Вперше проведено комплексне дослідження, присвячене творчості одеського художника-графіка Віктора Єфименка (1933 - 1994). Вивчено багату творчу спадщину майстра та фактографічний матеріал, систематизовано ілюстрації в тематичній і хронологічній послідовності. Розглянуто своєрідність графічного втілення художником основних тем повісті М. М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" у ліногравюрах (1966) і літографіях (1970-ті рр.). Досліджено художнє втілення історичних образів у серії офортів до епічної поеми "Слово о полку Ігоревім" (1978 - 1985). Виявлено філософську, суспільну проблематику та художні особливості серії станкових офортів до роману М. О. Булгакова "Майстер і Маргарита" (1978 - 1992). Проаналізовано взаємозв'язок індивідуального стилю графіка із загальним художнім процесом у книжковому мистецтві досліджуваного періоду. За допомогою компаративного методу виявлено взаємозв'язок творчості Віктора Єфименка з українським і світовим мистецтвом. З'ясовано, що художній формі досліджених творів властивий полістилізм. Визначено, що станкові та книжкові ілюстрації Віктора Єфименка є унікальним явищем української графіки. Звернення художника до позачасових тем, виражених у літературі Київської Русі і знакових творах XX ст., свідчить про глибоке осмислення проблем буття та створення визначних художніх образів.

Досліджено проблематику гутної продукції українських підприємств-скловиробників кінця XX - початку XXI ст. Узагальнено наукові та методологічні підходи до вивчення зазначеної теми, опрацьовано значний обсяг літератури та візуальних джерел. Розкрито історичні передумови розвитку гутництва в Україні, окреслено основні його етапи та визначено ключові осередки, на базі продукції яких виконано глибинний аналіз формотворчих і технологічних властивостей. Увагу сконцентровано на діяльності двох провідних підприємств, які виконували тиражну продукцію способом вільного формування - Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики та "Компанії "Галицьке скло". Визначено основні типологічні групи малотиражної гутної продукції підприємств і проаналізовано їх у контексті проектної діяльності провідних художників і майстрів-гутників. З'ясовано основні стилістичні засоби, технологічні прийоми, методи формотворення і колористичні принципи, а на їх підставі зроблено узагальнений висновок щодо індивідуальних рис і характерних особливостей української гутної продукції кінця XX - початку XXI ст., де превалювали традиційні засади класичної гути. Досліджено рівень впливу діяльності Міжнародних симпозіумів гутного скла у Львові на розвиток гутного виробництва в рамках українського декоративно-прикладного мистецтва та вітчизняної школи художнього скла загалом. Проаналізовано також діяльність провідних іноземних художників і ключових осередків скловиробництва в контексті поширення міжнародного руху студійного скла, який вплинув також на розвиток художнього скла в Україні.

Досліджено специфіку розвитку та процес формування характерних особливостей вітражів київських монументалістів. Встановлено основні етапи становлення мистецтва вітража Києва протягом XX ст. Проведено типологічний аналіз вітражів, простежено вплив технологічних аспектів на образно-пластичне вирішення творів і еволюцію функціональних завдань вітража у формуванні архітектурного середовища. Здійснено мистецтвознавчий аналіз творів вітража Києва другої половини XX ст., визначено основні напрями його розвитку, особливості художньо-образної розробки композицій вітражів і проаналізовано відмінності відносно сучасного мистецтва вітража. Розглянуто творчість основних персоналій київських художників-вітражистів, визначено відмітні стильові особливості та самобутність вітража Києва, що надає підстави розглядати його як важливу частину загального розвитку монументального мистецтва України XX ст.

Вивчено явище авангарду в образотворчому мистецтві Харкова. Особливості розвитку краю привели до складання певного культурного контексту, у якому на перший план висунуто цінності технічного поступу, спрямованість на модернізацію, ідею Європи, що позначилося й на мистецьких пріоритетах. Саме на харківському ґрунті створюються видатні пам’ятки Українського модерну. Новітні харківські студії стають вмістилищем західних тенденцій. У 1917 р. на авансцену харківського художнього життя виходить кубофутуристична «Спілка семи» та її коло (В. Бобрицький, Б. Косарев, М. Міщенко, Г. Цапок, Б.-Я. Цибіс, В. Єрмілов та ін.), яке, працюючи в різноманітних царинах культури, рішуче модернізувало їх. У 1920-ті pp. художній контингент поповнюється за рахунок прибуття до столиці творчої інтелігенції з усієї України. Харків скріплює її мистецькі школи в нову єдність. В його художньому середовищі виокремлюється стильовий напрям конструктивізму, де «живописний» етап передував архітектурному, яскраво втіленому в унікальній будівлі Держпрому. Єрмілов В. не тільки розпочинає, а й завершує в 1960-ті рр. цей напрям на теренах Східної України. У контексті літературоцентризму та розквіту портретного жанру А. Петрицький створює «стопортретну» серію - унікальний пам’ятник тогочасній творчій еліті України, майже тотально знищеній протягом 1930-х рр. У період «відлиги» кінця 1950-х - початок 1960-х рр. В. Єрмілов разом із Б. Косаревим та Г. Бондаренком залишалися живими носіями художніх концепцій перерваного авангарду. Їх вихованці (В. Бахчанян та ін.) на цій хвилі оприлюднюють свої модерністські позиції в серії «вуличних» виставок (1965). Зазначено, що створюється харківська школа фотографії з гуртом «Час» (1971) і «теорією удару» (О. Мальований, Б. Михайлов, Є. Павлов, Ю. Рупін та ін.), що свідчить про трансформацію українського мистецтва протягом останньої третини XX ст.

