба і 6 % від всіх переломів дистального епіметафіза ПК. Висвітлено досвід авторів у лікуванні пацієнтів з цією патологією шляхом остеосинтезу ізольованих переломів головки ПК мікрогвинтами та гвинтами Герберта. У відділі мікрохірургії та реконструктивної хірургії верхньої кінцівки ДУ "ІТО НАМН України" в період з 2007 по 2012 рр. спостерігали 18 хворих із переломами capitulum humeri. У 17 пацієнтів було виконано малоінвазивний остеосинтез ізольованих переломів головки ПК мікрогвинтами та гвинтами Герберта, а також в одному випадку було здійснено видалення фрагмента головки. Серед прооперованих було 8 чоловіків та 10 жінок. Вік хворих коливався від 12 до 78 років та в середньому становив 36,23 +- 22,25 року. Хворі надходили в різні строки після травми - від 3 - 4 діб до 6 міс. Результати лікування хворих було оцінено в 13 пацієнтів після консолідації переломів і завершення реабілітаційної програми за Mayo Elbow Performance Score. У групі обстежених хворих було одержано 46,16 % відмінних та 53,84 % добрих результатів лікування. Не спостерігали жодного випадку розвитку асептичного некрозу синтезованих фрагментів кістки та жодного випадку незрощення кісток. На кінцевий функціональний результат лікування дуже сильно впливав час, що минав від моменту травми до оперативного втручання. Висновки: найбільш оптимальним способом остеосинтезу ізольованих переломів головчастого підвищення плечової кістки є застосування мікрогвинтів різних конструкцій.

Приведены данные результатов хирургического лечения 12-ти пациентов (24 стопы) с тяжелой степенью hallux valgus в сочетании с гипермобильностью I плюснеклиновидного сустава при выполнении корригирующего Lapidus артродеза. Согласно балльной шкале AOFAS у 11-ти (91,7 %) пациентов получен хороший результат лечения и у одного (8,3 %) больного - удовлетворительный. Методика Lapidus артродеза позволяет корригировать все основные компоненты деформации при hallux valgus и минимизировать возможные рецидивы деформации у пациентов с гипермобильностью I плюснеклиновидного сустава в отличие от традиционных корригирующих остеотомий I плюсневой кости за счет прерывания одного из значимых звеньев патогенеза деформации.

На сьогодні переломи проксимального відділу стегнової кістки (ПВСК) залишаються важливою медико-соціальною проблемою. Продовжується вивчення факторів ризику, оскільки доведено, що їх вплив суттєво відрізняється в різних популяціях. Мета дослідження - оцінка факторів ризику в осіб старших вікових груп з переломами ПВСК. Обстежено 122 особи віком 50 років і старше (88 жінок та 34 чоловіки з внутрішньо- та позасуглобовими переломами ПВСК). Оцінку факторів ризику остеопорозу та переломів проводили за допомогою анкетування (українська версія опитувальника FRAX, доповнена авторами). У 79,4 % чоловіків і 73,9 % обстежених жінок встановлено клінічно діагностовані переломи в минулому. Найбільш часто у жінок було зареєстровано переломи кісток передпліччя (39,4 %), тіл хребців (25,8 %) і плечової кістки (12,1 %), у чоловіків - переломи плечової кістки та кісток гомілки (25 %), кісток передпліччя та переломи тіл хребців (17,9 %). Термін від попереднього перелому у 80,3 % обстежених жінок і 78,6 % чоловіків становив більше 5-ти років. У 52,3 % жінок і 50 % у чоловіків з переломами ПВСК підтверджено сімейний анамнез перелому стегнової кістки в близьких родичів (матері або батька). У 79,4 % чоловіків і 71,6 % обстежених жінок встановлено наявність переломів іншої локалізації у близьких родичів. До перелому ПВСК 85,3 % чоловіків і 52,1 % жінок мали показники 10-річної ймовірності перелому стегнової кістки (FRAX) 3 і більше, що свідчить про необхідність їх оцінки для своєчасного лікування остеопорозу. Висновки: вищезазначене слід враховувати для планування профілактичних заходів щодо остеопорозу та його ускладнень в осіб старших вікових груп.

"Нещаслива тріада" плечового суглоба - це тяжка та доволі поширена травма (9 - 18 % серед усіх вивихів плеча). Під нею розуміють комбінацію вивиху плеча, масивного повношарового розриву ротаторної манжети й ушкодження аксилярного нерва або підключичних відділів плечового сплетення. Мета роботи - на основі аналізу результатів власних досліджень визначити оптимальну тактику обстеження та лікування хворих з "нещасливою тріадою" плечового суглоба. У період з 2000 по 2016 рр. у відділенні мікрохірургії та реконструктивної хірургії верхньої кінцівки ДУ "Інститут травматології та ортопедії НАМН України" було проліковано 120 пацієнтів з діагнозом травматичного вивиху плеча. Серед них у 25-ти (20,8 % від загальної кількості травматичних вивихів) пацієнтів було діагностовано "нещасливу тріаду" плеча. Усім пацієнтам проводились стандартне клінічне, рентгенологічне дослідження, електронейроміографія (ЕНМГ) та магнітно-резонансна томографія. Усі пацієнти з даною патологією потребують передопераційного ЕНМГ-дослідження, у випадку збереження провідності за аксилярним нервом більше 30 % на першому етапі лікування рекомендоване відновлення цілісності ротаторної манжети плеча з призначенням консервативного лікування нейропатії. У разі збереження провідності за аксилярним нервом менше 30 % першим етапом лікування варто проводити ревізію та відновлення цілісності аксилярного нерва. Обов'язкова фіксація плеча у вправленому положенні. Висновки: аналізуючи віддалені результати лікування пацієнтів з "нещасливою тріадою" плечового суглоба, виявлено залежність між тяжкістю травми та результатами лікування. Так, коли на передопераційній ЕНМГ визначались збереження провідності за аксилярним нервом та позитивна динаміка відновлення, результати лікування через 12 міс. були найкращі. Найгірші результати були у первісно найтяжчих пацієнтів - з підключичним ушкодженням плечового сплетення.