Мета дослідження - вивчити клініко-морфологічні зміни артеріального русла як ланки дренажних систем яєчка при його хірургічних захворюваннях, удосконалити тактику хірургічного лікування. На першому (морфологічному) етапі дослідження матеріалом слугував 71 препарат яєчка і над'яєчка, забраний під час некропсії чоловіків зрілого віку (22 - 35 років), 38 препаратів оболонок вагінального відростка очеревини, забраних прижиттєво як післяопераційний матеріал (у випадках порушення облітерації вагінального відростка очеревини), та 17 біоптатів яєчка безплідних чоловіків, в анамнезі яких і перенесене оперативне втручання з приводу хірургічних захворювань яєчка у дитячому віці (варикоцеле, порушення облітерації вагінального відростка очеревини, гострі захворювання яєчка). За норму вважали дані літератури щодо морфофункціональної структури дренажних систем яєчка в різних вікових групах. На другому (клінічному) етапі дослідження репрезентовано 84 хлопчики, які перебували на лікуванні у хірургічному відділенні Дніпропетровської дитячої міської клінічної лікарні № 3 ім. проф. М. Ф. Руднєва з приводу водянок яєчка та пахових гриж. Переважно пацієнти були віком до 7 років - 75,2 %. Також 26 хлопчиків, які лікувалися з приводу варикоцеле, віком 12 - 17 років. З приводу гострих захворювань яєчка на базі хірургічного відділення було 39 хлопчиків віком до 10 років - 87,3 %. Усі діти перебували на лікуванні в період 2009 - 2013 рік. Під час вивчення тестикулярного кровообігу в дітей із хірургічними захворюваннями яєчка реєстрували збільшення індексу резистентності в яєчкових артеріях. Результати досліджень указували на наявність поширених розладів артеріальної ланки дренажних систем яєчка з розвитком ішемії. Просвіти артерій звужені внаслідок компенсаторної гіпертрофії м'язових шарів, спостерігалося потовщення базальних мембран. У капілярах були гіперемія і стаз. Традиційно лікування хворих на запальні захворювання яєчка у більшості випадків було консервативним. Ми пропонуємо, крім консервативних методів лікування, проводити в усіх випадках гострого орхоепідидиміту хірургічне лікування, яке б складалось із скрототомії, ревізії калитки та яєчка. Доцільно виконувати також декомпресію яєчка - розріз білкової оболонки яєчка з обов'язковим дренування порожнини калитки. Під час оперативного лікування варикоцеле віддавали перевагу перев'язуванню вен сім'яного канатика за методом Бернарді (1941). Ця методика дає змогу досить легко та малоінвазивно перев'язувати вени біля глибокого пахвинного кільця у заочеревинному просторі.

Мета дослідження - оптимізація оперативної корекції порушень облітерації вагінального паростка очеревини (ВПО) в дітей завдяки вдосконаленню хірургічної тактики. Матеріалами для проведення досліджень слугували: 71 препарат яєчка і над'яєчка, забраний під час некропсії чоловіків зрілого віку (22 - 35 років); 16 препаратів грижових мішків, узятих прижиттєво як післяопераційний матеріал (пахвинна грижа); 17 біоптатів яєчка безплідних чоловіків, в анамнезі яких перенесене оперативне втручання з приводу пахвинної грижі в дитячому віці. У клінічній частині роботи репрезентовано 38 хлопчиків переважно віком до 12 (85,7 %) років, які в період із 2009 по 2012 pp. перебували на лікуванні з приводу гриж пахвинно-калиткової ділянки. Висновки: ефективність запропонованого способу хірургічної корекції порушень облітерації ВПО в дітей підтверджено даними ультразвукового дослідження і допплерографії судин яєчка. Доведено, що в тестикулярній артерії у разі застосування запропонованої методики хірургічного лікування патології ВПО вже через 1 міс після втручання покращуються показники кровообігу у порівнянні зі станом до операції: зниження індексу резистентності (0,607 - 0,600), підвищення пікової систолічної швидкості (11,0 - 13,0 см/с) та кінцевої діастолічної швидкості кровообігу (4,2 - 5,3 см/с). Своєчасне патогенетично обгрунтоване хірургічне лікування порушень облітерації ВПО значно знижує ризик розвитку порушень тестикулярного кровообігу. Травма судинних анастомозів за умов традиційного поперечного перетину ВПО з повним його видаленням уздовж усього сім'яного канатика призводила до порушення кровопостачання яєчка з розвитком застійного повнокров'я, набряку тканини, спостережено достовірне (<$Eroman p~<<~0,05>) зменшення діаметра звивистих сім'яних канальців - до (<$E180,21~symbol С~0,77>) мкм та об'єму ядер клітин Лейдига - до (<$E76,78~symbol С~0,37>) мкм<^>3. Це надало змогу зробити висновок щодо негативного впливу проведеного втручання на загальний стан яєчка.

