Висвітлено духовну парадигму художнього макрокосму М.Стельмаха. Описано образ селянської України в романі письменника "Кров людська - не водиця", міфопоетичну модель українського світу в його романі "Чотири броди". Розглянуто поетику пейзажу в романістиці М.Стельмаха та У.Самчука і проблему індивідуального стилю письменника. Розкрито характерологічні функції пейзажів у творчості І.Я.Франка та М.Стельмаха. Проаналізовано валентні особливості модусних дієслів та їх вплив на семантико-синтаксичну структуру речення. Значну увагу приділено особливостям мови та літератури, фольклористики творів письменника, методиці їх викладання.

Освещена духовная парадигма художественного макрокосма М.Стельмаха. Описаны образ крестьянской Украины в романе писателя "Кров людська - не водиця", мифопоэтическая модель украинского мира в его рамане "Чотири броди". Рассмотрены поэтика пейзажа в романистике М.Стельмаха и У.Самчука и проблема индивидуального стиля писателя. Раскрыты характерологические функции пейзажев в творчестве И.Я.Франка и М.Стельмаха. Проанализированы валентные особенности модусных глаголов и их влияние на семантико-синтаксическуж структуру предложения. Значительное внимание уделено методике преподавания языка и литературы, фольклористики в произведениях писателя.

Розглянуто оригінальний цілісний комплекс вірувань і світоглядних уявлень про образ дерева як універсальний предмет у житті окремого роду та цілого етносу, що побутував на Київському Поліссі. Зазначено, що весільне деревце визначає центр обряду та виявляє тотожність з моделлю дерева життя макрокосму.

Рассмотрен оригинальный целостный комплекс верований и мировоззренческих представлений об образе дерева как универсальном предмете в жизни отдельного рода и целого этноса, который существовал на Киевском Полесье. Отмечено, что свадебное деревцо определяет центр обряда и выражает тождественность с макрокосмовой моделью дерева жизни.

Розглянуто історичні, філософські та літературні питання кінця XVII ст. Охарактеризовано постаті І. Самойловича, І. Мазепи, П. Дорошенка, П. Орлика. Увагу приділено питанню про переваги різних форм правління, зокрема, монархічним ознакам влади королів і гетьманів. Запропоновано макрокосмічну концепцію Гетьманщини у контексті гетьманської монархічної ідеології другої половини XVII ст. Висвітлено особливості розшифрування образів українських гетьманів у панегіриках, тезах, конклюзіях, віршах і офіційних промовах кінця XVII - початку XVIII ст.

Рассмотрены исторические, философские и литературные вопросы конца XVII в. Охарактеризованы личности И. Самойловича, И. Мазепы, П. Дорошенко, П. Орлика. Внимание уделено вопросам о преимуществах различных форм правления, в частности, монархическим признакам власти королей и гетманов. Предложена макрокосмическая концепция Гетманщины в контексте гетманской монархической идеологии второй половины XVII в. Освещены особенности расшифровки образов украинских гетманов в панегириках, тезисах, конклюзиях, стихотворениях и официальных выступлениях конца XVI - начала XVIII вв.

Розглянуто "дитинство" як антропологічну константу, як інваріант життя людини, суспільства, культури минулого та сьогодення. Осмислено дитинство, як макрокосм, що містить й інші світи, зокрема світ дорослих, вікові межі якого є досить рухливими, не статичними, як це прийнято розуміти в сучасності. Показано, що дитинство - явище широке, тому у статусі дитини чи в "дитинстві і/чи дитячості" може опинитися як дитина, так і, з тих чи інших причин, доросла людина.

Визначено необарокові, неоромантичні та постмодерні параметри творчості В.Шевчука в її демонологічному дискурсі. Виділено та докладно проаналізовано демонологію художнього макрокосму, мікрокосму та світу слова. Розроблено класифікацію демонічних образів. З'ясовано їх генезу й основні типологічні особливості. Висвітлено художні функції демонічних образів як понадчасових рефлексій духовного життя людини у його суспільному й особистісному вимірах. Парадигму дослідженого дискурсу у творчості В.Шевчука розглянуто як сукупність пізнавальних принципів і прийомів відображення буття людського духу. Під час аналізу варіативності зазначеного дискурсу прози В.Шевчука до наукового обігу введено значний за обсягом фактичний матеріал, що ілюструє наведені наукові положення.

