У рамках проведення конференції коло тематичних дискусійних напрямів було сформовано навколо розгляду актуальних проблем управління туристичним бізнесом в Україні на основі досвіду європейських країн. Тематика конференції охоплює такі напрями досліджень: «Сучасний стан та тенденції розвитку індустрії туризму в Україні та ЄС», «Співробітництво України та ЄС в галузі туризму», «Європейський досвід популяризації об’єктів культурної спадщини: історичний аспект», «Управління рекреаційними послугами у системі туристської індустрії», «Вплив російсько-української війни на розвиток індустрії туризму в Європі». Видання призначене для науковців, викладачів, фахівців організацій індустрії туризму та культури, представників органів влади, причетних до питань управління туристичним бізнесом в Україні, студентів.

Встановлено ознаки діалогічності української культури. Обстоюється позиція, що діалогічність є одним із чинників її розвитку. Висвітлюються основні історичні етапи діалогічної практики в українській культурній традиції (від язичницько-християнських часів); розвитку класично-раціоналістичного діалогу (Г. Сковорода) та етико-раціоналістичної практики діалогу (І. Франко). Виокремлено ознаки української культури, зумовлені пошуками та формуванням української ідентичності (XX - на початку XXI сторіччя): пошук глибинних, сенсових початків культури; переплетіння культури з іншими громадянськими і соціальними сферами; переосмислення індивідуальної творчості минулих поколінь; прийняття у свою культуру "іншого", "чужого"; культурний антропоцентризм. На глибоке переконання авторів, перераховані вище ознаки вказують на те, що українська культура - це діалог культур.

Обговорено пріоритетні напрями роботи з актуальних питань книго-, бібліотеко-, архіво-, музеєзнавства, інформаційної діяльності, цифрової репрезентації документних пам'яток як складової діяльності інституцій пам'яті. Розглянуто їх важливу роль у визначенні системи цінностей суспільства, формуванні національної ідентичності, історичної свідомості. Досліджено книжкові пам'ятки як історичну традицію українського книгознавства. Увагу приділено збереженню архівних пам'яток Одещини в умовах загроз воєнного конфлікту. Розглянуто музей книги Одеської національної наукової бібліотеки як складову науково-інформаційного та соціокультурного простору України. Акцентовано на особових колекціях у складі фонду основного зберігання Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського; колекції прижиттєвих видань класиків української літератури XIX - початку XX ст.; колекції книг з історії мистецтва професора Б. В. Варнеке у бібліотеці університету імені К. Д. Ушинського тощо.

Проаналізовано трансформації сутності культури у добу глобалізації, окремих змістовних структур культури, зміни характеру діалогу вітчизняної та загальносвітової культур та проблеми закономірностей формування культури діалогу у XXI столітті. Репрезентовано теоретичні та персоналістичні аспекти діалогу. Охарактеризовано культуру діалогічного мислення та світовідношення на основі аналізу проблеми у контексті історії філософії і сучасності. Досліджено екзистенційно-психоаналітичний вимір діалогу культур. Висвітлено діалог як спільне переживання образного контексту. Розглянуто світоглядно-дослідницьку парадигму ціннісно-нормативних засад діалогу культур в умовах глобалізації. Увагу приділено негативному характеру глобальної свідомості та антидіалоговість глобалістичного мислення. Досліджено можливості та контроверсії метафізичних і релігійних обріїв культури як чинників міжкультурної взаємодії. Увагу приділено ментальним засадам української філософсько-поетичної традиції.

Розкрито актуальні проблеми переосмислення історичного досвіду української художньої культури відповідно до сучасних соціокультурних реалій, розкриття його у світовому контексті. Зазначено, що у праці охоплено різні галузі художньої творчості та мистецтвознавчої думки - літературу, драматичний, музично-драматичний і балетний театри, кіномистецтво, україністичний напрям мистецтвознавства. Наголошено, що ці матеріали істотно доповнять наявні в науці дані щодо актуалізованих реаліями сьогодення проблем національної художньої культури.

