Представлено огляд літератури, в якій ідеться про діагностику та лікування абдомінальної форми крипторхізму в дітей. Актуальність теми зумовлена наявністю та значним поширенням соціальних і медичних проблем, що супроводжують крипторхізм та наслідки його оперативної корекції в дитячому віці. Причина цього - невирішеність питань з покращання умов кровопостачання яєчок під час оперативного лікування крипторхізму і відсутність таких методів його діагностики та лікування, які б значно зменшували відсоток безплідності в репродуктивному віці та підвищували якість життя. Особливо це стосується групи дітей, у яких підозрюється черевна форма крипторхізму.

Представлено огляд літератури щодо абдомінального болю та аномалій розгалуження судин. На сьогодні судинний компонент абдомінального больового синдрому в дітей практично не висвітлено у вітчизняній літературі. Екстравазальну обструкцію (компресію) черевного стовбура (ЕОЧС) у дорослих пацієнтів уперше було описано J. D. Dunbar у 1965 р., тому вона одержала назву Dunbar syndrome. Найчастішою причиною ЕОЧС в дітей вважають аномальне кріпленя ligamentum arcuatum medianum, проте лише у 10 - 24 % таких пацієнтів виникає клінічно значуща обструкція артерій із появою симптомів. Дуплексну ультрасонографію завдяки її доступності можна використовувати як скринінговий метод діагностики цієї патології. Селективна ангіографія - золотий стандарт у діагностиці ЕОЧС, тоді як серед неінвазивних методик досить ефективні магнітно-резонансна та комп'ютерна томографії. Проблема пацієнтів з ЕОЧС не розв'язана та потребує подальшого вивчення. Лікування пацієнтів з ЕОЧС передбачає оперативне втручання з резекцією ligamentum arcuatum medianum і гангліарних вузлів. Найсучаснішим методом лікування ЕОЧС вважають лапароскопічне втручання.

Мета роботи - покращити результати хірургічного лікування дітей із кістами жовчних шляхів (КЖШ). Проаналізовано результати діагностики та лікування 101 дитини з КЖШ. Серед них у 97-ми дітей визначено кістозні трансформації загальної жовчної протоки (КТЗЖП), у 3 пацієнтів і подвоєння жовчного міхура (ЖМ), в одної дитини - ектопію ЖМ. Для визначення діагнозу використовували клінічно-лабораторні дані та комплекс інструментальних методів обстеження: ультрасонографію з допплерографією органів черевної порожнини та заочеревинного простору, пренатальну ультрасонографію, комп'ютерну томографію та магнітно-резонансну томографію органів грудної клітки і черевної порожнини, ендоскопічну ретроградну холангіопанкреатографію, інтраопераційну холангіографію та фіброезофагогастродуоденоскопію. Пацієнтам із КТЗЖП (тип I, IVа, IVЬ) виконано реконструктивно-пластичні операції, мета яких - налагодити достатній жовчовідтік у шлунково-кишковому тракті (ШКТ) за допомогою утворення біліодигестивних анастомозів, зниження жовчної гіпертензії та запобігання післяопераційному висхідному холангіту. До 1986 р. виконано операції внутрішнього дренування: цисто дуоденостомію (n = 5) та цистоєюностомію з У-подібним міжкишковим анастомозом за Ру (n = 10). Через малоефективність подібних втручань від них відмовилися, бо невидалення кісти призводить до стазу жовчі в кісті, холелітіазу, до випадків рецидивних холангітів та до переродження кісти в холангіокарциному в дорослому віці. У подальшому в дітей із такими варіантами КТЗЖП виконували цистектомію (екстирпацію кісти) з холецистектомією, накладанням гепатикоєюноанастомозу та У-подібним міжкишковим анастомозом за Ру (n = 7). З 1990 р. для запобігання висхідного холангіту як у ранній, так і у віддалений післяопераційний період операції у разі КТЗЖП доповнювали накладанням антирефлюксного клапана в місці У-подібного анастомозу (n = 66). Дівчинці з холедохоцеле (тип III) проведено операцію - лапаротомію, холецистектомію, дуоденотомію та цистодуоденостомію за типом папілосфінктеротомії. Запропоновано оригінальні методи лікування у пацієнтів із подвоєнням та у випадках ектопії ЖМ. Завдяки ранньому виявленню та вдосконаленню способів хірургічної корекції КЖШ вдалося уникнути летальності та запобігти появі післяопераційних ускладнень у дітей із цими аномаліями за період 1997 - 2013 рр. у порівнянні з періодом 1981 - 1996 рр., коли практикували традиційні методики лікування (летальність - 6,45 %, післяопераційні ускладнення - 16,13 %). Висновки: дітям із КТЗЖП необхідна операція з налагодження достатнього жовчовідтоку в ШКТ за допомогою утворення біліодигестивних анастомозів для ліквідації жовчної гіпертензії та запобігання післяопераційному висхідному холангіту. Операція вибору - цистектомія з холецистектомією, з накладанням гепатикоєюноанастомозу на кишковій петлі за Ру через широкий правобічний косо-поперечний (підреберний) доступ. У хірургічному лікуванні холедохоцеле ефективна дуоденотомія з цистодуоденостомією за типом папілосфінктеротомії. Для запобігання розвитку висхідного холангіту реконструктивну операцію з приводу корекції КТЗЖП обов'язково слід доповнювати формуванням антирефлюксного клапана на відвідній петлі довжиною не менше 20 см. Упровадження розроблених і удосконалених способів хірургічної корекції КЖШ надало змогу уникнути летальності та знизити частоту післяопераційних ускладнень у порівнянні з періодом використання традиційних методик у хворих з цими аномаліямси, коли летальність становила 6,45 % випадків, а частота післяопераційних ускладнень - 16,13 %.

