Вперше здійснено спробу історико-літературного аналізу та синтезу знань про найважливіші риси та їх зміни у притчі як жанрі та як художньому засобі з давніх часів до XIX ст. Уточнено зміст і тлумачення категорії "притча", проаналізовано її історичний розвиток, особливості модифікації та використання в українській літературі запозичених сюжетів. Простежено еволюційні зміни змісту, тематики, проблематики та ідейного спрямування притч, застосування художніх засобів (прислів'їв, приказок, афоризмів) і парабол як функціональних різновидів притч. Досліджено особливості використання притч у творах Кирила Туровського, Митрополита Іларіона, Данила Заточника, Василя Суразького, Клірика Острозького, Івана Вишенського, А.Радивиловського, І.Максимовича, Г.Кониського, С.Величка, С.Полоцького, Г.Сковороди та деяких анонімних зразках ("Притчі про жіночу злобу", "Притчі про витязя і про смерть", "Варіант малоросійський "Притчі про витязя і про смерть", безіменній притчі про цигана й хазяїна з трагікомедії Г.Щербацького "Фотій". Визначено найважливіші закономірності процесів зародження та становлення української літературної притчі. З'ясовано, що до XVI ст. переважала практика переробки запозичених сюжетів, перші зразки самостійних літературних творів даного жанру з'являються у XVII - XVIII ст; у X - XVI ст. зміст притч позначений відвертою християнською моралізацією, а у XVI - XVIII ст. їх тематику збагачено світськими і філософськими сюжетами. Найкращі зразки притч і парабол представлено у творчості Г.Сковороди.

• Демченко Сергій Анатолійович (фармацевтичні науки)
• Демченко Світлана Анатоліївна (філологічні науки)

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"