Перед учителем сьогодні стоїть завдання підвищення життєвих компетентностей учнівської молоді. Компетентності базуються на знаннях, цінностях, котрі формуються в процесі навчання, досвіді. Здатність застосовувати отримані знання у повсякденному житті, у конкретній ситуації є показником успішності учнівської молоді. Одним із вагомих чинників формування важливих компетентностей є вивчення історії та правознавства у ЗЗСО. Сучасні підходи до вивчення цих предметів мають базуватися на особистісно орієнтованому навчанні, а навчальні технології повинні бути зосереджені на вихованні свідомого громадянина України, соціально адаптованого, котрий здатен творчо вирішувати проблеми у процесі самореалізації. Пріоритетним на уроках історії стає формування критичного мислення, орієнтація учнів не стільки на знання, скільки на шляхи отримання інформації. Активізації пізнавальної діяльності сприяє навчально-дослідницька діяльність. Формування дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства можливе у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Технологія роботи з історичними текстами, як модель навчання історії і правознавства у ЗЗСО, базується на дослідженні текстів із їх подальшим використанням учнями і формуванні історичного мислення. На сучасному етапі в Україні вирішуються складні завдання розбудови української правової держави та громадянського суспільства в основі яких повинна лежати розвинута ринкова економіка. У зв'язку з цим актуальним є вивчення на уроках історії у 9 класі у ЗЗСО соціально-економічної проблематики взагалі, і розвитку цукрового виробництва в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. зокрема. Адже цукрове виробництво у цей період було найбільш розвиненим і поширеним у багатьох українських губерніях. На їх територіях було розташовано близько 80 % цукрових заводів Російської імперії. Проаналізовано документи сімейного архівного фонду родини Терещенків, що знаходяться у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві і є цінним джерелом для вивчення соціально-економічного та культурного розвитку в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Мета роботи - дослідження, узагальнення архівних джерел сімейного фонду Терещенків і аналіз процесу формування особистісних компетентностей, дослідницьких умінь учнів на уроках історії та правознавства у ЗЗСО у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Вивчення діяльності цукропромисловців Терещенків у процесі використання архівних джерел сприятиме формуванню дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства. Документальні джерела сімейного архівного фонду Терещенків не лише дають учням можливість відтворити соціально-економічний розвиток України у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Вони виступають і джерелами вивчення договірного, зобов'язального, трудового, сімейного, адміністративного права України цього періоду, що може бути використане учителем на уроках правознавства у ЗЗСО. Використані такі методи: історичний, хронологічний, аналізу та порівняння, статистичний.

Мета статті - дослідження розвитку пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії упродовж XIX - початку ХХ ст. Методологія передбачає використання принципів історизму, системності та науковості. Ключову роль відіграли історико-порівняльний метод, який уможливив проведення паралелей між загальнодержавним законодавством та регіональними прецедентами, суміжні методи юридичних наук і соціології, зважаючи на вивчення правового поля та суспільних відносин. Наукову новизну формує об'ємне джерелознавче підгрунтя, розгляд пенсійного забезпечення як результату закономірної еволюції ставлення держави до різних професійних категорій і впливу кон'юнктурних чинників, які зумовлювали надмірний ріст витрат та незавершеність реформаційних процесів. Мало і невідомі приклади, які стосувалися українських губерній, забезпечили створення комплексної картини і виявлення низки негативних явищ. Висновки: починаючи із кінця XVIII ст., Російська імперія почала проводити цілеспрямовану політику задля на лежного соціального забезпечення військовослужбовців та чиновників. Започатковане у цей період заохочення за вислугу років поступово набуло форми масових пенсійних виплат, які нерівномірно розподілялися між різними категоріями населення, з деформованими проявами привілейованого становища керівних кадрів, окремими відомчими касами, підвищеними платежами того. Український контекст вирізнявся більшою увагою до прикордонних територій та правобережних губерній, власними проектами великих міст (Київ, Одеса, Харків), масштабністю відповідної діяльності земських органів.