Цель исследования - оценить результаты двухэтапных операций при задних формах гипоспадии у детей. Проведен ретроспективный сравнительный анализ историй болезни 89 пациентов с задней гипоспадией, которые оперировались по двухэтапным методикам с 1991 по 2012 год. В зависимости от особенностей оперативных вмешательств, возраста больных, принципов предоперационной подготовки и послеоперационного ведения больные разделены на 2 группы. В первую группу вошло 26 детей, прооперированных с 1991 по 1996 год, во вторую группу - 63 пациента, находившихся в клинике с 1997 по 2012 год. Средний возраст детей первой группы составил 4,7 года и варьировал от 2 до 14 лет. Возраст больных второй группы был от 6 мес до 6 лет, средний возраст - 2,1 года. На первом этапе больным первой группы после коррекции деформации кавернозных тел произведена кожная пластика по Омбредану, на втором - уретропластика до уровня венечной борозды с использованием принципа Thiersch - Duplay. Пациенты второй группы оперированы с применением современных принципов гипоспадиологии по двухэтапной модифицированной методике E. D. Smith. Сроки наблюдения за больными с задней гипоспадией составили от 6 мес до 20 лет. У больных первой группы отмечены осложнения в 16 (61,5 %) случаях, из которых свищи неоуретры - у 9 (34,6 %) детей, стриктуры - у 2 (7,7 %), дивертикулы - у 3 (11,5 %). Искривление полового члена выявлено у 2 (7,7 %) больных. Во второй группе количество осложнений - 11 (17,5 %) случаев. Свищи неоуретры отмечены у 4 (6,3 %) больных, ретракция меатуса - тоже у 4 (6,3 %). У 2 (3,2 %) пациентов было искривление полового члена, у 1 (1,6 %) - стеноз неоуретры. Послеоперационных дивертикулов у больных второй группы не было. Сравнительный анализ полученных результатов двухэтапных операций при задней гипоспадии показал, что количество послеоперационных осложнений у пациентов второй группы в 3,5 раза меньше, чем в первой.

Цель работы - оценить опыт применения лапароскопии в диагностике нарушений формирования пола (НФП) у летей с гипоспадией. Санационно-диагностическую лапароскопию провели у 12 пациентов с гипоспадией. Обследование больных с НФП включало: изучение данных анамнеза, оценку наружных половых органов; цитогенетическое исследование; ультразвуковое исследование органов малого таза, паховых областей, мошонки; цистоуретроскопию; лапароскопию, биопсию гонад с последующим их морфологическим исследованием; гормональное обследование с определением уровня гонадотропинов, половых стероидов в сыворотке крови и с проведением диагностической пробы с хорионическим гонадотропином. Лапароскопию проводили при наличии сопутствующей паховой грыжи и выявлении дериватов мюллерова протока в грыжевом мешке при грыжесечении - у 1 больного, при наличии дериватов мюллерова протока при орхидопексии - у 4 пациентов с односторонним крипторхизмом, при синдроме непальпируемых яичек (двустороннем абдоминальном крипторхизме) - у 4 детей, при задней форме гипоспадии с микропенией - у 3. Средний возраст больных составлял 13,5 мес - от 6 до 21 мес. Хромосомные НФП диагностированы у 4 больных: смешанная дисгенезия гонад - в 3 случаях, овотестикулярная форма - у 1 ребенка. НФП 46 XY выявлены у 8 пациентов: овотестикулярная форма - у 1, смешанная дисгенезия гонад - у 2, дефект 5<$E alpha>-редуктазы - у 1, задняя гипоспадия в сочетании с микропенией- у 3, задняя гипоспадия в сочетании с двусторонним крипторхизмом - у 1. Гистологическое исследование удаленных производных мюллеровых протоков подтвердило их дисгенезию. 8 пациентам выполнили орхиопексию по Петривальскому. Лапароскопическую методику PIRS (Percutaneous Internal Ring Suturing) использовали у 2 больных с сопутствующей паховой грыжей. Все пациенты зарегистрированы в мужском паспортном поле. Всем больным после проведения санационно-дагностической лапароскопии выполнили коррекцию гипоспадии. У 8 пациентов использовали двухэтапную методику Smith, у 4-одноэтапные коррекции (по Koyanagi-1, по Snodgraft-3). В 2 случаях образовались послеоперационные кожно-уретральные свищи, которые ликвидировали через 6 мес после уретропластики. Наблюдение пациентов проводили совместно с педиатрами, эндокринологами и психологами. Выводы: лапароскопия должна быть включена в перечень обязательных исследований у пациентов с гипоспадией и нарушением формирования пола. Лапароскопическая биопсия гонад у пациентов с нарушением формирования пола является одним из достоверных методов исследования для определения окончательного диагноза в сомнительных случаях. Возможность использовать оптическое увеличение, простота доступа в брюшную полость позволяют производить санационно-диагностические манипуляции с преимуществами малоинвазивных технологий.

