Аналізуються поняття традиції й традиційності як соціально-психологічної закономірності суспільної спадкоємності, розглядаються особливості психологічних чинників реалізації традицій, співвідношення інноваційних впливів у психологічному просторі дії традиції. Звертається увага на традиційність як об'єктивну реальність, що існує поза свідомістю людини, істотно впливає на формування її світогляду і способу життя.

Висвітлено суть традицій, а також їх вплив на формування світогляду людей. Наведено аналіз традицій, охарактеризовано їх взаємодії в суспільстві. Обгрунтовано необхідність використання позитивної спадщини старшого покоління для виховання молоді та подолання всього негативного, що заважає будувати та зміцнювати Україну.

Освещены сущность традиций, а также их влияние на формирование мировоззрения людей. Приведен анализ традиций, охарактеризовано их взаимодействие в обществе. Обоснована необходимость использования позитивного наследия старшего поколения для воспитания молодежи и преодоления всего негативного, что мешает строить и укреплять Украину.

Висвітлено питання культурної антропології. Викладено способи підтримки та передачі пам'яті наступним поколінням, зокрема, за допомогою церемонії вшанування пам'яті, пам'яті тіла та структури соціальної пам'яті.

Освещены вопросы культурной антропологии. Изложены способы поддержки и передачи памяти групп последующим поколениям, в частности, с помощью церемонии почитания памяти, памяти тела и структуры социальной памяти.

Здійснено аналіз феномену божевілля у межах західноєвропейських традиціоналістських культур. Зазначено соціокультурний характер концепту традиціоналізм та специфіку єдиного його побутування у Європі до Нового часу. Виявлено, що воно є важливою складовою європейських традиціоналістських культур. Показано, що саме давнє божевілля тісно пов'язано з екзистенційними апріорі європейської людини. Установлено, що особливості буття людини за даних культур дозволяють співвіднести його зі специфічним особистісним буттям сучасного божевільного. Доведено, що на відміну від божевілля хворобливого, божевілля давньої людини є світоглядним і соціальним елементом її буття. Визначено, що природна раціональність, притаманна людині одвічно, поступово змінює сприйняття давнього божевілля, але традиціоналістська людина постійно повертається до його царини, змінює свою особистість. Запропоновано розглядати давнє божевілля (у будь-якій його формі) як періодичне повернення людини до стану до-розуму. Зазначено, що звернення до поняття "екзистенційного апріорі" дозволило по-новому розуміти даний феномен. Виявлено, що поступова раціоналізація призвела у Новий час до повної негативації феномену, до його остаточної ізоляції. Доведено, що давнє божевілля можна раціонально осягнути лише у тих культурно-символічних модусах, які виявилися результатом еволюції європейського до-розуму. Визначено низку давніх образів традиціоналістської культури, які несуть його значення.

Здійснено філософське дослідження гендерної компоненти сучасного соціуму, зокрема гендерної системи українського суспільства. Патріархат розглянуто як тип організації гендерної системи суспільства. Досліджено механізми концептуалізації чоловічого та жіночого у європейській філософській традиції. Розвинуто типологію гендерних систем, зокрема здійснено класифікацію її базових соціальних форм. Установлено критерії патріархальності. Розглянуто гендернодетерміновані суспільні деформації та гендерованість інформаційної системи сучасного українського суспільства. Здійснено структурну систематизацію та детальний аналіз загальних практик сучасного патріархату. Визначено характер функцій і ступінь його впливу на різні складові, форми та рівні суспільної свідомості.

Проведено соціально-філософське дослідження міжконфесійних відносин. Розглянуто методологічний аспект дослідження даного виду суспільних відносин. Осмислено специфіку прояву діалектики традицій та новаторства у сфері міжконфесійних відносин. Проаналізовано чинники кризи та перспективи розвитку регулятивних функцій релігії за умов загострення глобальних проблем людської цивілізації. Новаторством як закономірністю розвитку міжконфесійних відносин передбачено перевагу неантагоністичних типів традицій та сформовано передумови для природного розвитку системи георелігії. Розгортання даних тенденцій за умов суверенної України ускладнено кризою, що супроводжує перехідний період у розвитку суспільства. Виявлено основні детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України, розглянуто її умови, фактори та критерії.

Проведено символічний аналіз феномену сім'ї та визначено її православний архетип як комунікативно-особистісну модель відносин. Охарактеризовано символічний контекст стосунків чоловіка та жінки як підгрунтя для виявлення певного архетипу сім'ї. Досліджено православну символіку шлюбу, батьківства, материнства, дому, через інтерпретацію якої виводиться ідеальна модель сімейних взаємин. Висвітлено конструктивні моменти, властиві зазначеній формі сім'ї та її можливості у вирішенні проблем сімейної комунікації. Вивчено специфічні особливості комунікації (монологічність, діалогічність) та її вплив на характер життєвого простору сім'ї. З'ясовано чинники, які сприяють актуалізації потенціалу православного архетипу сімейних взаємин у період соціальних трансформацій та кризи ціннісних орієнтирів.

