Досліджується генезис абсурдистської поетики письменника. Твори Хармса розглядаються, з одного боку, як наслідування гротескно-іронічної та ігрової традицій російської класичної літератури. З другого боку, порівняльний аналіз символістських, футуристичних і хармсівських текстів обгрунтовує погляд на його художній світ як на завершальний етап російського модерністського мистецтва ХХ ст. З'ясовується естетична значущість віршованих експериментів поета, що полягає у пошуках нової мови і світовідчуття. Автор досліджує діалогічність прози Хармса, розкриваючи характер і функції діалогу на формальному і змістовному рівнях його текстів.

Дисертацію присвячено проблемі оксюморону як одного з семантично концентрованих проявів протирічності буття. Розвивається нове уявлення про оксюморон як мовну й метамовну одиницю. Оксюморон досліджується у взаємообумовленості різних модусів свого існування: троп, або словесний поетичний образ, домінуюча характеристика художнього цілого та загальної антитетичності. Показано, що його існування в повній мірі може бути реалізовано в постійному внутрішньому зв'язку з історико-культурним розвитком. Оксюморон співвідноситься з поняттями іронії, парадоксу, абсурду через природу, характер здійснення протиріччя; специфіку відчуття та відображення дійсності; своєрідність цілеположних установок; нормативно-інформативні системи реалізації смислу; функціональну специфіку моменту гри. Встановлено, що необхідно розрізняти оксюморон (зняття у свідомості антитетичності сполучованних слів та понять) та оксюморонність (у самому широкому розумінні здібність понять викликати у сприймаючій свідомості смислову напруженість, обумовлено ненормативністю, аномальністю сполучованного).

Проаналізовано екзистенційні погляди А.Камю, лейтмотивом яких є ідея відродження античної трагедії абсурду наприкінці XIX - початку XX ст. з іманентними аспектами людини-маси та її антиподу надлюдини. Подібний філософічний підхід, появу якого передбачено Ф.Ніцше, детермінує беззмістовність та занепад етичних і моральних цінностей.

Розглянуто особливості романів Валер'яна Підмогильного "Місто" та "Невеличка драма" в контексті вітчизняного літературного процесу 20 - 30-х рр. XX ст. Висвітлено проблему сенсу людського буття як одну з головних у творчості письменника, визначено такі моделі буття героїв: прагматичні, модель буття як абсурду, модель життя Степана Радченка як шлях від волі до влади та торжества інстинктів. Дані моделі - засоби пізнання людини та життя в романах "Місто" й "Невеличка драма". Різнобічно досліджено буття героїв обох романів: духовне, біологічне, соціальне та психологічне. Проаналізовано образи творів крізь призму філософської естетики прагматизму, екзистенціалізму, вчень Г.Сковороди, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, З.Фрейда, М.Бердяєва та ін.

Проаналізовано творчість відомого українського художника на засадах постмодерністської парадигми з типовими ознаками неокласичного мислення: сюрреалістичної свідомості, опори на критерії неусвідомленого ірреального, недомовленості та іншого. Висвітлено походження образу "людини-страждальця" - центрального персонажу Л.Медвідя.

Досліджено стилістичну роль та особливості авторського передтексту у п'єсах театру абсурду. Показано, що особливості цих п'єс виявляються вже на рівні інтродукційної авторської ремарки та списку дійових осіб. Список містить обмежену інформацію з метою підкреслення ізольованості людини від життя. Інтродукційній авторській ремарці притаманна повна або часткова невизначеність часу та місця подій. Нема ретроспективних і проспективних темпоральних зв'язків. Характерний образ занедбаної напівпорожньої кімнати поглиблює враження внутрішньої спустошеності персонажів. Абсурдність людського існування відображають описи, сконцентровані на фізичних вадах, ознаках старіння, огидливих рисах зовнішності. Серії одноманітних дій створюють враження безглуздості людських зусиль. За допомогою цих засобів закладаються основи реалізації ефекту абсурдності у подальшому тексті.

Розглянуто актуальні питання реалістичного станкового живопису та визначено його місце по відношенню до різних авангардистських течій і напрямів у сучасному образотворчому мистецтві.

