Проаналізовано пізнавальні можливості різних форм сміху, участь гумору та іронії в мисленні, їх значущість для філософії, роль сміху у конституюванні та збереженні людської індивідуальності. Розглянуто сміх як соціокультурний феномен, питання взаємодії сміху з різноманітними його проявами у різні періоди культури - від античної доби до сучасності. Описано варіанти сміху, сучасні явища сміхової культури: функціонування сміху в сферах політики, християнських традиційних цінностей, public relations. Висвітлено специфічні риси використання комічного в творчості Шекспіра та казахському фольклорі, в комедії болгарського Відродження та російській класичній літературі, а також літературі абсурду та сучасних анекдотах.

Проанализированы познавательные возможности разных форм смеха, участие юмора и иронии в мышлении, их значимость для философии, роль смеха в конституировании и сохранении человеческой индивидуальности. Рассмотрены смех как социокультурный феномен, вопросы взаимодействия смеха с разнообразными его проявлениями в разные периоды культуры - от античной эпохи до современности. Описаны варианты смеха, современные явления смеховой культуры: функционирование смеха в сферах политики, христианских традиционных ценностей, public relations. Освещены специфические черты использования комического в творчестве Шекспира и казахском фольклоре, в комедии болгарского Возрождения и русской классической литературе, а также литературе абсурда и современных анекдотах.

Проаналізовано різні буттєві та пізнавальні ситуації, що викликають сміх, а також його дію в різних вимірах соціального буття людини. Наведено результати дослідження різноманітних варіантів комічного в різних видах мистецтва від ранніх фольклорних форм до найсучасніших мистецьких досягнень. Висвітлено аспекти сміхової культури за матеріалами сучасних подій в Україні, актуальність проблематики сміху та спроможність людини на основі вивчення її поведінки визначити індивідуальне пізнання та існування, а також соціальне буття суспільства.

Проанализированы разные бытовые и познавательные ситуации, вызывающие смех, а также его действие в разных измерениях социального бытия человека. Приведены результаты исследования разнообразных вариантов комического в разных видах искусства от ранних фольклорных форм до современных художественных достижений. Освещены аспекты смеховой культуры по материалам современных событий в Украине, актуальность проблематики смеха и способность человека на основе изучения его поведения определить индивидуальное познание и существование, а также социальное бытиё общества.

Проаналізовано прояви сміхової культури в різні часи життя людства, які реалізують певні універсальні структури, архетипи персонажів і дій. Розглянуто питання семантики і герменевтики сміху. Висвітлено семантичні засади сміху як певного смислового ефекту, філософські концепції сміху - від античності до сучасної герменевтики, механізми сміхової творчості, наративні засади смішного, закономірності реагування людини через сміх на відхилення від стандартних процесів об'єктивації. Наведено порівняльну характеристику прояву сміху в різних національних культурах, мистецтві карикатури і літератури, а також в мистецтві різних національних традицій: української, казахської, грузинської, французької.

Проанализированы проявления смеховой культуры в разные периоды жизни человечества, реализующие определенные универсальные структуры, архетипы персонажей и действий. Раскрыты древние истоки фигур циркового клоуна, юродивого, скомороха. Рассмотрены вопросы семантики и герменевтики смеха. Освещены семантические основы смеха от определенного смыслового эффекта, философские концепции смеха - от античности до современной герменевтики, механизмы смехового творчества, нарративные основы смешного, закономерности реагирования человека через смех на отклонения от стандартных процессов объективации. Приведена сравнительная характеристика проявления смеха в разных национальных культурах, искусстве карикатуры и литературы, а также в искусстве разных национальных традиций: украинской, казахской, грузинской, французской.

Розглянуто проблему використання різних аспектів сміху та форм виявлення смішного під час здійснення покарань. Висвітлено історію даного питання, зокрема доведено, що сміх був спроможний забезпечувати каральну та інші функції юридичної відповідальності виключно в правових системах давнини та середньовіччя.