Запропоновано філософське осмислення дитинства як культурно-антропологічного феномену та дитячості як його інтегрального елементу, репрезентації дитинства як макрокосму, що містить також світ дорослих. Обгрунтовано необхідність переосмислення традиційного негативного погляду на дитячість. Відповідно застосовано дві стратегії дослідження: традиційну патерналістську й апологетичну. Проаналізовано дитячість як феномен "внутрішньої (з використанням побудованої ризомної моделі дитячості) та зовнішньої (занурення в яку відбувається шляхом введення індивідів у стан дитини, якою маніпулюють) залежності". Дитячість тлумачиться як екзистенціал, антропологічна константа, модус людського буття й універсалія культури. Обгрунтовано нову стратегію формування "Зрілої особи", яка зуміла зберегти у собі позитивні аспекти дитячості (відкритість, самостійність, допитливість, адаптивність) і здатна самотужки знімати негативні прояви цього стану (залежність, закритість, несамостійність, безвідповідальність). Запропоновано якісно нові підходи до осмислення дитинства та дитячості: філософсько-антропологічний і екзистенційний.

Проведено комплексний аналіз етичних концепцій російського космізму, насамперед гуманітарного та природничо-наукового його напрямів, зокрема на матеріалі творчої спадщини М.Федорова, О.Сухово-Кобиліна, М.Умова, К.Ціолковського, В.Вернадського, П.Флоренського, В.Муравйова, О.Горського, М.Холодного, М.Сетницького, О.Чижевського, О.Манєєва. Конкретизовано принципові положення етики космізму, що втілюють її орієнтацію на антропокосмічне світосприйняття. Здійснено історико-теоретичний аналіз становлення космізму, його генетичних витоків і передумов етико-філософської концепції. Утворення парадигми космічного мислення проаналізовано в контексті напрацьованої світовою філософською думкою, починаючи з античних часів, діалектики понять "мікрокосм" і "макрокосм". Визначено головні етапи концептуалізації етичного змісту філософії космізму. Вперше висвітлено іманентний зв'язок етики космізму з духовними традиціями української філософської думки (за творами Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, П.Юркевича). Конкретизовано місце етичних концепцій російського космізму в контексті історії етичних вчень XIX - початку XX ст. Обгрунтовано структуру етико-теоретичних досліджень космізму, відповідно до головних сфер життєдіяльності людини, що знайшли в космізмі своє специфічне осмислення. Визначено і проаналізовано головні концепти космізму: поняття "космічної єдності", "розумного егоїзму", "інтегральної людини", опрацьовано базовий понятійно-категоріальний апарат етики космізму.

Визначено душевну гармонію особистості як відповідність та узгодженість усіх її проявів з логікою саморозвитку буття сущого. На основі антропогенезу доведено іманентність душевної гармонії людини як мікрокосму, подібного Макрокосму. Чинники душевного складу особистості висвітлено крізь призму забезпечення ними узгодженості людини з загальносвітовим об'єктивним соціумом в індивідуальному та суспільному аспектах її буття. Особливу роль відведено колективному підсвідомому. Досліджено прояви духовної кризи суспільства як невідповідність суспільного розвитку логіці Світового Розуму та прояви дисгармонії людини на тілесному, душевному та духовному рівнях як особистісна невідповідність даній логіці. Керуючись виявленими закономірностями саморозвитку буття сущого, накреслено найбільш відповідні об'єктивній логіці шляхи подальшого розвитку суспільства та особистості (зокрема, в Україні), які повинні призвести до створення суспільства, в якому особистість - найвища цінність, що закономірно для розвитку самоусвідомлення людини як найвищої видової якості.

На матеріалі українського та японського фольклору досліджено фольклорний матеріал, взємопов'язаний з культом предків. Значну увагу приділено розвитку цієї теми у культурі календарної та родинної обрядовості. Проаналізовано міфологічні образи та мотиви легенд, казок, повір'їв на генетичному та компаративному рівнях. У контексті культу розглянуто психологію етносів у їх ставленні до природи як макрокосмосу та людини як мікрокосмосу. Акцентовано увагу на архетипах води, дерева, хліба та їх функціях у контексті пошанування роду, сім'ї, батьків. Зіставлено міфологічні образи, притаманні японській та українській культурам - тотемним і анімністичним персонажам, символіці обрядової атрибутики. Висвітлено питання щодо антропологічних та історично-міфологічних зв'язків типології фольклорного мистецтва і духовності двох культур даних етносів.