Досліджено художньо-стилістичні й образно-символічні особливості львівського портрета першої половини XX ст. Львівський портрет розкрито як стилістично розмаїтий, проте культурно й історично цілісний феномен. Зазначено, що дисертація є першою спробою розглянути окремий мистецький жанр в контексті одного міста та показати, як міські контексти впливають на художню форму й образну структуру мистецького твору. Проаналізовано, як львівські українські, вірменські, єврейські та польські митці переосмислювали в портретах загальні теми і мотиви європейського мистецтва та поєднували їх з власними культурними і народними традиціями.

Розглянуто професійне церковне малярство Закарпаття як невід'ємну частину сучасної художньої традиції краю. Вперше проаналізовано художні процеси, які проходили у церкві грецького обряду на тлі історично-культурних трансформацій, що активізувалися з XVIII ст. Поряд із загальними теоретичними питаннями, окрему увагу приділено важливим художнім об'єктам, які знаходяться на території не тільки сучасного Закарпаття, а й прилеглих частин Словаччини, Угорщини та Румунії, через їх значимість для розуміння художніх процесів XVIII - першої половини XX ст. На основі зібраного матеріалу систематизовано твори церковного мистецтва, керуючись хронологічним принципом. Створено картину формування та розвитку церковного професійного малярства, яке на Закарпатті мало особливе значення, адже свідомість українського (руського) населення тут була значною мірою сформована конфесійним чинником. На основі аналізу стильових особливостей творів мистецтва, архівних і літературних джерел проведено атрибуцію та паспортизацію низки творів станкового і монументального живопису. Досліджено роль інституту єпархіальних художників, які своєю творчістю виразно демонструють зміни в естетичних орієнтирах кліру і громади паралельно зі стилістичними змінами в європейському мистецтві.

У дисертації вперше в українському мистецтвознавстві комплексно досліджено та систематизовано доробок видатного українського живописця, народного художника України Василя Івановича Забашти, активна творча і педагогічна праця якого охоплює більшу частину XX та початок XXI століття. Багатогранна діяльність митця розглядається на тлі основних тенденцій розвитку українського мистецтва. Творчість художника досліджується в органічній єдності з його педагогічним досвідом, а також певними суспільно-політичними перемінами в Україні. Виходячи зі специфіки творчої особистості В. Забашти здійснюється спроба визначити базові риси його малярської і педагогічної методології.

Виявлено трансформації, що відбувалися з українською дитячою книжковою ілюстрацією протягом другої половини XX - початку XXI ст. шляхом аналізу образів героїв української дитячої літератури, створених засобами образотворчого мистецтва. Узагальнено наукові та методологічні підходи до вивчення запропонованої теми, опрацьовано значний обсяг літератури та візуальних джерел. З метою комплексного осмислення спадкоємності традицій в дитячій книжковій ілюстрації використано результати досліджень з української книжкової графіки першої половини XX ст. Окреслено основні етапи розвитку образу літературного герою вітчизняної дитячої класики. Виявлено домінуючі композиційні прийоми та образно-стилістичні рішення дитячої книжкової ілюстрації в означений хронологічний період. Виявлено суттєві особливості образу літературного герою українських дитячих книжок від 1950-х рр. до новітнього періоду розвитку книжкової ілюстрації, що бере свій початок від 2000-х рр. Доведено, що художньо-естетичні особливості дитячої книжкової ілюстрації знаходяться в тісній взаємодії з основними композиційними прийомами й образно-стилістичними рішеннями, характерними для трьох основних означених періодів розвитку української книжкової графіки в сегменті дитячої літератури.

