Інноваційний сегмент ринку праці: оцінка тенденцій та перспектив

Основна ідея статті полягає в обгрунтуванні процесу формування ринку інноваційної праці як окремого сегменту, визначенні та оцінці його тенденцій і перспектив подальшого розвитку. Розкрито особливі риси інноваційної праці, які дають змогу виокремлювати її суб'єктів у специфічний сегмент ринку. Надано визначення ринку інноваційної праці та особливостей його функціонування, пов'язаних із взаємодією попиту і пропозиції, встановленням ціни праці, характером конкуренції. Доведено, що тенденції розвитку ринку інноваційної праці формуються під впливом факторів попиту (інноваційна активність підприємств, динаміка інновацій, упровадження інновацій, ринкової інноваційної інфраструктури) і факторів пропозиції (розвиток науки і освіти, чисельність працівників, зайнятих у сфері інноваційної діяльності, рівень професійно-кваліфікаційної підготовки інноваційних працівників, готовності до інновацій, інноваційної зайнятості). Ринок інноваційної праці представлено як елемент загального ринкового кругообігу. Введено поняття конгруентних інноваційних ринків (ринків інтелектуальної власності, інноваційних технологій, продуктів, інноваційної праці, інноваційної освіти) і розкрито принципи їх взаємозалежності та взаємодії. На основі цього аналізу встановлено, що досліджуваному ринку на даному етапі властиві низький та одночасно незадоволений попит на інноваційну працю, невідповідність та незбалансованість попиту і пропозиції за умов кількісного зменшення пропозиції, нерівномірність розвитку ринку інноваційної праці в аспектах регіонів та видів діяльності, незбалансованість і неузгодженість конгруентних інноваційних ринків, недосконалість інституціонального забезпечення, брак адекватних стимулів до інноваційної діяльності. Показано вплив ринку інноваційної праці на конкурентоспроможність національної економіки. Зроблено висновок про необхідність від інерційного до модернізаційного сценарію розвитку ринку інноваційної прці в єдності з комплексними соціально-економічними перетвореннями, визначено параметри, умови та заходи щодо його реалізації.

Зовнішні трудові міграції українців: масштаби, причини, наслідки

Розглянуто основні причини та наслідки зовнішньої міграції з України. Виявлено складові міграції та вплив кожної на загальну соціально-економічну ситуацію в країні та життя родини мігрантів. Надано характеристику масштабів міграції, її структури за країнами тяжіння. Окреслено можливості впливу держави на міграційну поведінку населення і висвітлено найбільш ефективні, з точки зору автора, дії. Надано оцінку масштабів зовнішньої міграції з України. Наслідки масштабної трудової міграції є дуже різними. Оцінено значення і наслідки кожного конкретного виду міграцій необхідно з урахуванням інтересів світового розвитку, країни витоку мігрантів та їх родин. Виявлено, що велика частина активного, мобільного і конкурентоспроможного населення пов'язує можливості радикальних змін із зовнішньою міграцією. Загальна низька оцінка і ситуації в країні, і свого індивідуального життя, що акумулюється індексом соціального самопочуття, трансформується в бажання багатьох українців, особливо молодих, активних і конкурентоспроможних, виїхати за кордон на постійне місце проживання або, принаймні, на роботу чи навчання. Визначено, що головним мотивом виїзду більшості українців є надія одержувати значно більшу зарплату, але економічні чинники завжди діють у певному ментальному середовищі, зокрема реалізованому в конкретному рівні міграційної мобільності. Міграційна мобільність українців (як і поляків, німців, естонців, литовців, ірландців, італійців) є доволі високою на відміну від французів, угорців, болгар. Тому підвищення зарплат до співставного з сусідніми країнами рівня, безперечно, зменшить масштаби поширення міграційних настроїв, але не скасує їх повністю.

Доходи, умови харчування й тривалість життя населення: порівняльний аналіз України та країн ЄС

