Розглянуто духовні засади, на яких сформувався Є. Сверстюк як особистість і митець. Доведено, що Шевченкове слово в рецепції Є. Сверстюка постає як чинник світоглядний і далеко не обмежується включенням риторики та пафосу "Кобзаря" в дискурс власних досліджень публіциста. Есеї, літературознавчі статті бунтаря-шістдесятника реципіювали найприкметнішу стильову рису великого Кобзаря - органічну цілісність письма, велику внутрішню сконцентрованість ідеї. Як і в Т. Шевченка, його стиль базується на антитезі, має яскраву пасіонарну спрямованість, детерміновану високим моральним імперативом та енергією духу. Одним із чільних векторів постає в публіцистиці Є. Сверстюка також шевченківське розуміння історії як нерозривної естафети поколінь. У стилістику та риторику Сверстюкового наративу органічно включається цитування з "Кобзаря", його безкомпромісність слова, виявлена в гострій метафориці, наповнює фразу бунтаря-шістдесятника особливим сенсом духовної єдності поколінь. У центрі Сверстюкового одкровення, як і в Шевченка, - Людина, з акцентом на її органічній потребі спілкування з Богом. Шевченків імператив Правди став визначальним і в житті, і в творчості Є. Сверстюка, він умотивовує відтак і певну "агіографічність постаті" шістдесятника" реалізованість у власній долі готовності взяти на рамена хрест за свій народ і бути розіп'ятим режимом. Стверджується щодо наявності феномену життєтворення та текстотворення як домінанти двох постатей і етичної категорії Правди, що стала ключовою як у долі, так й у творчості двох бунтарів.