Проаналізовано результати роботи, розвиток та стан лапароскопічної хірургії в Україні. Здійснено аналіз оперативних втручань на базі різних клінік, зроблено спробу узагальнити результати та акцентувати увагу на проблемних питаннях і шляхах подальшого розвитку ендоскопічної хірургії.

Туберкулезный перитонит (ТП) считается относительно редким заболеванием у детей. Согласно статистическим данным, в структуре внелегочного туберкулеза абдоминальный составляет всего 2 - 3 %. Приведен клинический случай ТП у подростка. В регионах с высокой частотой туберкулеза у больных детей с наличием положительных туберкулиновых проб необходимо проводить тщательное обследование с целью исключения туберкулеза. Противотуберкулезная терапия дает возможность предотвратить развитие ТП у детей.

Описан пример из личной практики: абдоминально-мошоночное гидроцеле больших размеров. Ребенок был дообследован на догоспитальном этапе, диагноз подтвердился во время сонографического исследования. Пациенту выполнено оперативное вмешательство с удовлетворительными ближайшими результатами.

Представлено огляд літератури щодо некротичного ентероколіту в новонароджених. Визначено, що, незважаючи на досягнені успіхи в діагностиці та лікуванні цього грізного захворювання, проблема далека від вирішення. Летальність продовжує залишатися високою, тривають дискусії щодо показань, термінів і тактики оперативного лікування, не припиняється пошук нових методів діагностики та лікування. Отже, усі ці питання вимагають подальшого глибокого вивчення.

Наведено сучасні відомості про частоту виникнення гемангіом у дітей, про прийняту у світі термінологію, класифікацію, теорії виникнення, діагностику, маркери відмінності гемангіом та судинних мальформацій у дітей, про можливі ускладнення та лікувальні підходи до дитячих гемангіом. Судинні аномалії у дітей - неоднорідна група патологічних станів, які потребують диференційованого лікувального підходу. Принципово важливе розрізнення гемангіом та судинних мальформацій у дітей молодшого (0 - 36 міс) віку. У зв'язку із різноманітністю локалізацій гемангіом, несхожістю їх форм, розмірів, функціональних та косметичних ризиків, характеру й тяжкості ускладнень лікувальний підхід - це проблема міждисциплінарна. Медична стриманість у більшості випадків є нормою. Оцінку ризиків необхідно робити якомога раніше, щоб своєчасно вжити заходів для запобігання порушенню життєво важливих функцій організму. Запропоновано стратифікацію гемангіом за групами ризику та застосування в подальшому індивідуалізованого стандартизованого вибору лікувальної стратегії для одержання найкращих функціонального і косметичного результатів. У лікуванні проблемних гемангіом методом вибору вважаємо системну терапію пропранололом, доповнену лазерним впливом неабляційного типу.

Мета роботи - проаналізувати поширеність синдрому Пайра в дітей і його поєднання з іншими вадами розвитку товстого кишечника, визначити доцільність та ефективність малоінвазивних методів лікування. Проаналізовано 253 історії хвороб дітей, які проходили обстеження в Житомирській обласній дитячій клінічній лікарні в 2013 р. з приводу тривалих і хронічних закрепів. Усім дітям проводили ультразвукове обстеження черевної порожнини, лабораторні дослідження. У 186-ти (73,5 %) випадках виконували іригографічне обстеження, у 6 (2,4 %) дітей із підозрою на утворення в черевній порожнині здійснили комп'ютерну томографію. Больовий синдром різної інтенсивності та вираженості був у 192-х (75,8 %) пацієнтів. Повторно обстеження проводили у 122-х (48,2 %) хворих, із них 22 (8,7 %) дитини повторно госпіталізували з підозрою на гостру хірургічну патологію. Дітей, котрі проходили лікування в інших закладах та суміжних відділеннях протягом одного року і більше, було 164 (64,8 %). За даними іригографії хворобу Пайра виявили у 81-го (32 %) хворого. У 52-х (64,2 %) випадках виявили також подовження та розширення товстої кишки з різним ступенем колоноптозу. Недостатність замикального апарату ілеоцекального кута з розвитком рефлюкс-ілеїту спостерігали в 32 (39,5 %) обстежених. З підозрою на патологію сполучної тканини 23 дітей проконсультував та обстежив генетик, у 7-ми (30,4 %) із них виявлено сполучнотканинну дисплазію та розпочато специфічне лікування. Явища коліту були в 76-ти (93,8 %) хворих. За віком дітей розподілено таким чином: 0 - 3 роки - 14 (17,5 %) пацієнтів; 4 - 10 років - 28 (35 %); 11 - 17 років - 36 (47,5 %). Консервативне лікування виконували в усіх випадках, призначали послаблювальну дієту, препарати лактулози, пробіотики, послаблювальні засоби. Місцеве лікування спрямовано на ліквідацію закрепів та явищ коліту. Оперативне лікування проводили 26-ти дітям віком 11 - 17 років. При цьому консервативну терапію виконували протягом тривалого часу. Спостерігали наростання больового синдрому, розширення правих відділів товстої кишки, наростання симптомів хронічної інтоксикації в поєднанні з колоноптозом I - II ступеня та маловираженим подовженням сигмоподібної кишки. Виконано такі операції: резекцію попереково-ободової кишки з анастомозом "кінець у кінець" - у 12-ти (46,15 %) хворих, лівобічну геміколектомію - у 6 пацієнтів, із мобілізацією селезінкового кута та накладанням прямого колоректального анастомозу на рівні перехідної складки - у 4 (15,38 %) дітей та з низведенням за Соаве - у 2 (7,69 %) хворих, лапароскопічне пересічення діафрагмально-ободової зв'язки з ліквідацією перегину товстої кишки - у 8 (30,76 %) пацієнтів. Доцільно констатувати, що в 1 пацієнта виконали резекцію поперечно-ободової кишки, проте впродовж року не було позитивного результату, а наявність вторинного коліту дистальних відділів та збільшення в довжину сигмоподібної кишки потребувало проведення резекції останньої з накладенням прямого колоректального анастомозу. Упродовж першого року стійкий позитивний результат був у 21 (80,76 %) пацієнта. У подальшому (через 2 та 3 роки) позитивний результат констатовано у 25 (96,15 %) хворих, помічали відсутність больового синдрому, покращання прохідності кишечника, зокрема, правої половини, та зменшення явищ коліту. Консервативні заходи мали стійкий позитивний результат. Висновки: хворобу Пайрп в дітей визначають на основі скарг, анамнестичних і клінічних даних і підтвердують контрастною іригографією наповненого та випорожненого кишечника, а за необхідності проводять комп'ютерну томографію черевної порожнини. Активна хірургічна тактика до виникнення декомпенсації в лікуванні хвороби Пайра в дітей - єдиний спосіб ефективної корекції вади розвитку та ліквідації симптомів захворювання. Її треба застосовувати в усіх пацієнтів без вікових обмежень після неефективної консервативної методики лікування.

