Висвітлено чинники становлення в мистецтві методу та стилю тотального соцреалізму як методу заміщення; виявлено й охарактеризовано певні образні та смислові інверсії архетипних структур свідомості людини та середовища періоду радянського тоталітаризму. Розкрито історичну органічність російського менталітету у соціалістичній і комуністичній формі існування та властиву даному менталітету органічність методу заміщень у побудові антагоністичних моделей світорозуміння.

Ідеї видатного українського філософа неодноразово були об'єктом дослідження науковців (роботи Ф. Бацевича, М. Нямцу, М. Поповича та ін.). Але в цілому світорозуміння Г. Сковороди, його тлумачення таких неоднозначних понять, як міф і символ є оригінальними та дуже непростими. Мета роботи - семіотичний аналіз основоположних ідей у світорозумінні Г. Сковороди-філософа, зокрема, зв'язків між ідеальним і матеріальним, а також аналіз діалектичної єдності архетипа як ідеального утворення та його матеріального вираження у символічних значеннях. Матеріалом аналізу є філософські ідеї Г. Сковороди, що пов'язані з діалектичною єдністю духа, душі й тіла. Українській філософ наголошував на антропоморфності всього, що є у Всесвіті; вважав видимий матеріальний світ менш важливим. Закликав зривати матеріальне лушпиння, щоб дійти й відчути найважливіше - існування тонких матерій духовного світу. У результаті аналізу зв'язків архетипу як ідеального утворення у свідомості народу з традиційною українською символікою, що закріплена у міфах та фольклорних текстах, проілюстровано семіотику монодуалізму, про який писав і сам Г. Сковорода, і сучасні філософи, зокрема, В. Бібіхін. Проаналізовано також оригінальні символічні значення в окремих поетичних творах українського філософа. Висновки полягають у тому, що символ для Г. Сковороди є посередником між об'єктивним і суб'єктивним; матеріальним та ідеальним; видимим і невидимим. Символ - це ланцюг, що зв'язує різні рівні реального буття. Філософію Г. Сковороди можна вважати "символічним алфавітом", який є корисним учитанні не тільки біблійних текстів, а й інших, що репрезентують багату духовну культуру українського народу.

Висвітлено універсалії культури перед викликами сучасності, класичні підстави сутності культури, її соціальність та історію. Описано онтологію античної культури, космологічні концепції Блага, конкурентність дискурсивних практик, трансцендентальні засади пайдеї. Представлено Середньовіччя та Ренессанс, метафізику волі, соборність вірян та персоналізацію Духа, обгрунтування методу класичної парадигми метафізики в рефлексії культури. Викладено плюралізм некласичних інтерпретацій культури з точки зору цивілізації та метафізики цінності, семантики та телеології людського буття. Увагу приділено феноменології та онтології культури: Е. Гуссерль та М. Гайдеггер. Розглянуто постмодернізм як дескриптивні практики рефлексії культури. Репрезентовано реальність віртуального, проблему статусу, локусу та культури. Наголошено на метафізичній проблемі простору та часу: віртуальність символічного та дисперсність сущого, проблемі суб’єктивності та соціальності у вимірах віртуального. Виокремлено інформаційну культуру та нові стратегії виживання. Визнано протиріччя як інструмент рефлексії культури. Зазначено, що визначальну, показову роль у процесі консолідації та інтеграції культури протягом тисячоліть відігравала філософія як специфічна галузь інтелектуального та універсального світорозуміння людини. Зауважено, що філософія - це процес самосвідомості (рефлексії) культури, а весь масив накопичених людством духовних надбань, знань, відомостей, фактів, способів організації суспільних відносин та технологій виробництва, специфіка комунікації, зберігання та трансляція цієї інформації - все це і складає сутність культури.

