Вперше визначено особливості впливу дитячої субкультури на процес соціалізації молодшого школяра. Досліджено умови формування соціальної компетентності дітей шести-семи років у просторі дитячої субкультури. З'ясовано сутність та зміст поняття "дитяча субкультура молодших школярів". Удосконалено й доповнено теорію та методику соціально-педагогічної роботи з молодшими школярами щодо забезпечення опосередкованого впливу на збагачення дитячої субкультури.

Видання надає змогу подивитися на людину в культурі з позицій статево-вікової стратифікації. Зазначено, що в традиційній культурі вік людини визначали не кількістю прожитих років, а фізіологічними функціями та соціальними маркерами. Зібрано дослідження сучасних етнологів, пов'язані з темою дитинства в традиційній культурі. Висвітлено етнографічні традиції XIX ст. і емпірично-еволюційний підхід радянської школи, модний у 1970 - 1980-х рр. структурно-семіотичний науковий стиль московської школи, окремі спроби застосування західних методик. Розглянуто класичні етнографічні праці кінця XIX ст. - початку XX ст., з яких в українській науці починалися дослідження дитячої субкультури.

Розглянуто сучасні теоретико-методологічні підходи дослідження дитячої безпритульності, окремо виділено соціологічний дискурс дослідження цього феномену. Аргументовано положення про необхідність визнання безпритульних дітей не лише об'єктом, але й насамперед суб'єктом соціальних відносин, які формують особистий простір, використовуючи певні практики, норми, цінності. На підставі соціологічної статистичної інформації, результатів спостережень за повсякденним життям безпритульних дітей, результатів глибинних інтерв'ю з молоддю з колишніх і теперішніх безпритульних, складено соціокультурний портрет безпритульного. У дослідженні застосовано змішану методологію, що дало змогу вивчати проблему комплексно, визначити масштаби і специфіку дитячої безпритульності в сучасних умовах. Детальний аналіз повсякденного життя безпритульних дає підстави розглянути дитячу безпритульність як особливу субкультуру або особливу форму солідаризації між безпритульними дітьми, яка початковує нові "ціннісні" вектори, що сприяють виникненню вуличного "ми". Охарактеризовано безпритульних дітей як окрему субкультуру, яка відрізняється власними нормами життя і правилами поведінки, особливістю якої є також зв'язок зі світом дитинства, з одного боку, і злочинним (кримінальним) світом - з іншого. Особливу увагу звернено на проблему адаптації та інтеграції молоді з досвідом безпритульного життя у "велике суспільство". На підставі аналізу глибинних біографічних інтерв'ю подано життєві історії, стратегії виживання молодих людей з колишніх безпритульних. Окреслено головні напрями регулювання проблеми дитячої безпритульності за дисциплінарними вимірами його здійснення, враховуючи рівні профілактики.