Цель исследования - оптимизация анестезиологического обеспечения в условиях карбоксиперитонеума у детей разных возрастных категорий с применением севофлурана и тотальной внутривенной анестезии. Обследовано 72 ребенка в возрасте от 1 мес до 18 лет, прооперированных лапароскопически по поводу различных патологий брюшной полости. Больные разделены на 2 группы. В 1-й группе (40 детей) анестезия проводилась севофлураном, во 2-й (32 ребенка) - пропофолом. Непрерывный контроль биспектрального индекса (BIS-индекса) осуществляли на этапах индукции, поддержания анестезии, выхода из наркоза. У детей обеих групп до индукции регистрировали BIS-индекс в пределах 95 - 98. На всех этапах анестезии значение BIS было в пределах 35 - 45. Fet сев варьировала от 3,3 до 2,5 об % на фоне постоянной инфузии фентанила (5 мкг/кг/час), что соответствовало III хирургической стадии наркоза. При использовании пропофола индукционная доза зависела от возраста и составляла от 2 до 4 мг/кг. Поддерживающая доза пропофола у детей варьировала от 8 до 12 мг/кг/час в зависимости от показателей BIS-индекса. При поддержании анестезии оптимальное значение BIS-индекса в условиях карбоксиперитонеума было в пределах 35 - 45, при пробуждении - <$E>>~75>. В процессе наблюдения выявлено, что показатели BIS-индекса у детей раннего возраста достоверно отличались от показателей более старших пациентов: чем меньше ребенок, тем выше BIS-индекс.

Мета дослідження - вивчити особливості стану місцевого імунітету та мікробіоценозу кишечника залежно від стадій перебігу хронічного закрепу (ХЗ), зумовленого вродженим подовженням товстої кишки (ТК) в дітей. Обстежено 109 дітей з ХЗ на тлі доліхосигми, які перебували на стаціонарному лікуванні у відділеннях дитячої хірургії і гастроентерології міської клінічної дитячої лікарні м. Чернівці, та 40 практично здорових дітей. Дітей із доліхосигмою розподілено на групи залежно від стадій перебігу ХЗ: компенсована - 39 (35,8 %) хворих, субкомпенсована - 36 (33,0 %) пацієнтів, декомпенсована - 34 (31,2 %) дитини. Мікробіологічне дослідження калу в усіх дітей із ХЗ на тлі вродженої аномалії товстої кишки (ВАТК) показало, що для цих пацієнтів був характерним дисбіоз ТК. Так, нормальний склад мікрофлори ТК виявлено лише у 6 ((<$E5,5~symbol С~1,3>) %) дітей, причому в цих пацієнтів було ВАТК з ХЗ на стадіях компенсації і субкомпенсації. У решти пацієнтів - 103 ((<$E94,5~symbol С~3,3>) %) дитини, у т. ч. в усіх дітей із декомпенсованим ХЗ (34 (100 %)), діагностовано порушення нормального мікробного складу ТК. На думку авторів вибір ефективної консервативної терапії в дітей на тлі доліхосигми повинен базуватись на результатах комплексного обстеження пацієнтів, яке має складатись із мікробіологічного, біохімічного аналізів калу, а також з визначення рівня секреторного імуноглобуліну А в копрофільтратах.

Аномалії фіксації товстої кишки (АФТК) у дітей - це анатомічна передумова виникнення хронічного больового синдрому та закрепів. Методи консервативної терапії часто не сприяють одужанню пацієнтів та призводять до переходу захворювання у хронічну стадію. Способи оперативної корекції у багатьох пацієнтів неефективні та супроводжуються різноманітними ускладненнями. Мета роботи - вивчити особливості клінічного перебігу, діагностичних засобів та лікування АФТК в дітей. В основу роботи покладено результати обстеження та лікування 85 дітей з АФТК, із яких 54 проведено оперативні втручання. Основні клінічні вияви АФТК в дітей - рецидивний абдомінальний біль та хронічні закрепи. За даними іригоскопічного дослідження, із 85 дітей рухома сліпа кишка спостерігалася в 10,59 % випадків, правобічний колоноптоз - у 11,76 % хворих, тотальний колоноптоз - у 8,24 % пацієнтів, високе положення лівого вигину ободової кишки (ОК) - у 9,41 % випадків, хвороба Пайра - у 43,53 % хворих, високе положення лівого вигину ОК в поєднанні з доліхосигмою - у 16,47 % пацієнтів. У 23,53 % випадків відбувається поєднання патології з недостатністю ілеоцекального замикального апарату. Висновки: показання для хірургічного лікування АФТК - виражений абдомінальний біль (94,12 %), який не лікується консервативними методами протягом року, а в дітей із закрепами - відсутність позитивного ефекту від консервативного лікування (60 %).