Зазначено, що у доповідях науковців з України, Бразилії, Філіппін, Нідерландів подано філософські та теософські погляди на сучасну проблему культурного діалогу. Конференція присвячена дню пам'яті О. П. Блаватської (День Білого Лотосу), теософська спадщина якої є концептуальною основою доповідей, що увійшли до збірки. Розглянуто Всесвіт як свідомий живий цілісний організм. Увагу приділено внутрішній самотрансформації та зовнішнім формам світоглядного діалогу. Розглянуто феномен францисканської духовності в контексті філософського осмислення.

Реконструйовано методологічне мислення І. Франка на основі його різногалузевих праць із метою синхронізації критеріїв, процедур і принципів доведення й виведення наукового знання. Насамперед ідеться про побудову ізоморфних моделей мислення й методологічних настанов, грунтованих на певних сталих світогляду й світорозуміння Франка як науковця кінця XIX - початку XX ст. Загалом стиль наукового мислення І. Франка тяжіє до індуктивізму. Докладний опис і дослідження емпіричного матеріалу з використанням точних статистичних методів, аналогія й порівняння - застосування наукових мов різного типу й системи понять, часто запозичених із суміжних наук, зокрема загальнометодологічних (еволюція), постановка спільнонаукових проблем, пошук і концептуалізація місць переходів галузевих методів і їх апробація - усе це й визначає стиль наукового мислення І. Франка.