Комплексно дослідженно творчої спадщини 3. Шолтеса, здійснено наукову реконструкцію цілісного образу художника, визначено його роль і місце в історії українського образотворчого мистецтва. Розглянуто чинники, що мали вплив на становлення творчої особистості митця, виявлено маловідомі факти й окреслено найважливіші етапи його творчої біографії. На основі комплексного аналізу творів 3. Шолтеса розкрито особливості художнього мислення та творчого методу художника, віднайдено джерела. Мистецтвознавчий аналіз живописних робіт 3. Шолтеса дав змогу систематизувати твори за ключовими параметрами структурно-композиційних, колористичних, технічно-пластичних, стилістичних та тематично-сюжетних вирішень. Доведено, що мистецький рівень робіт художника, художньо-стильові особливості творів та творчий метод роботи з натурою стали школою для сучасних професійних художників, студентів художніх ВУЗів, що працюють у галузі пейзажу та на пленерних практиках.

Є першим комплексним дослідженням творчості Володимира Микити в контексті образотворчого мистецтва Закарпаття другої половини XX - початку XXI ст. в аспекті спадкоємності традицій і новацій митця. З метою якнайповнішого розкриття джерел інспірацій творчості художника обґрунтовано класифікацію пошукових стратегій закарпатського живопису другої половини XX ст. та визначено місце доробку В. Микити в їх спектрі. Розглянуто вплив народномистецьких та модерністичних традицій крайового малярства на формування творчого методу майстра. Виявлено та проаналізовано родинні, освітні, професійно-комунікаційні джерела формування творчої особистості В. Микити. Обґрунтовано періодизацію його діяльності та охарактеризовано її етапи. Систематизовано доробок В. Микити в жанрах портрету, пейзажу, побутового живопису, натюрморту. Розкрито художні особливості творів та зміст формотворчих експериментів майстра.

Розкрито теоретичний дискурс іконопису та художньо-образні особливості іконописних творів Галичини кінця ХІХ – початку ХХІ ст. На основі широкої джерельної бази – іконописних творів і теоретичних матеріалів (релігійних текстів, церковних документів, проповідей, інтерв’ю) – окреслено етапи та характер розвитку східнохристиянської традиції іконопису в регіоні, проаналізовано вплив національно-культурного дискурсу на традицію іконопису, розглянуто художньо-стилістичні особливості іконописних творів, розкрито традиційні та новаторські стратегії практиків іконопису, з’ясовано вплив естетики модернізму та постмодернізму на творчість художників-іконописців регіону. Проаналізовано традиційні та новаторські стратегії розвитку іконописної традиції Галичини кінця ХІХ – початку ХХІ ст., виявлено іконописні твори, які раніше не були об’єктом мистецтвознавчого вивчення, атрибутовано та уточнено авторство окремих робіт першої половини ХХ ст.; розглянуто вплив обрядових дискусій у греко-католицькій церкві на іконописну традицію, зіставлено твори художників-іконописців, які репрезентують орієнтальні та окцидентальні підходи до іконописної творчості.

Наведено методики викладання дисциплін в навчальних закладах Галичини з підготовки фахівців у галузі текстилю II половини XIX - початку XX ст. Вивчено історію, структуру та методичні засади мистецької освіти у галузі текстилю в межах Львівщини. Висвітлено структуру, організацію та осередки мистецької освіти у галузі текстилю в Галичині останньої третини XIX - І половини XX ст. Досліджено професійна освіта в галузі художнього текстилю в Україні у 1946-1980-х рр. Розглянуто мистецьку освіта Львова в галузі художнього текстилю в період Незалежності. В науковий обіг введено низка світлин, проаналізовано динаміку розвитку мистецької освіти у галузі текстилю в означений період.

Уперше в українського мистецтвознавстві проаналізовано народну фігурну кераміку як оригінальний вид декоративно-ужиткового мистецтва у її основних виявах. Введено в науковий обіг значну кількість глиняних пластичних виробів, що зберігаються у понад ста музеях та п'ятнадцяти приватних збірках, а також зібраних під час дев'яти експедицій у різні регіони України. Проаналізовано фігурну кераміку з інших країні і це надало змогу аргументовано стверджувати, що українська пластика розвивалася в руслі тенденцій світового мистецтва, а також більш виразно підкреслено її оригінальність і національну специфіку. Розглянуто фігурні форми кераміки археологічних культур та виробів X - XVIII ст. як основи розвитку глиняної пластики ХІХ - ХХ ст., що унаочнило концепцію про тяглість мистецьких традицій українських майстрів. Досліджено фігурні концепти архітектурної кераміки з докладною характеристикою цегли, дахівки, керамічних елементів в екстер'єрі та інтер'єрі сакральних споруд (рельєфів, розеток, бань-"маківок", голосників, плиток на підлогу), водопровідних і дренажних труб, димарів з різних регіонів України. Уточнено типологію та декор зооморфної та антропоморфної кераміки на широкому матеріалі.