Мета роботи - проаналізувати запровадження земств в українських губерніях Російської імперії, виявити порядок їх формування, з'ясувати джерела фінансування та визначити їх функції. Методика. Методика включає комплексний аналіз та узагальнення наявного науково-теоретичного, історико-правового матеріалу та формулювання відповідних висновків та рекомендацій. Під час дослідження використовувались наступні методи наукового пізнання: термінологічний, теоретичного дослідження, системно-структурний, логіко-нормативний. Результати. У процесі дослідження визнано, що Положення 1864 р. не реформувало старий земський адміністративний механізм, а створило якісно нову систему місцевої влади, у якій було реалізовано відмову держави від управління "несуттєвими" для нього господарськими справами повіту та губернії, спираючись на такі базові принципи, як: виборність, строковість, всестановість земського представництва, майновий ценз, самостійність виключно в межах господарської діяльності. Наукова новизна. У процесі дослідження встановлено, що саме завдяки земствам, з їх виборністю, розпочався процес формування земських партій - тимчасових об'єднань, які гуртували навколо певного ватажка землевласників, фабрикантів, промисловців. За своєю політичною орієнтацією ці угруповання мали або консервативно-поміщицький, або ліберально-буржуазний характер, і в залежності від цього визначався й характер губернських та повітових земств. Практична значимість. Результати дослідження може бути використано у правотворчій діяльності під час подальшої реформи органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної влади.

Актуальність теми дослідження спричинена пошуком магістральних шляхів розвитку сучасної історичної освіти. Сьогодні вимоги до процесу навчання, особливо в старших класах, потребують певної систематизації методичних прийомів роботи. Взаємодія вчителя та учнів в результаті використання різних засобів залучення та опрацювання історичних документів повинна бути спрямована на формування таких умінь та навичок, які б дозволили учням самостійно здобувати знання з різноманітних джерел та правильно використовувати їх у подальшій діяльності. Залучення до навчального процесу документів по темі територіально-адміністративного розвитку Київської губернії в кінці ХVIII - першій половині XIX ст., у сучасних умовах спричинена потребою розуміння учнями складних та неоднозначних процесів у різних сферах життя українського суспільства, які були породжені у досліджуваний нами період, коли Російська імперія активно проводила в українських губерніях, зокрема у правобережних, нещодавно приєднаних від Речі Посполитої, політику зросійщення та інкорпорації. Необхідність дослідження джерел по темі статті спричинена також потребою реформування системи сучасного державного управління, проведення реформи з децентралізації влади та організації ефективної виконавчої влади в Україні на всіх рівнях. Важливу роль у цьому напрямі покликаний відіграти людський фактор, оскільки в сучасних державних установах трапляються випадки непрофесіоналізму та зловживання службовим становищем. У зв'язку з цим слід переглянути законодавче регулювання адміністративного, судового апаратів, професійні й моральні засади діяльності державних службовців. У процесі реформування варто звернутися як до власних традицій, так і до європейського досвіду.

У дослідженні на основі архівних матеріалів, опублікованих та значного масиву неопублікованих джерел досліджено функціонування Київської губернської адміністрації. Визначено основні етапи становлення управлінських інституцій Київської губернії (губернатора, губернського правління, канцелярії губернатора), зміни їх повноважень відповідно до внутрішньополітичної ситуації Російської імперії. Охарактеризовано кадровий склад губернської адміністрації. Виявлено характерні особливості соціально-політичного портрета чиновницьких груп Київської губернської адміністрації. Київська губернська адміністрація була складовою частиною єдиної загальноімперської централізованої системи губернського управління українськими губерніями, яка відіграла важливу роль у впровадженні імперської політики не лише у Київській губернії, а й губерніях Правобережної України загалом.