Рассмотрена проблема использования разных аспектов смеха и форм проявления смешного во время осуществления наказаний. Освещена история данного вопроса, в частности доказано, что смех был способен обеспечивать карательную и другие функции юридической ответственности исключительно в правовых системах древности и средних веков.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю251.20 + Ю811.52

Рубрики:

Наукова творчість. Наукові відкриття

Комічне

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто природу сміху та його прояви в давній і сучасній культурах. Визначено своєрідність гомеричного сміху в контексті християнського віровчення, вивчено становлення національного козацького архетипу в межах самоіронічного світогляду українців. Проаналізовано анекдоти та їх карнавальну природу, засоби вираження смішного в різних текстах. Розкрито гендерно-когнітивну специфіку вираження комічного під час перекладу текстів, за сміхових форматів в Інтернеті.

Рассмотрены природа смеха и его проявления в древней и современной культурах. Определено своеобразие гомерического смеха в контексте христианского вероучения, изучено становление национального казаческого архетипа в пределах самоиронического мировоззрения украинцев. Проанализированы анекдоты и их карнавальная природа, средства выражения комического при переводе текстов, смеховых форматов в Интернете.

На підставі джерел європейської культури розглянуто феномен сміху та іронії в українській філософії. Досліджено традицію формування іронічного світосприйняття в українській духовній культурі. З'ясовано, що своїм корінням воно сягає бурлескно-травестійної творчості школярів та мандрівних дяків, а також чисельних пародій XVI - XVIII ст. Зазначено, що епоха романтизму в українській духовній культурі розпочалася майже одночасно з німецьким романтизмом, і діячі українського романтизму поряд з іншими ідеями, зокрема, з ідеєю одухотвореності природи Ф.Шеллінга, осмислили й прищепили на українському грунті концепцію романтичної іронії, що має свої витоки з філософії неоплатонізму, яка особливо близька специфіці українського менталітету. Опрацьована теоретиками єнської школи, зокрема, Ф. Шлегелем, концепція романтичної іронії має в своїй основі ідею розбіжності дійсності з її духовним джерелом, що за умов поневолення України дозволило романтикам привернути увагу до української історії, критично осмислити колоніальну політику царизму, кріпацтво, конформізм та пасивність еліти тогочасного українського суспільства. З урахуванням концепції романтичної іронії розглянуто творчість класиків українського романтизму І. Котляревського, М. Гоголя й Т. Шевченка, а також крізь призму романтичної іронії травестійну поему І. Котляревського "Енеїда". Показано, що концепція романтичної іронії сприяє розкриттю ідейного змісту творів М. Гоголя, а також осмисленню сатиричних творів Т. Шевченка, що дозволяє збагнути його роздвоєність у ставленні до релігії, Бога та інших святинь.

Здійснено соціально-філософський аналіз сміхової культури України за умов трансформації сучасного суспільства. Вивчено характер співвідношення структурних інваріантів функціонування даної культури у суспільстві та форм їх конкретно-історичного вияву. Розглянуто проблему генезу сміхової культури як соціального явища. Проаналізовано соціальну природу сміху у суспільстві. Установлено принцип карнавалізації соціальної дійсності як універсального параметра побудови сміхової культури, охарактеризовано його основні ознаки. Досліджено конкретно-історичні форми реалізації цього принципу в європейському та українському суспільствах. Значну увагу приділено вивченню анекдоту у контексті здатності цієї сучасної форми сміхової культури до індикації аксіологічного аспекту процесів суспільних перетворень, що тривають у сучасній Україні.

Досліджено історію та теорію сміхового музичного світу російської класики XIX - XX ст. у його ментально-історичному, психокреативному і жанрово-стилістичному аспектах. Обгрунтовано виокремлення сміхового музичного світу як феномену культури. Визначено процеси взаємодії сміхового тексту з "престижною" культурою. Уперше у вітчизняному музикознавстві розроблено теорію сміхового музичного тексту та пародії, опрацьовано їх жанрову типологію, досліджено структурно-інтонаційні ознаки вітальних і пародійних музичних текстів. Суттю даних розробок є створення методологічної бази для аналізу будь-яких творів сміхової семантики. Розроблено спеціальний понятійний апарат для вивчення інтонаційно-семантичних процесів сміхового музичного світу. Введено наукові дефініції сміхового музичного тексту та пародії. Запропоновано методику її аналізу. Досліджено унікальні "сміхові стилі" М.Мусоргського, О.Бородіна, С.Танєєва, Д.Шостаковича. Виявлено динаміку жанрово-стилістичних перетворень у творчості М.Мусоргського та Д.Шостаковича у взаємозв'язку з їх індивідуальними психокреативними властивостями та соціокультурним контекстом.

