На підставі аналізу системи етико-естетичних поглядів У. С. Моема, сформульованій як у його теоретико-літературознавчих працях так і в ідейному контексті художніх творів, зроблено висновок про еволюцію творчої позиції письменника від "чистого мистецтва" до "масової культури" через періоди захоплення ірраціоналізмом і натуралізмом. Зроблено висновок про художню адаптацію У. С. Моемом для масового читача проблематики, сюжетного та персонажного планів модерністського мистецтва, що, таким чином, є раннім зразком масової літератури, характерним для подальшого мистецтва ХХ ст.

Дисертацію присвячено дослідженню екзистенційної естетики у творах українських авторів ХХ ст. (Є.Плужника, В.Стуса, І.Калинця) на рівні репрезентації її як художньо-естетичного методу. Аналізуючи теоретико-методологічні засади концепції екзистенціалізму та історико-соціальні передумови виникнення екзистенціалістської філософічності в культурологічному процесі України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., автор доводить об'єктивний характер існування екзистенційності як художньо-естетичного методу. Розкриваючи специфіку методології опрацювання художнього тексту, автор доводить правомірність використання обраної методологічної бази дослідження. Виявлення типізованих засобів і прийомів створення екзистенційної поетики текстів надають змогу визначити специфіку екзистенційної естетики як художньо-естетичного методу.

Українське авангардне мистецтво розглянуто як самобутній та оригінальний феномен у річищі європейської культури модернізму. Світоглядна філософсько-естетична основа вітчизняного авангарду формувалася як процес поступового синтезу західноєвропейської філософської традиції з традиціями власної національної культури. На цій основі українські митці-авангардисти запровадили нові художні напрями, які набули загальноєвропейського значення.

Досліджено феномен "масова культура" у контексті її ціннісної трансформації та динамічних змін. Розглянуто естетичні особливості функціонування масової культури за доби модерну та постмодерну, аксіологічний зсув у ціннісно-смисловому універсумі сучасної поп-культури. Розкрито співвідношення еволюції та інволюції основних естетичних категорій і цінностей, а також коеволюційний процес співіснування загальнолюдських і етнонаціональних ціннісних сенсів. Проаналізовано естетичні особливості фемінізації культури шляхом подолання "кризи маскулінності", трансмутаційних змін ціннісного забарвлення етноментальності як духовного ядра національної культури. На прикладі моди та реклами - найбільш економічно розвинених видів популяційної культури - досліджено естетичні механізми функціонування універсальних цінностей у контексті етнонаціональних традицій, зокрема в Україні.

Мета дослідження - осмислення антропологічних тенденцій метамодерну, що передбачає послідовне вирішення наступних завдань: експлікація змісту постпостмодерну в сучасній філософській літературі; виявлення світоглядної основи антропології метамодерну; характеристика проблемного поля метамодерної антропології та стану людини в сучасну епоху. Антропологія метамодерна вперше визначає соціокультурний контекст через коливальний стан між цінностями модерну та їх запереченням постмодерном, що надає можливість сформулювати особливість часу як прагнення до реконструкції людини-цілісної, незаангажованої домінуючими світоглядними настановами соціального характеру. Антропологію метамодерну наведено як індивідуалізацію соціокультурного простору у вигляді самореконструкції людини на всіх антропорівнях. Епоха без однозначно вираженого морального орієнтиру спирається на етику загальноприйнятого, єдиним виправданням якої є наявність універсального права на буттєвість. Діджиталізація як процес цифрової трансформації суспільства формує умови для ціннісного здійснення вільного вибору людини метамодерну, через який і самоздійснюється цілісна людина. Обгрунтовано, що метамодерн як описова позиція сучасної культурної домінанти діджиталізованої епохи, характеризується станом коливання між цінностями модерну та постмодерну. Антропологія метамодерну маніфестує себе у вигляді реконструкції людини-цілісної та самореконструкції людини-внутрішньої. Особливостями людини метамодерну визнано взаємодовизначеність індивідуального та масового. Зроблено висновки, що метамодерн - це постановка проблеми людини в новому ракурсі: яким бути і як вижити між крайнощами смислових полюсів, не втративши гідності та унікальної самоцінності. Виходячи з цього, доля людини метамодерну визначається в переслідуванні нескінченно відступаючих горизонтів антропології незавершеності, що здійснюється через постіронію, наївну щирість, оптимістичну відкритість до світу.

Досліджено особливості ІНШОГО постмодерну, одним із предметів якого є певний стан людини, що має зміни власної свідомості, свої особливості та потребує встановлення істини. Зазначено, що виведені закони та критерії не суперечать структурам і категоріальним системам класичної та некласичної філософії. Встановлено, що некласична філософія розглядає розум, вплетений у світ, але філософія у своїх категоріальних структурах значною мірою відсторонюється від безпосереднього досвіду. Тому й виникає необхідність розглянути такий інтимний стан людини, як стан ІНШОГО. Наголошено на важливості вибору такої цінності, як людське життя в різних особливих проявах свідомості, до чого ведуть істини релігієзнавства, релігійно-містичної культури, а також філософії в цілому.

Проведено дослідження феномену "розрив" як складової філософської концепції словенського філософа С. Жижека. Реалізація даної мети пов'язана з актуалізацією в його творчості ідей психоаналізу Ж. Лакана та діалектики Г. Гегеля. Зроблено послідовний розгляд зазначеної проблеми в історико-філософському контексті. Зазначене дозволило сформувати важливе уявлення про актуалізацію феномену "розрив" у постмодерній філософії.