Державотворчі процеси в роки Української революції 1917 - 1921 рр. відбувалися у складних суспільно-політичних умовах. Події, які відбуваються нині на території України, можна сміливо порівнювати з подіями періоду Директорії: зовнішні вороги, агресія з боку Російської Федерації, реформи у сфері державного будівництва, пошук власної моделі розбудови структури органів місцевого самоврядування. Щоб не втратити державу, як це було на початку XX ст., потрібно розглянути трагічні уроки минулого. Дослідження місцевого самоврядування періоду Директорії має юридичне значення, оскільки враховує традиції, історичний досвід, українську ментальність, що надає змогу розробити і запровадити власну структуру органів місцевого самоврядування. Методологія дослідження грунтується на поєднанні структурно-функціонального аналізу, порівняльно-правового методу, методу системності, структурно-функціонального методу, аналізу документів та порівняльного методу. Автор дотримувався в дослідженні принципів історизму, системності, науковості та верифікації. Наукова новизна роботи полягала в тому, що, використовуючи порівняльно-правовий метод, а також метод аналізу документів, автор аналізує структуру, повноваження органів місцевого самоврядування періоду Директорії. Досліджено причини, з яких не вдалося ввести в життя ту структуру органів державної, що була запропонована політичною елітою. Директорії так і не вдалося розбудувати ефективну систему органів місцевого самоврядування з таких причин: не враховано політичну думку населення (громадяни не підтримували політику Директорії); відбувся розкол політичної верхівки; не вистачало фахових державних службовців (саботували розбудову органів місцевої влади, призначалися на посади неблагонадійні елементи); частина високоосвіченого населення не мала права бути обраними в органи місцевого самоврядування (поміщики, капіталісти); законодавча політика Директорії в розбудові органів місцевої влади була непослідовною, що призводило до суперечностей між військовою і цивільними адміністраціями.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні питання взаємин політичних партій і селянства в українських губерніях Російської імперії в кінці XIX - на початку XX ст. у контексті селянської ментальності та соціальних практик. Методологія грунтується на принципах історизму, об'єктивності, системності. Автори використовували методи інституційний і структурно-функціонального аналізу, методологічні засади історії ментальності. Охарактеризовано вплив соціоментальних та інституційних чинників на взаємини політичних партій і селянства наприкінці XIX - на початку XX ст. Висновки: українське селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте головною рисою його ментальності залишався соціальний ідеал - праця на власній землі. Лише незначна частина селян були членами та симпатиками політичних організацій і мали уявлення про їх програмні завдання й діяльність. Згідно з патріархальним світоглядом, селяни пов'язували з "царем-батечком" сподівання на справедливе розв'язання земельного питання. Його сприймали осібно від представників вищих, центральних і місцевих державних установ, котрі уявлялися хліборобам чужими та навіть ворожими їх інтересам. Органи виконавчої влади царизму переслідували членів соціалістичних і ліберальних (до кадетів включно) організацій та лояльно ставилися до праволіберальних і, особливо, консервативних союзів. Співробітники земських установ були активістами ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних організацій. І хоча земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства й культурно-освітньої сфери, проте їх діяльність залишалася багато у чому незрозумілою для неосвіченого селянства, яке лише подеколи їх підтримувало. Одержавлена православна церква виступала захисником самодержавства та всіляко вітала консервативно-монархічний рух. Утім серед семінаристів, священиків траплялися прихильники соціалістичних і ліберальних ідей, які працювали поміж сільських трударів.

Мета дослідження - розкрити процес формування кадрового складу волосних правлінь та сільських управ у Губерніях Правобережної України у другій половині XIX - на початку XX ст., простежити характерні особливості у виборі чи призначенні на службу осіб на різні посади в органи селянського самоврядування, створити типологічні портрети основних керівних і найманих посадовців селянських управ. Методологія дослідження включає низку методів пізнання, а саме історизму (надала змогу побачити поступ у формуванні та функціонуванні селянського самоврядування зі врахуванням соціально-культурних і політичних змін у Російській імперії впродовж XIX - початку XX ст.), факторного аналізу (посприяв простеженню локальних питомих рис та особливостей під час створення й діяльності селянських адміністрацій). На основі різноманітних джерел і напрацювань фахівців створено колективні портрети працівників органів селянського самоврядування. Завдяки комплексному аналізу джерел встановлено закономірності та специфіку формування волосних управ і сільських правлінь упродовж другої половини XIX - на початку XX ст. Висновки: селянське самоврядування, запроваджене "Положенням про вихід селян із кріпацької залежностіі 1861 р., відбувалося на двох рівнях - волосному та сільському. Структура селянського управління створювалася з урахуванням адміністративного поділу: волость і сільська община". Новостворені селянські адміністрації: волосні та сільські правління, суд, сходи (ради) формувалися з членів селянських громад, здебільшого в адміністраціях працювали селяни (рідше зустрічалися міщани), українці, православного віросповідання. Перевагу під час вибору кадрів надавали особам грамотним, із пристойною репутацією, господарським достатком. Подекуди на посадах опинялися постаті, що конфліктували з громадою, однак перебування яких на посадах задовольняло інтереси вищого керівництва (мирового посередника).

