Розглянуто питання соціокультурних параметрів і пізнавальних потенцій сміху, а також іронії та свободи мислення. У контексті романтичної іронії охарактеризовано пародію. Розглянуто іронію як засіб освоєння історії в хронотопах художнього мислення Срібного віку, а також сміх як антропорятівний чинник та як особливу форму критичної рефлексії. Описано моральну функцію сміху в правовій культурі давнини та середньовіччя.

Рассмотрены вопросы социокультурных параметров и познавательных потенций смеха, а также иронии и свободы мышления. В контесте романтической иронии охарактеризована пародия. Рассмотрены ирония как способ усвоения истории в хронотопах художественного мышления Серебрянного века, а также смех как антроспасательный фактор и как особенная форма критической рефлексии. Описана моральная функция смеха в правовой культуре древности и средневековья.

У контексті романтичної іронії розглянуто твори М.Гоголя - одного з найвидатніших українців усіх часів. Показано роль сміху в поетичній феноменології О.Введенського. У контексті українського фольклору висвітлено практичну діяльність комуністичного будівництва. Охарактеризовано сатиру Т.Шевченка як вияв романтичної іронії.

В контексте романтической иронии рассмотрены произведения Н.Гоголя - одного из выдающихся украинских писателей всех времен. Показана роль смеха в поэтической феноменологии А.Введенского. В контексте украинского фольклора освещена практическая деятельность коммунистического строительства. Охарактеризована сатира Т.Шевченка как выявление романтической иронии.

Розглянуто філософські, логічні, етичні, культурологічні, лінгвістичні та літературознавчі аспекти сміху. Охарактеризовано гумор як педагогічну проблему. Проаналізовано особливості типології абсурду в міфології та мистецтві.

Рассмотрены философские, логические, этические, культурологические, лингвистические и литературоведческие аспекты смеха. Охарактеризован юмор как педагогическая проблема. Проанализированы особенности типологии абсурда в мифологии и искусстве.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш5(4Чех)-337 + Ш400.175.21

Рубрики:

Література

Різновиди комічного в літературі. Гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск та ін.

Шифр НБУВ: Ж27444 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Грунтуючись на засадах теорії мовленнєвих актів, іронію трактовано як емоційно-оцінне ставлення мовця до дійсності та визначено як мовленнєвий акт з експресивною ілокутивною метою. Описано прямі та непрямі реалізації іронії у мовленні, мовні засоби вираження іронічної оцінки. Виявлено особливості емоційного стану мовця та його ставлення до слухача, які впливають на реалізацію іронії. Досліджено постактомовленнєві інтенції, що досягаються внаслідок дії мовленнєвого акту іронії у комунікації, а саме підтримання неантагоністичних взаємин між комунікантами завдяки слідуванню стратегіям ввічливості, відсторонення від співрозмовника в конфліктній ситуації та інтимізації спілкування. Ілокутивну силу та імпліцитність детонації мовленнєвого акту іронії визначено як діахронічні константи, а змістову складність, мовні способи вираження та параметри комунікантів - історично змінними.

Проведено аналіз вербальної презентації та когнітивного потенціалу засобів гумору, іронії та сатири в американському короткому оповіданні. Розкрито сутність категорій гумору, іронії, сатири. Проаналізовано характерні риси американського гумору, його місце і розвиток в американській літературі, особливості функціонування у жанрі короткого оповідання, зумовленість вживання мовних засобів реалізації гумору, іронії та сатири специфікою малої прози. Проведено зіставлення функціонування мовних засобів комічного у різних авторів з метою виявлення спільних та індивідуальних тенденцій у відборі лексичного матеріалу для реалізації індивідуально-авторської прагматики.

