Літературна спадщина російського класика розглядається в контексті російської та української літератур ХIХ-ХХ ст., визначається своєрідність розкриття Достоєвським психолого-педагогічних, історичних та юридичних проблем, а також подаються методичні поради щодо опрацювання творчості цього письменника в середній і вищій школі.

Аналізується українська епістолярна критика XIX - початку XX ст. На матеріалі листів українських письменників з'ясовуються їх погляди на роль і завдання літературної критики, характеризуються особливості так званої письменницької критики, простежується становлення, специфіка функціонування епістолярних літературно-критичних оцінок. Досліджується поетика листа як жанру, що містить у собі літературну критику.

Книга містить методичні рекомендації до вивчення тексту Біблії з точки зору філології. Досліджується семантика сталих біблійних висловів, як у самій Біблії, так і в українській літературі різних періодів, особлива увага зосереджена на біблійній міфології, героїчному епосі, приповістях та байках, новелах, притчах Біблії.

Відповідно до погляду на дериватологію як самостійну галузь мовознавства, паритетну з лексикологією, фонологією, морфологією, розглянуто морфемні, морфонологічні явища і словотвірні (дериваційні) процеси української мови. Висвітлено деякі питання, які не були об'єктом аналізу в навчальній літературі, зокрема: валентність, морфонологія, словотвірний синтез тощо.

Аналізується суспільно-політичне та філософсько-естетичне підгрунтя теоретичних і літературно-критичних поглядів П.Куліша. Досліджуються складові його літературно-естетичної концепції. Літературна теорія П.Куліша розглядається з точки зору програмності й цілісності, в сукупності історіософських та гуманістично-етичних уявлень автора, динаміці формування, контексті літературного процесу. Завдяки відтворенню всеохоплюючої картини літературно-естетичних поглядів П.Куліша, внесено помітні корективи в традиційні уявлення про його модель розвитку української літератури.

Дисертацію присвячено дослідженню проблеми становлення ефекту очуження як теоретико-літературної категорії, різноманітних форм його побутування у художніх творах та способів його використання для вирішення завдань художнього перевтілення дійсності. Ефект очуження споконвічно притаманний мистецтву, яке не тотожне життю; мистецтву, що грунтується на відносності поділу на реальність і вигадку. Вперше теоретико-літературне обгрунтування ефекту очуження мистецтва було здійснено Бертольдом Брехтом. Актуалізовано проблему втілення у брехтівській теорії численних досягнень науки про мистецтво, доведено життєздатність V-effekt'у на рівні художнього прийому та закону. Ефект очуження розглянуто як нерозривну художню цілісність, будь-який елемент якої важко піддається виокремленню, внаслідок того, що повністю розкривається лише у всій сукупності внутрішніх зв'язків. Проаналізовано "очужучу" поетику художнього образу й основних рис очужучої сюжетобудови Брехта.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ч736.153 + Ч755.22:Ш5(4Укр) + Ч758.11

Рубрики:

Літературна бібліографія

Шифр НБУВ: Ж70113 Пошук видання у каталогах НБУВ 

"Українська літературна цивілізація" є першим на Заході комплексним дослідженням, яке відтворює тисячолітній континуум української літератури від витоків до сучасності. Основний результат дослідження - постання історії України як інтегральної частини європейської цивілізації. Нове вивчення історії української цивілізації, розглянутої в усіх своїх вимірах - від історико-політичного до філософсько-літературного, - виявляє континуїтет посередницької функції, а відтак і центральність України у процесі зустрічі (і зіткнення) між гуманістичним Заходом та провославним Сходом. У момент народження Нової Європи це дослідження доводить європейську ідентичність "української їдеї", закодованої в європейських концепціях республіки, свободи, толерантності, демократичного плюралізму, - тобто в аспектах, які, власне, є підвалинами "відкритого суспільства". Таким чином, українська культура постає як цивілізація діалогу та невід'ємний протагоніст європейської історії.