Зроблено спробу з'ясувати ступінь дослідження розвитку торгівлі в містах Наддніпрянської України в 1785 - 1917 рр. у сучасній вітчизняній історіографії. З'ясовано, що в історичній науці суттєво розширилося коло питань економічного розвитку міст, які сьогодні досліджуються українськими вченими. Зазначено, що крім традиційних аспектів вивчення порушеної проблеми, певна увага приділяється й таким важливим напрямам наукового пошуку як форми та методи внутрішньої та зовнішньої торгівлі в українських містах, приватне підприємництво в усіх сферах міської економіки тощо. Встановлено, що зазвичай розвиток торгівлі у містах розглядається у контексті аналізу економічних явищ в українських губерніях загалом або ж поміж інших проблем досліджень історії певних регіонів чи окремих міських поселень. Характерною рисою багатьох праць є перебільшена увага до нагромадження фактичних даних замість узагальнень і теоретичного осмислення досліджуваних процесів. До того ж, важливою особливістю сучасних наукових студій є те, що вивчення розвитку торгівлі в містах здійнюється нерівномірно як в регіональному так і в хронологічному вимірах. Адже більшість досліджень стосується пореформенного періоду та розвитку торгівлі в містах Півдня України і насамперед Одеси. У висновках визначено основні тенденції та окреслено здобутки й недостатньо досліджені питання, визначено основні напрями подальшого вивчення порушеної проблеми. Зауважено, що, сучасна вітчизняна наука напрацювала достатній дослідницький матеріал, на основі якого актуальним є створення комплексної, синтетичної праці з історії розвитку торгівлі в містах Наддніпрянської України в 1785 - 1917 рр. з широким залученням компаративістського інструментарію.

Проблема залучення фінансових ресурсів для розвитку малого та середнього підприємництва була і залишається актуальною на всіх етапах розвитку ринкової економіки, що актуалізує дослідження фінансового ринку в історичному контексті. Здійснено історичну ретроспективу проблеми створення та діяльності товариств взаємного кредиту (ТВК) у дев'яти українських губерніях, які входили до складу Російської імперії у період другої половини XIX - початку XX ст. Мета роботи - дослідити механізм і структуру кредитування, яке здійснювалося ТВК у цілому в імперії; встановити стан розвитку ТВК в українських губерніях; визначитися зі значенням ТВК у системі кредитування, яка склалася у другій половині XIX - на початку XX ст. в Російській імперії. Використано низку спеціальних наукових методів, характерних для досліджень у галузі економічної історії, які містять міждисциплінарний підхід. Використовувалися різноманітні історичні джерела: опубліковані статистичні дані та архівні документи і матеріали. Дослідженням установлено, що створення та діяльність ТВК була зорієнтована на забезпечення короткотерміновими кредитами малого та середнього підприємництва, яке здійснювало свою діяльність у губернських і провінційних повітових містах і містечках, де була слабо розвинена банківська система. Здійснено аналіз динаміки розвитку кількісних та якісних показників діяльності ТВК. Визначено, що частка ТВК у кредитній системі Російської імперії 1914 р. становила 5 %. Дослідженням установлено, що на темпи поширення практики створення ТВК впливало багато факторів, які здебільшого були пов'язані з невдалими фінансовими реформами, запізнілим правовим регулюванням і слабкою епізодичною державною підтримкою. Розглянуто зміну структури позичкових, вкладних та інших операцій, які здійснювали ТВК. Досліджено спектр банківських послуг, які надавали ТВК своїм членам та іншим клієнтам. Доведено цінність історичного досвіду кредитування ТВК та окреслено можливості його використання для фінансового забезпечення розвитку вітчизняного підприємництва.

