Розкриваються маловідомі сторінки в історії України, аналізується сучасний рівень дослідження наукових проблем, пов'язаних з подіями визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Висвітлюється українська національна ідея в діяльності М.С.Грушевського та вивчається роль І.Огієнка у фундації Українського Народного Університету. Розглядається ставлення європейської національної громади до проголошення незалежності УНР, а також досліджується міжвоєнна українська еміграція в Болгарії та її роль в українсько-болгарському спілкуванні.

Комплексно досліджено особливості повстансько-партизанського руху на Катеринославщині у 1917 - першій половині 1920 - х рр. Проаналізовано форми, види та способи боротьби місцевих іррегулярних збройних формувань за реалізацію своїх політичних цілей. Висвітлено особливості організації бойових підрозділів, управління ними, забезпечення та повсякденне життя їх учасників.

На основі авторських досліджень, мемуарних, епістолярних, наукових та інших джерел представлено науково-популярні нариси про життя і чин українських видатних осіб, у житті яких поєдналися співпраця з українськими спеціальними службами та інтелектуальна й творча робота. Українська революція та героїчні змагання за державність 1917-1921 рр. покликали до життя найактивніші свідомі сили, заклали фундамент перших державних інституцій, створили підґрунтя для появи політичної нації. В основі цієї серії - історії людей, чия діяльність переважно пов’язана з періодом першої української державності XX ст.: письменника і літературознавця Павла Богацького; письменника, винахідника, дипломата і військовика Юрія Гасенка; письменника, публіциста і розвідника Юрія Горського; поета військовика й ідеолога Дмитра Вітовського; педагога, публіциста і розвідника Івана Вислоцького; науковця, письменника і дипломата Володимира Мурського; публіциста і політика Олександра Саліковського; професора-славіста, політика і дипломата Романа Смаль-Стоцького; професора-історика права, політика Андрія Яковліва; науковця, поета, публіциста, ідеолога Олега Ольжича.

Мета статті - з'ясування різних аспектів участі Ярослава Лесіва в українському визвольному русі другої половини ХХ ст., що передбачає аналіз процесу становлення його як громадсько-політичного та релігійного діяча, висвітлення питання залучення до антирежимного руху спротиву, зокрема Українського національного фронту, характеристику участі в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод, визначення внеску у відновлення Української греко-католицької церкви. Методологія грунтується на принципах історизму, науковості, системності. При проведенні дослідження застосовувались загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція й дедукція, абстрагування) та конкретні наукові (критичний, історико-генетичний, структурно-діахронний аналіз) методи. Наукова новизна визначається тим, що на основі матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України (м. Івано-Франківськ), опублікованих документів, спогадів та свідчень, видань та публікацій періодики, наукових та науково-популярних праць комплексно досліджено громадсько-політичну та релігійну діяльність Я. Лесіва; з'ясовано основні форми дисидентської роботи цієї постаті, показано важливу роль отця Ярослава в антирежимному русі спротиву та боротьбі за легалізацію Української греко-католицької церкви. Висновки: у 1965 - 1967 рр. Я. Лесів входив до нелегальної самостійницької політичної організації - Український національний фронт (УНФ), активно розповсюджував матеріали збройного підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) та самвидаву. Він фактично сформував Гайворонську групу УНФ. У підсумку за антирадянську діяльність був засуджений на шість років позбавлення волі. У жовтні 1979 р. Я. Лесів стає активним членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) - легальної правозахисної організації, що призвело до його нових ув'язнень. Значний внесок Я. Лесів зробив в український національно-демократичний рух другої половини 1980 - початку 1990-х рр. Він був серед тих, хто відновлював діяльність УГГ, творив Українську Гельсінську спілку (УГС) як громадсько-політичне об'єднання, виступав прихильником перенесення діяльності ОУН із політичної еміграції безпосередньо на українські території й, насамперед, виступив за легалізацію Української греко-католицької церкви. Зокрема в 1988 р. дисидент увійшов до складу Комітету захисту УГКЦ. Наступного року отець Я. Лесів був серед учасників голодування в Москві за легалізацію церкви, очолював заходи з перепоховання знищених радянським тоталітарним режимом в'язнів сумління Ю. Литвина, В. Стуса, О. Тихого та ін.

