Досліджено диференціацію кримінальної відповідальності у кримінальному праві України. Сформульовано основні теорії диференціації кримінальної відповідальності як конструктивної складової принципу справедливості, визначено види, критерії та засоби диференціації кримінальної відповідальності. Розкрито ознаки диференціації та визначено взаємообумовлюючий вплив таких ознак на класифікацію, види, критерії, показники та засоби подальшої реалізації диференціації кримінальної відповідальності законодавцем. Запропоновано орієнтири, які треба враховувати у процесі диференціювання такої відповідальності. Обґрунтовано доцільність відмови від надмірної казуїстики у кримінальному законі та необхідність використання наскрізних прийомів під час диференціації кримінальної відповідальності у кримінальному праві України. Висвітлено кримінальне право України як одну із галузей права, яка має ґрунтовну основу у вигляді фундаментальних праць вітчизняних вчених, у яких сформульовано важливі висновки та доктринальні підходи щодо розуміння ключових проблем переважної більшості інститутів цієї галузі права. Представлено базову категорію кримінального права, яка є основою досліджень у царині цієї галузі, категорією кримінальної відповідальності, суттю існування галузі кримінального права загалом. Вітчизняною доктриною кримінального права розроблено теорію кримінально-правової кваліфікації, загальне вчення про покарання, сформовано наукове пізнання інших важливих інститутів кримінального права (наприклад, співучасті у вчиненні кримінального правопорушення, стадій вчинення умисного кримінального правопорушення, звільнення від покарання). Особливу увагу приділено диференціації кримінальної відповідальності, важливість і необхідність якої складно переоцінити, об’єктом диференціації є кримінальна відповідальність, яка, є категорією кримінального права. Диференціація кримінальної відповідальності покликана, насамперед, продемонструвати підхід законодавця щодо врахування різних ознак, що впливають на суспільну небезпечність відмінних кримінально-протиправних проявів.

Монографія охоплює вивчення питань кримінальної відповідальності за пропаганду, планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни. У дослідженні, в умовах загострення загроз суверенітету, територіальній цілісності, незалежності держави, здійснено переоцінку кримінально-правової охорони таких правовідносин. Вивчено стан теоретичного дослідження та історію розвитку кримінальної відповідальності за пропаганду, планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни. Проаналізовано кримінальне законодавство держав, які є членами Європейського Союзу. Здійснено кримінально-правову характеристику пропаганди, планування, підготовки, розв’язування та ведення агресивної війни. Розглянуто типові (спеціальні) правила кримінально-правової кваліфікації злочинів, які полягають у пропаганді, плануванні підготовці, розв'язуванні та веденні агресивної війни чи воєнного конфлікту.

Проведено науковий аналіз змісту фактичних обставин, які визначають умови життя, виховання неповнолітнього правопорушника; визначено процесуальні засоби їх доказування; сформульовано науково обгрунтовані пропозиції та рекомендації. Для повного дослідження умов життя і виховання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого необхідно з'ясувати склад його сім'ї, обстановку в ній, взаємовідносини між дорослими членами сім'ї та дорослими і дітьми, ставлення батьків до виховання неповнолітнього, форми контролю за його поведінкою, морально-побутові умови сім'ї; обстановка в школі чи іншому навчальному закладі або на виробництві, його ставлення до навчання чи праці, взаємовідносини з вихователями, вчителями, однолітками, характер та ефективність заходів виховного впливу на нього; взаємовідносини та поведінка неповнолітнього поза домом, навчальним закладом і роботою; перебування на обліку в державних органах у зв'язку з "проблемною" поведінкою; притягнення до відповідальності за вчинення правопорушень. Зазначена доказова інформація встановлюється на підставі показань самого неповнолітнього, свідків з кола членів сім'ї, родичів, близького соціального оточення; документальних джерел (особові справи; характеристики дитини, довідки про склад сім'ї, акти обстеження житлово-побутових умов; довідки служби у справах дітей, сектору ювенальної превенції Національної поліції тощо). Однак саме досудова доповідь представника органу пробації є найбільш інформативним та незаангажованим джерелом даних про неповнолітнього. На підставі проведеного аналізу пропонуємо в ч. 1 ст. 93 КПК України передбачити для сторони обвинувачення повноваження щодо залучення представника органу пробації для участі у досудовому розслідуванні. Пропонуємо переглянути застосування інструментів пробації (зокрема, складання досудової доповіді) яка передбачена не для всіх неповнолітніх, а лише до осіб віком від 14 до 18 років (ст. 12 Закону України "Про пробацію", ч. 1 ст. 3141 КПК України). На нашу думку, такий підхід не відповідає концепції ювенальної юстиції.