Дисертація є дослідженням семантичного значення водної стихії в комплексі атрибутів культу материнського божества давніх цивілізацій. У роботі розкрито специфіку зародження культу Великої Богині від періоду палеоліту (40-30 тисяч років тому) і його історичний розвиток до появи патріархальної форми організації суспільства у ранній залізний вік (IV ст. н.е.). З’ясовано, що культ Великої Богині є об’єктом дослідження у вітчизняній і зарубіжній історичній науці. Проте це історичне явище в культурі досліджували здебільшого в окремих аспектах і не виокремлювали міфологію та духовний зміст материнства, а також пов’язане з ним семантичне значення водної стихії. У працях учених були порушені проблеми становлення й розвитку культу Великої Богині; його побутування в різних культурах Стародавнього світу; прояви та його значення для суспільства; розвиток і поширення культу в інших культурах; проблеми теорії та методики його дослідження. Встановлено, що в сучасній історичній науці відсутнє комплексне дослідження феномену материнства та водної стихії в культі Великої Богині давніх цивілізацій. Міждисциплінарне дослідження присвячене вивченню семантики водної стихії в культі материнського божества стародавніх вірувань. Поява поглядів на природу в материнському аспекті обумовлене обставинами розвитку самої людини та людства загалом: навколишнє середовище диктувало умови формування первісного світогляду, а людина не була відокремлена від довкілля й була його невід’ємним складником. Досліджено культ Великої Богині у віруваннях і міфології давніх цивілізацій, зокрема Давньої Європи, Сходу, Малої Азії, античної цивілізації, ранніх слов’ян, Стародавньої Індії. Складники культу Великої Богині взаємодіють, взаємодоповнюють один одного й постійно перебувають у численних системних і позасистемних зв’язках, що забезпечувало функціонування та розвиток давнього суспільства. Розроблено контент материнства та водної стихії як архаїчного символу джерела життя в культі материнського божества. На основі вивчення археологічних, історичних, культурологічних джерельних матеріалів розкрито передумови виникнення культу Великої Богині, до яких належать основи суспільної організації людей у тісному взаємозв’язку з природним середовищем і формування свідомості, яка постає основою зародження уявлень про побудову світу та міфології. Аналіз іконографії жіночої фігури дав змогу виявити, що походження та поширення материнського культу супроводжується виникненням «жіночого божества» в доісторичній і ранній історичній Анатолії. Низка досліджених іконографій анатолійських жіночих фігур, починаючи з донеоліту й до середини неоліту, свідчить про наявність культу Великої Богині. Анатолія схильна до релігійної коалесценції й модифікує свою ідентичність до культурного плюралізму протягом усього періоду бронзи, а згодом формує синкретизм елліністичних богинь. Звідти еволюційним шляхом відбулося проникнення культу Великої Богині з території Малої Азії до Греції та Риму, Месопотамії, Єгипту, Центральної Азії та поклоніння їй в усьому Стародавньому світі. З’ясовано, що культ Великої Богині був спільною ознакою для матріархальних суспільств. Богиня проявляє себе як символ земного й космічного джерела Всесвіту. Архетипічний образ Великої Богині-Матері виражений у ритуалах, обрядах, мистецтві, міфології. Архетип матері живе в уяві кожної людини і є символом захисту, родючості та відродження. Люди здавна усвідомлювали важливе значення води для забезпечення стабільного життя суспільства, тому річки ототожнювали із жіночим началом, а в Індії їх називали матерями. На основі аналізу історіографії виявлено й узагальнено провідні тенденції формування в давніх суспільствах релігійних поглядів. З’ясовано, що цей процес не був примітивним і мав чітко визначений об'єкт поклоніння, а саме - джерело живлення, завдяки якому відбувалося соціально-економічне піднесення суспільства. Визначено особливості становлення образу материнства Великої Богині на основі порівняльного аналізу міфології індоєвропейського ареалу. Природною здатністю жінки є напувати немовля материнським молоком, і в семантичному значенні цей образ постає як джерело життя. У природних умовах вода живить все живе і тому постає як джерело життя для всього сущого на землі. Асоціативне зіставлення цих двох природних образів призвело до синергії семантики водної стихії із міфологією материнського божества. Проаналізовано головні чинники формування культу материнського божества на основі земних природних процесів, які людська свідомість наділяла зрозумілим для неї символізмом. Зокрема, угамування голодусимволізувало напування материнським молоком подібно до того, як природа насичується вологою, - це й стало основою світорозуміння. Материнство та водну стихію можна трактувати як культурний феномен давніх суспільств. У такому значенні ця проблематика ще не ставала предметом наукового пошуку, і це відкриває нові можливості для дослідження. Зміни, що відбулися в соціально-економічному розвитку давніх суспільств, обумовили переорієнтацію культових обрядів з матрилінійного землеробського способу життя на патріархальне скотарське, а пізніше - воїнських культів із патріархальним божеством. Таким чином, на зміну водним обрядам матрилінійного суспільства прийшли обряди, пов’язані з вогнем, що характеризують патріархальне суспільство. Вибір дослідницьких стратегій вивчення культурних форм і процесів, пов’язаних із семантикою материнства та водної стихії, її значенням у міфології давніх цивілізацій періоду патріархальних божеств дав змогу з’ясувати, що в іконографії грецького Зевса, римського Юпітера, єгипетських богів Хапі, Нілу та в словесній формі в іудейського бога Ель-Шаддай, який пізніше прийняв форму Єгови, є риси жіночої іпостасі Богині Матері. Відзначено, що функція материнства залишалася в образі чоловічого бога ще тривалий час. У науці вивчення культу Великої Богині переважно було зосереджено на визначенні її місця в хронотопі історичного розвитку та з’ясуванні зв’язків з різними формами культової діяльності. Опрацювання нових способів розуміння культової активності, вивчення значення материнства в культурі давніх цивілізацій, розкриття генези сакральної теми материнства і її уособлення з водною стихією як глобальної сили природи на основі досягнутих теоретичних знань сприятиме виробленню нового знання та розвитку науки.

Розглянуто життєтворчий потенціал релігійної зрілості як чинник сакрального смислу та ціннісного покликання людини. Висвітлено концептуальний і контекстуальний вимір діалогізації релігійних практик народів Північного Приазов'я. Розглянуто дискурсивну етику в культурно-освітніх практиках, а також віросповідання особистості як рух до соціабельності. Досліджено віру й історико-педагогічні основи етноконфесійної музичної освіти менонітів як конструкт світорозуміння людини на півдні України. Розкрито проблему батьківсько-виховательської взаємодії в контексті діалогу релігійних ідентичностей в умовах дошкільного навчального закладу. Досліджено вплив релігії на процес соціалізації дитини. Подано інформацію про духовний потенціал гуманітарної складової освіти в гармонізації культурно-освітнього простору особистості. Увагу приділено релігійній освіті та вихованню в контексті інтеркультурної комунікації міського середовища як критерію релігійної зрілості особистості.