Мета роботи - висвітлення епідемічної ситуації в "українських губерніях" Російської імперії із кінця XVIII до початку XX ст., розгляд заходів органів влади (включно з самоврядними інституціями) щодо подолання пошестей, у тому числі практичного використання наукових напрацювань і санітарно-гігієнічних знань для недопущення спалахів захворюваності. Методологія дослідження грунтується на загальних принципах науковості та історизму з використанням проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, просопографічного, статистичного методів. На підставі аналізу історичних джерел і наукової літератури з'ясовано види, часові межі й локалізацію епідемій, а також їх соціально-демографічні наслідки. Відзначено, що в боротьбі з пошестями тривалий час держава віддавала перевагу карантинним методам і значно менше уваги звертала на розвиток мікробіології та епідеміології. Досягнення медицини повільно входили у протиепідемічну практику. Недотримання широким загалом санітарно-гігієнічних норм ускладнювало боротьбу з недугами. Висновки: інфекційні хвороби потрапляли в Україну переважно зі східного напрямку. Їх поширенню сприяли зростання чисельності міських жителів, переміщення військових контингентів, забруднення води побутовими і промисловими відходами, відсутність майже до кінця XIX ст. навичок соціальної й особистої гігієни. Окрім карантину, боротьба з епідеміями включала створення заразних бараків, де хворих ізолювали та лікували, залучення додаткового медичного персоналу, дезінфекцію територій і житла, розгортання санітарних постів, забезпечення населення дезінфікуючими засобами. Гостро давалася взнаки проблема ефективної організації управління та контролю за діями карантинних і медичних служб у масштабах як окремих територій, так і всієї держави. Державна політика в галузі медичного забезпечення населення не стимулювала активність органів самоврядування. Проте незважаючи на урізання повноважень і фінансових ресурсів, земства та міські управи загалом змогли організувати дієву допомогу в подоланні пошестей. Їхні зусилля активно підтримувала інтелігенція, пропагуючи в популярній літературі правила гігієни й санітарні норми.

Мета роботи - з'ясувати питання про роль євреїв в орендуванні земель у губерніях Правобережної України наприкінці XIX - на початку XX ст. Методологія дослідження грунтується на принципах історизму та науковості. Реалізація дослідницької стратегії зумовила використанні загальнонаукових (аналіз, синтез), історичних (історіографічний, історико-генетичний, проблемно-хронологічний) методів. Мікроісторичний підхід потребував застосування мікроаналізу. Здійснено аналіз оригінальних історичних джерел і наукової літератури та з'ясовано, що всупереч антисемітській політиці Російської імперії, яка проявилася й після реформи 1861 р., позначившись, зокрема, в ухваленні законодавчих актів, що забороняли євреям набувати у власність та орендувати землі, вони все ж були активними учасниками аграрних відносин. Проведений мікроаналіз "волинського казусу" засвідчив, що інформація про неправову оренду євреями землі повністю підтвердилася. Дворяни здавали в оренду повністю або частково маєтки, використовуючи для цього підставних осіб "із християн", переважно дворян, або під виглядом виконання євреями-орендарями обов'язків управителів (прикажчиків). Наведено також численні дані про подібні практики в Київській і Подільській губерніях. Висновки: євреї-підприємці опанували важливу нішу в аграрній сфері - оренду землі - та ставали потужними конкурентами українських хліборобів у бороть за неї. Унаслідок цього, а також через низку інших причин, серед значної частини українського селянства складалися негативні настрої щодо євреїв. Оскільки немає даних офіційної статистики (адже орендування земель здійснювалося на основі таємних і нелегальних угод), подальше доcлідження проблеми вбачається у виявленні та аналізі нових емпіричних фактів про оренду євреями земель у Правобережній Україні та в інших регіонах Російської імперії.

Роботу присвячено вивченню питання функціонування чорносотенного руху Російської імперії на території України на початку XX ст. Істотно вивчено історію виникнення і становлення чорносотенних партій і організацій, їх чисельність та соціальний склад в Україні і загалом в імперії. Проаналізовано різні течії у чорносотенстві - від поміркованих до екстремістських, хід єврейських погромів та причини антисемітизму. Увагу приділено зв'язкам чорносотенців та їхніх верховодів з російським монархізмом, з широкою селянською масою та ієрархами російської православної церкви. Слабкіше висвітлено думську тактику чорносотенців, їх ставлення до царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. і проблеми конституціоналізму після обнародування останнього. Дсліджено вплив чорносотенного руху на суспільно-політичні настрої населення на місцях; значення чорносотенного руху в українських губерніях у період Першої світової війни. Це видання адресоване науковцям, викладачам, студентам та всім хто цікавиться історією України, політичними та національними питаннями' у Російській імперії на початку XX ст.

