Розглянуто особливості автобіографічного дискурсу української прози першої половини XX ст. Автобіографізм став важливим чинником суб'єктивізації оповіді в ранньому модернізмі, зокрема, в прозі О. Кобилянської, Лесі Українки, А. Кримського, В. Винниченка. Самоспостереження та самопредставлення сприяло виробленню нових моделей національно-культурної тожсамості. У міжвоєнний період автобіографічне письмо пов'язане з аналізом травматичного досвіду, з адаптацією до нових суспільних обставин, насамперед у М. Хвильового, Ю. Яновського. Найбільш кардинальна зміна, якою означився перехід від романтичного та позитивістсько-реалістичного до модерністського автобіографічного дискурсу, - це перехід від підкреслено антиінтертекстуальної до інтертекстуальної моделі. Подія як важлива одиниця автобіографічного дискурсу більше не інтерпретується в категоріях імітації. Перехід до інтертекстуальних моделей прискорився й увиразнився від початку двадцятих років. Великий вплив на самі зміни параметрів дискурсу справив формалізм. У сорокові роки важливою рисою автобіографічної прози була виразна її інтелектуалізація, помітна, зокрема, у прозі В. Домонтовича. Це означало фіксацію на моментах світоглядного самовизначення, аксіологічної кризи та переоцінки цінностей. Проза О. Довженка надає підстави означувати особливості творення та побутування авторського міфу. Автобіографічні жанри мали важливе значення у зв'язку із зосередженістю на суб'єктивізації письма, утвердженні індивідуальних цінностей і творенні нових типів літературності.

• Констанкевич Ірина Мирославівна (філологічні науки)

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"