Мета роботи - узагальнити досвід лікування дітей із пахвинними грижами з використанням методу PIRS (Percutaneous Internal Ring Suturing). Робота основана на результатах хірургічного лікування 280-ти дітей із застосуванням методу PIRS. Для операції використовували оптичну систему Strayker 1088 HD (США) і набір 3-міліметрових лапароскопічних інструментів. Ускладнень під час хірургічного втручання не було. Тривалість операції скоротилася з 40 - 60 хв на початкових етапах до 10 - 20 хв після оволодіння технікою PIRS, що має суттєве значення, зокрема в лікуванні дітей раннього віку. У 14,3 % хворих під час лапароскопії виявили необлітерований контрлатеральний відросток очеревини, що потребував закриття з метою запобігти виникненню грижі. Протягом 3-х років простежено результати лапароскопічного лікування у 237 (84,6 %) дітей, у 8-ми (3,4 %) з них діагностовано рецидив грижі. Усіх дітей повторно прооперовано з використанням лапароскопічної техніки. Висновки: метод PIRS - ефективний і безпечний метод лікування пахвинних гриж у дітей будь-якого віку. Лапароскопія надає змогу виявити в дітей необлітерований вагінальний відросток очеревини і за необхідності виконати його симультанне закриття, що запобігає виникненню контрлатеральної грижі в майбутньому.

Мета роботи - вдосконалити метод хірургічного лікування та профілактики патологічних переломів і осьових деформацій кісток нижніх кінцівок у хворих із фіброзною дисплазією (ФД) шляхом застосування блокувального інтрамедулярного стрижня. За період 1992 - 2013 рр. у клініці травматології та ортопедії дитячого віку ДУ "Інститут травматології та ортопедії НАМН України" перебувало на лікуванні 30 пацієнтів із патологічними переломами кісток нижніх кінцівок та їх наслідками (деформаціями) у разі ФД. Хлопчиків було 15, дівчаток - 15. Вік хворих становив 5 - 18 років. З моноосальною формою захворювання було 19 хворих, із поліосальною - 11 пацієнтів. Загальна кількість переломів у цих хворих - 54, із них стегнової кістки - 37 (68,5 %) (з локалізацією в проксимальному відділі та шийці - 70,3 %), кісток гомілки - 17 (31,5 %). Здійснений ретроспективний аналіз результатів хірургічного лікування патологічних переломів та деформацій кісток у разі ФД із застосуванням традиційних методик накісткового остеосинтезу свідчить про недостатню їх ефективність. Найбільша кількість незадовільних результатів лікування пов'язана з прорізуванням пластин і гвинтів, міграцією металофіксаторів, із рецидивами деформації за межами металоконструкцій. Зазначено, що ці ускладнення були наслідками нестабільної фіксації уламків у структурно неповноцінній кістковій тканині та недосконалості металоконструкцій. За методикою блокувального інтрамедулярного остеосинтезу (БІОС) проліковано 17 хворих (21 сегмент). Лікувальний БІОС виконали на 16-ти сегментах у хворих із консолідуючими чи консолідованими зі зміщеннями переломами (8 стегнових і 8 великогомілкових кісток), профілактичний БІОС - на 5-ти сегментах (4 стегнові та 1 великогомілкова кістка) у разі загрози патологічного перелому. Повторних переломів і рецидивів деформації після БІОС не було в жодному випадку, у 2 (5,9 %) хворих помічено міграцію блокувальних гвинтів. Висновки: застосування хірургічного методу лікування патологічних переломів та осьових деформацій кісток у пацієнтів із ФД з використанням інтрамедулярного блокувального стрижня - ефективна методика з низьким відсотком ускладнень (9,5 %), котра має профілактичний та лікувальний напрямки. Виконання хірургічних втручань із застосуванням блокувальних інтрамедулярних стержнів у пацієнтів із ФД надає змогу досягнути стабільної фіксації уламків, раннього навантаження кінцівки, запобігає повторним переломам і рецидивам деформацій.