Мета дослідження - з'ясування форм відносин імперського центру з польськими елітами набутих Росією територій, виявлення особливостей політики царського уряду щодо їх впливу на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. - у 1830-х рр. Використано низку спеціальних історичних методів: компаративний, процесуальний, політико-правовий, темпоральний, проблемно-хронологічний, контент-аналіз, просопографічний, герменевтичний та ін. З'ясовано динаміку вирішення російською владною верхівкою на чолі з імператорами Павлом I, Олександром I та Миколою I "польського питання" в контексті виявлення специфічних інституційних форм і засобів інтеграції Правобережжя до Російської імперії. Висновки: установлено, що конфігурації відносин імперського центру з польськими елітами на Правобережжі у вказаних хронологічних межах визрівали від толерантного ставлення щодо польського впливу на суспільно-політичний розвиток регіону до послідовної політики уніфікації та деполонізації нових територій. За правління Павла I на приєднаних після поділів Речі Посполитої землях було відновлено генеральний суд, земські повітові та підкоморські суди, замість предводителів дворянства запроваджувалися посади губернських і повітових маршалів, хорунжих. Підтверджено, що у цей час на Правобережжі співіснували загальноросійські норми права і приписи Литовського статуту. За Олександра I було продовжено толерантне ставлення до польського впливу на правобережних теренах, що передбачало поєднання імперської політики уніфікації з визнанням регіональних особливостей та історичної своєрідності приєднаних територій. Зауважено, що принципові зміни в "польському питанні" відбулися за правління Миколи I, після революційних подій у країнах Європи та насамперед Листопадового повстання 1830 р. Визначено, що відтоді політика російського уряду стосовно поляків у правобережних губерніях здійснювалася за декількома напрямами: залучення польської шляхти до російських еліт шляхом інкорпорації її до дворянського стану з наданням відповідних прав і привілеїв; здійснення репресій проти польських патріотів; переведення більшості дрібнопомісної шляхти до податних станів; проведення судової реформи, за якої гродські суди ліквідовувалися та запроваджувалося обов'язкове використання російської мови у судочинстві; обмеження умов існування римо-католицької церкви; деполонізація й російщення освітньо-культурного простору. Підтверджено, що зміна курсу стосовно польського населення на Правобережжі в 1830-х рр. цілком відповідала стратегічним завданням імперської політики централізації та уніфікації у сфері державного управління, у правовому, соціокультурному просторах, закладеним в ідеологемі "самодержавство, православ'я, народність".

На основі аналізу архівних документів, статистичних матеріалів охарактеризовано поліетнічну структуру населення Волинської губернії та її динаміка упродовж кінця ХVIII - початку ХХ ст. При цьому Волинь розглянуто як порубіжжя - ареал основних масивів української культури й одночасно територія природної і примусової взаємодії різних культур. Звернуто увагу на: поширення у регіоні політики русифікації, яка одночасно носила яскраво виражений антипольський характер; іноземну колонізацію, що зумовила формування у губернії чисельних чеських та німецьких поселень; культурну відособленість єврейських громад волинських міст і містечок. Прослідковуються процеси міжетнічної взаємодії найбільш чисельних етнічних груп краю - українців, поляків, євреїв, чехів, німців; вплив на етнічні процеси національної політики російського самодержавства. Доведено, що у результаті міграційних процесів і ряду факторів політичного, культурного і релігійного характеру на цій території склалася особлива соціальна, етнічна та конфесійна структура населення, а також його мовна диференціація. Вплив між етнічними групами був взаємним, а не одностороннім. Національна політики російського самодержавства упродовж досліджуваного періоду зумовила зміни політичної і соціальнокультурної орієнтації місцевої української еліти та частини її пересічних представників. Корінне населення не залишалося пасивним об'єктом асиміляції польської та великоросійської культур, місцеве живе середовище не меншою мірою впливало на політично домінуючі етнічні групи. Складні взаємодії, що відбувалися в контактній зоні між сусідніми народами і окремими етнічними групами, справляли значний вплив на головні визначники етнічності - самосвідомість, мову, традиційно-побутову культуру. Поліетнічність стала важливим чинником, що сприяв формуванню серед українців, котрі характеризувалися в основній своїй масі переважанням релігійної самоідентефікаціі, національної самосвідомості. Проаналізований у статті матеріал сприятиме більш цілісному вивченню історії Великої Волині - регіону тривалого проживання компактних етнічних груп, котрі привнесли в іноетнічне середовище свої традиції, що привели до змін в життєдіяльності місцевого населення.