Збірник містить джерелознавчий та історіографічний огляд творчого доробку вітчиз¬няних істориків та дослідників діаспори, публікацію документів і матеріалів з історії національ¬но-визвольної боротьби середини 40-х рр XX ст. Видання адресоване історикам, краєзнавцям, дослідникам історії повстанського руху, учителям та усім небайдужим до минулого краю.

Висвітлено суспільно-політичне життя на українських землях з кінця XIX ст. до Першої світової війни. Розкрито діяльність українських, російських, польських та єврейських політичних партій та організацій в Україні, робітничий, селянський, демократичний та анархістський рухи, процес політизації українського національного руху в Російській та Австрійській імперіях, боротьба українців за політичні права, вільний розвиток мови, літератури і культури.

Актуалізовано положення українського законодавства щодо правового статусу борців за незалежність України у XX столітті. З використанням матеріалів засобів масової інформації відтворено окремі епізоди громадськополітичної діяльності протягом 30 років ветерана Народного Руху України за перебудову професора В. Тименка. Використано публіцистичні видання, електронні ресурси, архівні матеріали, музейні експонати. Акцентовано увагу на духовній складовій, на понятті "Українська духовна республіка", що має вибудовуватися у єстві кожного українського етнофора. Зроблено опис активної громадської діяльності В. Тименка як учителя сільської школи, а потім і народного депутата періоду "буремних 90-х років". Наведено цитати із виступів депутата-рухівця за сесійною трибуною Бориспільської районної ради. Окрім депутатської роботи у місцевих органах влади, значну увагу приділено волонтерській діяльності В. Тименка як співорганізатора національно-демократичного руху в Донецьку у 90-ті роки. Зокрема наведено цитати із газетних публікацій Донецька і Києва про діяльність В. Тименка, про блокування місцевою владою народно-демократичного руху, який він організовував із побратимами на теренах Донеччини. Окремими абзацами виділено партійні, освітні та державні нагороди професора, а також зроблено посил на Музей українського спротиву на Бориспільщині (1917 - 1991 рр.), де розміщено і його експонати. З інтернет-ресурсів запозичено також копію інтерв'ю кореспондентки газети "Вісті" з Бориспільщини про науково-освітні пріоритети професора В. Тименка: індивідуальне бачення незалежності, про безкінечність Українського визвольного руху і причини нинішнього стану справ у країні; пасіонарну концепцію етногенезу Л. Гумільова, релігійно-містичне вчення Р. Штайнера і психотипи малоросів за версією П. Чубинського. Із Facebook запозичено також відгук учнів про свого вчителя, які стежать за його діяльністю протягом останніх тридцяти років.

Досліджено особливості участі педагога, дисидента, поета, священника Ярослава Васильовича Лесіва (1945 - 1991 рр.) в українському визвольному русі другої половини XX ст. Висвітлено питання його залучення до Українського національного фронту, охарактеризовано участь цієї постаті в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ, Українській Гельсінській групі). Звернено увагу на внесок Я.В. Лесіва у процес відновлення Української греко-католицької церкви.

Досліджено еволюцію реалізації проєкту казахстанської політичної нації після розпаду Радянського Союзу, що мав за мету впорядкування етнодемографічного балансу та консолідацію різних етнічних груп навколо єдиної державної ідеології. Відзначено, що процес націєтворення в Республіці Казахстан характеризується насамперед прагненням органів державної влади спрямувати розвиток етнонаціональної ідентичності казахстанців у бік її гомогенізації. Доведено, що чинник мови мав неоднозначний вплив на динаміку ставлення жителів Республіки Казахстан до ідеї спільної казахстанської ідентичності та ідентифікації себе як членів єдиної політичної нації. З одного боку, ідеологія казахстанського білінгвізму / трилінгвізму подає мовне питання як функціонально пов'язане з проблематикою конкурентоспроможності казахстанської нації у цілому та її окремих складових на світовому і регіональному рівнях, а з іншого - казахська мова утверджується як єдина державна та ідентитет Казахстану. Це вступає у суперечність з одночасним збереженням статусу російської як другої офіційної мови.

