Присвячено розробці теорії ораторії як складової загальної теорії жанрів західноєвропейської та вітчизняної культури. На ґрунті аналізу історичних шляхів розвитку ораторії сформовані уявлення про жанровий канон і жанрову картину світу, в якій втілено образ людини віри. Три дискурси - історико-культурний, теоретико-методологічний, жанрово-комунікативний (онтодіалог) -розкривають концепцію дослідження. Жанр ораторії, вийшовши з невеличких ораторій (приміщень), пізніше із-під "тіні" італійської опери, подолав складний чотирьохвіковий шлях. Нині він має багато різновидів, жанрів-супутників. Втім ораторія, балансуючи між релігійними (XVII XVIII ст.) і світськими впливами (XIX ст.), очолила один з найвищих щаблів жанрової ієрархії музичної культури в XX ст. З одного боку, вона стала найбільш затребуваним жанром "великого стилю" радянської доби, а з іншого - свідченням духовної рефлексії митців, які відродили в соціокультурних умовах XXI століття жанровий канон ораторії Ораторія постає об'єктом композиторської інтерпретації (в її зв'язках з контекстом західноєвропейської культури). Матеріалом для апробації слугували ораторії "Ієвфай" Дж. Каріссімі, "Ілія" Ф. Мендельсона, "Втрачений рай" А. Рубінштейна, "Київські фрески" І. Карабиця, "Адамів плач" А. Пярта. Як наслідок, виявлено жанровий канон ораторії, який у творчій практиці кінця ХХ - ХХІ століть отримав історичне відродження "духовно-молитовного" ядра та розмаїття композиторської інтерпретації.

• Шепеленко Наталія Борисівна (мистецтвознавство)

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"