Мета роботи - вдосконалити діагностику, зокрема, антенатальну, та критерії ранньої хірургічної корекції клапанів задньої уретри (КЗУ) в дітей із дисфункцією сечового міхура (ДСМ). На базі Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні проводили ендоскопічну резекцію КЗУ дітям з ознаками ДСМ. Всього за 2011 - 2013 рр. здійснено 40 уретроцистоскопій. Вік хворих - від 1-го міс до 15-ти років (середній вік - 4,8 року). До клінічних виявів зараховували: порушення акту сечовипускання (часте або рідке) - у 100 % дітей, скарги на ускладнення сечопуску із натужуванням - у 70 % випадків, переривчастий сечопуск - у 12,5 %, частий сечопуск малими порціями, але без відчуття спорожнення сечового міхура - у 60 % пацієнтів, нічне нетримання сечі - у 77,5 %, біль у ділянці сечового міхура під час сечовипускання - у 17,5 %, інтермітивний біль у поперековій ділянці чи в животі - у 10 % дітей, ускладнення катетеризації сечового міхура під час мікційної уретроцистографії - у 52,5 % хворих. У 28-ми (70 %) дітей, яким виконували уретроцистоскопію, виявили КЗУ (I та III типу за Young). Усім хворим здійснено резекцію клапана за класичною методикою на 5 та 7 годині умовного циферблата з застосуванням резектоскопа Karl Storz (11 Ch), оптичних уретротомів Olympus (9,5 Ch) та Wolf (8,5 Ch). 2 (7,1 %) хворим провели контрольну уретроцистоскопію в термін не раніше 6 міс. Цим хворим за результатами контрольної уретроцистоскомії виконано додаткову резекцію резидуального КЗУ. У 26-ти (92,9 %) пацієнтів виявили трабекулярність стінки сечового міхура, вії (39,3 %) - псевдодивертикули, у 14 (50 %) - явища циститу, при цьому у 8 (57,1 %) із них - хронічного бульозного циститу. Окрім того, в 1-го (3,6 %) хворого одночасно провели ендоскопічну корекцію міхурово-сечовідного рефлюксу (МСР) за класичною методикою STING із застосуванням поліакриламідного гідрогелю нубіплант у кількості 2 мл. Виняток становили 2 (7,1 %) хворих, у яких діагностували MCP I - II ступеня та К3У. У таких пацієнтів спочатку виконували резекцію КЗУ, потім - медикаментозну терапію. Результат - зникнення МСР у 100 % хворих без його ендоскопічної корекції. Усі діти, яким проводили резекцію К3У одержали пролонговану медикаментозну терапію та курсову фізіотерапію. Тривалість медикаментозної терапії - не менше 1-го року, показання до її припинення - позитивна динаміка (за даними ультразвукового дослідження), відсутність резидуального клапана та явищ трабекулярності стінки сечового міхура (за даними контрольної уретроцистоскопії). У 23-х (82,1 %) хворих, яким проводили резекцію КЗУ, помітили клінічну та функціональну позитивну динаміку, а саме: суб'єктивно більший струмінь сечі та сечопуск без помітного натужування, відсутність явищ дискомфорту під час сечовипускання. У всіх хворих, яким проводили резекцію КЗУ, пов'язаного із МСР, ліквідовано рефлюкс без додаткової періуретеральної ін'єкції об'ємоутворювальної речовини. Висновки: КЗУ в 14,3 % випадків призводять до розвитку МСР. У лікуванні МСР I - II ступеня за наявності КЗУ достатньо його резекції. Будь-яка операція типу STING без попередньої резекції клапана не ефективна.