Проаналізовано сонетну творчість українських поетів-неокласиків (О.Бургардта, М.Драй-Хмари, М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича) на тлі розвитку українського та світового сонета. З'ясовано джерела сонетної спадщини неокласиків у світлі поєднання класичної мистецької традиції (вітчизняної та загальноєвропейської) з рисами, властивими новій поетиці XX ст. Виявлено своєрідність сонетів неокласиків з огляду на їх національне світобачення, художні особливості та художнє світовідображення. Визначено місце та роль київських неокласиків у історії української літератури, загальній картині розвитку сонетописання в Україні, а також контексті літературного процесу першої половини XX ст.

Досліджено творчість львівської групи "Митуса" (1921 - 1922), зокрема, характеризуються філософсько-стильовий контекст її пошуків, організаційні етапи діяльності. Проаналізовано положення теоретико-естетичної програми "від символізму - на нові шляхи", виділено стильові особливості. Літературну позицію В.Бобинського, Р.Купчинського, О.Бабія та Ю.Шкрумеляка трактовано як новий етап розвитку української модерної літератури. У центрі уваги дослідження головні ідеї - зв'язок з життям, доступність і конкретність поезії, синтез мистецтв, звернення до традицій та їх реалізація на практиці.

Викладено всі основні теоретичні відомості про українську мову як національну мову українського народу, її походження та розвиток, фонетичну і фонологічну системи, словниковий склад, граматичну будову й словотвір. Розглянуто питання графіки, орфографії та пунктуації.

Розглянуто новелістику відомого англійського драматурга, публіциста та літературного критика Бернарда Шоу. "Малі" епічні твори Шоу, об'єднані у збірці "The Black Girl in Search of God and some Lesser Tales", створювалися письменником протягом всього його життя, вони є своєрідним втіленням пошуків нового жанру та еволюції його творчої особистості. "Казкам" Шоу, як і його драмам, притаманні змішування жанрів і специфічний засіб відображення реального крізь призму фантастичного. Вони різноманітні як за проблематикою і жанрами, так і за вибором і побудовою сюжетів. Поряд із самостійними (реальними та фантастичними) сюжетами спостерігаються біблейські та літературні алюзії. Конфлікти, що лежать в основі сюжетів, мають філософський, соціальний або суто літературний характер. Побудова сюжетів "малих" прозаїчних форм Б.Шоу бездоганна і включає практично всі основні класичні елементи: пролог, кульмінацію, розв'язку, епілог. Новели характеризуються чіткою, художньо-логічною, хоча часом і парадоксальною, композицією. Загальна ідейна спрямованість новел - викриття хиб сучасного авторові суспільства. "Малі" форми Б.Шоу представлено такими жанрами: літературна казка, притча, новела, оповідання, сатира, "інтелектуальна драма для читання", мініатюра-гумореска. Найбільш поширений художній засіб - парадокс. Безумовне значення "малих" полягає в їх художній своєрідності, яка дає можливість авторові висловити свої філософські, етичні та естетичні принципи в лаконічній формі.

Проаналізовано основні аспекти літературної політики в радянській Україні за період 1917 - 1934 рр., зокрема, традиції української літератури, літературні організації 1922 - 1925 рр., перші конфлікти й ухили, літературну дискусію 1925 - 1928 рр. Розглянуто передумови утворення Спілки письменників у квітні 1932 - серпні 1934 рр.

Оцінено жанрово-тематичну особливість байкарської, поетичної та прозової спадщини Євгена Гребінки. Вперше осмислено епістолярій письменника та філософські засади його творчості.

Розглянуто передумови створення Четвероєвангєлія 1569 р. і крехівського Апостола 60-х рр. XVI ст., написаних, відповідно, церковнослов'янською та давньою українською мовами. Проаналізовано лексичні та синонімічні особливості мов видань. Зроблено висновок, що давня українська літературна мова перебувала на тому ж ступені розвитку, що й інші європейські літературні мови.