Мета статті - визначення взаємозв'язків між такими базовими факторами, як рівень доходів, умови харчування й тривалість життя населення в Україні і країнах ЄС. На основі аналізу даних 2016 р. за 20 країнами ЄС та України виявлено, що серед досліджених країн Україні належить останнє місце за цими параметрами. За допомогою кореляційного та регресійного аналізу підтверджено наявність тісного зв'язку та визначено характер залежності очікуваної тривалості життя від валового національного доходу на душу населення та індексу продовольчої безпеки в досліджених кранах. Установлено, що для забезпечення життєдіяльності українці вимушені витрачати більшу частину свого доходу на базову потребу - харчування. Зіставлення реального споживання основних груп продуктів харчування із рекомендаціями Міністерства охорони здоров'я України та законодавчо закріпленими нормами показало, що середньостатистичний українець працездатного віку лише за трьома з десяти основних груп харчових продуктів споживає більше раціональних норм. За рештою основних груп харчових продуктів фактичне споживання менше раціональних норм, що свідчить про відповідність рівня доходу середньостатистичного українця раціону харчування, наближеному до норм базового соціального стандарту. Таким чином, власний дохід середнього споживача не забезпечує повноцінного і раціонального харчування для збереження і зміцнення здоров'я і профілактики хвороб. Законодавчі засади базових факторів, які формують здоров'я різних груп населення, містять багато суперечностей і не забезпечують раціональних норм споживання, що призводить до знищення класу середнього споживача і збільшення частки населення, яке існує на межі бідності. Динаміка показника "середня очікувана тривалість життя при народженні" в Україні за останні 13 років має тенденцію до збільшення, однак невеликими темпами, тому він залишається низьким порівняно з країнами ЄС. Базові чинники разом із невідповідністю законодавства гальмують зростання показника тривалості життя населення України до рівня країн ЄС. Запропоновано осучаснення базового соціального стандарту відповідно до раціональних норм, рекомендованих Міністерством охорони здоров'я України, доведено необхідність забезпечення відповідного правового регулювання.

Оцінка економічної нерівності домогосподарств України за концепцією розширеного доходу

Розглянуто результати оцінки характеристик диференціації домогосподарств України за розширеним доходом, який визначається на основі узагальненої моделі, що включає як доходи, так і додаткові компоненти, зокрема, непрямі податки, імпутовану ренту та вартість державних послуг у сфері освіти й охорони здоров'я, що споживаються домогосподарствами. Представлено підходи до оцінки розширеного доходу з урахуванням особливостей наявного в Україні інформаційного забезпечення. Наведено результати визначення індекса Джині, коефіцієнтів фондів і розподілів доходів домогосподарств на основі грошового, загального та розширеного доходів. Розрахунки здійснено із використанням репрезентативної модельної сукупності домогосподарств України, яка містить систему характеристик домогосподарств на мікрорівні, зокрема, грошовий і загальний доходи, визначені за результатами вибіркових обстежень, а також імпутовані величини непрямих податків, ренти, вартості державних соціальних послуг. Установлено розбіжності у розподілі грошового, загального та розширеного доходів за децильними групами домогосподарств. Показано, що оцінка індексу Джині, одержана на основі розширеного доходу, є на 3 в. п. та 1 в. п. нижчою у порівнянні із відповідними оцінками за грошовим і загальним доходами, відповідно. Визначено особливості формування компонент розширеного доходу для різних груп домогосподарств за соціально-демографічними й економічними характеристиками. Показано, що основними обмеженнями застосування концепції є недосконалість інформаційного забезпечення, яка не дає можливості надійно й на регулярній основі оцінювати величину усіх компонент розширеного доходу, а також необхідність проведення додадкових досліджень з метою розробки методологічних підходів із визначення компонент цього доходу. Імплементація концепції розширеного доходу є найбільш доцільною при дослідженні економічної диференціації населення країни з точки зору результативності реалізації механізмів перерозподілу соціальної і фіскальної систем країни та для визначення ефективності функціонування цих систем, враховуючи їх взаємозв'язок.

Міграційна політика: теоретичні підходи та напрями наукового аналізу

Однією з типових рис сучасної епохи є наростання масштабів, урізноманітнення видів та напрямів міжнародної міграції. Міжнародні переміщення населення перетворилися на важливий чинник суспільних трансформацій у країнах призначення і походження мігрантів, впливають на міждержавні стосунки. Це зумовило зростання значення міграційної політики як обов'язкової складової діяльності національних урядів, міждержавних об'єднань, всієї світової співдружності. Відповідно посилилася актуальність наукових досліджень міграційної політики, що мають теоретичне і практичне значення. Як і міграцію, міграційну політику вивчають на полідисциплінарній основі. Внаслідок тривалого панівного становища економічної науки в дослідженнях міграції, найбільшого поширення набуло вивчення міграційної політики з позиції політичної економії, де основним питанням є економічні вигоди та втрати від міграції і, звідси, політичні рішення, ухвалені в результаті їх оцінки. Разом з тим, низку теоретичних моделей аналізу міграційної політики застосовують у політології, соціології, міжнародних відносинах. Огляд найпоширеніших із них, поданий у статті, надає підстави для висновку, що всі вони доповнюють одна одну, проте не можуть запропонувати вичерпні пояснення процесу формування міграційної політики та її змісту. Хоча цілісної теорії міграційної політики не існує, наукові підходи, що використовуються в сучасних дослідженнях, надають змогу зробити кілька висновків, які видаються важливими для практичної політики. По-перше, міграційна політика є продуктом політичної системи, а не лише відображенням економічних чи демографічних обставин. По-друге, вона формується не тільки державою, а й іншими суспільними інститутами, бачення яких може відрізнятися. Тому дієва міграційна політика потребує погодження інтересів держави і власне мігрантів, місцевих громад, політичних партій, неурядових організацій тощо. По-третє, оскільки міграція відбувається між двома або й більше державами, погодження інтересів є необхідним також і на міжнародному рівні.