Мета роботи - обгрунтувати диференційну тактику лікування дітей молодшого віку з нерефлексивним мегауретером (МУ) на основі оцінки ризику порушень уродинаміки верхніх сечових шляхів (ВСШ), оцінити функціональний стан нирок після хірургічної корекції. Матеріалом для аналізу були дані комплексної оцінки стану уродинаміки ВСШ та функції нирок у 62-х дітей (92 сечоводи) із декомпенсованими формами МУ віком від 1-го міс до 3-х років. Стан ВСШ оцінювали за допомогою ультразвукового дослідження. Визначали скорочувальну функцію та лінійні розміри діаметра сечоводів. Залежно від частоти скорочень розрізняли дітей зі збереженою скорочувальною здатністю сечоводів (більше 4 за хв) та із низькою (менше 4-х за хв), залежно від ступеня дилатації дистального відділу сечоводу і менше та більше 2 см. Оцінку декомпенсації уродинаміки (залежна змінна) ВСШ здійснювали шляхом розрахунку відносного ризику з використанням таблиць зв'язаності. Відповідно до одержаних результатів оцінки скорочувальної здатності сечоводу та його діаметра визначали ризик декомпенсації уродинаміки ВСШ. У пацієнтів із частотою скорочень менше 4-х ризик декомпенсації уродинаміки сечоводу високий і становить 12,778 (95 % довірчий інтервал - 4,575 - 35,687).У пацієнтів із діаметром сечоводу понад 2 см ризик декомпенсації становить 11,058 (95 % довірчий інтервал - 4,042 - 30,252). Залежно від визначення ризику декомпенсації (низький або високий) застосовано різні варіанти етапного лікування. У першому варіанті за умови низького ризику 23 дітям (33 сечоводи) без явищ активного пієлонефриту, зі збереженою функцією нирок та субкомпенсацією уродинаміки виконували резекцію середнього сегмента сечоводу. У разі високого ризику декомпенсації як перший етап лікування у разі вираженого пригнічення скорочувальної здатності сечоводів, суттєвого порушення функції нирки та активного перебігу пієлонефриту 39-ти дітям (59 сечоводів) виконували уретерокутанеостомію за Sober. Висновки: оцінка декомпенсації уродинаміки ВСШ на основі визначення ехографічних маркерів може бути одним із визначальних чинників під час вибору варіантів етапного лікування. Порушення функції нирок та активність запального процесу слід зараховувати до клініко-лабораторних критеріїв вибору варіантів етапного лікування (резекція середньої третини сечоводу, уретерокутанеостомія за Sober). Враховуючи, що в 30 - 40 % випадків після завершення етапного лікування зберігаються порушення функції тубулярного апарату паренхіми нирки, а в 60 - 70 % хворих діагностують ознаки тубулоінтерстиціального фіброзу оперованої нирки, необхідно виокремлювати групу ризику з розвитку нефросклерозу для проведення ренопротекторної терапії.

Мета роботи - підвищити ефективність хірургічного лікування дітей із вродженими незрощеннями верхньої губи та піднебіння (ВНВГП) шляхом удосконалення раннього первинного симультанного хірургічного лікування. Проаналізовано результати запропонованого одномоментного первинного хірургічного лікування (ОПХЛ) у порівнянні з традиційним багатоетапним первинним хірургічним лікуванням (БПХЛ) у 172-х хворих із різними формами ВНВГП, оперованих на базі Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні у період 1998 - 2009 рр. Вік пацієнтів - від 2-х міс до 14-ти років. З однобічними ВНВГП було 78 (45,3 %) хворих, із двобічними - 24 (14 %) та з ізольованими незрощеннями піднебіння (ІНТ) - 70 (40,7 %) пацієнтів. Для порівняльного аналізу результатів лікування в кожній із груп виокремлено по 2 підгрупи хворих, яким проводили раннє ОПХЛ та раннє або пізнє БПХЛ. До року життя первинне хірургічне лікування виконали у 123-х (71,51 %) хворих, після року життя - у 49 (28,49 %) пацієнтів. Загалом 172-м дітям виконано 233 операції. За запропонованою методикою раннє ОПХЛ в підгрупі із 45-ти хворих з наскрізними однобічними ВНВГП проведено у 21-го хворого, раннє та пізнє БПХЛ - у 24 хворих. Порівнявши результати, виявили переваги раннього ОПХЛ над БПХЛ за всіма показниками. Так, за анатомічними й естетичними показниками післяопераційні дефекти у разі раннього ОПХЛ виникли в 4,8 % випадків, а у разі БПХЛ - в 13,3 %, післяопераційні деформації структур верхньої губи та носа у разі раннього ОПХЛ виникли в 4,8 - 28,6 % випадків, а у разі БПХЛ - в 44,4 - 93,3 % (раннє БПХЛ 44,4 - 88,9 %, пізнє БПХЛ 53,3 - 93,3 %), необхідні коригувальні операцій після ОПХЛ виконували в 42,9 % хворих, після раннього БПХЛ - у 77,8 % пацієнтів, після пізнього БПХЛ - у 86,7 %. За функціональними показниками недостатнє відновлення функції верхньої губи за ОПХЛ виникло у 38,1 % випадках, у разі БПХЛ - у 55,6 %, недостатнє змикання м'якого піднебіння у разі раннього ОПХЛ було лише у 4,8 % хворих, за раннього БПХЛ - у 22,2 %, а у разі пізнього БПХЛ - у 66,7 %. За логопедичними показниками - мовлення розвивається відповідно до віку у разі раннього ОПХЛ - у 95,2 % дітей, за раннього БПХЛ - у 77,7 %, а за пізнього БПХЛ - у 33,3 %. Перед- та післяопераційне ортодонтичне лікування застосовували у 34-х (75,6 %) із 45-ти хворих із наскрізними однобічними незрощеннями. Це 16 (76,2 %) хворих із 21-го, яким виконали раннє ОПХЛ, та 18 (75 %) пацієнтів із 24-х, яким проводили БПХЛ. Порівняльний аналіз антропометричних вимірювань верхніх щелеп через рік після раннього ОПХЛ засвідчив незначні зменшення II, IV та V трансверзальних розмірів на 0,02 - 0,07 см, II та V сагітальних розмірів - на 0,05 - 0,08 см. Висновки: аналіз і порівняння результатів багатоетапного й одномоментного первинного хірургічного лікування (172 хворих із різними формами ВНВГП) свідчить про ефективність симультанних операцій у ранньому віці, їх високу результативність та значні анатомо-функціональні й естетичні результати: кількість післяопераційних дефектів зменшилась із 13,3 до 4,8 %, кількість післяопераційних деформацій верхньої губи та носа - із 44,4 - 93,3 % до 28,6 - 42,9 %, кількість хворих із недостатнім змиканням м'якого піднебіння -до 4,8 % у порівнянні з 22,2 % за раннього і 66,7 % - пізнього БПХЛ.