Розглянуто іронію у дискурсі преси в аспекті когнітивної лінгвістики. Засоби створення іронії класифіковано за тими рівнями свідомості, на яких її репрезентовано: за рівнем організації мовлення, тезаурусним, текстовим, екстралінгвальним (перший співвідноситься зі сценаріями мовленнєвих дій, а решта три - відповідно з лінгвальним, дискурсивним і екстралінгвальним компонентами фреймів). Виділено національну специфіку використання засобів іронії в українській, російській, польській і англійській мовах. З урахуванням описаних мисленнєво-мовленнєвих механізмів творення іронічного контексту досліджено актуалізацію базового для преси фрейму - опозиції "свої - чужі". Виділено критерії та маркер відчуження, що застосовуються іронічно. Наведено лінгвістичний опис фрагмента картини світу, пов'язаного з відносинами влади та громадян, а також результати дослідження національної специфіки іронічного відчуження у дискурсі преси.

На засадах теорій романтичної іронії Ф.Шлегеля, а також модерністької (Ф.Ніцше) та постмодерністської теорій (Ж.Бодрійяр, У.Еко, Р.Рорті), висвітлено питання розмежування риторичного та поетикального її типів і проаналізовано їх вплив на різні рівні структури літературного тексту. Досліджено та описано види структурних трансформацій іронічного тексту. Головну увагу приділено проблемі втілення авторської іронічної установки на рівні окремих елементів художнього твору. Зроблено висновок щодо значної ролі іронії як світоглядного компоненту психології творчості, її потенціалу як структуротвірного чинника.

Проаналізовано особливості сатиричних творів Д. Свіфта та М. Салтикова-Щедріна. Висвітлено сутність таких понять, як діалог, діалогічність, діалогізм. Розглянуто генезу і становлення сатиричних жанрів і засобів сатиричного узагальнення в контексті розвитку діалогу. Увагу приділено діалогічній природі сатири та структурі сатиричної свідомості.

Досліджено когнітивний і комунікативний аспекти функціонування механізму інтерпретації іронії в дискурсі. Іронію розглянуто як емоційно-оцінне ставлення мовця до дійсності. Проаналізовано онтологічні ознаки іронії - оцінність, емоційність, аномальність, парадоксальність та ігровий характер, які складають її інтерпретативний потенціал. Запропоновано та диференційовано типи контрастів, які слугують когнітивною основою інтерпретації іронії та розкривають її парадоксальний характер. Розроблено механізм інтерпретації іронії з урахуванням ієрархії лінгвокогнітивних процесів, операцій та процедур. Лінгвокогнітивним процесом інтерпретації іронії реципієнтом є концептуальна інтеграція його ментальних просторів. З'ясовано роль прецедентних феноменів за інтерпретації іронії реципієнтом. Розглянуто ментальні опозиції, які перебувають в основі інтерпретації іронічної метафори. Визначено комунікативні стратегії і тактики реагування реципієнта на іронію продуцента. Виявлено вплив інтелектуальної та психологічної дистанцій на успішність і результативність інтерпретації іронії.

Запропоновано новий підхід до розгляду категорії іронії в лінгвістичному аспекті. Визначено статус антифразисного висловлення як синтаксичної одиниці та його аксіологічні параметри. Виведено тип іронічної модальності у семантичній структурі простого, простого ускладненого, складного речення та дискурсивного висловлення.

Предложен новый подход к рассмотрению категории иронии в лингвистическом аспекте. Определены статус антифразисного высказывания как синтаксической единицы и его аксиологические параметры. Выведен тип иронической модальности в семантической структуре простого, простого усложненного, сложного предложения и дискурсивного высказывания.

Розглянуто іронію як прагматичний та функціонально-комунікативний мовленнєвий феномен в міжособистісному спілкуванні. Окреслено прагматичні й функціонально-комунікативні особливості імплікатури іронічних висловлень, розмежовується іронія-ефект як лінгвістичне явище та іронія як стилістичний натяк.

