Досліджено еволюційні процеси, що відбувалися в українській прозі кінця ХІХ - початку ХХ ст. в контексті оновлення форм і функцій внутрішньомонологічного мовлення. Внутрішній монолог розглянуто як одну з першооснов феномену авторства, присутнього у творі не лише у ставленні автора до своїх героїв, а й у самих цих героях як своєрідна проекція на ситуації. Найбільш поширеними різновидами внутрішнього монологу є ті, у яких думка переадресовується героєві або належить безпосередньо авторові (монолог автора і монолог героя), що, в свою чергу, також поділяються на підвиди (автокомунікація, монолог уявний, невласне-пряма мова, плин свідомості). Найсуттєвішою ознакою літературної доби високого модерну є зміщення виражальних акцентів художньої оповіді з сюжетоформуючих подій на події внутрішнього буття людини. Об'єктом дослідження є проза А.Тесленка, М.Яцківа, М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка в контексті української літератури ХІХ ст. та російської літератури кінця ХІХ - ХХ ст.

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"