Проаналізовано творчість лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка В.Шевчука. Висвітлено прозу сучасного українського письменника в координатах світової, насамперед, європейської літератури. Охарактеризовано засоби творення Шевчукової художньої мікрогалактики - витвореного його уявою художнього універсуму як моделі дійсності. Особливу увагу приділено застосуванню барокових компонентів універсальної картини світу, витворенню "паралельної дійсності" у просторі притчі, буттєвому пласту поетики як віддзеркаленню екзистенціалізму. Простежено шлях літературного героя від екзистенційної "естетики абсурду" - через "естетику протистояння" - до метафоричного закону піраміди.

Вперше визначено жанрову специфіку драматургії В.Винниченка та етапи його драматургійної творчої еволюції, яка характеризується, в основному, жанровими змінами у творчості митця, який зарекомендував себе майстром інтелектуальної драми та мелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії. Зазначено, що п'єси Винниченка відзначаються жанровою багатогранністю, однак, завдяки превалюванню певного жанрового аспекту вони набувають особливої структурної цілісності. З урахуванням попередніх досліджень визначено основні риси індивідуального художнього стилю Винниченка-драматурга, суголосного суттєвим мистецьким тенденціям доби та зроблено спробу осмислення характеру цілісності багатогранного стилю автора. Натуралістична точність у його драматургії підноситься до символістської таємничості, передусім, за допомогою парадоксального поєднання засобів експресіонізму та імпресіонізму, певною мірою сюрреалізму, у драматургії письменника виразне також передчуття мистецьких можливостей театру й абсурду. Встановлено, що поєднати різноманітні стильові стихії автору найчастіше вдається завдяки наголосу на ігровій стихії драматичної дії, вигадливому використанню принципу "театр у театрі".

Розглянуто філософські, логічні, етичні, культурологічні, лінгвістичні та літературознавчі аспекти сміху. Охарактеризовано гумор як педагогічну проблему. Проаналізовано особливості типології абсурду в міфології та мистецтві.

Рассмотрены философские, логические, этические, культурологические, лингвистические и литературоведческие аспекты смеха. Охарактеризован юмор как педагогическая проблема. Проанализированы особенности типологии абсурда в мифологии и искусстве.

Всебічно осмислено своєрідність авторського світобачення та світорозуміння, втілених у художніх текстах письменника, що увійшли до двох томів його творів, виданих у 1927 - 1928 рр. На підставі здійсненого аналізу розроблено загальну концепцію творчості М.Хвильового як письменника, який перебував у полі тяжіння модерністичної філософсько-естетичної системи. Розкрито головні способи експлікації художньої парадигми модернізму в його новелах і повістях і показано, що основою реалізованого у творах модерністичного світосприйняття Хвильового є перейняте пафосом трагічності усвідомлення світу як абсурдного, дисгармонійного та жорстокого, по суті, ворожого особистості, що відчужується від нього. Альтернативна ж дійсність, яка постає у вигляді типово модерністського міфу про художника-творця, здатного словом змінити світ, завжди ілюзорна й утопічна; парадоксальним чином даний міф послідовно деконструюється самим автором. Продемонстровано, що модерністична "філософія мистецтва" письменника зумовила відповідні виражальні засоби: дріб'язкова життєподібність ігнорується, причинно-наслідкові зв'язки між елементами сюжету змінюються асоціативними, а психолого-особистісні мотивації характеру - підкресленою емоційністю, гротескністю, визивною загостреністю й умовністю. Підтверджено прогностичність творчих ідей Хвильового, що виявляється насамперед у його "передбаченні" необарочного світовідчуття, притаманного людині та суспільству кінця XX ст.

Запропоновано новий ракурс розгляду групи фразеологізмів як парадоксальних висловлень, що розходяться із загальноприйнятими уявленнями і є запереченням безумовно правильного. Фразеологічні парадокси диференціюються на синтагматичні, парадигматичні, епідигматичні, аксіологічні та прагматичні, зважаючи на типи відношень у мовній системі та мовленні. Проаналізовано особливості використання фразеологічних зворотів у комунікативній ситуації у процесі створення прагматичних парадоксів.

The article suggests a new point of view on a group of phraseological units as on paradoxical utterances - such that diverge from the habitual views and negate the absolutely correct statements. Phraseological paradoxes are classified into syntagmaticparadigmatic, epidigmatic, axiological and pragmatic ones according to the types of relations in the language system and speech. It presents the analysis of the peculiarities of use of paremiological paradoxes in the situation of communication where they create the pragmatic paradoxes.