Трансформація народжуваності в Україні на ранніх етапах демографічного переходу

Проаналізовано перебіг демографічного переходу населення України на ранніх етапах трансформаційного періоду - в кінці XIX - першій половині XX ст. Вивчення демографічних процесів в Україні того періоду завжди обмежувалось відсутністю достатньої статистичної інформації, приналежністю території сучасної України до різних держав, впливом на демографічний розвиток соціальних катаклізмів. Завдання роботи - розвинути уявлення щодо трансформаційних змін у народжуваності населення України наприкінці XIX - першій половині XX ст. з використанням новітніх даних. Статистичною базою для дослідження є реконструйовані суцільні ряди демографічної динаміки України 1897 - 2013 рр., створені в Інституті демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, які вперше дозволяють грунтовно проаналізувати перебіг народжуваності в період 1897 - 1949 рр. Досліджено трансформацію народжуваності населення України в контексті теоретичних рамок концепції демографічного переходу та в порівнянні з перебігом трансформацій народжуваності в розвинутих країнах Європи, охарактеризовано вікові особливості та міжпоселенську диференціацію народжуваності трансформаційного періоду, досліджено вплив на народжуваність соціальних катаклізмів першої половини XX ст. Від кінця XIX до середини XX ст. в Україні відбулись: значне скорочення показників дитячої смертності, значне зниження інтенсивності народжуваності, практично нівелювалась міжпоселенська диференціація показників демографічного розвитку. Поряд зі слідуванням загальносвітовому процесу демографічного переходу, народжуваність населення України віддзеркалювала впливи перипетій вітчизняної історії, що сформувало певні відмінності від інших країн Європи. Визначено специфічні риси трансформації народжуваності населення України на тлі розвинутих країн - високі значення інтенсивності народжуваності перед початком демографічного переходу, значний вплив соціальних катаклізмів на перебіг демографічного переходу (в тому числі - унікальних, не характерних для інших країн), швидше ніж у країнах Європи формування сучасного типу відтворення населення, відсутність чітко вираженого "бебі-буму".

Внесок новітніх репродуктивних технологій у народжуваність в Україні

Мета статті - всебічний аналіз застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, оцінка їх доступності та визначення внеску у підвищення народжуваності. Згідно зі статистичними даними щороку близько 1,6 % дітей народжуються завдяки використанню допоміжних репродуктивних технологій, причому цей показник стрімко зростає. Поширення репродуктивного лікування може мати низку демографічних наслідків: відкладання народження дітей, збільшення кількості багатоплідних вагітностей, зміну статевої структури населення за можливості обрання статі ембріона. Порівняно структури, масштаби застосування та результативність використання допоміжних репродуктивних технологій в Україні та країнах Європи. В Україні сукупна кількість реалізованих репродуктивних циклів у 6 - 8 разів менша, ніж у розвинутих європейських країнах, але структура застосування репродуктивних методів є доволі прогресивною та наближеною до структури у країнах Європи. Проте результативність репродуктивних циклів є на 15 - 20 % нижчою (залежно від виду репродуктивної технології). Досліджено особливості використання репродуктивних технологій для різних вікових груп. Проблемою для європейської репродуктивної медицини є те, що громадяни звертаються до репродуктивних клінік після 35 років, тобто у віці, близькому до завершення природної плідності. В Україні ж 52 % розпочатих репродуктивних циклів припадає на жінок у віці до 35 років. Це може бути суттєвим резервом підвищення ефективності використання допоміжних репродуктивних технологій. На основі аналізу масштабів поширення жіночого та чоловічого безпліддя виявлено високий незадоволений попит на застосування допоміжних репродуктивних технологій. Автором оцінено доступність допоміжних репродуктивних технологій в Україні на основі розрахунку середньої вартості народження дитини (для технологій ICSI та IVF). У розрахунках враховано первинну медичну діагностику, вартість послуг із запліднення та супутніх медичних послуг, а також вартість пологів. Розрахунки здійснено на основі даних приватних репродуктивних клінік Києва станом на 01.03.2018.

