Біблія – зібрання священних книг юдейської та християнської релігій, а також літературна пам’ятка та історичне джерело, що містить різнорідні за змістом і формою оповіді, датовані ХІІ ст. до н. е. – поч. ІІ ст. н. е. Результат складної праці з відбору цих текстів прийнято називати каноном, а близькі за жанром, але не включені до канону тексти – апокрифами. Усі книги біблійного циклу мають важливе значення для істориків, філологів тощо.

Святе Письмо, написане староєврейською, арамейською та грецькою мовами, було частково перекладене старослов'янською мовою в IX–X ст. і потрапило на територію Київської Русі. Книги Святого Письма цього періоду, починаючи з Остромирового Євангелія (1056–1057), існували у вигляді читань (зачал), тобто пронумерованих фрагментів євангельських, апостольських та старозаповітних текстів, використовуваних у здійсненні богослужінь. Перший в Україні повний текст Святого Письма – Острозька Біблія, друкована в 1581 р. церковнослов'янською мовою. І. Федоров протягом десяти років видав Новий Заповіт і повну Біблію накладом у понад тисячу примірників. Тоді ж з’являються спроби перекласти Біблію староукраїнською та старобілоруською мовами.

Під впливом реформації з'явилися переклади окремих частин Святого Письма на "живу мову", як-от Пересопницьке Євангеліє (1556–1561) або "Крехівський Апостол" (1560). У XIX ст. відновилися спроби перекласти Святе Письмо українською мовою, розпочаті М. Шашкевичем у Галичині та П. Морачевським у Східній Україні. Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснив П. Куліш. Проте у 1885 р. рукопис перекладу Старого Заповіту було втрачено під час пожежі. Лише 1903 року було видано першу повну Біблію українською в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького. Наприкінці ХХ ст. пожвавилися біблійні студії в Україні, передусім на основі православавних, римокатолицьких та грекокатолицьких вищих духовних навчальних закладів у Києві та Львові.