Розглянуто питання кримінальної відповідальності за незаконні дії з отруйними чи сильнодіючими речовинами, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, або отруйними чи сильнодіючими лікарськими засобами. Висвітлено низку теоретичних і практичних проблем застосування кримінально-правових норм, передбачених ст. 321 КК України, та вироблено пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовної практики. Аналіз кримінально-правових норм розпочато з розгляду проблем кримінальної відповідальності та її загальнотеоретичного поняття. Увагу приділено соціальній зумовленості норм, передбачених ст. 321 КК України. Здійснено аналіз ознак складів злочинів у сфері незаконного обігу та порушення встановлених правил обігу отруйних чи сильнодіючих речовин (лікарських засобів). Розтлумачено зміст відповідних ознак. Проаналізовано та розглянуто доцільність збереження заохочувальної норми, передбаченої ч. 5 ст. 321 КК України. Обґрунтовано висновок про необхідність вилучення її з КК України. За допомогою аналізу судової практики, який охопив десятирічний період застосування цієї норми, здійснено оцінку її ефективності та запропоновано заходи щодо вдосконалення ст. 321 КК України.

Проаналізовано принцип справедливості під час призначення покарання неповнолітнім. Встановлено, що законодавець передбачив значне пом'якшення правових наслідків вчинення кримінальних правопорушень особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це стосується і призначення покарання, особливості якого в КК України висвітлено в окремому розділі. Зумовлено це тим, що неповнолітнім притаманні відсутність життєвого досвіду, нестійкість психічних процесів (мислення, пам'яті, уяви, уваги, сприймання тощо), а також інші ознаки, що відрізняють неповнолітнього від дорослої людини. Тому несправедливо зрівнювати неповнолітнього та повнолітню особу під час призначення їм покарання за вчинене кримінальне правопорушення. Доведено, що нормативні вимоги призначення покарання неповнолітнім мають певні особливості, порівняно з вимогами до призначення покарання дорослим особам. Проте це не порушує принципів призначення покарання, зокрема принципу справедливості, а тільки підсилює його та конкретизує щодо певної категорії осіб - неповнолітніх, із урахуванням їхніх вікових і психологічних особливостей. Коли йдеться про неповнолітнього правопорушника, тільки на підставі дослідження всіх обставин вчиненого діяння та всебічного врахування особливостей його особи можна забезпечити призначення справедливого покарання.

Проаналізовано системне знущання як обставину, що може спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання (ССДХ). Встановлено, що в ст. 116 КК України вказано обставину, яка може обумовити виникнення ССДХ, яку не наведено в ст. 95 КК 1960 р., - систематичне знущання. Щоправда, законодавець не роз'яснює, що саме треба розуміти під систематичним знущанням. Не робить цього і Пленум Верховного Суду України. Не зрозуміло, з яких причин, але в ст. 123 КК України перелік обставин, які можуть спричинити виникнення ССДХ, не було доповнено цією обставиною, що треба розглядати як прогалину в законодавстві. Доведено, що виокремлення досліджуваної обставини є позитивною тенденцією з огляду на те, що законодавець цим розширює коло обставин, які можуть зумовити виникнення ССДХ, а це свідчить про те, що більше уваги приділяється суб'єктивним аспектам виникнення такого стану. Це, своєю чергою, зумовило пом'якшення кримінальної відповідальності на рівні її диференціації в тих випадках, коли умисне вбивство було вчинене в ССДХ, спричиненого систематичним знущанням. Адже раніше в таких випадках, коли систематичне знущання не могло бути віднесене до протизаконного насильства чи тяжкої образи, умисне вбивство в ССДХ підлягало кваліфікації за статтею, яка передбачає основний склад умисного вбивства.