Народження других та третіх дітей в Україні: реальні та умовні покоління жінок

Мета роботи - виявлення закономірностей народжуваності других та третіх дітей в Україні у ретроспективі та сучасних її тенденцій на основі аналізу когортної й календарної народжуваності, в тому числі - у порівнянні з розвинутими європейськими країнами. За даними диференційованих когортних таблиць народжуваності (для поколінь жінок, які народилися з середини до останньої чверті ХХ ст.) досліджено зміни імовірностей народження других і третіх дітей, інтергенетичних інтервалів, накопичених чисел народжень за даними черговостями тощо. На цій основі визначено хронологічні рамки початку трансформації моделі народжуваності за черговістю народження в Україні, особливості динаміки когортної народжуваності за другою й третьою черговостями та її відмінності від такої у різних європейських країнах. Установлено, що частка жінок в Україні, які народили по двоє дітей, стала різко знижуватися починаючи з когорт 1960-х р. н., а тих, які народили трьох дітей - з поколінь жінок, які народились у 1950-х. Когорти українських жінок вирізняються високою імовірністю народження першої дитини та різким зниженням імовірності збільшення сім'ї при переході до наступних (других, третіх) народжень. В Україні у когорт жінок, народжених у 1955 - 1973 рр., вичерпана плідність за другою черговістю впала, в той час як в досліджених європейських країнах вона лишилась незмінною в умовах зміщення, у молодших когортах, частини других народжень у вікові групи після 35 років. Вичерпана плідність за третьою черговістю у когорт європейських жінок хоч і знизилась, однак наразі також є істотно вищою, ніж в Україні, і це перевищення формується за рахунок більш пізніх народжень третіх дітей. Здійснений аналіз динаміки народження других та третіх дітей у когортах в поєднанні з індикаторами для умовних поколінь за період з початку 1970-х до початку 2000-х рр. дав змогу виявити особливості кон'юнктурних коливань календарних показників народжуваності в Україні й детермінації їх відмінностей від когортних під впливом заходів сімейної й пронаталістської політики 1980-х років та кризових явищ у 1990-х. Охарактеризовано також зміни календарної народжуваності за другою й третьою черговостями за останні десятиріччя та окреслено деякі сучасні пріоритети сімейної політики в Україні.

Середній вік матері при народженні дитини: чи можлива реверсія?

Мета статті - дослідження середнього віку матері при народженні дитини в Україні в умовних і реальних поколіннях та з'ясування можливості реверсії у найближчі десятиліття загальної тенденції до підвищення віку материнства, що має місце в нашій країні починаючи з 1997 р. Метод когортного аналізу надає змогу уникнути невірних висновків і припущень щодо особливостей демографічних змін, тому значна увага була приділена трансформаційним процесам у реальних поколіннях. Використано матеріали міжнародної бази даних Human Fertility Database. Уперше досліджено особливості змін середнього віку матері при народженні дитини у реальних когортах жінок, в яких тенденція "омолодження" материнства змінилася його "постарінням". З'ясовано відмінності змін віку материнства в Україні та розвинутих європейських країнах. Найнижчий показник середнього віку матері при народженні дитини для реальних когорт у розвинутих країнах Європи був притаманний жінкам, народженим у воєнні та перші післявоєнні роки. У всіх наступних молодших когортах він поступово збільшувався. Підвищення середнього віку матері при народженні дитини в Україні розпочалося на два десятиріччя пізніше. Незважаючи на істотне зростання показника (для умовних поколінь з 24,4 років (усі черговості народження) у 1996 р. до 27,4 років у 2016 р.) серед європейських держав Україна характеризується як країна із найнижчим його значенням. Підвищення віку материнства є однією з ключових ознак другого демографічного переходу. Істотне "відставання" України від розвинутих європейських країн за значенням середнього віку матері при народжені дитини, пізній початок другого демографічного переходу, досвід країн, де такий перехід відбувся значно раніше, ніж у нашій країні, вказують на подовження загальної тенденції до підвищення віку материнства у наступні десятиріччя. Водночас, не виключені відхилення від основного напряму змін під впливом екстраординарних подій, котрі здатні порушити на певний період демографічний розвиток. Запропоновано виконати дослідження особливостей тенденції відкладання народження дитини в умовах України.

Проблеми реагування правоохоронних органів на домашнє насильство крізь призму громадської думки