Здійснено аналіз діалектичного зв'язку цивілізаційних процесів сучасного глобалізованого світу і культури, їхня взаємообумовленість, специфічні риси, притаманні сучасній цивілізації і культурі, тенденції, шляхи і місце культури в процесі подолання антропологічної кризи сучасності. Розкрито зміст понять "цивілізація", "культура", "ментальність". Дихотомія "цивілізація - культура" розглядається як дві діалектично пов'язані сторони соціально-історичного процесу. Де одна з них - цивілізація - репрезентує соціальну організацію суспільного життя індивідів, їхній спільносвіт на основі відтворення суспільного багатства, яке дозволяє і забезпечує їхнє існування і розвиток. А друга сторона, - культура - репрезентує притаманний цивілізації екзистенційий досвід, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності. Досліджено роль міжкультурного діалогу в системі сучасних цивілізаційних процесів.

Здійснено соціально-філософське дослідження впливу суспільної свідомості етнокультурних спільнот на відносини між локальними цивілізаціями у ХХ - на початку ХХI століть. Увагу приділено ролі психоемоційного стану, ментальності етнічних груп, які входять до відповідних локальних цивілізацій, архетипів їхньої культури. Показано, що такі складові етнічної культури, як мова, релігійна віра, етнічні обряди, звичаї, символи тощо, суттєво впливають на ставлення до представників інших етнокультурних утворень. Як наслідок, взаємини між представниками різних локальних цивілізацій набувають або характеру взаємної поваги, або - конфронтації - аж до військових зіткнень, або мають індиферентний характер.

Досліджено контркультуру в контексті проблеми соціальної відповідальності людства перед природою. Глобалізаційні процеси культурно-цивілізаційного розвитку супроводжуються суперечностями, на фоні яких і функціонує масовий інтернаціональний соціокультурний феномен - контркультура. Культурно-цивілізаційний розвиток суспільства створює умови для формування та появи нових тенденцій у функціонуванні контркультури. Виникає значна кількість різноманітних угруповань, що базуються на різних системах цінностей, які обстоюють різні, часто абсолютно протилежні, погляди. Проте спільним є представлення контркультури як екологічної модальності культури, спрямованої на коеволюційну модернізацію сучасної цивілізації. Контркультуру можливо розглядати у вигляді діалектичного механізму культурних новацій, що стимулюють історичний розвиток цивілізації. і це універсалістське розуміння контркультури розкриває її філософський сенс і визначає її культурологічний зміст, про що й ідеться в статті.

Досліджено інтеркультурність акторського тренінгу в сучасному театральному мистецтві як інтеркультурного синтезу театральних тілесних і ментальних практик. Виявлено специфіку інтерпретації традиційних східних практик в європейських акторських тренінгах, розкрито вплив західного театру на розвиток східного акторського тренінгу, охарактеризовано сучасні інтеркультурні методи підготовки актора, розглянуто інтеркультурний полілог акторського тренінгу у світовому театрі кінця XX - перших десятиліть XXI століть, визначено перспективи впровадження сучасних методик акторського тренінгу у вищих мистецьких навчальних закладах освіти в Україні. Вперше в українському мистецтвознавстві досліджено інтеркультурні джерела та шляхи збагачення акторського тренінгу у взаємозв'язку акторського мистецтва і наук про людину, тілесних і духовних практик, нові методи, моделі та програми підготовки сучасного актора, виявлено їх відмінності від традиційних моделей західної та української театральної школи.

