Історія застосування ніфедипіну в кардіології налічує понад 30 років. У 1970 - 1980-ті рр. це був один із найпопулярніших кардіологічних препаратів. Проте в середині 1990-х в англомовній літературі з'явилася значна кількість публікацій, що свідчила про небезпечність використаня ніфедипіну у хворих на ішемічну хворобу серця. Було встановлено велику частоту розвитку інфаркту міокарда у порівнянні з пацієнтами, які одержували інші антигіпертензивні препарати. Крім того, зазначалося, що терапія ніфедипіном збільшує ризик кровотеч і навіть онкологічних захворювань. Ці роботи викликали дискусію не лише серед лікарів, а й у засобах масової інформації. Було вказано на серйозні недоліки таких досліджень. По-перше, у ході метааналізу опублікованих робіт не було відомо про початковий стан пацієнтів. Не виключено, що ніфедипін частіше у порівнянні з іншими препаратами призначали хворим на гіпертонічну хворобу на тлі стенокардії. По-друге, в проаналізованих дослідженнях використовували дуже високі дози (до 120 мг на добу, в середньому - 80 мг на добу) ніфедипіну. По-третє, всі пацієнти одержували ніфедипін короткочасної дії, що швидко всмоктується. Оскільки ніфедипін є вазодилататором, то в разі застосування його високих доз вазодилатація була максимальною, що супроводжувалося вираженою компенсаторною стимуляцією симпатичної нервової системи і, безумовно, могло призводити до загострення ішемічної хвороби серця. Результатом цієї дискусії став перегляд показань до призначення ніфедипіну короткочасної дії, зокрема не рекомендувалося призначати його пацієнтам з інфарктом міокарда та нестабільною стенокардією.