Розглянуто питання розбудови належної відповіді правоохоронних органів на виклики, пов'язані з проблемою домашнього насильства в Україні. Мета статті - обгрунтування доцільності впровадження соціологічних інструментів моніторингу й оцінки ефективності роботи правоохоронців із протидії та попередження насильства в сім'ї. Представлено результати спеціального опитування громадян, які зазнали домашнього насильства та зверталися з цього приводу до поліції. Опитування виконано за підтримки Фонду народонаселення ООН та ініціативи МВС України. За підсумками опитування потерпілих, які зверталися до правоохоронних органів, проаналізовано основні форми пережитого насильства, категорії кривдників, обставини звернень до правоохоронців та особливості запобіжних заходів, що були застосовані до порушників. Окремий фокус дослідження пов'язаний із оцінкою рівня задоволеності громадян рішеннями, що були ухвалені поліцією на місці події, в контексті ризиків повторення насильства, наслідків для життя родини, відчуття безпеки членів сім'ї. Оцінювання роботи правоохоронців охоплювало різні аспекти взаємодії з громадянами: своєчасність та ефективність наданої допомоги, прозорість і неупередженість дій правоохоронців, об'єктивність ухваленого рішення та забезпечення належної поінформованості громадян щодо доступних послуг і процедур притягнення кривдників до відповідальності. Окреслено особливості бачення громадянами основних проблем, які можуть виникати у разі звернення до правоохоронних органів у зв'язку з домашнім насильством, та можливих шляхів їх вирішення. Серед першочергових кроків - необхідність застосування суворіших заходів до кривдників, посилення інформаційної роботи з питань попередження насильства та підвищення професійного рівня правоохоронців у контексті поводження з потерпілими. Результати дослідження можуть бути використані для розробки державної політики запобігання домашньому насильству з метою вдосконалення системи соціальних послуг, що надаються постраждалим та їх сім'ям.

Вимірювання соціальної справедливості у контексті оцінки ефективності відносин розподілу в суспільстві

Для вимірювання соціальної справедливості запропоновано використовувати інтегральний показник, розроблений на підставі фундаментальних принципів теорії справедливості. Його складовими є два часткових показника, що характеризують рівень дотримання основних прав і розподілу соціально-економічних досягнень. Визначено рівень соціальної справедливості в Україні та двох групах країн Європейського Союзу з очевидними та сформованими тенденціями економічного розвитку й ефективності соціальної політики: група лідерів (ВНД на душу населення вище середнього рівня, а нерівність доходів нижче від середньої за вищого податкового навантаження) та група країн, в яких якість регулювання економічних та соціальних процесів нижча за середню в ЄС. Установлено, що економічне лідерство країн має тісний зв'язок із соціальною справедливістю у суспільстві як щодо забезпечення базових прав, так і в розподілі соціально-економічних надбань. Орієнтація та забезпечення ефективності державної дистрибутивної політики у доступності соціально-економічних надбань понад мінімальні соціальні гарантії поки що поступається зусиллям щодо гарантування базових прав та свобод. Запропонована методика надає можливість з'ясувати резерви удосконалення державних дистрибутивних механізмів із урахуванням часткових індикаторів соціальної справедливості. Порівняння з лідерами за рівнем економічного та соціального розвитку дало змогу виявити першочергову потребу запровадження європейського досвіду забезпечення соціальної справедливості за правами людини, рівень дотримання яких в Україні є критично низьким: права власності, можливості захисту своїх прав у незалежній судовій системі, позбавлення корумпованості на всіх рівнях (враховано в поширеності хабарів та неофіційних платежів). У числі пріоритетних дій щодо справедливого розподілу соціально-економічних надбань нагальними завданнями є забезпечення ефективності правової системи вирішення суперечок та розвиненість фінансових послуг.

Стаціонарне населення, іміграція, соціальна згуртованість і національна ідентичність: який між ними зв'язок і які наслідки для політики держави? Погляд демографа - з особливою увагою до канадських проблем

За останні роки автор присвятив частину своїх досліджень питанню про стаціонарне населення як стратегію державної політики для Канади та інших країн. Основну увагу приділено економіці та екології. Стверджено, що перевага стаціонарного населення полягає в тому, що воно відповідає як довгостроковим запитам екологів, так і короткостроковим - економістів. Наведено деякі з тих самих економічних переваг, розглянуто стаціонарне населення як варіант вибору державної політики з погляду національної ідентичності та соціальної згуртованості. З цією метою вивчено політичні й ідеологічні виміри політики багатокультурності в Канаді. Розглянуто також іміграційні тенденції в Канаді й Західній Европі, наведено приклади з історії держав-космополітів, їх досягнень та невдач. Доведено висновок, що з погляду національної ідентичності та соціальної згуртованості стаціонарне населення є оптимальним розв'язком.