Наведено цілісну характеристику регіонального функціонування української мови у кінці XIX - на початку XX ст. у контексті історико-культурних чинників, які впливали на соціальний статус української мови, її функціональні сфери та ступінь внутрішнього розвитку. На підставі використання текстів публіцистики, навчальних посібників, листування, художньої літератури розглянуто західний варіант тодішньої української літературної мови у зіставних зв'язках із її сучасними лексичними, граматичними, фонетичними нормами. Значну увагу приділено історичній специфіці літературномовного процесу на західноукраїнських землях, зокрема, на Буковині, - впливу живої народної мови - діалектам південно-західного наріччя, співтериторіальним мовам, які функціонували у місцевому соціумі у силу поліетнічного складу населення, діяльності чужомовної державної адміністрації за часів Австро-Угорщини.

Досліджено історіографічні проблеми сковородинівської літературної творчості. Здійснено спробу описати та зінтерпретувати наявні в науці XX ст. різноманітні підходи до дослідження джерел поетичних і прозових писань філософа, до їх чільних ідейних засад: концепції "трьох світів - двох натур", вчення про сродність, самопізнання, щастя, так званої "філософії серця", риторики, а також до жанрової природи його віршів, байок, діалогів, трактатів, перекладів і листів. На підставі аналізу сковородинознавчих праць окреслено нові напрямки та шляхи подальшого студіювання письменницького доробку Г.Сковороди.

Теоретично узагальнено конкретні (теоретико-літературні, психологічні, літературно-історичні) спостереження функціональної взаємозалежності категорій "ліричний герой" і "літературна особистість". Визначено міру співвідношення умовно-поетичного та біографічного, психологічного та традиційно-літературного в структурі художнього образу (ліричного героя) у творах Я.П.Полонського, зважаючи на його хронологічні трансформації 1840 - 1890-х рр. і життєтворчі тенденції. Реконструктивний підхід до формування літературно-історичного та "життєвого" образу поета вимагав залучення контекстуальних (історико-літературних, біографічних, у тому часлі архівних) даних. Специфіка художнього побутування ліричного героя першого періоду творчості зумовлена романтичними традиціями початку XIX ст., переважно - пушкінськими, а також індивідуально-психологічними та біографічними чинниками. Зміну соціально-етичних характеристик ліричного героя 1860 - 1890 рр. розглянуто в аспекті розвитку нових реалістичних тенденцій у російській поезії.

Розглянуто літературознавчу верифікацію поняття дискурсу, вивчено своєрідність літературно-критичного дискурсу. Виконано міждисциплінарне дослідження, в якому наведено деякі ідеї теорії критики, мовознавства та металінгвістики. На матеріалі історії літературної рецепції роману Е.Золя "Жерміналь" та його інтерпретації у Франції та в Україні за різних методологічних перспектив виділено онтологічні основи, атрибутивні ознаки літературно-критичного дискурсу як різновиду дискурсивної практики. Мотивовано необхідність вживання терміну "літературно-критичний дискурс" поряд з терміном "літературна критика", розрізнено їх смислові домінанти. Звернено увагу на засоби текстуального втілення критичного дискурсу та чинники, що зумовлюють горизонтально-вертикальні виміри його структури.

Вивчено проблеми психологічних особливостей самостійної художньо-словесної творчості учнів та її вплив на розвиток літературних здібностей у підлітковому та юнацькому віці. Доведено, що дитяча самостійна літературна творчість - художньо-естетична діяльність, що здійснюється у руслі вікової динаміки психічного розвитку особистості - важливий фактор літературного розвитку, формування художньо-естетичних смаків сучасних школярів. Теоретично встановлено та статистично підтверджено, що актуалізований психологічний потенціал цієї творчості оптимізує процес розвитку літературних здібностей учнів. Обгрунтовано доцільність і можливість використання художньо-словесного самовираження як засобу цього розвитку. Запропоновано систему методик для діагностики, формування та розвитку читацьких і літературно-творчих здібностей, апробовану в навчально-виховних закладах Івано-Франківської області.