Дисертація присвячена дослідженню боротьби українських націоналістичних організацій за збереження української освіти у Польщі в 20 - 30 рр. XX ст. в контексті намагань провідних діячів національно-визвольного руху створити й утвердити Українську Самостійну Соборну Державу. Проаналізовано становище освіти у Другій Речі Посполитій та процеси полонізації української освіти. Проаналізовано діяльність українських націоналістичних партій, а також їх молодіжну й освітню політику. Докладно проаналізовано ідеологію освіти у програмних документах ОУН і досліджено початок боротьби ОУН за українську школу у Другій Речі Посполитій у вигляді Шкільної акції ОУН 1933 - 1934 рр. З'ясовано аспекти ставлення молодіжних націоналістичних організацій та українських студентів до Шкільної акції 1933 - 1934 рр. Висвітлено становище дошкільної освіти та боротьбу проти її полонізації.

Мета дослідження - висвітлити протиборство спеціальних підрозділів закордонних центрів ОУН із КДБ у 1960-х - на початку 1990-х рр. Методологічною основою стали принципи наукової об'єктивності та історизму. Використано такі загальноісторичні методи: історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний, структурний. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що, увівши до наукового обігу значну кількість неопублікованих архівних документів і матеріалів, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, проаналізовано діяльність спецслужб закордонних центрів ОУН, скеровану на протидію провокаціям органам держбезпеки УРСР і підтримку дисидентського руху в республіці зазначеного періоду. Висновки: починаючи з 1960-х рр., діяльність служби безпеки Закордонних частин (СБ 34) ОУН відбувалась у тісній взаємодії насамперед із референтурою Крайового зв'язку (КЗ), Спілкою української молоді (СУМ), Антибільшовицьким блоком народів (АБН). У розглядуваний період закордонні осередки ОУН зіткнулись із посиленням провокацій органів держбезпеки УРСР, метою яких було деморалізувати та розколоти діаспору. Намагаючись протидіяти ідеологічним диверсіям, есбісти не лише публікували у своїй пресі спростування та застереження, ретельно розслідуючи кожну провокацію, інформуючи про результати інші закордонні центри ОУН, а й, своєю чергою, також здійснювали ідеологічно-підривні операції проти радянського режиму. Зручним майданчиком для останніх стали різноманітні міжнародні заходи, спортивні змагання, насамперед Олімпійські ігри. Значну шкоду закордонним центрам ОУН завдавали складні і тривалі оперативні ігри КДБ. СБ натомість проводила власні оперативні ігри, спираючись на підтримку української діаспори. Більшість оунівських центрів відійшли від радикальних гасел і зосередилися на підтримці в УРСР дисидентів, яким надавалася різноманітна допомога. Наприкінці 1980-х рр. спецслужби закордонних центрів ОУН сконцентрували свої зусилля на підтримці масового протестного руху в республіці. Після проголошення незалежності України їх діячі остаточно легалізувалися, займаючись у подальшому літературною, науковою, громадською діяльністю.

Вміщено повідомлення, протоколи та слідчі справи, які містять інформативні дані про діяльність Служби безпеки у поборюванні ворожої агентури на терені Станиславівської округи ОУН (загалом 36 документів). Структура збірника включає історико-археографічний вступ, власне документи і матеріали та додатки. Документальну частину складено з двох тематичних розділів: 1) слідчі матеріали референтури СБ Станиславівської округи ОУН; 2) слідчі матеріали щодо працівників каральних органів СРСР. У тематичних розділах документи і матеріали згруповано хронологічно за приналежністю. При підготовці даного збірника використано фонди Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБ України), архіву Управління служби безпеки України в Івано-Франківській області (УСБУ ІФО), архіву Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР). Зазначено, що специфіка перебігу національно-визвольної боротьби 1940-1950-х рр. проти польських, німецьких та радянських окупантів вимагала від її керівників створення такої системи захисту, яка б дозволяла убезпечити усі сфери життєдіяльності учасників збройного підпілля ОУН та їх цивільних симпатиків від намагань каральних органів окупаційних режимів послабити та повністю ліквідувати український рух опору.