Досліджено історико-філософські аспекти ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Обгрунтовано, що культурно-історичний процес являє собою спосіб розвитку діяльнісних сутнісних сил людини через успадкування, а спадкоємність - спосіб виробництва її сутнісних сил. Запропоновано думку, що оволодіння духовною спадщиною, квінтесенцією якої є історико-філософське успадкування, є засобом залучення особи до історично-духовного розвитку. Зазначено, що чим глибші та поступальніші соціально-особистісні перетворення, тим більша культурна спадщина залучається до їх здійснення. Уперше досліджено нову роль соціально-культурного та історико-філософського успадкування за умов переходу до глобального інформаційного суспільства. Запропоновано тезу, що відродження незалежної України відбулося значною мірою завдяки розширенню її культурної та духовно-філософської (історико-філософської) спадщини.

Робота присвячена соціально-філософському дослідженню етикету військовослужбовця як соціально значущого явища в умовах трансформації суспільства. Показується, що етикет військовослужбовця є операціональним (інструментальним) рівнем ціннісної системи, в якому втілено сенс і сутність військової діяльності. Узагальнені історичні тенденції розвитку етикету, розроблена функціонально-нормативна модель етикету військовослужбовця. Особлива увага приділена аналізу основних функцій етикету, стану системи норм і атрибутів етикету, системи санкцій і контролю, їх ефективності у регулюванні стосунків між окремими категоріями військовослужбовців, а також основних причин і умов, що впливають, безпосередньо чи опосередковано на успішне функціонування етикету і реалізацію його вимог до поведінки військовослужбовців у різних видах військової діяльності.

Проведено комплексне дослідження феномену суспільного досвіду, виявлено його структурні компоненти, визначено сутність, соціокультурні прояви в динаміці соціального часу, чинники формування та особливості сприйняття. Системно проаналізовано поняття "суспільний досвід", простежено еволюцію соціально-філософських уявлень про роль досвіду в розвитку особистості та суспільства. Визначено, що суспільний досвід - це результативно-процесуальне утворення соціокультурного розвитку певного суспільства. Суспільний досвід розглянуто як етноментальний феномен конкретного соціуму, зважаючи на єдність національно-своєрідного та загальнолюдського. Значну увагу приділено аналізу проблем його сприйняття та інтерпретації за умов сучасного трансформаційного періоду.

Розроблено філософсько-етичну концепцію традиційного етосу західноєвропейської моральної культури, яка значно розширює проблематику етики, обумовлює її принципово нові засади розуміння безпосереднього буття моральності - приналежності людини до соціокультурної цілісності, дотримання звичаїв, системи набутих загальних значень. Зазначено, що, зважаючи на цю систему значень, людина інтерпретує свій досвід і свою поведінку. Розглянуто аспект моральності в життєвій програмі кожної окремої особистості. Досліджено історичні апріорі моральнісної культури сучасного західноєвропейського світу та форми моральної самореалізації особистості в Модерні та Постмодерні, обгрунтовано значущість і дієвість даної культури в контексті соціокультурної динаміки.

З використанням раніше не досліджених праць мислителя-традиціоналіста, академіка Французької Академії Жана Дютура досліджено природу традиціоналістської рефлексії як потужного резистентно-корегувального чинника в самосвідомості сучасної французької культури. На підставі цілісного аналізу феномену традиціоналістської рефлексії як елементу духовно-ментальної організації певної частини гуманітарної інтелігенції сучасної Франції з'ясовано зумовленість посилення та поширення традиціоналістських тенденцій деструктивними процесами уніфікації та стандартизації соціокультурного буття європейських країн. Розглянуто сучасні науково-теоретичні підходи до консервативно-ідеологічних побудов у світлі ідейно-культурних та соціально-політичних реалій сьогодення. Визначено ідейно-аксіологічні преференції та окреслено проблемно-тематичний діапазон культурофілософських шукань Ж.Дютура, якого вперше в Україні й у СНД розглянуто як мислителя-традиціоналіста і культурфілософа, представника ідеології континентально-європейського неоконсерватизму. Доведено спорідненість Ж.Дютура за резистентно-критичною спрямованістю та наданням філософським ідеям літературно-художньої форми з представниками французької манери філософування Монтенєм, Вольтером, Дідро, Руссо, Камю, Сартром. Визначено напрями традиціоналістської резистентної рефлексії в самосвідомості сучасної французької культури (на підставі матеріалів літературно-філософської естетики Ж.Дютуа), зокрема: протиставлення космополітизму сучасної єдиної Європи європейській, зокрема, французькій, національно-державницькій традиції; критику депатріотизації, стереотипів та квазіцінностей

Досліджено традиції як фактор саморозвитку суспільства. Конкретизовано діяльнісну сутність традиції, що має ціннісно-нормативний характер. Зміст традиції розкрито у формах її прояву на різних рівнях суспільної практики. Проаналізовано діалектичний взаємозв'язок традиції та новаторства як закономірності розвитку суспільної системи. Акцентовано увагу на особливості функціонального навантаження цих явищ. Виявлено соціально-психологічний механізм дії традиції, необхідний для забезпечення ефективної взаємодії суспільства й особистості. Розглянуто основні тенденції розвитку традицій українського суспільства й наведено детермінанти їх оптимізації за умов сучасного трансформаційного періоду.