Перша спроба систематизувати великий масив фактів щодо історичної динаміки розвитку образотворчого мистецтва XX ст. в широкій контактній конфігурації України та світу. В основі хронології відомі й маловідомі відомості про значимі культурно-мистецькі події: художні виставки, заснування мистецьких організацій, поява творчих маніфестів та вагомих мистецтвознавчих і культурологічних праць дати створення мистецьких творів, етапних подій у творчості багатьох мистців тощо. Важливою особливістю є представлення у складних організаційних взаємозв'язках українських художників, теоретиків мистецтва, артменеджерів і в Україні, і в різних культурних центрах світу. Чимало фактів засвідчує активну участь мистців, вихідців з Україні в культуротворчих процесах в Європі, на Американському континенті, в Австралії. Хронологію подій супроводжує широкий візуальний ряд репродукцій знакові» мистецьких творів XX століття.

Представлено комплексний аналіз архітектурної композиції і програмного складу різьбленого оздоблення українських іконостасів. Архітектурно-пластичну організацію іконостасів XVII - XVIII ст. репрезентовано як символічну структуру, що в цілому формує візуальне повідомлення, яке має таку саму риторичну основу, що й писемне джерело. Вперше весь архітектурно-пластичний образ українського іконостаса розглянуто як текст проповіді й об'єкт візуального богослов'я. Систематизовано та теоретично осмислено фактологічний матеріал з архітектурної композиції і різьбленого оздоблення іконостасів XVII - XVIII ст. Для цього обстежено іконостаси, що збереглися in situ, а також фрагменти іконостасів, які зберігаються в музейних колекціях, проаналізовано з цієї точки зору матеріали щодо втрачених іконостасів, опубліковані в ХІХ - ХХІ ст., опрацьовано архівні матеріали (світлини, креслення, малюнки, письмові документи) щодо втрачених і збережених іконостасів. Корпус пам'яток, використаний у дослідженні, зведено в каталог, що становить 134 позиції, 98 із них - утрачені пам'ятки, частину з яких уперше введено до наукового обігу. Обґрунтовано трактування архітектурно-декоративної складової іконостаса як архітектурної рами, історико-культурна семантика якої є контекстом семантики сюжетів облямованих нею іконних зображень. Виявлено концептуальні основи, які в XVII ст. зумовили формування архітектурної композиції іконостасів як багатоскладової рами та впливали на її подальші трансформації у XVIII ст. Визначено групи мотивів, які формували семантичне ядро символічної структури декоративного оздоблення іконостасів на кожному етапі їх розвитку. Запропоновано модель прочитання символічної структури архітектурно-декоративної рами іконостасів XVII - XVIII ст.

Здійснено дослідження розвитку акціонізму наприкінці ХХ – початку ХХІ ст., окреслено основні його типологічні види, з’ясовано специфіку його формування та становлення у світовому та вітчизняному мистецтві. Охарактеризовано основні зміни у мистецтві другої половини 1960–1970-х рр., що полягали в поєднанні мистецтва з життям та появою гепенінгу, перформансу, об'єкту, асамбляжу та бодіарту. Описано творчість знакових для акціонізму постатей. Простежено витоки формування акціонізму в українському мистецтві, що сягають філософсько-теоретичних засад авангарду, а також мистецтва андеграунду 1960–1980-х рр. Окреслено особливості інтеграції світових тенденцій постмодернізму в українське мистецтво. Зроблено системний мистецтвознавчий аналіз проєктів українських митців кінця ХХ – початку ХХІ ст. за типологічними напрямами акціонізму: гепенінг, перформанс, інсталяція, лендарт, бодіарт, медіаарт. Також схарактеризовано основні етапи розвитку українського акціонізму. Зазначено, що масштабний розвиток перформативних практик спостерігається від початку 2000-х рр. з об'єднанням сучасних формотворчих засобів, новітніх технологій та стрімкою динамікою міжкультурних практик.Виокремлено та систематизовано основні теми у творчості митців-акціоністів. Проєкти українських акціоністів розглянуто через призму пошуку нових форм виразу, суспільної та національної ідентифікації, культурного дискурсу та спроб євроінтеграції.