Мета роботи - вивчити функціональний стан внутрішнього та зовнішнього сфінктерів прямої кишки за показниками аносфінктероманометрії в дітей, оперованих із приводу вроджених вад ободової кишки неагангліонарного генезу. Проаналізовано результати показників аноманометрії у 87 дітей, оперованих із приводу вроджених вад ободової кишки. Вивчено базальний тиск внутрішнього анального сфінктера, ректоанальний інгібіторний рефлекс, силу скорочення анальних сфінктерів, поріг ректальної чутливості, мінімальний об'єм повітря для розслаблення внутрішнього анального сфінктера, поріг для постійного позову до дефекації, максимально витримуваний об'єм, тест експульсії балончика у хворих із доліхосигмою - 61 дитина, із хворобою Пайра - 24 пацієнти та синдромом Хілаїдіті - 2 випадки. Висновки: вагоміші порушення сфінктерного апарату прямої кишки відбуваються у випадках ізольованої доліхосигми з розширенням прямої кишки, порівняно з іншими видами хронічного товстокишкового стазу, що слід враховувати під час оперативного втручання.

Цель работы - обосновать этиопатогенетически повышение эффективности лечения острого деструктивного холецистита (ОДХ), профилактику послеоперационных гнойно-воспалительных осложнений и проявлений ишемии миокарда во время фаготерапии с сопутствующей сердечной недостаточностью (СН) ишемического генеза. Проведен сравнительный анализ результатов лечения 339-ти пациентов с ОДХ и ОДХ, осложненным перфорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, возрастной группы старше 60-ти лет с сопутствующей ишемической болезнью сердца, то есть СН I - IIА, функциональный класс I - III, перенесших лапароскопическую холецистэктомию (АХЭ). Группу сравнения (n = 214) составили пациенты, которым после АХЭ проводили санацию очага воспаления раствором декаметоксина, основную группу (n = 125) - пациенты, которым для орошения очага воспаления применили адаптированные бактериофаги (БФ). В обеих группах изучены бактериологический статус экссудата при ОДХ, осложненном префорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, характер послеоперационных гнойно-воспалительных осложнений, частота эпизодов ишемии миокарда, по данным холтеровского мониторирования. Во время микробиологического исследования экссудата у больных с ОДХ, осложненным перфорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, обеих групп обнаружен рост микрофлоры, а уровень микробной контаминации превышал нормальное значение в 2 - 2,5 раза независимо от характера микробной флоры. При легкой степени тяжести в экссудате чаще всего наблюдали монокультуру - 67,7 % случаев. При умеренной и тяжелой степени тяжести преобладали микробные ассоциации - у 76,9 - 84,6 % больных. В послеоперационный период в группе сравнения осложнения со стороны раны возникли у 6,1 % больных, со стороны брюшной полости (БП) - у 5,1 % пациентов. В основной группе со стороны раны осложнения возникли у 3,2 % больных, со стороны БП - у 3,2 % пациентов. Гнойных осложнений со стороны раны и БП в основной группе не отмечено. Количество эпизодов ишемии в основной группе было уменьшено на 88 %, в то время как в группе сравнения - на 64,2 %. Отмечено уменьшение времени общей продолжительности ишемии в группе сравнения за сутки на 71,7 %, в основной - на 92,2 %. В основной группе наблюдали более значимое уменьшение частоты сердечных сокращений к 3-м сут лечения (на 18,5 %), чем в группе сравнения (на 10,2 %). Выводы: предложенный метод местного воздействия БФ на воспалительный процесс БП при ОДХ и его осложнениях позволяет активно воздействовать на все компоненты микрофлоры, обеспечивает в 2,3 раза выше темпы элиминации микроорганизмов из перитонеального экссудата, как во время операции, так и при фракционном введении БФ через дренажи в БП в послеоперационный период. Применение БФ позволяет предупредить возникновение гнойных осложнений со стороны раны и БП и сопровождается уменьшением частоты эпизодов ишемии миокарда у больных с СН ишемического генеза на 23,8 %.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р733.45 г(4УКР-4ЧЕК)

Рубрики:

Хірургія дитячого віку

Шифр НБУВ: Ж24339 Пошук видання у каталогах НБУВ 
Повний текст  Наукова періодика України 