На підставі аналізу значного масиву першоджерел і джерелознавчої літератури цілісно досліджено розвиток педагогічної освіти у системі навчальних закладів Православної Церкви в Україні XIX - початку XX століття. Охарактеризовано різні аспекти наукової розробки проблеми, методологічні підходи до її вивчення, термінологічне поле дисертаційної роботи, розкрито витоки досліджуваного феномену у вітчизняній педагогічній теорії і практиці, ідеї педагогів і богословів щодо розвитку педагогічної освіти у навчальних закладах Православної церкви і систематизовано відповідні погляди в три групи - змістово-цільові, дидактико-інструментальні й організаційно-педагогічні. Науково обгрунтовано 4 етапи розвитку педагогічної освіти в навчальних закладах Православної Церкви в українських губерніях Російської імперії в обраних хронологічних межах. Узагальнено зміст педагогічної освіти, форми та методи її реалізації, організацію педагогічної практики, забезпечення навчальною літературою та кадрами педагогічної підготовки у системі навчальних закладів Православної Церкви в окреслених територіальних межах на кожному з визначених етапів. Визначено провідні тенденції розвитку педагогічної освіти у системі навчальних закладів, що підпорядковувалися Св. Синоду упродовж XIX - початку XX ст. Окреслено перспективи використання педагогічно цінних ідей і досвіду педагогічної освіти у системі навчальних закладів Православної Церкви досліджуваного періоду в педагогічній практиці початку XXI століття.

Здійснено історико-правовий аналіз становлення та розвитку системи державного кредиту на українських землях. Окреслено умови й обставини, за яких формувалися організаційно-правові засади кредитної діяльності банківських та інших установ держави. У період інкорпорації України Російською імперією, ліквідації української державності та наступу на саму культурно-національну ідентичність українців системи державного кредиту фактично не існувало. Спроби створити банківські установи були невдалими, оскільки у феодально-кріпосницькій імперії не існувало скільки-небудь сформованого ринку, у тому числі грошей і цінних паперів. Зміни настали лише у ході капіталістичної модернізації у другій половині XIX ст. Скасування кріпосного права вивільнило велику кількість робочих рук і перед законодавцем постало нагальне завдання створити правові основи розвитку кредитного ринку. Основною реформою стало створення 1860 р. Державного банку, який поряд із регулюванням грошового ринку, емісійною діяльністю надавав довготермінові кредити. Він керувався законодавчо затвердженим статутом, іншими нормативно-правовими актами. Для активізації кредиту у сфері сільського господарства, зокрема іпотечного, були започатковані Селянський поземельний банк і Державний дворянський земельний банк, що отримали переваги поряд із суб'єктами приватної форми власності. Безпосередня діяльність в українських губерніях здійснювалася конторами, відділеннями й агентствами Державного банку та відділеннями державних земельних банків. На їхню діяльність (і відповідно її правове регулювання) особливий вплив мала специфіка фінансового та економічного розвитку України, а саме - значно вищі у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії темпи розвитку промисловості та сільського господарства. Негативно відображався на цьому розвитку недостатній розвиток довготермінового кредиту на українських землях.