Розглянуто феномен культурного шоку, що виступає одним з етапів діалогу культур. Епоха глобалізації зі змішуванням та "розчиненням" культур поставила цю проблему особливо гостро. Нині проблема "культурного шоку" ("стрес акультурації", "культурної стомлюваності") привертає увагу переважно соціологів чи психологів; при цьому дослідники зазвичай обмежуються синхронічним зрізом, і основна увага приділяється тут мігрантам. Автор дотримується історико-культурологічного підходу. Феномен культурного шоку виникає задовго до сучасних процесів глобалізації і може проявлятися по-різному: крах "рольових очікувань", втрата статусу в суспільстві, релігійний конфлікт, етноцентризм тощо. Під час формування особистості кожної людини відбувається процес її інкультурації, що включає засвоєння норм і цінностей певної етнічної групи, і вони стають точкою відліку у подальшому житті. Зіткнення з іншою аксіологічною шкалою може спочатку викликати захоплення, проте швидко поступається місцем здивуванню та відторгненню, оскільки це вимагає руйнування вже сформованого менталітету. Культурний шок може проявлятися як міжособистісний або внутрішньоособистісний конфлікт. Він також може призвести до негативної думки та формування негативних стереотипів про народ. Мета дослідження - огляд історичної природи та механізмів культурного шоку з акцентом на міжетнічну взаємодію. Аналізуються витоки ксенофобії в широкому розумінні та недовіри до Чужого, які часто сягають корінням до різних аксіологічних систем. Такий підхід дозволяє глибше сприймати це явище в його діахронії. З погляду автора, подібний конфлікт не може бути розв'язаний лише за допомогою міжкультурних тренінгів, які часто є поверхневими. Найефективнішим способом вирішення проблеми може стати комплексна культурно-просвітницька робота. Утім, подолання етноцентризму часто може призвести до втрати своєї культурної самобутності: адже нерідко виникає часткова чи повна асиміляція, втрата власної етнічної ідентичності. Водночас бажання зберегти її часто закінчується неможливістю міжкультурного спілкування та геттоїзацією. Байдужість до цієї проблеми ускладнює побудову діалогу культур, що є необхідним у нинішніх умовах формування "глобального селища".

Висвітлено соціокультурні передумови становлення медіа-мистецтва та особливості сучасного етапу його розвитку. Аналізуються виражальні можливості медіа-мистецтва і нові стратегії художньої творчості. Медіа-мистецтво концептуалізується як новий культурний феномен, що відрізняється від традиційних мистецтв матеріальними, часовими й візуальними параметрами. Обгрунтовано, що розвиток медіа-мистецтва призводить до появи культурних текстів нової якості, специфікою яких є гібридність, процесуальність, висока інформаційна ємність, потужний імерсійний вплив, інтерактивність тощо. Проаналізовано функції медіамистецтва в часи війни на прикладі українського NFT-арту.

Представлено авторський погляд на явище "воєнна культура" як на одну з частин дослідження культурного виміру феномена війни. Воєнна культура розуміється як один з елементів загальної (глобальної) культури, яка вміщає явище війни, охоплюючи як практичні питання її підготовки та ведення, так і зразки та форми мислення, а також її символічний і семіотичний вирази. Грунтуючись на широкому розумінні поняття культури, що стосується всіх галузей людської життєдіяльності, вона також пов'язана з війною та її сприйняттям, спільного для всього суспільства. Воєнна (мілітарна) культура містить такі різноманітні елементи, як матеріальні об'єкти, технології, манери, звичаї, погляди, вірування, ритуали, знання та символи. За допомогою поділу воєнної культури на три сфери - матеріальну, організаційну та нематеріальну - вдається дослідити динаміку цього явища, вивчити взаємовплив між його елементами, що ведуть до структурних змін всередині широкомасштабного явища культури.

Аналітично розглянуто тенденції постмодерних культурних трансформацій повсякденного життя. Дана характеристика теоретичних засад новітніх концепцій повсякденності європейських, американських та вітчизняних учених, які стимулюють розвиток інноваційних досліджень особливостей та суперечностей сучасного стану повсякденних культурних практик. Доведена важливість урахування реальних ризиків та небезпек зростаючого глобального технологічного та інформаційного впливу та тиску на традиційні культурні норми повсякденних взаємодій в суспільствах епохи постмодерну, що призводить до радикального оновлення простору повсякденного життя. Аргументована практична значущість дослідження просторових та часових параметрів сучасної повсякденної сфери в аспекті визначення саме тих траєкторій трансформації повсякденності, що суттєвим чином порушують усталені культурні практики підтримки цінностей мирного співіснування людей.