Досліджено основні теоретичні підходи до визначення поняття юридичної особи як суб'єкта злочину в науці кримінального права й обгрунтовано практичні напрями вдосконалення кримінального закону в частині кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні. Розглянуто основні нормативно-правові акти, які регулюють застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб в Україні. Акцентовано увагу на тому, що інститут заходів кримінально-правового характеру неефективний у боротьбі з такими суспільно-небезпечними протиправними діяннями, як організована злочинність, кіберзлочинність, корупція, тероризм, екологічні злочини. Водночас наголошено на тому, що в багатьох країнах світу успішно функціонує інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб. Проаналізовано сучасні теоретичні підходи щодо запровадження інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб. Законодавчо визначено, що суб'єктом злочину є фізична особа. Тому кримінальний закон не визнає юридичну особу суб'єктом злочину. Проте юридичні особи є повноправними суб'єктами великої кількості правовідносин і можуть вчиняти протиправні діяння. Водночас суттєвою відмінністю цих протиправних діянь є характер суб'єктивної сторони такого виду правопорушень. Ця характеристика правопорушення дістає відображення у понятті "вина", яка характеризує свідоме, психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його наслідків. Наведено аргументи прихильників різних точок зору щодо того, чи може бути юридична особа суб'єктом злочину, адже основними ознаками суб'єкта злочину є його осудність і вина. За результатами дослідження автор робить висновок, що вина юридичної особи може бути визначена як психічне ставлення фізичних осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи, до зв'язку між їх діями чи бездіяльністю та протиправними діями юридичної особи. На думку автора, введення інституту кримінальної відповідальності юридичної особи є необхідним кроком у реформуванні кримінального законодавства. Оскільки у вітчизняній кримінально-правовій доктрині все ще відсутня науково обгрунтована концепція впровадження інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, то проблема визначення поняття юридичної особи як суб'єкта злочину потребує подальших наукових дискусій і теоретичних розробок.

Відмежовано поняття "особа винного", "особа злочинця" та "суб'єкт злочину". Проаналізовано групи ознак, що характеризують зазначені поняття. Встановлено, що беручи до уваги характеристики особи винного, під час призначення покарання, необхідно дотримуватись таких правил: у кожному кримінальному провадженні потрібно враховувати ознаки, що характеризують особу винного з різних сторін (фізичні, психічні, соціальні та правові), зокрема ознаки, що характеризують винного до, під час, та після вчинення злочину; та позитивні, й негативні ознаки; окрім того, суд повинен належно описати, які саме ознаки, що характеризують винного, він бере до уваги, а також, який вони мають вплив на призначуване покарання.

Монографію присвячено компаративістському аналізу кримінально-правової охо¬рони економічних відносин у СІЛА та Україні. Послідовно висвітлюються чотири основні блоки питань: загальні передумови і методологічні засади порівняльно-пра- вових досліджень у галузі кримінального права; системні ознаки злочинних посягань на економічні відносини в СІЛА та Україні як об’єкт компаративістського досліджен¬ня; порівняльно-правовий аналіз окремих груп злочинів, що посягають на економічні відносини за кримінальним законодавством двох порівнюваних держав; теоретико- прикладні засади і нормативна регламентація застосування заходів кримінально-пра¬вового впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили економічні злочини в СІЛА та Україні.

Досліджено особливості покарання за невиконання судового рішення за кримінальним законодавством України. Охарактеризовано поняття покарання, визначено зміст та форму покарання в вітчизняному кримінальному законодавстві. Проаналізовано види покарання за невиконання судового рішення та підстави їх застосування. Опрацьовані пом'якшуючі та обтяжуючі обставини та вплив ст.69 КК України при призначені покарання за скоєння вказаного злочину. Наголошено на необхідність чіткого обгрунтування судами при застосуванні суддівського розсуду за прийняте рішення.

Простежено процес становлення та розвитку інституту видачі осіб, які вчинили злочини. Розглянуто основні етапи і закономірності розвитку екстрадиційних відносин і їх правові основи. Зроблено висновки про те, що історія розвитку інституту видачі осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, охоплює практично всі історичні етапи розвитку суспільства. Проте лише в наш час екстрадиція набула всесвітнього значення відносно злочинів міжнародного характеру і злочинів проти миру і безпеки людства. Інститут екстрадиції як сукупність норм матеріального і процесуального характеру, а також в основі якого лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить собою упорядковану на основі права форму міждержавної співпраці, орієнтовану на підтримку міжнародної законності й правопорядку.

Проаналізовано питання особливості особи неповнолітнього корисливого злочинця. Підсумовуючи викладене, констатовано, що проведене дослідження соціальної сутності особи неповнолітніх, які вчиняють корисливі злочини, показує, що негативні риси у таких осіб доволі різноманітні й виражені різною мірою. Водночас надзвичайно важливе виокремлення типових ознак особи неповнолітніх корисливих злочинців, оскільки це сприятиме чіткішому розумінню мотивації злочинної поведінки цієї групи населення, а відтак, зробить ефективнішими заходи з протидії вчиненню корисливих злочинів неповнолітніми.