Мета роботи - вивчити стан показників місцевого імунітету в дітей із вродженими вадами ободової кишки (ВВОК) в до- та післяопераційний періоди. Проаналізовано результати хірургічного лікування 87 дітей із приводу хронічного колостазу, зумовленого ВВОК. З метою оцінки виконаних оперативних втручань відповідно до стану місцевого товстокишкового імунітету дітей розподілили на 2 групи: I група - порівняльна, II група - основна. У I групі як хірургічне лікування використовували традиційні способи. У II групі застосовували диференційний підхід до обрання способу оперативного втручання за власними методиками. Вивчення концентрації секреторного імуноглобуліну A (sIg А) та лізоциму проведено в період від 1 до 5 років після операції. Доведено, що ВВОК призводять до більших розладів місцевого імунітету, ніж функціональні запори. Порушення місцевого імунітету більш виражені у хворих із доліхосигмою, менш виражені - у пацієнтів із доліхосигмою, поєднаною з високим розташуванням лівого вигину ОК, з хворобою Пайра та синдромом Хілаїдіті. Концентрація sIg А у пацієнтів із доліхосигмою на 59,39 %, у хворих із доліхосигмою, поєднаною з високим розташуванням лівого вигину ОК, - на 48,28 %, із хворобою Пайра - на 13,03 % нижче, ніж у групі контролю. Рівень лізоциму в дітей із доліхосигмою на 25,40 %, у хворих із доліхосигмою, поєднаною з високим розташуванням лівого вигину ОК, - на 12,70 % нижче, ніж показники групи контролю. Висновки: використання диференційного підходу до обрання способів хірургічного лікування вроджених вад ОК сприяє підвищенню місцевого імунітету та запобігає виникненню рецидивів хронічних запорів.

Полиорхизм встречается довольно редко. Описано около двухсот случаев полиорхизма. Чаще всего он протекает без симптомов. Может сочетаться с крипторхизмом, грыжами и водянками. Описаны случаи, когда удвоение яичка приводило к развитию перекрута яичка или к возникновению опухоли. Приведен пример обнаружения полиорхидизма у ребенка в возрасте 3 мес. Добавочное яичко было удалено хирургическим путем. Таким образом, несмотря на редкость полиорхидии, заподозрить ее дает возможность простая пальпация. Для уточнения диагноза целесообразно использовать ультразвуковое исследование. Метод лечения - хирургическое удаление добавочного гипоплазированного яичка.

Мета роботи - підвищити ефективність хірургічного лікування дітей із вродженими незрощеннями верхньої губи та піднебіння (ВНВГП) шляхом удосконалення раннього первинного симультанного хірургічного лікування. Проаналізовано результати запропонованого одномоментного первинного хірургічного лікування (ОПХЛ) у порівнянні з традиційним багатоетапним первинним хірургічним лікуванням (БПХЛ) у 172-х хворих із різними формами ВНВГП, оперованих на базі Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні у період 1998 - 2009 рр. Вік пацієнтів - від 2-х міс до 14-ти років. З однобічними ВНВГП було 78 (45,3 %) хворих, із двобічними - 24 (14 %) та з ізольованими незрощеннями піднебіння (ІНТ) - 70 (40,7 %) пацієнтів. Для порівняльного аналізу результатів лікування в кожній із груп виокремлено по 2 підгрупи хворих, яким проводили раннє ОПХЛ та раннє або пізнє БПХЛ. До року життя первинне хірургічне лікування виконали у 123-х (71,51 %) хворих, після року життя - у 49 (28,49 %) пацієнтів. Загалом 172-м дітям виконано 233 операції. За запропонованою методикою раннє ОПХЛ в підгрупі із 45-ти хворих з наскрізними однобічними ВНВГП проведено у 21-го хворого, раннє та пізнє БПХЛ - у 24 хворих. Порівнявши результати, виявили переваги раннього ОПХЛ над БПХЛ за всіма показниками. Так, за анатомічними й естетичними показниками післяопераційні дефекти у разі раннього ОПХЛ виникли в 4,8 % випадків, а у разі БПХЛ - в 13,3 %, післяопераційні деформації структур верхньої губи та носа у разі раннього ОПХЛ виникли в 4,8 - 28,6 % випадків, а у разі БПХЛ - в 44,4 - 93,3 % (раннє БПХЛ 44,4 - 88,9 %, пізнє БПХЛ 53,3 - 93,3 %), необхідні коригувальні операцій після ОПХЛ виконували в 42,9 % хворих, після раннього БПХЛ - у 77,8 % пацієнтів, після пізнього БПХЛ - у 86,7 %. За функціональними показниками недостатнє відновлення функції верхньої губи за ОПХЛ виникло у 38,1 % випадках, у разі БПХЛ - у 55,6 %, недостатнє змикання м'якого піднебіння у разі раннього ОПХЛ було лише у 4,8 % хворих, за раннього БПХЛ - у 22,2 %, а у разі пізнього БПХЛ - у 66,7 %. За логопедичними показниками - мовлення розвивається відповідно до віку у разі раннього ОПХЛ - у 95,2 % дітей, за раннього БПХЛ - у 77,7 %, а за пізнього БПХЛ - у 33,3 %. Перед- та післяопераційне ортодонтичне лікування застосовували у 34-х (75,6 %) із 45-ти хворих із наскрізними однобічними незрощеннями. Це 16 (76,2 %) хворих із 21-го, яким виконали раннє ОПХЛ, та 18 (75 %) пацієнтів із 24-х, яким проводили БПХЛ. Порівняльний аналіз антропометричних вимірювань верхніх щелеп через рік після раннього ОПХЛ засвідчив незначні зменшення II, IV та V трансверзальних розмірів на 0,02 - 0,07 см, II та V сагітальних розмірів - на 0,05 - 0,08 см. Висновки: аналіз і порівняння результатів багатоетапного й одномоментного первинного хірургічного лікування (172 хворих із різними формами ВНВГП) свідчить про ефективність симультанних операцій у ранньому віці, їх високу результативність та значні анатомо-функціональні й естетичні результати: кількість післяопераційних дефектів зменшилась із 13,3 до 4,8 %, кількість післяопераційних деформацій верхньої губи та носа - із 44,4 - 93,3 % до 28,6 - 42,9 %, кількість хворих із недостатнім змиканням м'якого піднебіння -до 4,8 % у порівнянні з 22,2 % за раннього і 66,7 % - пізнього БПХЛ.

