Розглянуто малу прозу В. Винниченка, українського письменника першої половини XX ст. Досліджено структурні моделі його оповідань і систему персонажів як дисоційовану проекцію суб'єктивних психічних змістів. Зазначено, що художня активність В.Винниченкова спрямована на подолання відчуження та знеособлення. Як причину амбівалентності запропоновано вважати архетипну зануреність психіки автора, взаємопов'язану з конфліктом "Я" і "Над-Я". Умовно виокремлено індивідуально-регресивний, індивідуально-компенсаторний і надособистісний рівні авторської суб'єктивності. Побіжно або детально інтерпретовано мотиви оповідань В.Винниченка, а саме: батьківство, божевілля, двійництво, змарнована краса, "ранена птиця", "сліпий й однорукий", "смерть Бога", смерть (простежується романтичний і віталістичний сценарії), табу (зокрема на брехню, плач, дотик). Варіації окремих мотивів типізовано на підставі контроверзи "Фройд - Адлер". Запропоновано тезу, що несподівані злами сюжету та метаморфози персонажів у малій прозі В.Винниченка взаємопов'язані з інверсією домінанти (екстраверсії - інтроверсії). Система персонажів і сюжет моделюються за принципом бінарності. Малу прозу В.Виниченка не можна вважати "традиційною", оскільки вона демонструє плюралістичну модель авторської суб'єктивності, динамічної та дисоційованої, що є однією з причин неоднозначного сприйняття творчості письменника.

  Скачати повний текст