Цель работы - провести морфологический и морфометрический анализ коллагеновых волокон спаек серозных оболочек органов брюшной полости, париетальной брюшины в зоне развития спаек и вне ее у пациентов со спаечной болезнью после перенесенного перитонита. Проведен морфологический и морфометрический анализ поляризационно-оптических свойств коллагеновых волокон участков париетальной брюшины, серозных оболочек органов брюшной полости в зоне развития спаек и вне ее у 74 больных со спаечной болезнью, ранее перенесших оперативные вмешательства на органах брюшной полости и полости малого таза на фоне гнойного перитонита различной распространенности. При изучении воспалительного инфильтрата в толще спаек очагов воспаления не выявили в (<$E21,7~symbol С~3,5>) % случаев, воспаления очагового характера определили у (<$E63,8~symbol С~6,4>) % пациентов, диффузно распространенные на обширных участках спайки - у (<$E8,5~symbol С~2,1>) % больных, признаки как очагового, так и диффузного распространения - у (<$E4,4~symbol С~0,7>) % случаев. Вне зоны спаек воспаление очагового характера было у (<$E25,4~symbol С~5,3>) % пациентов, не выявлено - у (<$E84,6~symbol С~3,4>) %. Количественные поляризационно-оптические параметры волокон в спайках, такие как исходная оптическая сила двойного лучепреломления (<$E5,1016~symbol С~0,1439>), фенольный индекс (<$E1,4013~symbol С~0,0237>), индексы содержания нейтральных мукополисахаридов (<$E1,8129~symbol С~0,0800>) и гликозаминогликанов (<$E1,6740~symbol С~0,0259>), свидетельствуют о выраженных процессах фиброзирования и гиалиноза. Выводы: в спайках, сформированных в условиях перитонита, присутствуют более выраженные процессы хронического воспаления, фиброзирования и гиалиноза, чем в париетальной и висцеральной брюшинах вне зоны спаек.

Цель работы - обосновать этиопатогенетически повышение эффективности лечения острого деструктивного холецистита (ОДХ), профилактику послеоперационных гнойно-воспалительных осложнений и проявлений ишемии миокарда во время фаготерапии с сопутствующей сердечной недостаточностью (СН) ишемического генеза. Проведен сравнительный анализ результатов лечения 339-ти пациентов с ОДХ и ОДХ, осложненным перфорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, возрастной группы старше 60-ти лет с сопутствующей ишемической болезнью сердца, то есть СН I - IIА, функциональный класс I - III, перенесших лапароскопическую холецистэктомию (АХЭ). Группу сравнения (n = 214) составили пациенты, которым после АХЭ проводили санацию очага воспаления раствором декаметоксина, основную группу (n = 125) - пациенты, которым для орошения очага воспаления применили адаптированные бактериофаги (БФ). В обеих группах изучены бактериологический статус экссудата при ОДХ, осложненном префорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, характер послеоперационных гнойно-воспалительных осложнений, частота эпизодов ишемии миокарда, по данным холтеровского мониторирования. Во время микробиологического исследования экссудата у больных с ОДХ, осложненным перфорацией, перитонитом, паравезикальным абсцессом, обеих групп обнаружен рост микрофлоры, а уровень микробной контаминации превышал нормальное значение в 2 - 2,5 раза независимо от характера микробной флоры. При легкой степени тяжести в экссудате чаще всего наблюдали монокультуру - 67,7 % случаев. При умеренной и тяжелой степени тяжести преобладали микробные ассоциации - у 76,9 - 84,6 % больных. В послеоперационный период в группе сравнения осложнения со стороны раны возникли у 6,1 % больных, со стороны брюшной полости (БП) - у 5,1 % пациентов. В основной группе со стороны раны осложнения возникли у 3,2 % больных, со стороны БП - у 3,2 % пациентов. Гнойных осложнений со стороны раны и БП в основной группе не отмечено. Количество эпизодов ишемии в основной группе было уменьшено на 88 %, в то время как в группе сравнения - на 64,2 %. Отмечено уменьшение времени общей продолжительности ишемии в группе сравнения за сутки на 71,7 %, в основной - на 92,2 %. В основной группе наблюдали более значимое уменьшение частоты сердечных сокращений к 3-м сут лечения (на 18,5 %), чем в группе сравнения (на 10,2 %). Выводы: предложенный метод местного воздействия БФ на воспалительный процесс БП при ОДХ и его осложнениях позволяет активно воздействовать на все компоненты микрофлоры, обеспечивает в 2,3 раза выше темпы элиминации микроорганизмов из перитонеального экссудата, как во время операции, так и при фракционном введении БФ через дренажи в БП в послеоперационный период. Применение БФ позволяет предупредить возникновение гнойных осложнений со стороны раны и БП и сопровождается уменьшением частоты эпизодов ишемии миокарда у больных с СН ишемического генеза на 23,8 %.