Досліджено з кримінально-правового та кримінологічного поглядів проблему домашнього насильства. Зазначено, що нині виникла необхідність у системному аналізі сфери сімейно-побутових відносин, оскільки в цій сфері виявилися нові кримінологічно значущі чинники, а також інтенсифікувалися ті чинники, які раніше діяли, що позначилося на кількісних та якісних ознаках злочинності у сфері сімейно-побутових відносин. Визначено, що внесення змін до Кримінального кодексу України та запровадження цим кримінальної відповідальності за домашнє насильство стало значним кроком до подолання проблеми державного масштабу і надало змогу говорити про домашнє насильство не як про якесь узагальнене поняття, а як про конкретний злочин. Аналіз вироків з цієї категорії справ показав, що здебільшого суд призначає покарання у вигляді громадських робіт, дії насильницького характеру вчиняють у стані алкогольного сп'яніння, а також те, що більшість постраждалих укладали угоду про примирення з засудженим.

Простежено процес становлення та розвитку інституту видачі осіб, які вчинили злочини. Розглянуто основні етапи і закономірності розвитку екстрадиційних відносин і їх правові основи. Зроблено висновки про те, що історія розвитку інституту видачі осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, охоплює практично всі історичні етапи розвитку суспільства. Проте лише в наш час екстрадиція набула всесвітнього значення відносно злочинів міжнародного характеру і злочинів проти миру і безпеки людства. Інститут екстрадиції як сукупність норм матеріального і процесуального характеру, а також в основі якого лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить собою упорядковану на основі права форму міждержавної співпраці, орієнтовану на підтримку міжнародної законності й правопорядку.

Здійснено системний кримінологічний аналіз ознаки професійної належності спеціального суб'єкта злочину. Встановлено вплив наявності професійних навичок, вмінь та службових чи інших професійних повноважень на кримінальну відповідальність, а також вид і розмір покарання спеціального суб'єкта злочину.

Досліджено проблемні аспекти розуміння осудності як ознаки суб’єкта злочину, її кримінально-правового визначення та законодавчого закріплення. Зазначено, що, незважаючи на значну увагу до теми осудності з боку вчених, вона залишається недостатньо розробленою і тому дискусійною, що породжує не лише теоретичні, але й практичні проблеми. Незважаючи на значну кількість наукових розвідок і відповідних публікацій стосовно явища осудності, подальшого доктринального аналізу потребують: кримінально-правова природа та зміст осудності як ознаки суб’єкта злочину через оновлене розуміння самого цього суб’єкта та уточнення ознак осудності; відмежування повної осудності від обмеженої та неосудності; визначення видів повної та обмеженої осудності; удосконалення законодавчого закріплення осудності, обмеженої осудності та неосудності; подальша диференціація засобів кримінально-правового реагування на вчинення кримінальних правопорушень у стані обмеженої осудності тощо. Вищенаведене зумовлює доцільність продовження дослідження проблеми осудності як ознаки суб’єкта злочину, що сприятиме удосконаленню кримінального законодавства України та практики його застосування. З’ясовано кримінально-правову природу, сутність, зміст, і види осудності та її кримінально-правове значення, а також сформульовано на цій основі обгрунтовані пропозиції з удосконалення чинного законодавства і відповідної правозастосовної практики. Обґрунтовано, що осудність визнається передумовою не лише вини, але й факультативних ознак суб’єктивної сторони складу злочину, тому при її визначенні слід з’ясовувати наявність ще однієї відносно самостійної ознаки осудності, а саме - здатності особи до мотивування своїх вчинків, постановки мети їх здійснення та прояву відповідних емоцій і контролю над ними. Обґрунтовано позицію щодо складності кримінально-правової природи осудності: з одного боку вона є елементом структури суб’єкта злочину (інституціональний аспект осудності), а з іншого - передумовою суб’єктивної сторони кримінального правопорушення (функціональний аспект осудності). Розвинуто та удосконалено теоретичні положення щодо відмежування обмеженої осудності від повної в частині змісту їх медико-соціальної, психологічної та юридичної ознак. На основі цього розроблено рекомендацію щодо подальшої диференціації засобів кримінально-правового реагування на кримінальні правопорушення, вчинені у стані обмеженої осудності, а саме - поряд з кримінальною відповідальністю таких осіб запровадити й інший засіб кримінально-правового реагування на вчинення ними кримінального правопорушення, а видом такого засобу визначити здійснення примусової психологічної корекції поведінки. Запропоновано удосконалену структуру розділу IV Загальної частини Кримінального кодексу України, а також оновлені визначення понять «осудність», «обмежена осудність» та «неосудність».

