Висвітлюються маловідомі сторінки життя і діяльності Вільгельма Габсбурга, представника однієї з найбільш славетних монархічних династій Європи. Повідомляється, що В.Габсбург, прозваний українськими військовими Василем Вишиваним, тісно пов'язав свою долю з українським визвольним рухом, за що йому довелось заплатити власним життям, яке трагічно обірвалось у тюремній лікарні Лук'янівської в'язниці Києва. Представлені матеріали слідства у справі В.Габсбурга-Лотрінгена, публікуються його поезії та мемуари.

Розкрито перебіг однієї із жахливих трагедій початку Другої світової війни як наслідок радянської стратегії репресій проти місцевого населення Західної Волині.

Розглянуто соціальні та правові аспекти проблеми ресоціалізації засуджених, які відбули та відбувають покарання. Визначено зміст поняття пенітенціарної системи України, охарактеризовано її складові. Запропоновано новий підхід щодо вивчення та періодизації історичного розвитку вітчизняної пенітенціарної системи. Проаналізовано специфіку функціонування в'язниці як тотальної інституції. Визначено фактори, які впливають на особистість у процесі відбуття кримінального покарання в установах пенітенціарної системи. Досліджено досвід зарубіжних країн у сфері надання соціальних послуг засудженим. Запропоновано шляхи реформування пенітенціарної системи України щодо надання ресоціалізації засуджених статусу комплексного напрямку державної соціальної політики.

Досліджено соціально-філософські концепції мас і натовпів, проаналізовано їх евристичні можливості під час масових процесів. Розглянуто теоретичні витоки аналізу масових соціальних явищ, обгрунтовано передумови виникнення суспільства. Визначено головні характеристики натовпу, проаналізовано фактори, що призводять до розриву ідентичності у ньому. На прикладі Росії та України висвітлено роль мас і натовпів у здійсненні бунтів і революцій. Доведено, що до штучних мас належать церкви, війська, школи, медичні заклади, в'язниці, управлінський апарат. Виведено наявність сучасного посткласичного різновиду мас - публіки, наведено принципи маніпуляції масовою свідомістю, проаналізовано практику маніпуляцій масами, доведено тотальний характер маніпулювання.

Висвітлено історію в'язниці як соціальний інститут і публічну агенцію, зокрема, історичний розвиток вітчизняної в'язниці. Розкрито сутність поняття пенітенціарної системи (ПС) і його теоретичне обгрунтування. Проаналізовано зарубіжний досвід державного управління ПС. Надано загальну характеристику ПС України, розглянуто проблему її відомчого підпорядкування. Розкрито актуальні проблеми державного управління ПС України. Висвітлено світову та національну в'язничну статистику: тенденції та факти. Показано вплив в'язниці на особистість, охарактеризовано концепції та реалії ресоціалізації злочинців. Увагу приділено нормативному закріпленню процесу ресоціалізації засуджених у вітчизняному законодавстві. Описано основні етапи розвитку служби пробації у США, Британії, а також функції служб пробації у сучасних країнах. Розкрито правові, соціальні й економічні проблеми праці ув'язнених. З'ясовано потреби та можливості реформування ПС України. Визначено вплив глобалізації на пенальну політику сучасних країн.

Досліджено процес створення та діяльності однієї з пенітенціарних установ Слобожанщини - Сумського тюремного замку у XIX ст. Розглянуто законодавчі основи будівництва в'язниці, систему управління та фінансування, роль громадськості в процесі функціонування закладу. З'ясовано питання участі у діяльності Сумського комітету Товариства опіки тюрем відомого підприємця та мецената І. Г. Харитоненка.

Досліджено правові засади діяльності в'язниць в Таврійській губернії. З'ясовано, що в'язниці в регіоні створено разом з іншими владними органами Російської імперії згідно до положення про губернії 1775 р. та іншими законоположеннями. Майже до кінця XIX ст. значну роль відігравали військові, які охороняли в'язниці, виконували роль наглядачів. Найбільш комплексним документом, що регулював діяльність в'язниць, стала інструкція 1832 р. доглядачам в'язниць. Проте її положення на практиці здебільшого не виконувалися через брак приміщень, коштів, персоналу та специфічні місцеві умови. У Таврійській губернії було організовано губернську в'язницю у м. Сімферополь, а також в'язниці у кожному повітовому місті. Зазначено, що за весь час їх функціонування гостро стояла проблема відповідних приміщень, забезпечення в'язнів харчами, одягом, взуттям, опаленням та освітленням. Значну роль у вирішенні цих питань зіграли комітет і представники земств та інтелігенції, які піклувалися роботою в'язниць. З утворенням головного управління в'язницями розпочато реформ цих закладів: на їх території з'являються лікарні, майстерні, школи грамоти. Всі ці починання вводилися не без проблем, а тому діяли лише в окремих в'язницях. Особливо гостро стояли питання охорони в'язниць військовими караулами та введення цивільних наглядачів. Лише на початку XX ст. вдалося налагодити роботу декількох майстерень при в'язниці Сімферополя, які забезпечували одягом і постільним приладдям інші в'язниці губернії.

