Вперше в українському мовознавстві проаналізовано мову химерно-історичного роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу...", розглянуто способи вираження основних психоментальних та етнокультурних особливостей і цінностей українців як етносу, зокрема, досліджено вербалізацію етнопсихічних архетипів. На підставі вивчення ідіостильових особливостей організації тексту досліджуваного роману виділено такі етнопсихічні архетипи: "Воля", "Віра", "Серце", "Козак", "Мати", "Дівчина". Розкрито своєрідність побудови тексту твору, наведено характеристику таких мовних образів: автора (людини XX ст.), оповідача (сучасника подій) і героя. Описано мовні засоби (епітети, порівняння, символи, синоніми, фразеологізми) реалізації етнопсихічних архетипів шляхом вербалізації типових рис етнічного характеру українців та вивлення цих рис у конкретних описах персонажів. Розглянуто невербальні засоби вираження психічного стану героїв. Етнокультурний елемент у романі репрезентовано у чоловічих (Козак Мамай, Михайло, пан Купа) та жіночих (мати Явдоха, Ярина, Роксолана) образах.

  Скачати повний текст

Вперше реалізовано комплексний підхід щодо інтерпретації творів експериментальної прози 20-их років ХХ ст., розглянуто генезу нової художньої продукції модерністського періоду, вірогідні напрямки літературного експериментування, новаторську естетику та поетику низки "маргінальних" текстів. Здійснено спробу системного декодування багатошарової текстової структури експериментальних романів В.Домонтовича ("Дівчина з ведмедиком", "Доктор Серафікус"), повістей А.Любченка ("Вертеп"), М.Йогансена ("Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію") в аспекті жанрово-стильових модифікацій ігрової рецептивної моделі. Концептуально з'ясовано зміст важливих складників творчих пошуків письменників 20-х: відкритість, металітературна специфіка текстів, інтерактивність, налаштованість на гру як конструктивний діалог з читачем, жанрово-стильовий синкретизм. Зазначено, що феномен експериментального письма досліджується з позицій деканонізації та реінтерпретації прозового канону як художній напрямок в еволюції української літератури, теоретично осмислюється з погляду проблем термінологічної синонімії.

  Скачати повний текст

Обгрунтовано наукову доцільність застосування гендерного підходу в історико-етнологічних дослідженнях української культури, що сприяє їх більшій об'єктивності та цілісності. Якісний зміст стереотипу фемінінності українців відповідає патріархальному канону внаслідок дії архаїчних та християнських світоглядних чинників. Висвітлено становище жінки у подружжі, зумовлене її значними майновими правами. Господарські обов'язки жінки визначені традиційним гендерним розподілом праці у сім'ї. В особистих стосунках та етикеті простежено дію подвійного морального стандарту поведінки чоловіків та жінок. Процес гендерної соціалізації дівчат завідчує етнокультурну специфіку форм та способів формування жіночої ідентичності в українській сім'ї (у ритуалах, іграх, іграшках, трудовому вихованні). Періоди життя жінки та її функції у сім'ї дозволили класифікувати базові соціально-вікові статуси (дівчинка, дівчина, жінка, баба) та ключові соціальні ролі (дружина, мати, господиня). Усталений сценарій реалізації жінкою гендерної програми передбачав життя у подружжі, тоді як самотні жінки (вдови, покритки) розглядались як соціальна аномалія. Розкрито особливості поведінки та контактів із соціальним оточенням згаданих категорій жінок.

  Скачати повний текст

З використанням методу постструктурального літературознавства висвітлено особливості побудови текстів романів В.Домонтовича, які відображають авторську суб'єктивність. Досліджено відмінні риси діалогічних моделей автора - героя та автора - читача. Розглянуто авторський, літературний та історико-культурний контексти аналізованих романів, зумовлені діалогічним зв'язком між власним словом письменника про світ і здобутками вітчизняної та європейської культур. Проаналізовано інтертекст прози В.Домонтовича, матеріалізований цитатами, алюзіями, ремінісценціями, дискурсивними сходженнями з писанням Старого та Нового завітів, з міфотворчістю А.Данте, Т.Кемпійського, М.Гоголя, О.Уайльда, М.Рильського, О.Пушкіна, Г. да Верони, Г.Х.Андерсена, Ж.Дюамеля, Й.-Г.Гете, В.Гюго, П.Пікассо, В.Канінського, Клее, Гогена. Численні діалогічні моделі, що присутні у текстових масивах досліджених творів, є свідченням високої ерудиції автора, енциклопедичного характеру його знань. Зроблено висновок, що романи В.Домонтовича є одними з найкращих зразків європейської інтелектуальної прози XX ст.

  Скачати повний текст