Фідеїстичний дискурс визначено як різновид інституційного дискурсу, пов'язаний з релігійними уявленнями людей і спрямований на передавання етичних смислів, важливих для суспільства. Профетичний жанр передбачає наявність фігури пророка - посередника між Божественною силою та людиною. Через мовленнєві акти директивів і асертивів пророк спонукає людей до укріплення віри та праведної поведінки. Хронотоп біблійного пророцтва слугує створенню бажаного перлокутивного ефекту: переконання людини в тому, що її майбутнє залежить від теперішніх і минулих вчинків, змальованих у притчовій формі з широким застосуванням топосних маркерів у символічній функції. Прагматична спрямованість біблійних пророцтв корелює з посиленням модальності категоричної вірогідності. Перевага плану майбутнього зумовлює домінантну роль гіпотетичної модальності та часткове використання маркерів некатегоричної вірогідності. Мова протетичних текстів фідеїстичного дискурсу в цілому протиставляється профанній, звичайній мові. Манера викладу тяжіє до притчевості, символізму й ускладненої образності, до таємничості та потенційної смислової невичерпності.