Обговорено питання ідентичності сучасної людини, яке повсякчас виринає як потужна хвиля та актуалізується з новою силою. Отже, тривають наукові розвідки з питань ідентичності, індивіда та індивідуальності, проте під іншим кутом зору, використовуючи осучаснену методологію. Робота полягає в обгрунтуванні таких наукових налаштувань, зміні епістемологічних координат, критичної тенденції у питанні ідентичності, що б надало змогу розв'язувати проблемні прогалини сутності буття сучасної людини. Міждисциплінарна перспектива дослідження надала змогу застосовувати комплексну методологію, в якій, взаємодоповнюючи один одного, представлено феноменологічний, культурно-антропологічний, герменевтичний, системний, історико-генетичний методи та метод історико-філософської та соціокультурної компаративістики. Персональне буття людини перебігає в часі, і саме наративний метод, головною особливістю якого визначається його темпоральність, протяжність, здатен долучити кожного з нас до саморозуміння на підставі впорядкування певних поворотних пунктів в нашій історії. Дотримання відповідних моральних норм у стосунках з іншими, вимог певних надіндивідуальних структур належним чином корелює з нашим бодай наймеш стійким внутрішнім світосприйняттям і світорозумінням. Оскільки наративна ідентичність існує в плані суб'єктивного часу, переживання та осмислення подій життя, то, незважаючи на онтогенетичну вторинність особистісної ідентичності по відношенню до соціальної, ймовірним є домінування першої. Прийняття такого розуміння ідентичності кожним знаменує високий ступінь відповідальності щодо конструювання самості, яка вже імпліцитно передбачає навіть не просто говорити "Я", а, перш за все, визнавати своє буття як певну заборгованість перед іншим, суспільством, власною історією та повсякденністю, завдяки яким ми й одержуємо щасливу нагоду існувати.

На матеріалі роману "Горянин. Води Господніх русел" сучасного українського письменника Мирослава Дочинця з'ясовано роль та значення традицій, звичаїв, неписаних правил і норм, народних вірувань у формуванні екологічної культури головного героя твору. Ставлення до ріки, лісу, тварин, рослин, птахів, комах, а також природних явищ та об'єктів неживої природи визначають філософію життя, спосіб думання Горянина, формують засади його світоставлення, світорозуміння, світосприймання, корегують міжособистісні стосунки та унормовують побут. Обрані героєм життєві пріоритети вповні відповідають його внутрішнім запитам, зорієнтовані на збереження та збагачення природи. Культура спілкування з природою є важливою складовою в осмисленні можливостей, пріоритетів героя, в себе-пізнанні. Міждисциплінарний підхід сприяє увиразненню нових аспектів осмислення концепції героя української літератури.

Досліджено лінгвокультурний типаж "авантюристка", розглянутого у його художньому втіленні у творах сучасного американського письменника Сідні Шелдона шляхом застосування методологічних засад гендерного та семантико-когнітивного аналізу засобів лексичної номінації героїні у досліджуваних авантюрних романах. Семантико-когнітивний аналіз художньої системи авантюрних романів американського письменника, здійснено у руслі здобутків вітчизняної концептології в її лінгвістичному та лінгвопоетологічному вимірах, що сприяє пізнанню концептуальної картини світу, якою вона постає у творах американського письменника, та реконструкції авторського світорозуміння. Визначено способи об'єктивації лінгвокультурного типажу "авантюристка" у текстових фрагментах із досліджуваних романів - авантюрно маркованих контекстах. Установлено особливості засобів гендерно зумовленої лексичної номінації героїні - "авантюристки" за змістом і типом значення, а також розкрито індивідуально-авторське ціннісне осмислення художньо втіленого феномену "авантюристка" шляхом формування поняттєво-ціннісного й образно-ціннісного шарів художнього мегаконцепту авантюристка.