Розглянуто сучасні медіатехнології як чинник розвитку культурно-мистецького середовища, образної презентації інформації в медіакультурі. Проаналізовано взаємодію медіатехнологій і мистецтва у графічному дизайні, виставковій діяльності музеїв і галерей, особливості артпростору естради і шоу-бізнесу, а також образних презентацій під час фестивальних заходів. Визначено й охарактеризовано тенденції у взаємодії мистецтва й медіатехнологій на рівні універсальних і локальних артефактів та структурно-функціональних ознак комунікації, розкрито жанрові і видові особливості синтезу мистецтв і медіатехнологій у виставковій діяльності музеїв і галерей, у графічному дизайні, в шоу-бізнесі, сценічних артпрезентаціях. Охарактеризовано форми образної презентації інформації як ігрову реальність; визначено основні концепти образних комунікацій в середовищі сучасного міста; показано вплив інсталяцій, образних презентацій інформації на формування віртуального простору. Медійні технології утворюють комунікативне поле, в якому поєднуються комунікації і сценічний простір образної презентації інформації, насичений візуальними ефектами, танцювальними, пластичними мізансценами.

Науковою проблемою дисертації є культурологічний вимір хронотопу української народної художньої культури у полі діалогу традиційних та інноваційних значущих смислів з експлікацією трьох основних концептів "хронотоп", "народна художня культура", "аксіосфера" як центральних категорій дослідження та впровадження хронотопічної концепції, морфології та типології української народної художньої культури до культурологічного дискурсу. Аргументовано, що хронотоп репрезентує зовнішні структурні параметри функціонування української народної художньої культури, внутрішнім семантичним змістом якої постають цінності, які осмислюються у полі діалогу традиційних та інноваційних значущих смислів. Диференційовано структуру української народної художньої культури. Провідними структурними елементами її архітектоніки визначено фольклор, фольклоризм, неофольклоризм, художню самодіяльність / аматорське мистецтво. Проведено семіотичний аналіз української народної художньої культури на трьох рівнях інтерпретації: символіки, аксіосфери та архетипів. Архетипи, виражені у відповідних символічних іпостасях, утворюють позаісторичні базові моделі для формування смислового поля (семантичного топосу) української народної художньої культури, концентрацією якого є світ цінностей - аксіосфера. Аксіосфера є історичним підґрунтям для формування картини світу, системою координат якої є хронотоп. Хронотоп постає одночасно і відправною точкою, і кінцевим результатом функціонування аксіосфери культури як системи з чітко організованою структурою. Концентрацією традиційного українського міфопоетичного хронотопу обрано українську народну казку. Показано, що казка фіксує ключові архетипічні структури традиційного хронотопу. Похідні від міфу, казки постають моністичним простором сизигії - гармонізації часткових елементів у ціле. Розкрито специфіку фольклору радянського хронотопу та шляхи розвитку етнокультури у постмодерні. В контексті теорії хронотопу запропоновано нове культурологічне бачення української народної художньої культури.

Висвітлено музично-просвітницьку та духовну діяльність хорових колективів на західноукраїнських землях, зокрема розвиток диригентсько-хорової культури Західної України у XIX ст. та її сучасні виконавські духовно-хорові традиції. Розглянуто специфіку формування диригентської школи Миколи Колесси й аматорсько-виконавське хорове мистецтво на Прикарпатті другої половини XX - початку XXI ст. Презентовано регіональну концепцію розвитку духовної культури Галичини. Розкрито її історичний аспект, своєрідність і вплив церкви на сучасну рецепцію розвитку духовної культури краю.