Освіта для сталого розвитку: зміст та інституції

У низці програмних документів ЮНЕСКО та академічних публікацій освіту визнано невід'ємною частиною сталого розвитку та основою сталого суспільства. Це надає змогу дійти висновку, що взаємозв'язок трьох складових концепції сталого розвитку (економічної, соціальної та екологічної), а також комплексний характер цілей сталого розвитку значно розширює суб'єктність і об'єктність освіти як соціального інституту, що нерозривно пов'язаний із ключовими сферами життєдіяльності суспільства. Якщо зміст соціального інституту трактувати як комплекс інституцій, то для ключового інструменту сталості - "освіти для сталого розвитку" на національному рівні можна визначити інституційне підурунтя. Для цього на основі узагальнення міжнародного досвіду проаналізовано зміст та систематизовано напрями відповідної інституціональної роботи. Для України запропоновано зосередитися на розвитку таких освітніх інституцій: переорієнтація функціонального та предметного поля освіти; дизайн компетенцій; запровадження трансформаційної педагогіки; підтримка освітніх агентів; створення сталих навчальних середовищ; удосконалення координації та інтеграції; оновлення змісту освітніх реформ. У подальшому для кожної з цих освітніх інституцій доцільно уточнити ключові функції, інституціональний зміст і конкретні форми реалізації.

Бюджетний ризик: зміст та регулювання у соціальній інфраструктурі

Розглянуто питання економічного розвитку соціальної інфраструктури. Проаналізовано ризики бюджетної системи, з якими стикається економіка соціальних закладів. Розглянуто питання трансферної політики і завдання переходу на удосконалені цінові механізми реалізації послуг. Охарактеризовано розвиток науки ризикології, яка знаходиться на етапі становлення. Відзначено, що ще недостатньо розроблені теоретичні положення і методи оцінки бюджетного ризику. Надано трактовку ризику як бюджетної дефініції. Сформульовано предмет і суб'єкт бюджетного ризику, що забезпечує раціональний підхід до регулювання процесу бюджетування на договірній контрактній основі. Обгрунтовано, що недоліки фінансової практики місцевого самоврядування пов'язані з не визначенням інституціональних механізмів бюджетування. Трансфертна політика формується без застосування поняття "бюджетної послуги", що призводить до неконтрольованого використання коштів. Бюджетна послуга як фінансова категорія має стати основним елементом планування фінансових ресурсів на місцевому рівні і формування на цій основі державного замовлення на надання бюджетних послуг. Державне замовлення повинно орієнтуватись на державні соціальні стандарти та гарантії, соціальні норми і нормативи споживання послуг. Методологія формування державного замовлення передбачає вартісну оцінку бюджетної послуги. Викладено формалізовані методи визначення цін на бюджетні послуги як інструмент формування державного замовлення. Проаналізовано державний пакет бюджетної послуги в системі охорони здоров'я і визначено необхідність його подальшого структурування. Детально висвітлено структуру загальних витрат на охорону здоров'я в Україні, що може бути корисним для формування державного замовлення на бюджетні послуги, і де визначена усе більша роль недержавних витрат на медичне обслуговування населення. Запропоновано заходи з підвищення сталості місцевих бюджетів і забезпечення доступності бюджетних послуг.

Інноваційні підходи до організації сімейної медицини у контексті поліпшення здоров'я населення

Мета роботи - визначення інноваційних підходів до організації роботи сімейної медицини. Ключовим орієнтиром трансформації первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) є профілактика захворювань і поліпшення здоров'я населення. На основі статистичних відомостей управління охорони здоров'я м. Горішні Плавні розраховано показники соціально-економічної ефективності діяльності приватних сімейних і лікарів центру ПМСД (терапевтів, педіатрів, комунальних сімейних лікарів) та системи охорони здоров'я міста. У ході їх порівняльного аналізу встановлено, що на ділянках обслуговування приватних сімейних лікарів протягом семи років смертність зменшена на 17 %, у т .ч. у працездатному віці - на 33 %; госпіталізація - на 60 %; виклики екстреної та невідкладної допомоги на 65 %, зріс індекс здоров'я дітей першого року життя на 16 %. Це досягнуто на основі застосування нових підходів у виборі та підготовці сімейних лікарів, які досягли належної взаємної довіри з пацієнтами. Завдяки цьому збільшено на 10 % кількість населення, яке отримує послуги приватних сімейних лікарів. Помітно скорочені неформальні платежі домогосподарств за медичні послуги. Витрати місцевого бюджету на оплату послуг приватних сімейних лікарів на 40 % менші за комунальні. Це пов'язано із відсутністю надлишкових витрат на утримання поліклінічної інфраструктури. Доведено актуальність системного впровадження урядом, місцевим самоврядуванням та підрозділами охорони здоров'я пріоритетного розвитку сімейної медицини. Обгрунтовано рекомендації з упровадження інноваційних підходів розвитку сімейної медицини, насамперед в об'єднаних територіальних громадах.