Розкрито сутність і специфіку мови сміху як філософсько-антропологічного феномену. Проаналізовано зв'язок сміху з архаїчними ритуальними практиками. Розглянуто давні архетипові мотиви й образи у міфологічній спрямованості сміху у разі його деконструкції. Проведено систематичне дослідження основних етапів і тенденцій розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності. Визначено філософсько-антропологічні домінанти осмислення мови сміху у контексті концепції "редукції" сміху (за М.М. Бахтіним), основна ідея якої полягає у тому, що людина (мікрокосм), носій сміху, не має власне "прямої" мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю, граючи з усіма речами всесвіту (макрокосм). Виділено основні різновиди антропотипу "homo ridens": Той, Хто Іронізує, особистість, що перетворюється на "клоуна", "блазня", "маріонетку", надлюдина (як його предтеча Заратустра). Визначено основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах та її підстави у філософській антропології. Доведено, що сміх має трангресивне подвоєння, смислом якого є власне повернення. Обгрунтовано об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні. Розглянуто основні футурологічні аспекти мови сміху. Доведено можливість використання сміху та мови як засобів маніпуляції свідомістю. Інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху.

Здійснено когнітивно-наративний екскурс у проблематику дослідження текстових концептів, розроблено методику лінгвістичного аналізу текстового концепту-константи "подорож". Розкрито концепт "антилюдина" як текстовий концепт-ідею, аргументовано концепт "пошук ідентичності" як текстовий концепт-сценарій. Висвітлено ідеологічний аспект концепту "споживаня", окреслено образ "чарівного" у французькій народній казці у лінгвокогнітивному аспекті. Розглянуто оповідний простір художнього твору у когнітивно-наративному висвітленні, виокремлено можливі світи в художньому текстовому макрокосмі у творах французьких письменників (на матеріалі творів М. Леві та Е.-Е. Шмітта).

Зазначено, що духовні практики і сучасна трансперсональна психологія знаходяться у пошуці шляхів занурення всередину людської психіки, де знаходиться внутрішній світ людини як мікрокосмос, який відкриває нові сторони макрокосмосу, котрі не передаються існуючою природничо-науковою картиною світу. Розглянуто значення терміна "медитація", яка покриває реальність глибокої зосередженості людини на своєму внутрішньому світові, коли людина концентрує фокус уваги як центр свідомості на саму себе і, одночасно відсторонюється від будь-яких зовнішніх подразників. За різними критеріями виділено види медитації. Підкреслено, що, навчившись медитувати, ми залишаємося жити серед свого звичайного оточення, але змінюється ставлення до себе, до людей, до світу. Побудовано схему засад саморозвитку особистості, що проявляється у радикальній конверсії, ієрархії смислів, у нарощенні можливостей контекстуально-інтуїтивного потоку психіки, у гармонізації зв'язку свідомості з несвідомим, у переживанні безпосереднього психічного контакту з іншою людиною, зі спільнотою, з природою, з космосом (Богом).

Отмечено, что духовные практики и современная психология находятся в поисках путей погружения внутрь человеческой психики, где находится внутренний мир человека, как микрокосмос, который открывает новые стороны макрокосмоса, которые не передаются существующей естественно-научной картиной мира. Рассмотрено значение термина "медитация", которая покрывает реальность глубокой сосредоточенности человека на своем внутреннем мире, когда человек концентрирует фокус внимания как центр сознания на самого себя и, одновременно предельно отстраняется от всяческих внешних раздражителей. По разным критериям выделены виды медитации. Подчеркивется, что научившись медитировать, мы остаемся жить среди своего обыкновенного окружения, но меняется отношение к себе, к людям, к миру. Построена схема принципов саморазвития личности. Медитация определяется как могучее средство саморазвития личности, что проявляется в радикальной конверсии, иерархии, в наращивании возможностей интуитивного потока психики, в гармонизации связи сознания с бессознательным, в переживании непосредственно психического контакта с другим человеком, с обществом, с природой, с космосом (Богом).

Запропоновано навчальну програму з дисципліни "Екологічна етика та екологія людини" (для молодших спеціалістів). Екологічну етику трактовано як "етику благоговіння перед життям", яку було засновано в останній чверті ХХ ст. на рівноправності людини та природи, відповідно до чого всі види живої і неживої природи мають рівну з людиною внутрішню цінність, ті ж самі моральні права, а сенс існування людини - в постійному самовдосконаленні та гармонізації мікро- та макрокосму. Наголошено, що проблема екологічної культури, свідомості та інших світоглядних цінностей студентів має постійно перебувати в центрі уваги вищої освіти, зміст якої повинен удосконалюватися в напрямку її екологізації з урахуванням стратегії стійкого екологічно безпечного розвитку, до якого Україна приєдналася на початку 1990-х рр., а не орієнтуватися, як за часів СРСР, на вивчення "загальних законів взаємодії суспільства і природи".

