Наведено результати дослідження двофазної іоносферної бурі 20 - 21 березня 2003 p., найсильнішу негативну фазу якої можна віднести до аномальної, оскільки вона протікала на фоні помірного збурення геомагнітного поля (<$E A sub p~=~29>, <$E K sub p~=~5>). Особливу увагу приділено діагностиці процесів, що супроводжували зміну фаз бурі, які відбулися в період заходу Сонця протягом 17:00 - 18:00 UT. Докладно розглянуто механізми формування глибокого негативного іоносферного збурення.

Наведено результати дослідження відгуку області F і зовнішньої іоносфери на надпотужну магнітну бурю 29 - 31 травня 2003 р. (максимальний індекс <$E K sub p~=~8>). Спостереження проведено за допомогою радара некогерентного розсіяння в Харкові. Зареєстровано глибоке падіння електронної концентрації, підйом висоти максимуму шару F2, незвичайно сильний нагрів плазми, зменшення відносної концентрації іонів водню в головну фазу бурі, зміна процесів іоносферно-магнітосферної взаємодії. Геокосмічна буря супроводжувалася також генерацією хвильових збурень в іоносфері. Розглянуто особливості реакції іоносфери на часткове (73 %) затемнення Сонця 31 травня 2003 p., що відбувалось після сходу Сонця на фоні відновлювальної фази магнітної бурі. Показано, що під час затемнення відбувалася короткочасна (2 - 3 г) перебудова іоносфери до нічних умов. Досліджено також ефекти магнітного збурення, сонячного спалаху й особливості поведінки іоносфери у період після сходу Сонця, що накладалися на реакцію іоносфери на затемнення Сонця.

Проведено пошук можливої зміни горизонтальної складової швидкості вітру в діапазоні висот 80 - 300 км над осередками землетрусів. Використано дані вимірювань з 24 грудня 1991 р. до 12 квітня 1994 р. за допомогою приладу WINDII, встановленого на супутнику UARS. Проаналізовано 234 землетруси з магнітудою понад 6 балів. Проведено пошук загальних тенденцій для всіх землетрусів методом накладання епох, а також вивчено зміну вітру над кожним конкретним землетрусом, для чого побудовано карти вітрів на висоті 90 км. Відмічено підсилення вітру на висотах 81 - 102 км, 135 - 250 км і збурення радіальної складової швидкості вітру відносно епіцентра землетрусу на висотах 125 - 260 км, яке має максимум за добу до землетрусу. Можливим механізмом передачі збурення від землетрусу у верхню атмосферу є генерація та розповсюдження внутрішніх гравітаційних хвиль.

Проанализированы ошибки скаттерометрического определения скорости приводного ветра, обусловленные стохастическим характером связи параметров доминантных волн с ветром. Для количественной оценки ошибок использовались регрессионные модели зависимости дисперсии уклонов морской поверхности от скорости ветра. Показано, что обусловленная доминантными волнами погрешность в определении сечения обратного рассеяния для горизонтальной поляризации может достигать 6 %, для вертикальной - 4 %.

Описаны оперативные методы обработки наблюдений за вертикальным распределением скорости ветра для определения параметров, характеризующих состояние устойчивости нижнего слоя атмосферы и шероховатость океанической поверхности. Предложено использовать эти данные при интерпретации спутниковых скаттерометрических определений скорости приводного ветра с целью повышения их точности.

Проанализирована гидродинамика турбулентной диффузии в приземном слое атмосферы, обусловленной потоком ветра.