Висвітлено сутність сучасного світогляду людини постнекласичного періоду розвитку світу. Розкрито теоретично-методологічні засади синергетичного підходу до розуміння енергоінформаційної структурної організації світу, людини та їхньої взаємодії. Обгрунтовано необхідність формування сучасного світорозуміння, пізнання світоустрою в педагогічній системі як фундаментальній платформі формування системи знань про людину, її здоров’я і духовні цінності у школі і вищих навчальних закладах. Охарактеризовано енергоінформаційну структурну організацію людини та основні етапи формування духовного розвитку.

Розглянуто сучасні проблеми науково-техніко-технологічного прогресу (НТТП). Приділено увагу конвергентним технологіям (НБІКС), зазначено про соціальні наслідки НТТП та НБІКС. Охарактеризовано новітні освітні технології та перспективи їх упровадження у вищій школі України. Проаналізовано соціокультурну обумовленість викладання філософії техносфери та філософії техніки в навчальних закладах. На прикладі практик успіху викладено соціально-культурні технології впливу на свідомість та поведінку людини. Розглянуто нанотехнології як нову ризикогенну реальність. Окреслено проблеми сталого розвитку транспортної галузі України. Приділено увагу питанням розвитку духовних аспектів технологічного поступу цивілізації. Визначено вплив високих технологій на формування світорозуміння сучасної людини. Розкрито філософсько-методологічні аспекти теорії прямих і обернених вимірювань. Проаналізовано проблеми використання соціальних технологій у сучасному світі.

Проаналізовано прозові твори українських письменників 1970 - 1980-х рр. для з'ясування специфіки реалізації в них психології маленької особистості, дитячого світосприйняття та світорозуміння, умотивування поведінки персонажів за певних життєвих обставин. Розкрито характер літературознавчої рецепції української прози зазначеного періоду. Осмислено специфіку дитячої прихології як предмета наукового пізнання, утілення психології особистості в художньому творі. Висвітлено концептуальність образу дитини, своєрідність проблемно-тематичного рівня текстів визначеного періоду. Розглянуто модель світу дитини, особливості її творення. Виокремлено домінантні типи особистості маленького героя, своєрідність характеротворення. Виявлено функційність художньої деталі (портретної, пейзажної, кольорової, речової) як однієї з домінант психологізації образу дитини.

Проаналізовано публіцистичний ідіостиль М. Хвильового. Скориговано уявлення про особливості світосприйняття та світорозуміння письменника, визначено основні характеристики твореної ним художньої реальності, висвітлено концептуальні засади його публіцистики, комунікативну специфіку її прийомів, специфіку метафорики, риторичної образності. Досліджено особливості творення нових мовних концептів на прикладі створених М. Хвильовим полемічних висловлювань. Показано зв'язок мовної особистості М. Хвильового з контекстом епохи, а саме - вказано на засоби, що спрямовані на переконання, сугестію, влив на суперника в дискусії (гасельність, риторичні прийоми тощо). З'ясовано, що велику роль у публіцистичному дискурсі відіграє сам автор як особистість, адже засвоюваність інформації залежить не тільки від її змісту, форми подачі, а й від авторитету того, хто її подає.

Комплексно розглянуто та проаналізовано вихідні установки православного світобачення, своєрідність і специфіку релігійного світосприйняття, світопереживання, світорозуміння; осмислено філософсько-догматичну своєрідність православ'я як духовно-культурного феномену. На основі системної реконструкції духовного досвіду православ'я проаналізовано центральність "Фаворського світла" як у віровченні, крізь призму Нікео-Константинопольського символу віри, так і у містичних практиках найбільш відомих православних подвижників. Обгрунтовано доцільність використання такої гносеологічної форми, як смислообразність, що адекватно відображає "Фаворське світло" у парадигмі цілісного знання та доведено важливе значення "Фаворського світла" у формуванні православного ідеалу людини. Досліджено центральну проблему "смислообразу "Фаворського світла" в контексті обожнення" у його трьох основних аспектах: за природою - як специфічний вид реальності; за виявленням - як об'єктивне в суб'єктивному, що розкриває індивідуалізацію виявлення "Фаворського світла" в людині; за преображенням - як суб'єктивне в об'єктивному, що визначає "Фаворське світло" як атрибут екзистенційно-антропологічних трансформацій людини у напряму обожнення.