Представлено огляд літератури, в якій ідеться про діагностику та лікування абдомінальної форми крипторхізму в дітей. Актуальність теми зумовлена наявністю та значним поширенням соціальних і медичних проблем, що супроводжують крипторхізм та наслідки його оперативної корекції в дитячому віці. Причина цього - невирішеність питань з покращання умов кровопостачання яєчок під час оперативного лікування крипторхізму і відсутність таких методів його діагностики та лікування, які б значно зменшували відсоток безплідності в репродуктивному віці та підвищували якість життя. Особливо це стосується групи дітей, у яких підозрюється черевна форма крипторхізму.

Мета роботи - проаналізувати клінічний випадок лікування пропранололом великої кавернозної гемангіоми щоки у двомісячної дитини та визначити ефективність цього методу лікування. У ЛОДКЛ "Охматдит" звернулися батьки двомісячної дівчинки зі скаргами на асиметрію обличчя через різко збільшену ліву щоку. На щоці візуалізувалася синюшна пляма з нечіткими контурами, діаметром приблизно 3,0 см, щільна під час пальпації. З боку слизової оболонки щоки була яскраво-червона пляма діаметром до 1,5 см, з нерівними чіткими краями, котра незначно виступала над поверхнею. Враховуючи розмір та локалізацію гемангіоми, яка спричиняла труднощі під час годування, прийнято рішення про застосування активної лікувальної тактики пропранололом. Ускладнень під час прийому пропранололу з боку серцево-судинної системи не було. Ехокардіографію проводили на 8-й день прийому пропранололу та через 6 міс - патологічних змін не виявлено. Під час збільшення дози спостерігали падіння рівня цукру у крові (найнижчий показник становив 2,1 ммоль/л). Для запобігання гіпоглікемії дозу пропранололу збільшували поступово, після першого введення збільшеної дози у наступний прийом поверталися до попередньої кількості пропранололу з подальшим продовженням вищої дози. Відміну пропранололу здійснювали після повного зникнення гемангіоми, поступово зменшуючи дозу. Під час огляду через 1 міс рецидиву пухлини не виявлено. Досягнуто позитивного результату лікування пропранололом дитини з кавернозною гемангіомою щоки, яка мала значні розміри та створювала проблеми під час годування. Слід наголосити на кращій тенденції до регресу пухлини відразу після призначення пропранололу та протягом перших 2-х місяців. Поступове наростання дози надає змогу регулювати кількість глюкози у крові та запобігти гіпоглікемії - стану, який часто виникає під час вживання пропранололу. Висновки: пропранолол - це високоефективна діюча речовина у лікуванні дитячих гемангіом, яку варто застосовувати як засіб вибору, зокрема, в терапії новоутворень критичних локалізацій.

