Досліджено політику неприєднання як одину з ключових стратегій діяльності держави у міжнародних відносинах. Проаналізовано основні теоретичні та методологічні підходи дослідження політики неприєднання, виокремлено дефініції цього поняття та виявлено ключові ознаки стратегії неприєднання держав. Простежено історичний аспект виникнення ідеї руху неприєднання. Досліджено вплив глобалізації на зміну політики неприєднання та нейтралітету держав. Члени Руху неприєднання зобов'язані, як зазначено в Гаванській декларації 1979 р., забезпечити національну незалежність, суверенітет, територіальну цілісність і безпеку країн, що неприєдналися "у їх" боротьбі проти імперіалізму, колоніалізму, неоколоніалізму, расизму та всіх форм зовнішньої агресії, окупації, панування, втручання або гегемонії, а також проти політики великої держави та блоку. Політика неприєднання вимагає від держави, яка слідує за її принципами реалізації зовнішньополітичних намірів, спрямованих на поділ світу на два ворожі блоки. Декларуючи статус неприєднання статусу, держава передусім стежить за внутрішніми чинниками, економічними або політичними, та зовнішніми чинниками, тобто сильною економічною незалежністю, можливістю зовнішньополітичного або військового тиску. Крім того, курс на неприєднання є можливим лише за відсутності будь-яких очевидних або прихованих територіальних претензій до держави, яка прагне проводити політику неприєднання. Беручи до уваги реалізації статусу неприєднання, держава краще базується на досвіді європейських вже неприєднаних держав, а також сьогодні міжнародній ситуації. Однак сучасні умови дещо змінюють концепцію неприєднання.

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"