Цель работы - определить эффективность ортопедической коррекции сгибательных контрактур коленных суставов в зависимости от возраста и степени деформации. Проанализированы данные, полученные при лечении 62-х больных в возрасте от 3 до 17 лет, страдающих спастической формой церебрального паралича. Использовали такие методы исследования: определение объема движений в суставе, температуры кожи, реовазографических показателей, исследование болевой и тактильной чувствительности. В группе больных в возрасте от 3-х до 7-ми лет преобладали пациенты с контрактурами I - II степени (91,6 %), преимущественно с нарушением мышечного тонуса по типу рефлекторного тонического напряжения (58,4 %) и со спастичностью. В случаях контрактур I степени у больных с дефицитом пассивного разгибания <$E5~-~10 symbol Р> коррекцию осуществляли одномоментно. Состояние кровообращения контролировали с помощью измерения температуры кожи дистальных отделов стопы и реовазографии. В первые 2 ч после коррекции контрактур отмечено снижение температуры кожи на (<$E0,7~symbol С~0,25>)~symbol Р roman C>, а реографического индекса - на (<$E7,2~symbol С~1,3>) %, увеличение времени притока и оттока крови - на (<$E8,4~symbol С~0,6>) и (<$E7,2~symbol С~1,2>) % соответственно. Восстановление данных показателей до исходных значений происходило в течение 1 - 2 суток с момента наложения гипсовой повязки. В возрастной группе 8 - 12 лет нарушение мышечного тонуса было преимущественно по типу спастичности - 73,1 % случаев. В большинстве случаев при контрактурах II - III степени было необходимо проведение 2-х и более этапов коррекции. На первом этапе коррекции угол разгибания с преодолением мышечного сопротивления составлял от <$E10 symbol Р> до <$E15 symbol Р>, на последующих - <$E5~-~10 symbol Р>. Критериями, которые ограничивали угол разгибания, были: болевой синдром, снижение температуры кожи более <$E0,8~-~1 symbol Р>, реографического индекса - 15 %, увеличение времени притока крови - 12 %, времени оттока - 10 %. Наиболее выраженные признаки нарушения кровообращения стопы отмечены на первом этапе коррекции. Возрастной период 13 - 17 лет характеризовался наличием тяжелых контрактур суставов III - IV степени. Прослеживается прямая зависимость между степенью контрактур и длительностью их течения. Во всех случаях была снижена амплитуда активных движений и угол пассивного разгибания сустава на первом и последующих этапах коррекции. Определена группа больных с полным блоком сустава, не поддающегося устранению. Выводы: ортопедическое лечение контрактур коленных суставов у больных, страдающих церебральным параличом, позволяет достигнуть полного эффекта у всех пациентов в возрасте 3 - 7 лет, в 84,3 % случаев - у детей возраста 8 - 12 лет и в 25 % больных - в возрасте 13 - 17 лет. Критерием, определяющим предполагаемую эффективность лечения, являлось наличие амплитуды пассивных движений <$E30~symbol С~40 symbol Р> и угла разгибания сустава с преодолением мышечного сопротивления от 50 до <$E70 symbol Р>. Основными показателями, характеризующими возможный угол пассивного разгибания сустава с преодолением мышечного сопротивления на этапах коррекции, является отсутствие или снижение температуры кожи на тыльной поверхности стопы до <$E0,8 symbol Р> и уменьшение реографических показателей до 7 - 8 %. У детей в возрасте 3 - 7 лет число рецидивов контрактур на протяжении 4-х лет составило 58,4 %, в возрастной группе 8 - 12 лет - 23 %. У детей в возрасте 13 - 17 лет при условии полной коррекции контрактуры рецидив отмечен у одного больного. В случаях наличия остаточной контрактуры рецидивы в виде сокращения угла разгибания наблюдали у 50 % больных в течение одного года наблюдения. Ортопедическое лечение контрактур коленных суставов является эффективным методом, который дает возможность достигнуть полного или частичного эффекта, что позволяет в ряде случаев избежать хирургического вмешательства и уменьшить количество сосудистых и неврологических нарушений в процессе оперативного лечения.

Болезнь Крона у детей считается относительно редким заболеванием желудочно-кишечного тракта. Приведен клинический случай редко встречающейся формы болезни Крона у грудного ребенка. Хирургическое лечение грудных детей с болезнью Крона не приводит к полному выздоровлению, поэтому к нему необходимо прибегать только в крайних случаях. Вопросы этиологии и патогенеза заболевания остаются невыясненными, что затрудняет диагностику и поиски способов лечения.

