Досліджено проблему визначення поняття "унікальність". Здіснено спробу раціонально осмислити унікальність феноменів історико-культурного процесу, означення природи яких частіше обмежувалась інтуїтивно ясним сприйманням, базуючись на аналізі різних концепцій даного процесу, виявленні мовної прагматики поняття "унікальність", аналізі його співвідношень з поняттями, що використовуються як синоніми унікального, розгляді унікального засобами параметричної загальної теорії систем, а також у контексті феноменології. Зазначено, що результати здійсненого методологічного дослідження поняття "унікальність" дозволяють використовувати дане поняття не просто як інтуїтивне ясне, а як термін наукової мови, що має чітку понятійну визначеність.

Обгрунтовано, що рішення проблеми історичного факту є ключовим елементом подолання методологічної кризи філософії історії початку XX ст. Проблема експлікації поняття "історичний факт" пов'язана з ускладненням уявлення про механізм відображення події в мові, тексті, історичному джерелі. Структуру історичного факту експліковано через поняття "раптом" і "тепер". Встановлено, що застосування даних понять у філософському аналізі дає можливість відобразити історію в її мінливості. Розглянуто проблему мінливості форм історичного факту та доведено, що зміна характеристик історичного факту пов'язана з екзистенціюванням людини (спостерігача, учасника подій і реконструктора подій, що знайомиться з історичним повідомленням). Створення теоретичного конструктора "історичний факт" є результатом екзистенційної турботи людини. Визначено спорідненість форм репрезентації історичної реальності в драматичній та історичній оповіді, що базується на конструюючій функції уяви в процесі відтворення специфіки часової мінливості картини подій минулого. Доведено, що трансформація змісту поняття "історичний факт" відображає розвиток і ускладнення технології опису історичної події в тексті. Визначено ставлення до історичного акту як складної різнорівневої та різноспрямованої інформації, схожої з структурою гіпертексту, як специфічну рису нової парадигми історії.

Розроблено концепцію еволюції рівнів і форм історичного пізнання у контексті сучасної постнекласичної науки. Здійснено комплексну характеристику предмету та методів історичного пізнання. Проаналізовано розвиток історичної науки, досліджено зміни рівнів і форм історичного пізнання постнекласичного періоду та на етапі становлення постмодерного (інформаційного) суспільства. Виокремлено передтеоретичний та теоретичний рівні історичного пізнання та розглянуто його основні форми: міф, опис, теологічну інтерпретацію, філософію історії, наукову історіографію. Встановлено їх гносеологічну амбівалентність і взаємодоповнюваність. Доведено, що філософія історії постнекласичного періоду є невід'ємною частиною сучасного історичного пізнання і суттєво впливає на визначення його предмету та методів. Розкрито міждисциплінарний характер предмету постнекласичного історичного пізнання та здійснено його сегментацію.

Досліджено історико-філософський зміст концепту "виклик-і-відповідь" А. Тойнбі. Проаналізовано філософські засади даного концепту, у зв'язку з чим виявлено два змістовні рівні понять "виклик" і "відповідь": емпіричний, де вони постають як історичні факти та концептуальний, коли вони є методологічною базою дослідження історичної дійсності у філософії історії англійського мислителя. На основі аналізу трансформації понять "виклик" і "відповідь" в закон "виклику-і-відповіді" обгрунтовано парадигмально-категоріальний характер даних понять. Розкрито процес "відходу-і-повернення" як найбільш ефективний спосіб формування та надання "відповіді" на певний "виклик", що сприяє набуттю історичним розвитком альтернативності та поліваріантності. Доведено, що дія концепту "виклику-і-відповіді" є необхідною умовою існування свободи історичного вибору, тому що дія "виклику" формує низку альтернатив і варіантів з поміж яких можна здійснити вибір, а "відповідь" є самим актом історичного вибору.

Проаналізовано джерела російського великого історичного наративу (РВІН) у контексті встановлення "оповідальної ідентичності", зокрема, середньовічних текстів, а також творів російських істориків доби Просвітництва та початку ХІХ ст., які склали ядро російської філософії історії. Висвітлено "Київську спадщину" як фундамент РВІН, роль ідеї самодержавної влади у РВІН.