На основі аналізу наукових джерел та публікацій досліджено поняття символу у добу первісності та стародавніх культурах. Проаналізовано розвиток поняття символу, розглянуто особливості його формування у процесі еволюційного розвитку від первісності до зародження перших цивілізацій - Месопотамії, Єгипту, Індії та Китаю. Зазначено, що символ як важлива складова архаїчної культури виступав у ролі транслятора історичного досвіду від однієї культури до іншої через своє візуальне і вербальне вираження в орнаментальних мотивах.

Увагу приділено розкриттю фундаментальних понять людинознавства, пов'язаних із низкою тих чи інших наук: фізикою, хімією, біологією, екологією, валеологією, медициною, філософією, психологією, соціологією. Вперше здійснено спробу зібрати, осмислити й обробити матеріал, пов'язаний із людською діяльністю, визначити її роль у розвитку життя на Землі. Розглянуто деякі аспекти розкриття сучасного уявлення про енергоінформаційну структурну організацію людини, світу та їх гармонійної взаємодії із Всесвітом, що є фундаментальною платформою світогляду XXI ст. Наведено методи оздоровлення (відновлення здоров'я), особливу увагу приділено духовно-моральному розвитку. В основу поданої інформації покладено знання із сучасного світоустрою, світорозуміння, світогляду, які базуються на законах квантової фізики, синергетики, енергоінформаційному обміні.

Розглянуто злочин як тему художніх творів і суспільно-політичну дійсність у контексті минулого та сучасних реалей. Спорідненість письменників елементами стилю та світорозумінням складних, трагічних зламів людини кінця XIX і початку та наступних десятиліть XX ст. Своєрідність художньої інтерпретації, експресія "згущеного" тексту, тонкий психологізм, "прихована" філософічність виявлять їх творчу індивідуальність і новаторську самобутність.

Досліджено філософську поезію Ліни Костенко в літературному контексті доби. Акцентовано увагу на натурфілософський, хронософський, культурософський, націософський, історіософський та інші модуси світорозуміння у віршах поетеси.

Здійснено філософський аналіз проблеми "нелінійного мислення" та системний аналіз його теоретико-методологічних засад, концептуалізовано поняття "нелінійне мислення", яке визначено як особливий тип мислення, який характеризується рухом думки від різнофакторного до можливого, що дозволяє вибудовувати гнучку методологію пізнання різних шляхів розвитку поліреальнісного середовища життєдіяльності сучасної людини як суб'єкта соціоприродного та соціокультурного функціонування. Визначено методологічні принципи застосування нелінійного типу мислення: людиновимірність, можливісність, різноманітність, інтерпретативність, поліваріантність в голістичності системного світорозуміння, визнання єдності та спільного використання природничо-наукових і соціально-гуманітарних методів світопізнання. Побудовано оптимальну модель становлення "нелінійного мислення" майбутніх фахівців-економістів, яка передбачає модернізації змісту й організації освіти з акцентом на формування у майбутніх професіоналів гнучких, варіативних, альтернативних, інтерпретативних, нелінійних мисленнєвих компетенцій, необхідних для повноцінної самореалізації в сучасних інформаційно-цивілізаційних умовах. Особистість молодої людини показано як складну та відкриту систему, яка на етапі професійного навчання піддається безлічі зовнішніх багатофакторних впливів, а також відчуває внутрішні флуктуаційні духовно-творчі пориви. Доведено, що саме навчально-культурне середовище університету має створювати стабілізувальні ціннісні атрактори.