Мета роботи - вивчити особливості злукового процесу під час накладення тонкокишкових анастомозів та оцінити ефективність і безпечність застосування протизлукового гелю на основі карбоксиметилцелюлози у випадку резекції тонкого кишечника на тлі злукового процесу в черевній порожнині (ЧП). Дослідження здійснили у три етапи на 58 білих щурах лінії Вістар. На першому етапі всім тваринам обох груп виконували пересічення тонкої кишки з накладенням анастомозу "кінець у кінець" дворядним вузловим швом за Тупе. На другому етапі тварин поділили на 2 групи - основну (20 щурів) та контрольну (38 щурів), зіставні за віком, масою, статтю, місцем пересічення тонкої кишки на першому етапі операції, поширеністю та важкістю злукового процесу, характером і частотою післяопераційних ускладнень (усі <$Ep~symbol У~0,1>). Щурам контрольної групи ніяких інших маніпуляцій не виконували. Тваринам основної групи з метою профілактики утворення злук очеревини в ЧП вводили протизлуковий гель на основі водорозчинної натрієвої солі карбоксиметилцелюлози, яким обробляли увесь кишечник та парієнтальну очеревину, зокрема ділянку нового анастомозу. На третьому етапі (через 4 тиж після другої операції) виконували релапаротомію, оцінювали поширеність та важкість злукового процесу, наявність ускладнень. Виявлено достовірне зменшення поширеності (p = 0,003) та важкості (p << 0,001) злук у тварин основної групи, яким у ЧП вводили протизлуковий гель, порівняно з тваринами контрольної групи, у яких цей гель не застосовували. Після другого етапу експерименту в обох групах кількість тварин із гнійно-запальними ускладненнями збільшилась: з 15 до 25 % (p = 0,48) в контрольній групі та з 13,2 до 52,6 % в основній групі, при цьому зростання в основній групі було статистично достовірним (p = 0,001). Під час порівняння загальних часток тварин з ускладненнями виявлено, що в основній групі їх було достовірно більше (p = 0,043; <$E chi sup 2~=~4,08>). Кореляційний аналіз за Спірменом продемонстрував наявність достовірного позитивного зв'язку (<$E chi sup 2~=~0,265>; p = 0,044) між фактом застосування гелю та наявністю гнійно-запальних ускладнень. Висновки: використання протизлукового гелю на основі карбоксиметилцелюлози достовірно знижує поширеність та важкість злукового процесу під час резекцій тонкої кишки, хоча частота гнійно-запальних ускладнень у випадках його застосування достовірно зростає з 13,2 до 52,6 % (p = 0,001).

Мета роботи - поліпшити результати хірургічного лікування дітей з кістами печінки (КП). Проаналізовано результати діагностики та лікування 287 дітей з КП: 212 (73,87 %) - з ехінококовими КП та 75 (26,13 %) - з непаразитарними КП. Для визначення діагнозу використовували клініко-лабораторні дані, ультразвукове дослідження печінки, органів черевної порожнини та заочеревинного простору, комп'ютерну томографію печінки, оглядову рентгенографію органів грудної клітки і серологічні тести. Під час лікування кістозних уражень печінки в дітей застосовували диференційований підхід із використанням відкритих і закритих методів хірургічних втручань, зокрема і мініінвазивних, залежно від розташування і розмірів кіст. За КП, діаметр яких був менше 1 см, спостерігали в динаміці (n = 28). Хірургічний доступ під час лікування КП залежав від посегментного їх розташування і був анатомічно локалізованим, мінімально травматичним і найраціональнішим за таких вручань: верхньо-серединного, косо-поперекового у різних варіантах (за Кохером, за С. П. Федоровим, із переходом на X міжребер'я), трансторакального із діафрагмотомією або абдомінально-торакального. Розроблено і впроваджено патогенетично обгрунтований комплекс заходів, спрямованих на гарантовану санацію і деепітелізацію КП. Запропоновано ефективний метод антипаразитарної обробки ехінококових КП, який полягає у почерговому введенні 10 % спиртового розчину йоду та 96 % етилового спирту з експозицією по 7 хв на кожен: з подальшою повторною обробкою цими ж розчинами і 0,02 % розчином хлоргексидину біглюконату (кожним протягом 5 хв), з подальшим розкриттям порожнини кісти та видаленням хітинової оболонки зі сколексами. Для успішної деепітелізації непаразитарних КП достатньо було почергово обробити її розкриту порожнину тампонами з 10 % спиртовим розчином йоду, 96 % етиловим спиртом і 0,02 % розчином хлоргексидину біглюконату (кожним протягом 5 хв). Розроблено новий мініінвазивний спосіб лікування дітей із КП з ультрасонографічно-рентгенологічною асистенцією. Розроблено і впроваджено нові способи ліквідації залишкової порожнини кіст паразитарного і непаразитарного генезу різної локалізації. Запропонована тактика хірургічного лікування дітей із КП надала змогу уникнути летальності та мінімізувати післяопераційні ускладнення, досягти повної відсутності рецидивів. Висновки: під час лікування кістозних уражень печінки в дітей доцільно застосовувати диференційний підхід із використанням відкритих та закритих методів хірургічних втручань, зокрема і мініінвазивних, залежно від розташування та розмірів кіст. Показання для хірургічного лікування кіст, діаметр яких менше 1 см, - збільшення їх розмірів. Відкрита операція з приводу КП складається з таких етапів: 1 етап - пункційно - дренажна декомпресія та санування (чи деепітелізація) кісти; 2 етап - розкриття з видаленням хітинової оболонки (у дітей з ехінококозом) з подальшимим повторним сануванням (чи деепітелізацією) порожнини; 3 етап - висічення фіброзної капсули з капітонажем і пролонгованим дренуванням залишкової порожнини (за показаннями). У хворих із псевдопухлинним типом ехінококових КП слід виконувати сегментарну резекцію печінки. Мініінвазивний транскутанний пункційно-дренажний метод лікування КП з ультрасонографічно-рентгенологічною асистенцією треба застосовувати в дітей з інтрапаренхіматозно розташованими порожнинами діаметром не менше 3 см. Лапароскопічні втручання доцільні у випадках поверхнево розташованих КП на передньо-нижній поверхні органа. Диференціація патогенетичних варіантів КП надає змогу вибрати способи хірургічних доступів, методи корекції та післяопераційного ведення пацієнтів, що суттєво впливає на перебіг післяопераційного періоду та кінцевий прогноз хірургічного лікування.