Предложена учебная программа по дисциплине "Экологическая этика и экология человека" (для младших специалистов). Экологическая этика истолкована как "этика благоговения перед жизнью", основанная в последней четверти ХХ в. на равноправии человека и природы, откуда следует, что все виды живой и неживой природы имеют равную с человеком внутреннюю ценность, те же моральные права, а смысл существования человека - в постоянном самосовершенствовании и гармонизации микрокосма и макрокосма. Отмечено, что проблема экологической культуры, сознания и других мировоззренческих ценностей студентов должна постоянно находиться в центре внимания высшего образования, содержание которого должно совершенствоваться в направлении его экологизации с учетом стратегии устойчивого экологически безопасного развития, к которому Украина присоединилась в начале 1990-х гг. в., а не ориентироваться, как во времена СССР, на изучение "общих законов взаимодействия общества и природы".

Ecological education and bringing up youth needs for reorganization of the essential improvement on the base of deep ethics-philosophical comprehension the place of the Person and Natures. It was offered the new conceptual approach to teaching the subject ecological ethics and ecologies of the person in High School of Ukraine on base of the comprehension the relation in global system "Person - Society - Nature", including consistent ecologically-safe development of Ukraine, In was designed the differential on contents and difficulties programs of teaching for three qualification kevels of the higher education: younger specialist, bachelor, master and graduate student on the bade of this approach.

Запропоновано поняття й виокремлено основні ракурси актуалізації художньої концепції смерті-воскресіння на рівні мотивної системи поезії представників української міфософської лірики Б. І. Антонича, В. Свідзінського, "раннього" П. Тичини, а також близьких до неї в певних мистецьких пошуках М. Ореста й київських неокласиків. Доведено, що ця концепція, яка становить багатогранний комплекс уявлень про безперервність та постійне "оновлення" буття, є засадничою для художніх світів названих поетів, оскільки відображає їх бачення базових універсалій "життя" і "смерть", а на підставі цього - сучасності й людини в ній, розвитку людства в цілому. Докладно розглянуто два рівні репрезентації уявлень про смерть-воскресіння у творах представників української міфософської лірики - "макрокосмічний" (актуалізація циклічної моделі буття через мотиви вічного повернення, кружляння/кола, весни-відродження й зими-смерті (або зими-сну), дня й ночі, реконструкція есхатологічно-апокаліптичних мотивів, творення українського месіанського міфу через образи Ісуса Христа, Божої Матері й пророків, мотиви розп'яття, хресних мук, воскресіння й численні біблійні алюзії, а також індивідуально-авторські міфологеми інтелігенції-месії, пролетаріату-месії) і "мікрокосмічний" (оприявнення концептів ієрофанії, метаморфози, реінкарнації, подорожі до потойбіччя та ініціації через мотиви дотику до сакрального, метаморфози, реінкарнації, переправи та їх численні модифікації).

Вивчено міфопоетику та лінгвосеміотику психологічних асоціативів у російських чарівних казках. Описано особливості організації сакрально-міфопоетичної мови східних слов'ян і російської чарівної казки зокрема, здійснено спробу реконструювання архаїчних смислів сакральної мови етносу східних слов'ян, визначено поняття "психологічний асоціатив" і описано феноменологію ситуацій сакральної історії особистості та соціуму східних слов'ян, досліджено природу ізофункціональності міфопоетичних образів у російських чарівних казках. Визначено поняття психологічного асоціативу як різновиду асоціатів між феноменами мікро- і макрокосму, смислоформ, системно вербалізованих у контекстах перехідних ситуацій сакральної історії особистості та соціуму. Обгрунтовано поняття психологічного асоціативу в світлі теорії сакрального, фреймової теорії та теорії можливих світів; поняття "можливий світ" осмислено як феномен сфери лінгвоміфопоетики: визначено спектр сакральних ситуацій (народження, ініціація (хрещення), сватання, весілля, народження дитини, молитва, заклинання, "пролиття сакральних соків" тощо) і принципи структурування лінгвістичних ситуацій переходу між світами. Виявлено типологію психологічних асоціативів, зокрема описано маркери ірреальності в російських чарівних казках і медіатори між світами. Розглянуто семантичні домінанти, що мотивують ізофункціональність психологічних асоціативів.