Висвітлено актуальні проблеми духовного буття України, національної ідентифікації та збереження культурної пам’яті. Розглянуто питання розвитку духовної культури України в умовах інтенсивних змін суспільства, у період становлення нової епохи в історії людства - постіндустріальної, інформаційної. Зазначено, що у XXI століття людство увійшло не лише з науково-технологічним потужним потенціалом і великими амбіціями, але й з низкою глобальних проблем, ламанням традиційних настанов, верифікацією багатьох світоглядних та гуманістичних ідей, масштабними міграційними зрушеннями, міжнаціональною напругою, переоцінкою культурних цінностей, поширенням прагматичного світогляду та зневірою в майбутнє. Охарактеризовано загрозливі масштаби процесу деформації гуманістичних засад людської особистості зокрема та суспільства в цілому. Наголошено, що на початку нового тисячоліття стикаємося з багатьма нерозв’язаними глобальними проблемами людства: екологічна криза, техногенна та військова загрози, питання фізичного та духовного здоров’я ЛЮДИНИ. Визначено роль "високих технологій", які відкривають людству незнані до сьогодні можливості: "безмежно" розширюють світ людини, знищують просторово-часові кордони, уможливлюють доступ до будь-якої інформації, але водночас роблять людину своїм "рабом", надають її вподобанням форму залежності. Підкреслено, що стан і розвиток суспільства завжди перебуває у прямому і зворотному зв’язку з його духовним та інтелектуальним тонусом, для підтримання якого в нашому суспільстві є достатньо передумов: активна культурна політика держави; інтенсивна розбудова інфраструктури культури; законодавче стимулювання культурної діяльності; активний вихід у світове культурне життя, відкритість до нього; освоєння суспільством власної культурної спадщини; подолання культурних стереотипів та заохочення новаторських тенденцій; охоплення всієї сфери української культури сучасними інформаційними та комунікаційними системами.

Розглянуто вплив реформаційних течій на запровадження багатоголосої музики в українській духовній культурі. Розкрито історичні та соціокультурні чинники розквіту української духовної літератури в ХVІ-ХVІІ ст. Розроблено хронологію еволюції українських церковно-співочих збірників з XI до середини XVII ст. за видами нотацій. Розшифровано і проаналізовано невменні та фітні знаки із співочих азбук ХVІ-ХVІІ ст. Проаналізовано іноземні та українські музично-теоретичні трактати XV-XVII ст., які були поширені на українських теренах. Запропоновано авторську періодизацію поширення багатоголосої музики. Досліджено та доповнено життєписи українських співаків, композиторів та теоретиків багатоголосої музики.

. Мнемонічне розщеплення індивідуального та колективного (на прикладі внутрішнього переміщення осіб в Україні) Більченко Є. В. Християнська антропологічна модель у світлі діалектики й семіотики постлаканівського психоаналізу: “П’ятниця”, “Субота”, “Неділя” Берегова О. М. Трансформація культурних практик і виконавських шкіл в умовах глобалізації (на прикладі фортепіанного виконавства) Гаевська Т. І. Святкові практики в контексті культурологічних досліджень Гончаренко Н. К. Полісферична модель культурного простору та перспективи дослідження ідентичностей сучасної України Демещенко В. В. Витоки філософської антропології: європейський контекст Зіневич А. С., Рейдерман 1.1. Культура як основа буття особистості Кохан Т. Г. “Кінематографічна антропологія” в контексті міжнаукового підходу Лукашенко М. В. Феномен лідерства в умовах сучасних соціо- культурних трансформацій Лях В. В. Щодо філософських засад гуманізму Ніцше Міщенко М. О. Культурні цінності в системі символічних форм сучасної культури Миропольська Є. В. Опанування студентами театральних спе¬ціальностей системою архетипів культури

Визначено основні напрями трансформаційних процесів у сучасному світі. Особливу увагу приділено аналізу суспільних і соціокультурних змін та розкриттю їхнього впливу на розвиток інформаційного суспільства. Значне місце у цьому процесі відведено цифровізації як ключовому механізму формування інформаційного суспільства. Досліджено інформаційні технології як важливий інструмент сучасного етапу розвитку цивілізації. Наголошено на важливості досвіду роботи бібліотечних установ - одного із складників інформаційної інфраструктури, визначено їх місце у системі формування медіа- та інформаційної культури. Доведено, що зазначені якісні перетворення суспільства кардинально змінюють сутність і напрями роботи бібліотек сьогодні, що важливо розглядати у контексті соціокультурних трансформацій. Увагу приділено використанню новітніх інформаційних технологій в окремих галузях суспільного життя. Висвітлено застосування штучного інтелекту в різних сферах життєдіяльності.