Досліджено романтичну іронію, яка, усуваючи зі свого поля поняття істини та перетворюючи в істину "безкінечне заперечення", є своєрідною "грою у світ". В естетичному дискурсі романтизму романтична іронія формує особливий тип світовідношення, пов'язаний з деструктивно-руйнівними тенденціями та окреслений у філософській творчості Ф. Шлегеля, Гете, Гельдерліна, Новаліса, Т. Кьопке та ін.

Проаналізовано художній дискурс іронії в естетично-літературознавчій рецепції від античності до XIX ст. Розглянуто періодизацію вчень про іронію.

Розглянуто трансформації у жанровій парадигмі української драми у зв'язку з різноманітними функціями іронії. Виявлено, що за умов жанрового маргінесу перехідної доби відбувається переакцентування у жанровій парадигмі: комедія, жарт, водевіль виявляють тяжіння до мімезису сатиричної драми, а в сюжеті драм про іронію долі викристалізовується романсова мелодраматична матриця.

Рассмотрены трансформации жанровой парадигмы украинской драмы в связи с различными функциями иронии. В связи с этим комедия, водевиль тяготеют к мимезису сатирической драмы, в то время как в сюжете драм об иронии судьбы героических личностей выкристаллизовывается романсовая мелодраматическая матрица.

The paper considers the transformations in the genre paradigm of the Ukrainian drama associated with various functions of irony. In this connexion the comedy and vaudeville seem to gravitate towards the satirical drama whereas the plot of a drama featuring the irony of fate of heroic characters has traces of the romance melodramatic matrix.

Розглянуто статус феномену "іронія" в постмодерністському типі культури. Визначено головне завдання філософії постмодерну як, з одного боку, намагання уникнути уніформізму, одноманістності, прагнення підвести всі культури під єдиний стереотип, а з іншого - релятивізму, що проявляється у розпорошенні культур, відмові від принципів єдності та цілісності. Новий тип філософування полягає у пошуку такого синтезу, де єдність досягалася б не шляхом уніфікації та нівелювання поодинокого, а через вільний його злет. Висвітлено погляди на дані проблеми таких видатних письменників і літературознавців, як У.Еко, Р.Барт, Ю.Кристєв, Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Джеймісон. Проаналізовано філософські концепції Р.Рорті та розроблену ним специфічну спрямованність життєдіяльності, що визначається як іронічна. Доведено, що категорія "іронія" не втрачає свого значення в постсучасній філософії й естетиці.

Рассмотрен статус феномена "ирония" в постмодернистском типе культуры. Определено главное задание философии постмодерна как, с одной стороны, попытки избежать униформизма, однообразия, стремления подвести все культуры под единый стереотип, с другой - релятивизма, проявляющегося в распорошенности культур, отказе от принципов единства и целостности. Новый тип философствования состоит в поиске такого синтеза, где единство достигалось бы не путем унификации и нивелирования одиночного, а через его свободный взлет. Освещены взгляды на данные проблемы таких выдающихся писателей и литературоведов, как У.Эко, Р.Барт, Ю.Кристев, Ж.-Ф.Лиотар, Ф.Джеймисон. Проанализированы философские концепции Р.Рорти и разработанная им специфическая направленность жизнедеятельности, определяемая как ироническая. Доказано, что категория "ирония" не теряет своего значения в постсовременной философии и эстетике.

Розглянуто основні концептуальні підходи літературознавців до такого явища художньої літератури як гротеск. У центрі уваги знаходяться проблеми гротеску в контексті таких понять як пародія, інтертекстуальність, постмодернізм. Окреслено складність поетикальних характеристик гротеску, акцентовано на його світоглядній основі, звернуто увагу на полемічні оцінки гротеску в сучасній літературознавчій думці. Наголос зроблено на феномен гротеску в літературі постмодернізму, насамперед в американській літературі, де гротеск тісно взаємодіє з романтичною традицією, що наближає гротеск до його базових домінант - жахливого й підкреслено експресивного. Постмодерністська поетика широко використовує гротеск як виражально-зображальний прийом й руйнує усталені погляди на нього, які асоціюють його лише з негативно-потворним або фантастичним типом зображення.