Викладено та проаналізовано погляди М. Руденка на людину. Доведено, що поява численних глобальних загально-цивілізаційних проблем викликана антропоцентричним світоглядом людства. Письменник пропонує подолати ці проблеми шляхом формування нового світогляду людини - антропокосмізму. Розкрито масштабність ідей, вкладених автором у науково-фантастичний роман, а саме: загрози та можливі наслідки від використання атомної енергії й ядерної зброї. Проаналізовано, як письменник бачить людину, сенс людського існування, способи самовираження, форми суспільного устрою, мораль, світогляд, норми і правила співжиття на планеті йу Всесвіті. Висвітлено авторську концепцію світобудови та місця людини в ній.

З'ясовано специфіку античної парадигми техніки, визначено античні світоглядні універсалії, що детермінували античну картину світу; розкрито зміст античного поняття "техне". Доведено, що історичні трансформації техніки зумовлені перш за все кардинальними змінами світоглядних універсалій, які у свою чергу призводять до нової картини світу і нового змісту та місця техніки в ній. Обгрунтовано, що розвитку техніки та включенню її у світоглядну картину світу сприяли такі чинники: по-перше, антична картина світу вже не є суто міфологічною, в неї вплітаються натурфілософські ідеї про світобудову; основу світогляду античності становить космоцентризм з ознаками логоцентризму; по-друге, вміння мислити за допомогою понять, утворювати їх, що дозволило виокремлювати раціональні міркування з практичного повсякденного досвіду і стало великим завоюванням античної філософії, першою спробою наукового осмислення світу, передумовою та основою науки як такої; по-третє, суто механічні, технічні моделі світу, які започаткували давньогрецькі філософи, поклали початок переходу до наукового раціонального пояснення природи, на відміну від попереднього - ірраціонально-містичного; по-четверте, незважаючи на те, що людина античності ще була залежною від природи, від космічної необхідності, вона вже була достатньо автономною від традиційних взірців життєдіяльності та поведінки при реалізації свого життєвого шляху; по-п'яте, принцип творчого становлення, продукування нового, який був притаманний макрокосму, природі, поширився і на його мікрокосм - людину.

Зазначено, що результат пізнавальних відносин, у які вступає людина, значною мірою визначається відкритістю її когнітивного простору. Тому із сукупності актуальних наукових проблем філософії освіти виокремлюється аспект чинників відкритості особистості до когнітивної взаємодії. У якості визначального механізму розвитку особистості у просторі освіти розглядається довіра. Мета роботи - виявлення сутності феномену довіри та визначення її значення для повноцінного розвитку особистості у системі освіти. Освіта передбачає діяльність, пріоритетним спрямуванням якої є сама особистість. Освіту слід розглядати як "макрокосм", що визначається різноманітністю інформаційно-пізнавальних потоків, які наділені силою розвивального впливу на особистість. Довіра є складним феноменом, який опосередковує всі впливи, що проходять через ментальний і практично-діяльнісний аспекти життя особистості. Формуючись на рівні почуттів і емоцій, довіра визначає спосіб практичних взаємин індивіда і навколишнього світу. Відсутність довіри спотворює сприйняття інформації, ускладнює контакти. Розвиток і відновлення довіри на початкових етапах соціалізації та освіти індивіда виявляється найважливішим способом підготовки дитини до повноцінного пізнання і розвитку.

Розглянуто феномен Галичини у прозі Захера фон Мазоха. Доведено, що моделі співіснування етнічних культур у вимірі багатогранної неоднорідності Галичини вибудувані на принципі міфологічної універсальності, ідилічності та загалом стереотипної шаблонності. Макрокосм Галичини виступає тиглем культурного розмаїття "малих вітчизн" габсбурзького світу, які змальовані у просторі безконфліктного діалогу культур і релігій.

Впервые сформулировано понятийно-категориальное представление морского кода государства, выражающего определенную генетику (историю зарождения и развития) его морской деятельности и морского хозяйства. Смысл морского кода раскрыт в историко-философской двойственности его генезиса и онтогенеза, отражающих фазы стабильного гомеостаза (''бытия'') и трансформаций (''становления''). Морской код рассмотрен как квинтэссенция совокупности ''морского следа'', ''морской памяти'' и других составляющих; как инвариант в историческом многообразии форм и особенностей формирования ''морского уклада''; как микрокосм морехозяйственных образований, отражающий макрокосм истории развития морской деятельности.