Житлові умови населення України та вибір пріоритетних напрямів житлової політики

Особливою ознакою України, як і інших країн з радянським минулим, залишаються незадовільні умови проживання населення, перш за все через низькі стандарти забезпеченості житловим простором та незадовільну якість житлових приміщень. Незважаючи на позитивну динаміку щодо середніх показників житлової площі та кількості кімнат на особу, Україна має значно вищі у порівнянні з країнами ЄС рівні перенаселеності житлових приміщень, особливо коли йдеться про сім'ї, де є двоє та більше дітей. Спостережено стабільне підвищення рівня комфортності помешкань, проте динаміка обладнання житла базовими зручностями демонструє надзвичайно низькі темпи, за збереження яких не варто очікувати на суттєві зміни в найближчій перспективі. При цьому українці досить позитивно оцінюють свої житлові умови, навіть у роки найбільшого загострення кризових явищ спостерігається стабільне підвищення частки задоволених своїм помешканням. Такі суб'єктивні оцінки можуть свідчити як про значне розшарування за житловими умовами, так і про викривлене сприйняття стандартів нормального житла. Виникає питання, наскільки активно населення налаштоване на здійснення змін власними силами, якою мірою сьогодні державна політика має впливати на ці процеси та якими мають бути пріоритети політики. Мета статті - розглянути стандарти житлових умов в контексті розуміння населенням задовільних умов проживання та прагнення до їх покращання. Від того, наскільки розвиток житлових умов пояснюється об'єктивними обмеженнями на рівні домогосподарств, насамперед фінансовими, а наскільки - суб'єктивним розумінням базових потреб, залежить швидкість змін у кількісних та якісних параметрах житлових приміщень і територій, які мають безпосереднє відношення до комфортних умов проживання. І саме це має сьогодні визначити пріоритетні напрями житлової політики в Україні.

Партнерство держави і суспільства у соціальному обслуговуванні внутрішньо переміщених осіб

Сьогодні зусиль лише державного сектору недостатньо для вирішення основних проблем внутрішньо переміщених осіб (ВПО) - пошуку житла та роботи, доступу до послуг соціальної інфраструктури. Тому необхідним є спільне реагування усіх трьох суспільних секторів на цей виклик. Запропоновано створити мережу обласних центрів (відділень) соціального обслуговування ВПО, що представляє собою форму співпраці суспільних секторів. Центром (відділенням) соціального обслуговування може бути державна або недержавна організація, діяльність якої відповідає вимогам державних стандартів соціальних послуг та "Типового положення про центр соціального обслуговування внутрішньо переміщених осіб". Статті даного положення повинні бути розроблені за участю широкого кола експертів. У центрі соціального обслуговування ВПО повинно функціонувати два підрозділи: відділення (відділ) оперативної допомоги та відділення (відділ) планової допомоги. Робота відділення (відділу) оперативної допомоги спрямована на задоволення невідкладних потреб ВПО (харчування, забезпечення необхідними одягом, ліками, засобами реабілітації, організація тимчасового (до 1 місяця) проживання, влаштування до медичних закладів, надання психологічної допомоги), а робота відділення (відділу) планової допомоги передбачає пошук житла та робочого місця для ВПО, інформування про діяльність об'єктів соціальної інфраструктури та недержавних організацій. Основою для роботи відділення (відділу) планової допомоги є Національна база з питань влаштування ВПО, інформацію до якої вносять учасники усіх суспільних секторів. Вона складається з трьох розділів: "Житло", "Робота", "Інфраструктура" і містить інформацію про доступне для оренди чи придбання житло, наявні вакансії, послуги соціальної інфраструктури. Інформацію у Національній базі з питань влаштування ВПО треба постійно поповнювати і оновлювати для забезпечення оперативності регування на їх потреби.

Суб'єктивний підхід до оцінювання якості обслуговування в інтернатних установах

Охарактеризовано теоретико-методичні засади оцінювання якості обслуговування в інтернатних установах: виокремлено основні ключові моменти оцінки, тобто що саме можна оцінити за допомогою різних підходів. Зазначено, що наразі у вітчизняній практиці панує тенденція переважання кількісних показників і використання математично-статистичних методів оцінювання, що пов'язано з порівняною легкістю їх застосування. Обгрунтовано доцільність орієнтування на якісні показники для оцінки якості обслуговування в інтернатних установах, адже основним критерієм якості обслуговування підопічних інтернатних установ є міра їх задоволеності. В руслі якісної дослідницької стратегії розроблено та апробовано трикомпонентний підхід до оцінювання якості соціального обслуговування в інтернатних установах, що передбачає оцінку загального рівня задоволеності/забезпечення якості обслуговування; оцінку окремих показників забезпечення якості з наданням їм статусів за одержаними відсотковими еквівалентами; оцінку за спеціально розробленою системою критеріїв якості та їх структурних показників за баловою шкалою (визначення категорії якості). Оцінюючи загалом рівень задоволеності якістю обслуговування в установі більшість підопічних (52,7 %) зазначили, що є цілком задоволеними; 37,6 % - скоріше задоволеними. Опрацьовані в ході аналізу показники забезпечення якості обслуговування (відповідність потребам підопічного, врахування побажань підопічного, своєчасність надання послуг, регулярність послуг, достатність послуг) мають статус "задовільно". Шляхом конкретизування процесу обслуговування через систему критеріїв та показників отримано уточнені оцінки якості обслуговування, розподілені в категоріях "добре" та "відмінно". Лише три показники з 65 опинились у категорії "задовільно". Отже, за нявності низки недоліків та об'єктивних проблем, переважна більшість підопічних добре оцінює якість лбслуговування в установі. Можна констатувати, якщо більшість задоволена наданим обслуговуванням, то вдалося досягти мети обслуговуванням на даному етапі.