Простежено проблему зіставлення презентованих у різних текстах візійних світів, які відбивають сприймання в'язнями тюремних камер і практики слідчих тоталітарних карних установ. Подібні елементи художнього світу письменників не просто залежать від тюремних просторово-часових вимірів, а передусім зумовлені концепцією авторів, їх ідейно-естетичним задумом.

Рассмотрена проблема сопоставления представленных в разных текстах миров, которые отображают восприятие заключёнными тюремных камер и практики следственных карательных учреждений. Подобные элементы художественного мира писателей не просто зависят от тюремных пространственно-временных измерений, а, в первую очередь обусловлены концепцией авторов, их идейно-эстетическим замыслом.

The problem of comparison of the worlds which reflect prisoners' perception of prison chambers and investigation totalitarian punitive establishments' practice presented in different texts is examined in the article. Such elements of the writers' artistic world do not simply depend on the prison spatio-temporal dimensions, but in the first place are conditioned by authors' conception and their ideological-aesthetic scheme.

Досліджено досвід духовно-релігійного перевиховання ув'язнених у в'язницях Російської імперії у XIX столітті. Проаналізовано діяльність священнослужителів в контексті духовно-релігійного перевиховання осіб, які вчинили протиправні діяння. Священик обов'язково був включений до персоналу в'язниці. Його обов'язки, що стосувалися богослужіння у церкві, і релігійно-моральний вплив на ув'язнених, були передбачені у статуті в'язниці. Священик був відповідальним за турботу про моральність ув'язнених. Він виконував багато функцій: судив у тюремній церкві, виконував усі церковні обряди (поховання, хрестини і т.д.); вів бесіди з ув'язненими на релігійні і моральні теми, викладав Закон Божий неповнолітнім ув'язненим.

Проаналізовано спільні провідні символи на прикладі XXXIX сонета Філіпа Сідні та вірша Ричарда Лавлейса "До Алтеї, з В'язниці". До уваги беруться символи троянди, вінка, Сну, Чаші, розглянуті як вузький і широкий контексти. Залучено тезаурусний аналіз. У контекстуальному аспекті з'ясовано, яку конотацію важливого символу троянди мали на увазі обидва поети. Враховано історичні реалії, тобто знане і незнане цим авторам. Акцентовано увагу на античній міфології, неодноразово використовуваній обома поетами. Під час аналізу староанглійських лексем з огляду на етимологію та історичну тяглість, а також полісематичність, наголошено на проблемах україномовного відтворення цих текстів. Зокрема, це проблеми компактності лексем, еквіритмічності, чергування чоловічих і жіночих рим або, навпаки, суцільного збереження чоловічого римування. Поезії подано в оригіналах і власних перекладах.

Проаналізовано випадки арешту у Стародубському полку в 1763 - 1764 рр. осіб, котрі не мали документів. Дослідження "безпашпорства" доводить мобільність ранньомодерного соціуму та ефективність дій влади щодо запобігання несанкціонованої зміни місця проживання. У пошуках кращої долі мешканці Гетьманщини, Російської імперії та Польської держави сім'ями чи самотужки намагалися перетнути територію Стародубського полку і знайти нову домівку. Далеко не кожна спроба змінити місце проживання увінчувалась успіхом. Місцева влада й російські військові арештовували осіб, котрі не мали документів, і відправляли їх до полкової в'язниці у м. Стародуб. Окрім самих утікачів до полкового секвестру іноді потрапляли їх поводирі. Підраховано загальну кількість арештантів секвестру та їх статеву структуру. З'ясовано, що безпаспорство у 1763 - 1764 рр. було найчастішою підставою для арешту. На території Стародубського полку кількість ув'язнених за цей злочин становила понад третину від загальної кількості. На думку автора, це було пов'язано з прикордонністю Стародубщини. Під час ув'язнення арештантів допитували про причини відсутності документів, чи скоювали вони інші порушення, їх попереднє місце проживання та інше. Зазвичай після короткого слідства у Стародубському секвестрі безпаспортних повертали додому, де рішення про їх подальшу долю приймала місцева влада. У деяких випадках порушникам з Польських земель дозволяли оселитися на території полку. Спираючись на результати дослідження, автор приходить до думки, що в'язницю в Гетьманщині варто розглядати як своєрідний фільтр від чужинців та злодіїв.