Визначено інтерпретацію як складний інтелектуальний процес, комплексну форму аналізу, що є взаємодією смислових цілісностей, їх якісне перетворення та реконструкцію. Доведено, що вона грунтується на розумінні як способі людського буття, має репрезентативний характер, пов'язана з мовними структурами, логічним описом і висловлюванням; обумовлюється індивідуальними характеристиками інтерпретатора, його системою цінностей, соціокультурним контекстом. Зазначено, що метою інтерпретації є самовизначення індивідуальності, її самореалізація та самоутвердження. Встановлено, що метафора та іронія є художніми засобами даного феномену, які доповнюють один одного. Виявлено, що метафора - основний спосіб смислоутворення, іронія - загальна спрямованість свідомості інтерперетатора. Досліджено, що перша зумовлює такі характеристики інтерпретації, як антропометричність, діалогічність, об'єктивацію у мові індивідуальних сутнісних характеристик особистості, притаманного їй способу осмислення та розуміння, орієнтує на створення цілісного образу світу; друга - активний, критичний її характер,вводить ціннісну систему та мету інтерпретації, розкриває можливість і перспективи індивідуального переосмислення смислового змісту тексту, свободу у виборі шляхів творчої самореалізації. Встановлено, що даний аналіз свідчить про наявність зв'язку між появою ірраціонального та креативного моментів інтерпретації та домінуванням у ній естетичного елементу.

Розроблено концепцію теології радості та сміху як культурної практики постмодерну в контексті розкриття сутності, причин, протиріч двох взаємозалежних процесів - карнавалізації сакрального та сакралізації карнавалу. Визначено антропологічний центр теології радості та сміху - Блазень Господень та його відносини зі світом, а також іншими діючими особами Божественної комедії - Богом і його головним антагоністом. Проаналізовано філософсько-антропологічні виміри радості, сміху й блазнювання в просторі постмодерної культури. Досліджено теологію радості, сміху й блазнювання як ставлення до світу та культурну практику в комплексі з іншими культурними практиками постмодерну, зокрема, неомедієвізму, переосмислення середньовічного дискурсу; інтерпретаційні та герменевтичні практики у сфері біблійного тексту, ритуалу, персонажів; теологічне блазнювання.

Рассмотрены сущность и история развития теологии смеха. Дана информация об основных представителях этого направления в религиозном постмодернизме. Показано как теология смеха в условиях постмодерна выходит за рамки богословия и занимает важное место в пространстве западной культуры. Особое внимание уделено концептам глупости, шутовства и карнавальности в данном контексте.

Розкрито сутність і специфіку мови сміху як філософсько-антропологічного феномену. Проаналізовано зв'язок сміху з архаїчними ритуальними практиками. Розглянуто давні архетипові мотиви й образи у міфологічній спрямованості сміху у разі його деконструкції. Проведено систематичне дослідження основних етапів і тенденцій розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності. Визначено філософсько-антропологічні домінанти осмислення мови сміху у контексті концепції "редукції" сміху (за М.М. Бахтіним), основна ідея якої полягає у тому, що людина (мікрокосм), носій сміху, не має власне "прямої" мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю, граючи з усіма речами всесвіту (макрокосм). Виділено основні різновиди антропотипу "homo ridens": Той, Хто Іронізує, особистість, що перетворюється на "клоуна", "блазня", "маріонетку", надлюдина (як його предтеча Заратустра). Визначено основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах та її підстави у філософській антропології. Доведено, що сміх має трангресивне подвоєння, смислом якого є власне повернення. Обгрунтовано об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні. Розглянуто основні футурологічні аспекти мови сміху. Доведено можливість використання сміху та мови як засобів маніпуляції свідомістю. Інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху.

Розглянуто філософсько-культурологічне вивчення поняття "іронія", яке запропоновано розглядати як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного сенсу прихованим, фіксує порушення звичного сприйняття або комунікації та спрямування на відновлення смислотворення.

Досліджено романтичну іронію, яка, усуваючи зі свого поля поняття істини та перетворюючи в істину "безкінечне заперечення", є своєрідною "грою у світ". В естетичному дискурсі романтизму романтична іронія формує особливий тип світовідношення, пов'язаний з деструктивно-руйнівними тенденціями та окреслений у філософській творчості Ф. Шлегеля, Гете, Гельдерліна, Новаліса, Т. Кьопке та ін.