Дисертацію присвячено питанням філософсько-соціологічного аналізу ролі і місця традиції за умов соціальної трансформації. Викладено концепцію формування і функціонування інваріантного і новаційного в традиції в соціокультурному просторі, запропоновано структуру традиції для відбивання процесу седиментації традиції, фіксації в ній найбільш тривкого. Запропоновано концепцію соціокультурної матриці традиції. Компонентами соціокультурної матриці традиції можуть бути: ідеологема традиції, обряд, тимчасові зв'язки і відносини між агентами традиції, що устоялися, інстанції традиції, що упорядковують діяльність і відносини агентів традиції. Компоненти матриці повторюють структуру самої традиції, але поле можливого відхилення для даних складових стає більш обмеженим. Досліджено морфогенезу традиції. Визначено суттєвість, зміст і запропоновано шляхи оптимізації процесу актуалізації латентного компонента соціокультурної матриці традиції за умов соціальної трансформації.

З'ясовано, що розгляд традиції тільки в площині соціальної реальності або в просторі людської суб'єктивності, позбавляє її певного незмінно визначеного сутнісного начала. Обгрунтований концепт "духовність традиції" дозволяє розглядати традицію як метафізичну основу буття культури, антропологічний стрижень, сутність людської онтології.

Досліджено соціокультурний зміст українського рефлексивного традиціоналізму XIX - XX ст. Осмислено особливості розуміння традиції в західноєвропейському та російському традиціоналізмі XIX - XX ст. як найбільш типологічно близьких до українського. Обгрунтовано, що становлення українського рефлексивного традиціоналізму як світоглядного відображення теоретичного осмислення феномену традиції відбувається паралельно з формуванням філософії української національної ідеї та пов'язане з творчістю П. Куліша, М. Міхновського, В. Липинського, Ю. Липи, І. Лисяка-Рудницького. Доведено значимість напрацювань мислителів-традиціоналістів у контексті збереження української соціокультурної ідентичності за умов глобалізації.

Доведено, що процес традиції включає минуле, а також сьогодення та впливає на майбутнє. Встановлено, що модерну традицію потрібно розглядати як таку, що складається із трьох частин, які існують одночасно та перебувають у складних взаєминах: традиціоналізму, консерватизму та модернізму. На підставі даних розпочато спробу по-новому осмислити цінність традиції як фактора формування та забезпечення умов стабільності соціального універсуму. Окремі частини традиції через форми свого прояву виявляються залучені в інші ігри: модернізацію, революцію.

Проаналізовано співвідношення традиції та новаторства (ТН) за умов масовизації сучасного суспільства (МСС), теоретико-методологічні засади дослідження ТН, визначено етапи розвитку проблематики. Досліджено трансформацію ТН у період сучасного соціального розвитку. Встановлено, що за умов МСС традиція інволюється та набуває симулякрості, що призводить до інтенсифікації новаторської діяльності та трансформації суб'єкта соціального процесу, зокрема, джерелом прогресивного розвитку суспільства постає креативна особистість як носій новаторства. Розкрито особливості функціонування ТН в Україні. Визначено проблему співвідношення ТН за умов МСС в контексті соціально-філософського аналізу, яка збагачує теоретико-методологічну та понятійну базу соціальної філософії.

Проаналізовано український традиціоналізм в категоріях соціально-філософського дискурсу. Запропоновано новий погляд на соціально-філософську проблему функціонування традицій у сучасному українському суспільстві та можливість практичного використання окремих ідей традиціоналізму. Визначено особливості дослідження головних категорій традиціоналізму. Виявлено головні чинники, що визначали особливості розвитку та трансформації українського традиціоналізму протягом XIX - XXI ст. Проведено аналіз основних концепцій українських традиціоналістів Д. Донцова, Ю. Липи, М. Сціборського. Показано особливу роль традицій в період переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Проаналізовано особливості християнського традиціоналізму. Виокремлено й обгрунтовано сучасні форми українського традиціоналізму й особливості їх функціонування.

Висвітлено питання впливу інтелектуальної традиції на розвиток правової реальності. Акцентовано на таких характеристиках інтелектуальної традиції постмодерну, як: принцип плюралізму, інтерсуб'єктивності, ідея антропоцентризму, гуманізму, верховенства права і так далі. Утверджено ідею необхідності глибинного реформування правової системи України. Висловлено ідею про те, що зміна існуючої інтелектуальної традиції у напрямі зближення з постмодерним мисленням зумовить корінне реформування правової системи України.