Охарактеризовано діловодство губернських адміністративно-фінансових органів Російської імперії - казенних палат. Здійснено пошук наукових публікацій за темою дослідження та встановлено, що організація діловодства казенних палат не знайшла комплексного відображення у працях сучасних науковців. Визначено, що казенна палата мала широкий спектр діяльності та задач, які виконувалися відділами палати. Встановлено, що кожен відділ палати мав певні функції, зокрема й діловодні, адже управлінська діяльність установи певною мірою відображена в документах. Визначено основні етапи документообігу в установі. Охарактеризовано діловодні функції за відділами палати, а також загальної присутності. Здійснено загальний огляд вхідної та вихідної документації на основі архівних матеріалів Київської казенної палати. Доведено, що організація роботи з документами здійснювалася за загальноімперськими ініціативами, про що свідчить чітке виконання законодавчих діловодних правил Російської імперії. Для здійснення контролю над документами кожного відділу велися відповідні журнали реєстрації, які допомагали інспектувати діяльність чиновників та місцезнаходження справ в організації - це слугувало певним орієнтиром у значному масиві документів. Надано опис настільних журналів реєстрації, як елементу довідкового апарату та контролю над роботою з документами. Визначено перелік реквізитів бланків документів із кутовим розташуванням, мету запровадження ведення діловодства та звітності. Описані етапи життєвого циклу документа та основні аспекти запровадження уніфікації діловодних процесів Російської імперії, з метою підвищення ефективності державного управління. Установлено, що казенні палати були установами, в яких зосереджувався значний різноплановий документальний масив, зокрема документи з кадрових питань, протоколи, укази, рахунки, кошториси, листи, рапорти, приписи, довідки, звіти та ін.

Здійснено історико-правовий аналіз становлення та розвитку системи державного кредиту на українських землях. Окреслено умови й обставини, за яких формувалися організаційно-правові засади кредитної діяльності банківських та інших установ держави. У період інкорпорації України Російською імперією, ліквідації української державності та наступу на саму культурно-національну ідентичність українців системи державного кредиту фактично не існувало. Спроби створити банківські установи були невдалими, оскільки у феодально-кріпосницькій імперії не існувало скільки-небудь сформованого ринку, у тому числі грошей і цінних паперів. Зміни настали лише у ході капіталістичної модернізації у другій половині XIX ст. Скасування кріпосного права вивільнило велику кількість робочих рук і перед законодавцем постало нагальне завдання створити правові основи розвитку кредитного ринку. Основною реформою стало створення 1860 р. Державного банку, який поряд із регулюванням грошового ринку, емісійною діяльністю надавав довготермінові кредити. Він керувався законодавчо затвердженим статутом, іншими нормативно-правовими актами. Для активізації кредиту у сфері сільського господарства, зокрема іпотечного, були започатковані Селянський поземельний банк і Державний дворянський земельний банк, що отримали переваги поряд із суб'єктами приватної форми власності. Безпосередня діяльність в українських губерніях здійснювалася конторами, відділеннями й агентствами Державного банку та відділеннями державних земельних банків. На їхню діяльність (і відповідно її правове регулювання) особливий вплив мала специфіка фінансового та економічного розвитку України, а саме - значно вищі у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії темпи розвитку промисловості та сільського господарства. Негативно відображався на цьому розвитку недостатній розвиток довготермінового кредиту на українських землях.

Розглянуто сучасні історіографічні джерела як складову наукової комунікації з проблем державного регулювання грошового обігу та діяльності фінансово-кредитних установ у Наддніпрянській Україні в пореформений період. Наголошено, що саме в наукових працях розглядаються актуальні та дискусійні питання, а автори через свої дослідження комунікують із іншими дослідниками, намагаючись аргументувати свою точку зору. Доведено, що проблеми грошового обігу та діяльності банківсько-кредитних установ на теренах Наддніпрянської України в пореформену добу стали предметом дослідження в працях багатьох сучасних науковців. Проте окремі питання грошового обігу в губерніях Наддніпрянської України, зокрема, особливості грошових реформ, купівельна спроможність грошей, ставлення населення до грошових знаків та боротьба владних інститутів із фальшивомонетництвом, усе ж залишаються недостатньо дослідженими в сучасній історіографії. У той же час вивченням проблем банківської діяльності займаються не лише історики, а й юристи та економісти. Це пов'язано із прикладним характером подібних досліджень, адже вивчення досвіду функціонування банківських установ, часом навіть негативного, може враховуватися в розв'язанні проблем сучасності, на чому і наголошують фахівці. Отже, проблеми грошового обігу та діяльності банківсько-кредитних установ на теренах Наддніпрянської України в пореформену добу відображені в низці історіографічних джерел, які становлять собою надзвичайно важливу складову сучасної наукової комунікації.