Проаналізовано теорії Р.Вагнера та Ф.Ніцше, які вплинули на п'єси Г.Ібсена, М.Метерлінка, режисуру О.-М.Люнє-По. Виявлено символістичні елементи у п'єсах П.Клоделя, Ж.Жіроду, В.Йєтса, Т.Еліота, Г.Лорки та Л.Піранделло. Охарактеризовано театр жорстокості А.Арто, новітній авангардний театр в Америці, а також театр абсурду на підставі діяльності Ж.-П.Сартра, С.Беккета, Г.Пінтера та Е.Іонеско.

Проанализированы теории Р.Вагнера и Ф.Ницше, которые повлияли на пьесы Г.Ибсена, М.Метерлинка, режиссуру О.-М.Люне-По. Выявлены символистические элементы в пьесах П.Клоделя, Ж.Жироду, В.Йетса, Т.Элиота, Г.Лорки и Л.Пиранделло. Охарактеризованы театр жестокости А.Арто, новейший авангардный театр в Америке, а также театр абсурда на основании деятельности Ж.-П.Сартра, С.Беккета, Г.Пинтера и Э.Ионеско.

Проаналізовано пізнавальні можливості різних форм сміху, участь гумору та іронії в мисленні, їх значущість для філософії, роль сміху у конституюванні та збереженні людської індивідуальності. Розглянуто сміх як соціокультурний феномен, питання взаємодії сміху з різноманітними його проявами у різні періоди культури - від античної доби до сучасності. Описано варіанти сміху, сучасні явища сміхової культури: функціонування сміху в сферах політики, християнських традиційних цінностей, public relations. Висвітлено специфічні риси використання комічного в творчості Шекспіра та казахському фольклорі, в комедії болгарського Відродження та російській класичній літературі, а також літературі абсурду та сучасних анекдотах.

Проанализированы познавательные возможности разных форм смеха, участие юмора и иронии в мышлении, их значимость для философии, роль смеха в конституировании и сохранении человеческой индивидуальности. Рассмотрены смех как социокультурный феномен, вопросы взаимодействия смеха с разнообразными его проявлениями в разные периоды культуры - от античной эпохи до современности. Описаны варианты смеха, современные явления смеховой культуры: функционирование смеха в сферах политики, христианских традиционных ценностей, public relations. Освещены специфические черты использования комического в творчестве Шекспира и казахском фольклоре, в комедии болгарского Возрождения и русской классической литературе, а также литературе абсурда и современных анекдотах.

Розглянуто питання інтуїції, індукції, дедукції, уніфікації та синтезу в мові, науці та культурі. Висвітлено інтерпретацію логічних причинно-наслідкових зв'язків у логіці та мові, еволюцію мови як інновацію соціокультурних вимірів освіти. Проаналізовано особливості морально-ціннісної концептуалізації дійсності - життя та смерті в прислів'ях та приказках української, російської, англійської та китайської мов. Розкрито філософські засади драматургії абсурду в п'єсах раннього періоду творчості визначного американського драматурга ХХ ст. Е.Ф.Олбі. Визначено параметри моделювання когнітивної сфери художнього концепту в українській етнокультурі. Наведено психолого-комунікативні характеристики персоніфікації інформації. Проаналізовано місце ритуалу у становленні психіки людини та формуванні одиниць підсистем мови в контексті лінгвістичного детермінізму.

Рассмотрены вопросы интуиции, индукции, дедукции, унификации и синтеза в языке, науке и культуре. Изучена интерпретация логических причинно-следственных связей в логике и языке, освещена эволюция языка как инновация социокультурных измерений образования. Проанализированы особенности морально-ценностной концептуализации действительности - жизни и смерти в пословицах и поговорках украинского, русского, английского и китайского языков. Раскрыты философские основы драматургии абсурда в пьесах раннего периода творчества известного американского драматурга ХХ ст. Э.Ф.Олби. Определены параметры моделирования когнитивной сферы художественного концепта в украинской этнокультуре. Приведены психолого-когнитивные характеристики персонификации информации. Проанализировано место ритуала в становлении психики человека и формировании единиц подсистем языка в контексте лингвистического детерминизма.