Проанализированы источники русского большого исторического нарратива (РБИН) в контексте установления "повествовательной идентичности", в частности, средневековых текстов, а также произведений русских историков эпохи Просветительства и начала ХІХ ст., составивших ядро русской философии истории. Освещены "Киевское наследие" как фундамент РБИН, раль идеи самодержавной власти в РБИН.

Освещен опыт проведения исследования, посвященного поиску методов прогнозирования смены парадигм исторического познания. Описана последовательность постановки и проверки соответствующих исследовательских гипотез. Проанализированы возможности и пределы использования различных методов формализации и имитационного моделирования для выявления верифицируемых законов и закономерностей смены парадигмы исторического познания.

Розкрито філософські засади компаративного підходу, охарактеризовано його епістемологічні особливості. Акцентовано увагу на методологічному арсеналі історичної компаративістики, функціях та правилах її застосування у науковому аналізі. Наголошено на вагомості дотримання теоретико-методологічних вимог для коректності проведення порівнянь в історичних дослідженнях.

The problem of real and proper in dialectics and metaphysics, transformations of history basis in its classical, non-classical and contemporary dimensions have been considered. Principles of resolving contradictions of abstract universality and alienated material mode of creation of modern history in terms of the creation of foundations of possible coincidence of measure of human and measure of history have been justified.

Розглянуто концептуальні й понятійно-термінологічні особливості метанаративу як методу. Акцентовано необхідність посилення комунікативного потенціалу українського гранд-наративу.

Найбільш складною дилемою у філософії є відношення феномена людини як унікальної істоти до всеохоплюючого буття. Цей парадокс пояснений тем, що і людина, і світ, як унікальні феномени, існують в реальності й тяжіють до деякого всеохоплюючого цілого, проте факт їхнього існування не має логічного пояснення. Мета роботи - дослідження парадоксу взаємодії "унікального" та "всеохоплюючого" за допомогою класичних фундаментальних, а також філософсько-богословських знань. Завданням роботи є здійснення концептуалізації "унікального" та "всеохоплюючого" як ідеальних моделей взаємодії. Методологією дослідження виступає трансцендентний метод, який забезпечує введення апріорних трансцендентних категорій - "унікальне", "всеохоплююче", що стали передумовою для розв'язання парадоксу взаємообумовленості унікального і загального, а також їхньої самотрансценденції. Результати. Показано, що у фундаментальному знанні виділяються головні положення: про необхідність визнання реальності існування світу, існування регулярності його устрою та пізнання його людиною. У філософії, ключовим постулатом є теза про взаємодію "людини-суспільства- Всесвіту" та суті цієї взаємодії. У той же час, "людина", "суспільство", "Всесвіт" вважаються ідеальними цілісними конструкціями-сингулярностями. Богословські постулати представлені у вигляді священних текстів, відображених в Одкровенні, де представлений Всеохоплюючий Логос, в фундаментальній доктрині про Всемогутнього, Всемудрого і Вселюбного Бога, про його істинну суть і хороші діяння. Обговорення. Уточнено, що свідомість є складною метафізичною абстракцією, топологічною конструкцією, яка недоступна емпіричному пізнанню, оскільки вона є ідеальним центром внутрішнього світу людини. Це - духовне явище, а не матеріальне, воно існує як безмежний мікрокосм. В цьому й проявляється одночасна унікальність і всеохопність свідомості. Висновки: це дало змогу зробити висновок, що всеохоплююче створює свій власний уяви-всесвіт, в якому людина існує. Цей світ - не лише природа, а й суспільство. Але людство також є творчим, як і всеохоплююче, адже створює власну модель життя. Таким чином, точка зору людини як унікального і Бога як всеохоплюючого збігаються саме в процесі побудови буття суспільного. Тобто те, що людина робить і створює є її призначенням з боку Всеохоплюючого.