Мета роботи - обгрунтувати диференційну тактику лікування дітей молодшого віку з нерефлексивним мегауретером (МУ) на основі оцінки ризику порушень уродинаміки верхніх сечових шляхів (ВСШ), оцінити функціональний стан нирок після хірургічної корекції. Матеріалом для аналізу були дані комплексної оцінки стану уродинаміки ВСШ та функції нирок у 62-х дітей (92 сечоводи) із декомпенсованими формами МУ віком від 1-го міс до 3-х років. Стан ВСШ оцінювали за допомогою ультразвукового дослідження. Визначали скорочувальну функцію та лінійні розміри діаметра сечоводів. Залежно від частоти скорочень розрізняли дітей зі збереженою скорочувальною здатністю сечоводів (більше 4 за хв) та із низькою (менше 4-х за хв), залежно від ступеня дилатації дистального відділу сечоводу і менше та більше 2 см. Оцінку декомпенсації уродинаміки (залежна змінна) ВСШ здійснювали шляхом розрахунку відносного ризику з використанням таблиць зв'язаності. Відповідно до одержаних результатів оцінки скорочувальної здатності сечоводу та його діаметра визначали ризик декомпенсації уродинаміки ВСШ. У пацієнтів із частотою скорочень менше 4-х ризик декомпенсації уродинаміки сечоводу високий і становить 12,778 (95 % довірчий інтервал - 4,575 - 35,687).У пацієнтів із діаметром сечоводу понад 2 см ризик декомпенсації становить 11,058 (95 % довірчий інтервал - 4,042 - 30,252). Залежно від визначення ризику декомпенсації (низький або високий) застосовано різні варіанти етапного лікування. У першому варіанті за умови низького ризику 23 дітям (33 сечоводи) без явищ активного пієлонефриту, зі збереженою функцією нирок та субкомпенсацією уродинаміки виконували резекцію середнього сегмента сечоводу. У разі високого ризику декомпенсації як перший етап лікування у разі вираженого пригнічення скорочувальної здатності сечоводів, суттєвого порушення функції нирки та активного перебігу пієлонефриту 39-ти дітям (59 сечоводів) виконували уретерокутанеостомію за Sober. Висновки: оцінка декомпенсації уродинаміки ВСШ на основі визначення ехографічних маркерів може бути одним із визначальних чинників під час вибору варіантів етапного лікування. Порушення функції нирок та активність запального процесу слід зараховувати до клініко-лабораторних критеріїв вибору варіантів етапного лікування (резекція середньої третини сечоводу, уретерокутанеостомія за Sober). Враховуючи, що в 30 - 40 % випадків після завершення етапного лікування зберігаються порушення функції тубулярного апарату паренхіми нирки, а в 60 - 70 % хворих діагностують ознаки тубулоінтерстиціального фіброзу оперованої нирки, необхідно виокремлювати групу ризику з розвитку нефросклерозу для проведення ренопротекторної терапії.

Мета роботи - вдосконалити метод хірургічного лікування та профілактики патологічних переломів і осьових деформацій кісток нижніх кінцівок у хворих із фіброзною дисплазією (ФД) шляхом застосування блокувального інтрамедулярного стрижня. За період 1992 - 2013 рр. у клініці травматології та ортопедії дитячого віку ДУ "Інститут травматології та ортопедії НАМН України" перебувало на лікуванні 30 пацієнтів із патологічними переломами кісток нижніх кінцівок та їх наслідками (деформаціями) у разі ФД. Хлопчиків було 15, дівчаток - 15. Вік хворих становив 5 - 18 років. З моноосальною формою захворювання було 19 хворих, із поліосальною - 11 пацієнтів. Загальна кількість переломів у цих хворих - 54, із них стегнової кістки - 37 (68,5 %) (з локалізацією в проксимальному відділі та шийці - 70,3 %), кісток гомілки - 17 (31,5 %). Здійснений ретроспективний аналіз результатів хірургічного лікування патологічних переломів та деформацій кісток у разі ФД із застосуванням традиційних методик накісткового остеосинтезу свідчить про недостатню їх ефективність. Найбільша кількість незадовільних результатів лікування пов'язана з прорізуванням пластин і гвинтів, міграцією металофіксаторів, із рецидивами деформації за межами металоконструкцій. Зазначено, що ці ускладнення були наслідками нестабільної фіксації уламків у структурно неповноцінній кістковій тканині та недосконалості металоконструкцій. За методикою блокувального інтрамедулярного остеосинтезу (БІОС) проліковано 17 хворих (21 сегмент). Лікувальний БІОС виконали на 16-ти сегментах у хворих із консолідуючими чи консолідованими зі зміщеннями переломами (8 стегнових і 8 великогомілкових кісток), профілактичний БІОС - на 5-ти сегментах (4 стегнові та 1 великогомілкова кістка) у разі загрози патологічного перелому. Повторних переломів і рецидивів деформації після БІОС не було в жодному випадку, у 2 (5,9 %) хворих помічено міграцію блокувальних гвинтів. Висновки: застосування хірургічного методу лікування патологічних переломів та осьових деформацій кісток у пацієнтів із ФД з використанням інтрамедулярного блокувального стрижня - ефективна методика з низьким відсотком ускладнень (9,5 %), котра має профілактичний та лікувальний напрямки. Виконання хірургічних втручань із застосуванням блокувальних інтрамедулярних стержнів у пацієнтів із ФД надає змогу досягнути стабільної фіксації уламків, раннього навантаження кінцівки, запобігає повторним переломам і рецидивам деформацій.