На основе анализа комедии-сказки Людвига Тика "Кот в сапогах" (1797) показан прием "сцены на сцене" как основоположный принцип создания иронического стиля произведения. В частности, речь идет о постоянном взаимопроникновении искусства и реальности, которое, будучи интерпретированым приемами театральной игры, позволяет человеку посмотреть на себя "со стороны" и тем самым осознать свое место в социально-культурном пространстве.

Проблема моделювання іронічного наративу в теоретичному аспекті досі широко не розглядалася. Уперше в українській літературній теорії подано аналіз особливостей та функціонального наповнення іронічного наративу в аспекті ментальної специфіки та впливу на авторське письмо, відповідне конкретному мистецькому напряму (тут - соціалістичний реалізм). Об'єктом дослідження є проза С. Дигата (1914 -1978) - прозаїка, сценариста, літературного критика, перекладача, колумніста, режисера, актора, чий культурологічний досвід повністю відтворює і наочно демонструє еволюцію та вплив фронтальної ідеологічної платформи на авторське письмо, демонструє загальні риси авторського стилю, головною з яких постає іронія. Ментальність письменника в означеному плані (модель іронічного наративу) розглядається в контекстуальних зв'язках із прозою Г. Сенкевича, Т. Брези, В. Гомбровича. Проаналізовано фактори моделювання стилістичних ознак, зокрема в аспекті системи тропів та принципів нарації. Розглянуто збірку оповідань "Рожевий зошит", романи "Прощання", "Подорож", "Диснейленд" як найбільш презентативні тексти С. Дигата в аспекті наративних версій іронії. Авторська модель іронічної оповіді висловлює себе передусім через пародіювання типових образів та канонічних сюжетів польської класики. В контексті польської літературної практики періоду соціалістичного реалізму розглядається логіка формування іронічного наративу в опозиційній світоглядності С. Дигата, що здійснюється за рахунок пародіювання Г. Сенкевича (взято роман "Камо грядеши"). Іронію як домінанту ідіостилю С. Дигата розглянуто в аспекті впливу світоглядних авторських інтенцій (зокрема акцентується екзистенціалізм) на літературне письмо, а також на типологію образних моделей наративу. Акцентовано такі маркери текстів соцреалізму, як "маленька людина", "фантомні образи" тощо. Доведено, що на рівні наративних стратегій іронічний дискурс презентує себе через точки фокалізації (за Ж. Женеттом) та зміну темпу нарації, а також завдяки інтертекстуальним та інтермедіальним вкрапленням (алюзія, цитата, екфрасис тощо). Проблема наративу лягає в загальну теорію стилю, що зокрема у С. Дигата висловлює себе передусім через моделі топосу "дім", "церква", "родинний простір". Складність рецепції іронії полягає в тому, що саме у її випадку адекватне прочитання авторського задуму здійснюється не завжди, герменевтичний потенціал, як правило, не розкривається повною мірою, не збігається з читацьким горизонтом очікування, попри те, що в ідеалі рецептивний "твір" має бути суголосним авторському тексту, позаяк рецепція передбачає відповідне сприйняття авторського письма читачем, проте іронія вимагає специфічної компетенції читача. У цілому аналіз художнього тексту з означених позицій дав змогу під іншим кутом озвучити смислово-градаційні фактори, що в сукупності моделюють авторський стиль письма, виявляють його загальні принципи. Авторський стиль С. Дигата передусім мотивує екзистенційна іронічна інтенція, постаючи важливою стильовою домінантою його письма. Саме іронія є домінантним засобом авторського письма, екстраполюючись практично на всі рівні тексту, що дає змогу дійти загального висновку про генеративний статус іронії як такої, притаманний загалом польській літературній традиції.