Освещены основные методико-практические положения технологии активных методов обучения психологии, а также конкретные формы и методы активного группового обучения психологии на материале общей психологии. Описаны диалогические методы обучения: психологического эксперимента в парах, рефлексивно-методического диалога. Охарактеризованы ролевые и групповые диалоги, конкурсы: интересных вопросов, примеров и конкретных ситуаций, ораторов, рационального чтения, рефератов. Приведены методы "Мозговой атаки" - "брейн-сторминги" умственной деятельности человека, интересных вопросов, обратимости мышления, абсурда, выявления сходств и различий.

Уперше у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві здійснено системне дослідження драматичного доробку відомого англійського митця Гарольда Пінтера в аспекті жанрової диференціації п'єс різних періодів творчості. Значну увагу приділено обгрунтуванню жанрологічних термінів та виявленню зовнішніх чинників, які вплинули на формування певної жанрової моделі. У процесі аналізу драм виділено чотири основних типи конфлікту, зокрема, перший відповідає абсурдистській моделі - індивід стикається з недобросовісними, ворожими людині силами, які він не в змозі осягнути і яким не здатен протистояти. Ірраціональне начало втілюють фігури загадкових "чужинців", які провокують саморуйнівні імпульси у персонажів-жертв. Другий тип конфлікту - сімейна драма. На відміну від абсурдистської, характери та дії персонажів даних п'єс Г.Пінтера психологічно вмотивовані. Їх стосунки часто мають характер складної психологічної гри. Відзначено, що центральною антитезою конфлікту політичних драм є система - людина; принцип побудови сюжетних колізій даних творів багато в чому суголосний "театру жорстокості". Конфлікт притчевих драм Г.Пінтера передає трагічні наслідки втрати персонажами зв'язку зі світом та собі подібними. Зауважено, що характерною особливістю цих драм є відсутність персонажів-агресорів. Відповідно до типу конфлікту під час аналізу творів драматурга розглянуто риси драматичного діалогу та виявлено особливості функціонування у ньому різноманітних стильових прийомів автора.

Висвітлено проблеми термінології, пов'язані з категорією "театр абсурду", а також співвіднесеність термінів "театр абсурду" і "театр парадоксу".

Освещены проблемы терминологии, связанными с категорией "театр абсурда", а также соотношение терминов "театр абсурда" и "театр парадокса".

The article deals with the terminological problems connected with the category "The Theatre of Absurd". Also researched is the correlation between the terms "The Theatre of Absurd" and "The Theatre of Paradox".

Наведено результати мовного експерименту Е. Йонеско в його ранніх антип'єсах. Зазначено, що сутність "трагедії мови" полягає в невмінні людей спілкуватися, що проявляється в руйнуванні мови на всіх рівнях. Фрагментарність, беззмістовність та алогічність висловлювань створюють відчуття абсурдності, яка відображає насамперед сучасну дійсність. Зроблено висновок, що абсурдизм є одним з засобів зображення ірраціонального світу й гармонійним продовженням реалістичної традиції.

Приведены результати языкового эксперимента Э. Ионеско в его ранних антипьесах. Отмечено, що сущность "трагедии языка" состоит в неумении людей общаться, что проявляется в разрушении языка на всех его уровнях. Фрагментарность, бессмысленность и алогичность высказываний создают ощущение абсурдности, которая в первую очередь отображает современную действительность. Сделан вывод, что абсурдизм является средством изображения иррационального мира и гармоничным продолжением реалистической традиции.

The article sheds light upon Eugene Ionesco's language experiment in his early anti-plays. The essence of the 'tragedy of language' is people's inability to communicate with each other that results in destruction of the language at all its levels. Senseless, disrupted and illogical utterances create the atmosphere of absurdity which reflects present-day life. Therefore, absurd is the means of depiction of our irrational world, it also harmoniously continues the realistic tradition.

Розглянуто міфопоетичні особливості функціонування міфеми "спаситель" в абсурдистській драматургії.

Рассмотрены особенности функционирования мифемы "спасителя" а драматургии абсурда.

The article examines the peculiarities of using the "Saviour"-mytheme in the theatre of absurdity.