Мета роботи - спроба вивчити деякі аспекти повсякдення в'язня в пенітенціарних закладах II Речіпосполитої за матеріалами Волині та Східної Галичини, а саме висвітлити питання класифікації ув'язнених, простежити процес потрапляння їх до тюрми та адаптації до нових реалій, порушити проілеми, пов'язані з харчуванням, працею, освітою, релігійними практиками, з'ясувати причини і спосоіи втечі з в'язниці, простежити контакти арештантів із родиною та громадськими організаціями, а також проблеми, пов'язані з постпенітенціарним життям. Методологія грунтується на використанні загальнонаукових і спеціально-історичних методів дослідження, у тому числі проблемно-хронологічного, синхронного, діахронного, порівняльно-історичного та ін. Уперше у сучасній українській історіографії здійснено спробу дослідити окремі аспекти повсякдення в'язня в пенітенціарних закладах міжвоєнної Польщі за матеріалами Волині та Східної Галичини. Висновки: в установах виконання покарань перебували різні категорії ув'язнених, чиє повсякдення - від потрапляння за грати й до виходу на свободу - мало регламентований характер. Новоприбулі утримувалися в тимчасових карантинних приміщеннях. В'язні систематично нарікали на якість харчування. Досліджувані тюрми мали шпиталі або стаціонарні амбулаторії. Контингент залучався до трудової діяльності, яка мала виховний та матеріальний ефект. У місцях позбавлення волі засуджені могли здобути елементарну освіту, а також отримували можливості для задоволення релігійних потреб. Окремі ув'язнені з різних причин удавалися до втеч. Спорадичним явищем щоденного життя в'язнів були зустрічі з родичами та друзями. Важливу роль у підготовці особи до звільнення та постпенітенціарного життя відігравала громадська організація "Патронат".

Надійні оборонні споруди у XVII - XVIII на теренах Західної України були запорукою стабільного функціонування замку, міста чи монастиря. Монастирські комплекси активно домінували у просторі населених пунктів чи ландшафту. Обителі оо. бернардинів були одними з найчисленніших осередків серед орденів західного обряду на території дослідження та в силу різних чинників відігравали активну оборонну роль у системі захисту міст і навколишніх теренів. Оборонні споруди, окрім захисту, визначали територію об'єкта. Внаслідок позбавлення первісної сакральної функції у совітський період, монастирі, як і залишки оборонних споруд, зазнали активного непритаманного перепрофілювання (в'язниці, склади) та, як наслідок, руйнування. Сьогодні під час розроблення генеральних, історико-архітектурних опорних планів, проєктів реставрації актуальним виникає питання визначення історичних меж об'єктів і первісної архітектурно-композиційної цілісності монастирських комплексів. У дослідженому періоді можна виділити близько 50 оборонних комплексів Західного обряду різних орденів (рис. 1), із розташуванням у чи за межами середмістя. Монастирі ордену отців бернардинів є одними з найпоширеніших - 9 об'єктів - у Бережанах, Гусятині, Дубно, Збаражі, Ізяславі, Львові, Лешневі, Сокалі та Христинополі (рис. 2). Орден бернардинів є відгалуженням від францисканського чину, яке сформувалося ще у XII ст. На території Речі Посполитої та теренах Західної України орден бернардинів з'явився у середині XV ст. У результаті опрацювання дев'ятьох монастирів ордену бернардинів і систематизації фактів історії обителей виявлено, що оборонна архітектура ордену яскраво простежується у спорудженні власних оборонних споруд. Визначено розташування щодо містобудівельного чинника, конфігурацію та габарити оборонних ліній об'єктів. Бернардинам належали одні з найпотужніших оборонних обителей на території Західної України: у Сокалі, Ізяславі, Львові. Монастирі цього ордену тяжіли до розташування у середмістях. Три з них, а саме у Бережанах, Дубно, Лешневі розташовувались у кутах середмістя біля брам. Окремим типом варто вважати монастирі у Львові, Гусятині та Христинополі, що блокувалися до рогу мурів середмістя ззовні. У Збаражі монастир розташовувався посередині лінії оборони біля брамки та мав власні мури. На цьому етапі дослідженням виявилено один оборонний монастирський костел - у Лешневі. Монастирі ж Дубно та Бережан оборонялися потужними фортифікаціями міста. Варто окремо виділити оборонні споруди монастирів у Львові та Сокалі. У Львові через статусність міста та відповідальність монастир зобов'язувався до активної оборони, що і пояснює наявність триярусної бастеї, потужного муру з бійничним рядом і равеліну на в'їзді. У Сокалі монастир був форпостом території та потужним центром паломництва, а відповідно, економічно забезпеченим. Виявлено, що комплекси оо. бернардинів використовували переважно новіші форми захисту - бастеї, бастіони та вали.

Серед актуальних проблем української історичної науки важливе місце посідає розробка питань благодійності та опіки. У XIX ст. для Наддніпрянської України вона базується здебільшого на вивченні благодійних товариств та організацій опіки, що мали різну культурну, освітню, релігійну сфери діяльності. На основі документальних джерел розглянуто історію створення та діяльність Одеського комітету Піклувального товариства про в’язниці. Висвітлено його роль у формуванні традицій пенітенціарної служби на території України. Охарактеризовано загальні засади діяльності Одеського комітету Піклувального товариства про в’язниці. Досліджено здійснення опікунської й адаптивно-виховної діяльності Одеським комітетом. Розкрито основні напрями діяльності Одеського комітету Піклувального товариства про в’язниці протягом його існування - 1828 - 1917 рр.