Мета роботи - висвітлення трансформацій світогляду й діяльності Л. Жебуньова - одного з найактивніших діячів українського національного руху двох перших десятиліть XX ст. Методологія дослідження грунтується на персоналістичному та системному підходах, принципах науковості, історизму, на використанні історико-генетичного, історико-типологічного, історико-системного методів. На основі архівних та опублікованих джерел і літератури досліджено особливості формування особистості Л. Жебуньова, його еволюцію від ідеології та соціальної практики російського соціально-революційного народництва до участі в українському національному русі. Визначено місце й роль діяча в ряді українських громадських організацій, партій, осередків, органів преси, його вплив на процес утвердження української національної свідомості у суспільстві. Створено цілісний образ Л. Жебуньова як послідовного борця за українську національну справу. Висновки: Л. Жебуньов пройшов складний шлях формування та еволюції світогляду, суть якого вбачається у переході від російського народництва 70-х рр. XIX ст. до свідомого українства на початку XX ст. У 1904 - 1917 рр. він належав до найактивніших учасників українського національного руху, зокрема відігравав помітну роль у діяльності Полтавської громади українських демократів, Загальної безпартійної організації, Української демократичної та Української демократично-радикальної партій, київської "Просвіти", Товариства українських поступовців, в органах української преси, особливо газеті "Рада", в Українському клубі тощо. Організаційна, публіцистична, видавнича, агітаційно-пропагандистська діяльність Л. Жебуньова сприяла поширенню української національної свідомості в перші десятиліття XX ст.

Розглянуто соціально-економічне становище львівського робітництва у 1985 -1991 рр. та його місце і роль у національно-демократичному русі за відновлення державної самостійності України. Центральним і найцікавішим ракурсом досліджуваної проблеми є екстраполяція автором реалізації політики перебудови на тло Львова, передусім її рецепція львівськими робітниками. Власне у цьому сегменті чи не найкраще і найпереконаніше продемонстровано банкрутство марксистсько-ленінської доктрини щодо ролі робітників у державотворчих процесах, простежено переростання економічних вимог робітництва у політичні, по своїй суті, антикомуністичні, а відтак і національні, спрямовані на відновлення незалежності України.

У книжці про легендарного українського військового, полковника Є. Побігущого-Рена (1901 - 1995), вперше в історіографії розкрито особливості його життєпису як звичайної людини, офіцера кількох армій, громадського і культурного діяча. Усі факти його біографії зіставлено та уточнено на підставі історичних джерел, якими б вони не були - «привабливими» чи «непривабливими», такий основоположний принцип дозволив реконструювати реальний портрет досліджуваної особи. Ґрунтуючись на документальних джерелах, віднайдених у архівосховищах і музейних установах України, Німеччини, Великої Британії та Польщі, автор у 13-ти розділах розкрив маловідомі факти з історії української особистості XX ст.

Мета статті - проаналізувати та опублікувати документ під назвою "Доповідна записка про результати розслідування підпалу села Орихівчик Підкаменського району". Він датований 15 листопада 1944 р. Автором документа був заступник начальника Управління НКВС у Львівській області майор міліції Тукалов. Доповідна записка призначалася для начальника Управління НКВС у Львівській області Є. Грушка. Документ зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України і вперше вводиться до наукового обігу. У документі представлені початкові результати розслідування у справі підпалу радянськими службовцями с. Орихівчик на Львівщині 30 жовтня 1944 р. Розслідування здійснювали майор Тукалов, заступник прокурора Львівської області Коваленко та заступник начальника Управління Народного комісаріату юстиції Львівської області Депутат. Доповідна записка складається з двох частин: а) повідомлення про обставини підпалу села; б) короткої характеристики Орихівчика. Документ виявляє обставини справи, прізвища ініціаторів каральної операції та, що найважливіше, їхні мотиви. На основі логіко-семантичного аналізу джерела встановлено, що у доповідній записці помітна спроба пом'якшити провину радянських функціонерів, до певної міри виправдати їх за вчинений злочин. Вважаємо "Доповідну записку..." важливим і репрезентативним історичним джерелом до історії діяльності радянської репресивної системи в західних областях України, а також до історії села Орихівчик середини ХХ ст. Документ публікується мовою оригіналу (російською) з дотриманням необхідних археографічних вимог. Окреслено тенденцію використання радянськими владними органами спалення сіл або окремих господарств як метод боротьби з українським визвольним рухом. Наведено факти застосування цього методу у західних областях України. Відзначено, що найчастіше до спалення сіл радянські власті вдавалися наприкінці 1944 - початку 1945 рр.