Уперше уведено у науковий обіг виявлений та аналітично опрацьований масив експедиційних знахідок, більшість з яких датовано другою половиною XVIII - XX ст. Крайні часові межі - XVI ст. і початок XXI ст. Подано авторське розуміння декоративно-обрядових систем, які підпорядковуються архісистемі церковного мистецтва. Запропоновано концепцію пізнання художніх виробів з дерева з комплексним використанням основного теоретичного інструментарію. Усі інспірації культурного трансферу на українському культурному ґрунті зазнавали переосмислення та нового ідейно-художнього прочитання місцевими митцями-реципієнтами - творчими інтерпретаторами. Розроблено типологію дерев’яного церковного облаштування. Розгалужена структура кожної з типологічних груп демонструє локацію, кінетику, конкретну топографію, тектоніку, функцію. Охарактеризовано дерев’яні сакральні споруди Покуття: локальні взаємовпливи теслярства і топографію архітектурного декору. Наголошено про актуальність українсько-чеського науково-дослідного проекту «Колекція творів українського народного мистецтва у фондосховищах Національного музею у Празі: класифікація та атрибуція».

Висвітлено інтегративні моделі сприйняття живопису на прикладі творів українських мистецьких угруповань «Паризька комуна» та «Живописний заповідник» кінця 1980-х — середини 1990-х років. Дослідження цілеспрямовано розширює межі мистецтвознавчих підходів щодо живопису, залучаючи до предметно-об’єктного поля вивчення міждисциплінарні методології, відображає синтез наукової думки різних дисциплін зі з’ясуванням особливостей естетичного досвіду та факторів впливу у структурі візуальності. На основі чотирьох варіантів взаємодії складових у системі «митець - живопис — реципієнт» розроблено такі інтегративні моделі сприйняття живопису: примордіальна, класична, некласична та постнекласична. Сформовано інформаційну систему сприйняття живопису через наявність у ній художньої інформації, самоорганізації та самоуправління за принципом зворотного зв’язку як основних чинників організації нелінійної системи. Візуалізовано перебіг художньої інформації з урахуванням особливостей самого твору, можливих рефлексій реципієнта та контексту сприйняття. Результати розробок становлять гнучку інтегративну матрицю сприйняття живопису, що надається для подальших змін та модифікацій.

Визначено сучасні пріоритетні напрямки дослідження українського церковного мистецтва спрямовані на систематизацію творів, опрацювання іконографії, аналізу образно-символічного наповнення, що дозволить синтезувати мистецьке вивчення української ікони з культурологічним аналізом. Проаналізовано українські ікони XV — XVIII ст. та встановлено, що окреслений період в історії українського іконопису позначений доволі радикальними змінами стилю творів, новаціями в іконографії, поглибленням змісту. Ці тенденції ставлять перед дослідниками низку завдань щодо з'ясування того, як вдавалося митцям кожного конкретного середовища реагувати на нові художні виклики та узгоджувати їх з усталеною традицією. Вивчено принципи формування іконографії та особливості художнього втілення теми Різдва Христового в українському іконописі XV — XVIII cт. та наведено богословське підґрунтя образу Різдва Христового на підставі аналізу канонічних Євангелій та апокрифів, з'ясовано ґенезу образу Різдва Христового та особливості іконографії сюжету в християнському мистецтві, простежено самобутність іконографії цієї теми в українському малярстві досліджуваного періоду, розглянуто стилістичні особливості українського іконопису XV — XVIII cт., висвітлено аспекти символічного втілення релігійного сюжету Різдва Христового в українському іконописі, охарактеризовано особливості хронотопу в іконах Різдва Христового. Зазначено, що в Україні сюжет Різдва Христового вийшов за межі образотворчого мистецтва та став складовим елементом художньої культури, окрім релігійного мистецтва, він знайшов своє відображення у фольклорі, художній літературі, театрі.

Комплексно досліджено функціонування християнських мотивів і образів в спадщині українських митців 1960-х – 2010-х рр. Прослідковано динаміку реактивації в українському радянському мистецтві 1960 – 1980-х рр. християнської традиції та її розвиток до сьогодення. Розкрито зв'язок між сплеском інтересу до релігійної проблематики та процесом ресакралізації культури, що відбувався на глобальному рівні. Розглянуто основні стратегії репрезентації християнської традиції, адаптації та трансформації канонів церковного мистецтва у світській художній практиці. Запропоновано використання конструкту "образу-парадигми" для опису авторських підходів до інтерпретації релігійної топіки. Продемонстровано на основі мистецтвознавчого аналізу множинність авторських творчих стратегій, вказані джерела їх інспірації, що варіюються від переосмислення авангардних пошуків до постмодерністських методів (цитація, деконструкція тощо) та ієротопічного моделювання простору в некласичних видах мистецтва.