Удосконалення фінансування житлового будівництва

Забезпечення населення житловою площею - принципово важлива мета державної соціальної політики, зафіксована в Конституцій України як право громадян на житло і підкріплена зобов'язанням держави створювати умови для придбання квартир у власність або взяття в оренду. Задоволення потреб населення у житлі є базовою характеристикою якості життя, важливою умовою відтворення демографічного потенціалу країни. На державному рівні понад два десятиліття підіймаються питання задоволення потреб населення у житлі. Проте, попри розроблення основних напрямів розвитку житлового забезпечення визначені Концепцією державної житлової політики, схваленою постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р. N254/95-ВР, помітних позитивних зрушень у цьому напрямі не відбувається. Щорічно знижується кількість громадян, які одержують житло, перебуваючи на квартирному обліку. Загальна кількість громадян, що потребують поліпшення житлових умов, значно перевищує кількість "черговиків". Розрахунки, засновані на соціологічних обстеженнях, проведених структурними підрозділами ЮНЕСКО, вказують, що 72,7 % молоді України, тобто 2,5 - 2,8 млн молодих сімей, перебувають у незадовільних житлових умовах і бажають їх покращити. Державні пільгові програми забезпечення молоді житлом малоефективні і не створюють для цієї категорії населення соціальних перспектив одержання комфортнішого житла. Для вирішення житлової проблеми треба переглянути стратегічні положення забезпечення населення житловою площею. Крім програм молодіжного пільгового кредитування необхідно розвивати соціально орієнтований ринок іпотечного кредитування житла, здатного створювати конкуренцію на основі доступу до банківських кредитів широких верств населення. Для реалізації завдання розширення кредитних ресурсів в Україні потрібна розвинена банківська інфраструктура, що передбачає розвиток вторинного ринку іпотечного житлового кредитування. На сучасному етапі, враховуючи зростання потреби населення у житлі, запропоновано створити широку мережу спеціалізованих іпотечних банків, здатних надавати населенню доступні довгострокові кредити і знижувати ризики емісії іпотечних цінних паперів. Описано зарубіжну практику функціонування подібних іпотечних структур і обгрунтовано необхідність її запровадження в Україні.

Інформаційне забезпечення оцінювання результативності державної програми "теплі кредити"

Моніторинг та оцінювання результативності є необхідними під час упровадження будь-якої державної програми, адже від одержаних результатів залежить обгрунтованість та ефективність управлінських рішень. При цьому важливим є визначення джерел даних і відповідних інструментів оцінювання. Мета статті - визначення джерел адміністративної та статистичної інформації, що можуть бути використані для комплексного оцінювання результативності програми "теплі кредити" на основі застосування сучасних аналітичних інструментів. Висвітлено методичні підходи до оцінювання результативності Державної програми з урахуванням наявного інформаційного забезпечення, обговорено особливості формування та аналітичні можливості різних джерел інформації, їх переваги та обмеження для аналізування. Обгрунтовано необхідність комплексного використання даних із різних джерел для визначення оптимального підходу до оцінювання результативності програми "теплі кредити". На сьогодні доцільно виділити чотири основних джерела даних: реєстр позичальників, який формують уповноважені банки, вибіркові обстеження учасників Державної програми, дані підприємств - надавачів послуг з електропостачання, централізованого газо- та теплопостачання, а також дані Державної служби статистики України. За цими джерелами збирається інформація про учасників програми "теплі кредити" щодо обсягів кредиту та розміру відшкодування, цілей кредитування, соціально-демографічні показники, характеристики житла, обладнання житла до та після запровадження енергоефективних заходів, обсяги економії енергоресурсів. Кожне з джерел є носієм унікальної, але неповної інформації з точки зору оцінки результативності програми "теплі кредити". Лише у логічному поєднанні та комплексному аналізі ця інформація надає всебічне уявлення про предмет дослідження. Викладено основні результати дослідження, сформовано висновки щодо використання інформаційного забезпечення, а також рекомендації з його розширення для підвищення ефективності управлінських рішень.