Комплексно досліджено проблеми такого інституту кримінального права України як заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, що дало можливість визначити шляхи його вдосконалення. Представлено генезу розвитку та правову природу заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, визначено правові підстави застосування таких заходів. Охарактеризовано види заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та виявлено їх недоліки при застосуванні. З метою підвищення ефективності практичного застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб обґрунтовано доцільність удосконалення підстав застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та розширення видів заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, що забезпечить досягнення їхньої основної мети, спрямованої на усунення умов, що сприяли вчиненню суспільно небезпечного діяння. Обґрунтовано доцільність застосування інституту судимості юридичних осіб як обов’язкового виду застосування кримінальної відповідальності.

Розглянуто актуальну тему притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх, зокрема вікову межу настання кримінальної відповідальності. Оскільки це делікатна проблема і законодавець не застрахований від помилок. Проаналізувавши законодавство зарубіжних країн, автор дійшов висновку про те, що переважно вік кримінальної відповідальності диференціюється відповідно до принципу розуміння. Відповідно до нього неповнолітній несе відповідальність з визначеного віку, тільки якщо буде встановлено, що він діяв з розумінням. При цьому законодавець зазвичай встановлює нижню вікову межу (абсолютної безвідповідальності) і верхню (абсолютної відповідальності). Питання про кримінальну відповідальність вирішується судом, виходячи з рівня психічної зрілості дитини, що є проявом індивідуального підходу до кожного конкретного індивіда. Така законодавча практика заслуговує на схвалення, адже вирішувати питання кримінальної відповідальності неповнолітніх лише за "календарно-віковим" мірилом - надто спрощений підхід.

Проаналізовано процесуальний порядок звільнення від кримінальної відповідальності. Запропоновано вперше розглядати інститут звільнення від кримінальної відповідальності як таке соціально-правове явище, яке є результатом досить тривалих теоретичних дискусій, правозастосовного досвіду, постійного реформування та удосконалення законодавства, ефективність якого передбачає узгодженість правових положень, чіткість систематизації та виокремлення певної сукупності процесуальних норм, у яких би були відтворені особливості різних видів звільнення від кримінальної відповідальності (загальні, спеціальні, умовні тощо), враховувалися вікові особливості неповнолітніх (що доведено на виявлених прикладах недоліків законодавства). Доведено важливість процесуальної складової в понятті звільнення від кримінальної відповідальності, що відтворюється у таких його ознаках (крім урегульованості нормами КПК) - відмова держави від засудження особи, яка втратила попередню суспільну небезпечність; відмова від застосування щодо неї заходів примусу кримінально-правового та кримінально-процесуального характеру; здійснення звільнення на підставі ухвали суду про закриття кримінального провадження та звільнення підозрюваного (обвинуваченого) від кримінальної відповідальності. Пропонується розглядати "процесуальний порядок звільнення від кримінальної відповідальності" як певну системну сукупність правових норм, спрямованих на реалізацію підстав застосування звільнення від кримінальної відповідальності, визначених у КК; у яких визначено (регламентовано) послідовність дій (етапів) кримінального провадження; визначені межі досудового розслідування, його мінімально можливий обсяг; процесуальний статус суб’єктів кримінально-процесуальних відносин з приводу реалізації звільнення від кримінальної відповідальності; вимоги до змісту та форми рішень, які приймаються на різних етапах реалізації інституту звільнення від кримінальної відповідальності Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення різного процесуального порядку застосування звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням ПЗВХ та звільнення від покарання із застосуванням ПЗВХ, що сприятиме розмежуванню їхньої правової сутності та єдиного розуміння та тлумачення у правозастосуванні.

Розглянуто співвідношення кримінально-правового впливу та покарання. Наголошено на тому, що не дивлячись на активне осмислення кримінально-правового впливу, залишаються невирішеними найбільш принципові його моменти або мають місце доволі розбіжні підходи, що не сприяє розумінню соціального та кримінально-правового його значення. Зроблено висновок про те, що покарання буде залишатись одним з першорядних заходів реагування держави на вчинення злочину. Кримінально-правовий вплив не можна ототожнювати із карою та покаранням. Покарання є лише одним із заходів кримінально-правового впливу, проте не єдиним.