Розглянуто питання можливості проголошення автокефалії тієї чи іншої Православної Церкви (ПЦ), історичної боротьби українського народу за автокефалію Української Православної Церкви (УПЦ) та взагалі питання правочинності її існування як такої. Виходячи з того, що не існує конкретних канонічних приписів щодо процесу набуття Православною Церквою автокефального статусу, автор зосередив увагу на тих, які уже стали традиційними, через які утворились уже існуючі на сьогодні Помісні ПЦ та на приклад яких можуть опиратися ті, що шукають визнання своєї незалежності. Зокрема, автор акцентував увагу на тому, яку велику роль має світська державна влада у справі набуття Церквою автокефалії. Спростовано тезу про те, що участь українського духовенства та інтелігенції у процесах, наслідком яких стала Берестейська унія, є власне свідченням їх бажання поєднання з Римом. Спростовано думку про те, що період Українського Православ'я в юрисдикції Константинопольського Патріархату є фактичною автокефалією нашої ПЦ, та обгрунтовано, що це лише історіографічний термін. Спростовано загальноприйнятну тезу про те, що носієм ідеї автокефалії УПЦ була інтелігенція та вища церковна ієрархія. Констатовано той факт, що УАПЦ формації 1942 р. мала не тільки канонічну ієрархію, визнану світовим Православ'ям, а й була офіційно автокефальною. Вперше в українській церковній історіографії систематизовано стосунки між українськими церковними ієрархами в діаспорі та незалежній Україні та Вселенською Патріархією.

• Башинський Сергій Вікторович ()

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"