Розглянуто проблему збереження історичної пам'яті та дослідження розвитку національно-патріотичного руху в Галичині на початку XX ст. Проаналізовано життя та діяльність Є. Струка у період 1909 - 1941 рр., показано його роль у національно-визвольному русі українців у першій половині XX ст.

Розглянуто діяльність суспільно-політичних організацій Наддніпрянської України у 1905 - 1917 рр. На підставі аналізу комплексу джерел простежено еволюцію державно-правової системи та передумови самоорганізації населення. Увагу приділено діяльності об'єднань інтелігенції, гендерних, національних, юнацько-молодіжних, селянських, робітничих, лоялістських та інших організацій. Розроблено класифікацію громадсько-політичних об'єднань та періодизацію їхньої діяльності.

Мета дослідження - проаналізувати перехід лінії німецько-радянського фронту українськими підпільниками та повстанцями в 1943 - 1944 рр. Показати динаміку цього процесу у взаємозв'язку з наступальними операціями Червоної армії. Методологічну основу становить поєднання наукових принципів, загальнонаукових і спеціально-історичних методів. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що, увівши в науковий обіг неопубліковані архівні документи та матеріали, інші джерела, комплексно досліджено особливості переходу лінії фронту підпіллям ОУН, підрозділами УПА в різних районах України. Зазначену проблему в українській і зарубіжній історіографії порушено, предметно висвітлено вперше. Визначено перспективи подальших досліджень на рівні окремих територій. Висновки: установлено, що підпілля ОУН Східної, Північно-Східної, Центральної, Південної України зуміло провести евакуацію значної частини своїх кадрів. Чимало з них поповнили відділи УПА. Найбільш підготовлених і здатних до проведення самостійних дій залишили в тилу Червоної армії. Оунівське підпілля Трансністрії при наближенні фронту розпочало перемовини з румунами. Паралельно на Волині відбувалися переговори з угорськими та литовськими підрозділами. Особливих масштабів підготовка підпіллям ОУН та УПА до переходу лінії фронту набула у Західній Україні. Розгорнуто масштабну роботу із забезпечення матеріальної бази, посилено заходи конспірації, проведено ліквідацію ворожої агентури, виготовлено значну кількість пропагандистських матеріалів для поширення серед червоноармійців. У "фронтовий період" учасники мережі ОУН переважно залишалися на місцях, видаючи себе за місцевих селян і біженців, або ж переховувалися у криївках. Підрозділи УПА намагалися уникати сутичок із фронтовими частинами, відходили подалі від районів бойових дій, переховувались у важкодоступних місцевостях або розділялися на дрібні групи. Унаслідок затримки лінії фронту на території Волинської області у військовій окрузі "Тури" були найбільші втрати. Однак загалом підпіллю вдалося успішно перейти в тил Червоної армії. Загальна кількість загиблих учасників ОУН і УПА в Україні не перевищувала 12 %.

Наведено документи та матеріали, які відображають участь українських націоналістів у боротьбі проти нацизму. Зазначені тексти ілюструють різні етапи розвитку українського визвольного руху: період збройного протистояння нацизму, на який оунівці стали одними з перших в Європі - відразу ж після початку Другої світової війни; спротив окупаційному режиму в Україні та боротьбу за виживання у нацистських тюрмах і концтаборах; а також державотворчу діяльність в еміграції, у лавах Світової ліги українських політичних в'язнів (СЛУПВ). В основі видання - організаційні звіти, спогади колишніх в'язнів гітлерівських тюрем і концтаборів, документи з життя та діяльності СЛУПВ періоду 1985 - 2019 pp., списки загиблих націоналістів у боротьбі проти нацизму та тих політичних в'язнів, які вижили і продовжували самовіддану працю в лавах УПА та збройного підпілля ОУН, а також у місцях компактного розселення українців за кордоном.