Розроблено нову концепцію сміхової культури тоталітарного суспільства, яка тлумачиться як заперечення псевдо-сакральної ідеології, що виявляється профанацією профанації первинних релігійних сенсів, тобто поверненням до них. Визначено дві основні парадигми радянської сміхової культури - титанічну та десакралізовану християнську. Виділено основні форми сміхової культури в діахронічному та синхронічному аспектах. Показано, що сутність сміхової культури по відношенню до ідеології виявляється в антиідеологічній спрямованості артефактів культури, а також в різних формах конвенції з ідеологією. Зроблено висновок про принципове протистояння тоталітарної "оптимістичної трагедії" та комедії, класової моралі та моральнісних сенсожиттєвих настанов у межах сміхової культури.

Вперше в Україні здійснено комплексне дослідження процесу формування ренесансного діалогізму шляхом історико-філософської реконструкції діалогу філософії Відродження та сміхової культури тієї доби. Осмислення їх діалогічної співвіднесеності спрямовано на осягнення її як інтердискурсивного середовища емпіричного становлення та рефлективного оформлення діалогіки в часопросторі Ренесансу. Запропоновано історико-філософську концептуалізацію ренесансного співвіднесення філософської свідомості та сміхової картини світу як "граничної" конструкції культурного діалогу Відродження, основоположної для емпіричного виявлення та для рефлективного самовизначення світоглядного діалогізму в його часопросторі. Сміхову культуру, усталену на тлі оформлення філософії Ренесансу, розглянуто як форму її "інобуття" в культурному діалозі, що виявила епістемологічну межу діалогізму, визначальну для ментальності цієї доби. Таке бачення їх співвіднесеності обгрунтовано встановленням тієї суперечності означень і проявлень сміху як "Іншості", яка ознаменувала заснування ренесансного типу філософствування, проблематизувавши - як нездоланне протиставлення "свого іншого" та радикальної "Інакшості" - гносеологічні засади діалогіки, закладені в епоху Відродження на "грунті" ствердженням множинності шляхів до єдиної істини. "Перехідний" характер філософії Ренесансу пов'язано з такою "діалогізацією" філософської рефлексії на його історико-культурних підвалинах, у котрій її простір набуває "відкритості", значущої для подальшого "самооновлення" теоретичного "ядра" світогляду в історичному часі.

Розглянуто статус феномену "іронія" в постмодерністському типі культури. Визначено головне завдання філософії постмодерну як, з одного боку, намагання уникнути уніформізму, одноманістності, прагнення підвести всі культури під єдиний стереотип, а з іншого - релятивізму, що проявляється у розпорошенні культур, відмові від принципів єдності та цілісності. Новий тип філософування полягає у пошуку такого синтезу, де єдність досягалася б не шляхом уніфікації та нівелювання поодинокого, а через вільний його злет. Висвітлено погляди на дані проблеми таких видатних письменників і літературознавців, як У.Еко, Р.Барт, Ю.Кристєв, Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Джеймісон. Проаналізовано філософські концепції Р.Рорті та розроблену ним специфічну спрямованність життєдіяльності, що визначається як іронічна. Доведено, що категорія "іронія" не втрачає свого значення в постсучасній філософії й естетиці.

Рассмотрен статус феномена "ирония" в постмодернистском типе культуры. Определено главное задание философии постмодерна как, с одной стороны, попытки избежать униформизма, однообразия, стремления подвести все культуры под единый стереотип, с другой - релятивизма, проявляющегося в распорошенности культур, отказе от принципов единства и целостности. Новый тип философствования состоит в поиске такого синтеза, где единство достигалось бы не путем унификации и нивелирования одиночного, а через его свободный взлет. Освещены взгляды на данные проблемы таких выдающихся писателей и литературоведов, как У.Эко, Р.Барт, Ю.Кристев, Ж.-Ф.Лиотар, Ф.Джеймисон. Проанализированы философские концепции Р.Рорти и разработанная им специфическая направленность жизнедеятельности, определяемая как ироническая. Доказано, что категория "ирония" не теряет своего значения в постсовременной философии и эстетике.