Мета дослідження - удосконалити ортезування хворих із наслідками спинномозкової грижі. В основу роботи покладено аналіз результатів ортезування 99 дітей (хлопчиків - 47, дівчаток - 52) із наслідками спинномозкової грижі, які перебували на лікуванні в клініці травматології та ортопедії дитячого віку ДУ "Інститут травматології та ортопедії НАМН України" у період 1980 - 2012 рік. Враховуючи здатність хворих до пересування, глибину парезу, наявність контрактур суглобів, осьових деформацій нижніх кінцівок та ступінь деформації стоп, усіх пацієнтів розподілено на три функціональні групи та групу дітей до року. Мета ортезування першої групи хворих (пацієнти, які самостійно пересувалися, - 32 дитини) і це покращення пози та рухових можливостей пацієнта (якості ходьби), профілактика формування та запобігання рецидиву деформацій після проведеного лікування; другої групи (хворі з обмеженим пересуванням - 29 пацієнтів) - досягнути функціональної незалежності пацієнта при пересуванні (ходьба без допомоги сторонніх); третьої групи хворих підгрупи А (хворі на візках із потенційною можливістю до пересування - 8 пацієнтів) - навчання стоянню та ходьбі в ортопедичних виробах з опорою; третьої групи підгрупи В (хворі, які не пересувалися, - 19 пацієнтів) - комфортне перебування хворої дитини в інвалідному візочку. У дітей до року ортезування спрямоване на запобігання ортопедичним виявам або профілактику їх рецидиву після проведеного консервативного лікування. Висновки: ортезування хворих із наслідками спинномозкової грижі - це невід'ємна складова комплексної медичної реабілітації, котра підвищує здатність дитини до самостійного пересування та обслуговування.

Мета роботи - покращити результати хірургічного лікування деформації стегнової кістки (СК) в пацієнтів із недосконалим остеогенезом. В основу роботи покладено аналіз результатів хірургічної корекції деформації СК із застосуванням вітчизняного інтрамедулярного телескопічного стержня, що "росте", в 6 пацієнтів із недосконалим остеогенезом (хлопчиків - 2, дівчаток - 4), котрі перебували на лікуванні в клініці травматології та ортопедії дитячого віку ДУ "Інститут травматології та ортопедії НАМН України" у період 2012 - 2014 рр. У 6 пацієнтів із різним ступенем деформації СК виконано 8 оперативних втручань з її корекції із застосуванням вітчизняного інтрамедулярного стержня, що "росте" дистально та в шийку стегна. У всіх пацієнтів досягнуто зрощення СК у відповідний термін, не діагностовано погіршення росту як в дистальному напрямку СК, так і її шийки, в жодному випадку не констатовано повторних переломів та деформації, зокрема coxa vara. Термін спостереження - 2,5 року. Особливістю розробленого стержня є те, що додатково через проксимальний отвір у стержні під кутом, що відповідає нормальній анатомії СК пацієнта, вводять гвинт із різьбою в епіфіз головки стегна, при цьому частина без різьби фіксатора виходить за межі кістки з урахуванням подальшого росту шийки. Уведення додаткового фіксатора в епіфіз головки створює сприятливі умови для росту шийки стегна під нормальним кутом до СК, забезпечує їй надійну фіксацію та, будучи її металокаркасною основою, унеможливлює формування варусної деформації. Переваги розробленого стержня: можливість малотравматичної заміни компонентів стержня, що "ростуть", на довші у зв'язку з ростом пацієнта; індивідуальне виготовлення інтрамедулярного стержня, що "росте", із урахуванням усіх анатомічних особливостей конкретного пацієнта. Висновки: вибір методу хірургічної корекції деформації СК у пацієнтів з недосконалим остеогенезом залежить від ступеня деформації: у випадку незначної деформації застосовують коригувальну остеотомію СК на вершині деформації, у випадку вираженої - сегментарну остеотомію. Застосування у пацієнтів із недосконалим остеогенезом під час хірургічної корекції деформації СК вітчизняного інтрамедулярного телескопічного стержня, що "росте" як дистально, так і в шийку стегна, надає змогу ефективно коригувати деформацію та досягати стабільного металоостеосинтезу, знижує ризик виникнення повторних переломів та деформації СК, зокрема coxa vara.

Статтю присвячено 165-річчю застосування М. І. Пироговим ефірного наркозу за воєнно-польових умов і 65-річчю відкриття музею в садибі вченого. Розглянуто основні положення праць М. І. Пирогова "Наблюдения над действием эфирных паров как болеутолительного средства в хирургических операциях" та "Отчет о путешествии по Кавказу", у яких описано експерименти вченого з дослідження властивостей ефіру, а також його висновки щодо можливості використання ефіру та хлороформу з метою наркотизації. Наголошено на пріоритеті М. І. Пирогова в роботі над створенням наркозу.